ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 489/5754/20

ОПИСОВА ЧАСТИНА

ОСОБА_1 звернулася у листопаді 2020 року до суду з вищевказаним позовом, в якому просила в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за нею право власності на 1/2 частку житлового будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .

Зазначений позов ОСОБА_1 мотивувала тим, що з 03 вересня 2011 року до 02 грудня 2014 року перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі.

На підставі договору купівлі-продажу від 07 вересня 2011 року вона продала належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_2 , яку їй придбали батьки.

Отримані від продажу квартири грошові кошти були витрачені для придбання 26 жовтня 2011 року спірного житлового будинку, право власності на який було зареєстровано за відповідачем.

У 2014 році ними була приватизована земельна ділянка під житловим будинком.

Посилаючись на те, що житловий будинок придбано сторонами в період шлюбу та оформлено на відповідача, просила здійснити його поділ шляхом визнання за нею 1/2 частку в спільному майні.

Ленінський районний суд міста Миколаєва рішенням від 19 липня 2021 року позов задовольнив.

У порядку поділу спільного майна подружжя визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та на 1/2 частку земельної ділянки за кадастровим номером № 4810136900:03:057:0006, площею 0,0493 га за адресою: АДРЕСА_1 .

Залишив у власності ОСОБА_2 1/2 частку житлового будинку та земельної ділянки за кадастровим номером № 4810136900:03:057:0006, за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Рішення місцевий суд мотивував тим, що спірний житловий будинок та земельна ділянка під ним, право власності на які зареєстровано за відповідачем в установленому законом порядку, були набуті сторонами в період шлюбу, а тому вказане нерухоме майно є спільною власністю подружжя, частки в якому є рівними, що відповідачем не спростовано.

Також суд першої інстанції зазначив про те, що підстави для закриття провадження у цій справі відсутні, оскільки підстави і предмет позову у цій справі є відмінним від підстав і предмета спору у справі № 2/489/2488/15.

Миколаївський апеляційний суд постановою від 04 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Душаченко І. С., задовольнив частково.

Рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 19 липня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя права власності на 1/2 частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , скасував та закрив провадження у цій частині.

Рішення суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя права власності на 1/2 частку земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , скасував та ухвалив в цій частині нове рішення, яким відмовив у задоволенні цієї вимоги.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Закриваючи провадження у справі апеляційний суд виходив з того, що рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 19 жовтня 2015 року було ухвалено з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність передбачених пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України підстав для закриття провадження у справі в частині вирішення позовних вимог про визнання у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку спірного житлового будинку.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя права власності на 1/2 частку спірної земельної ділянки та приймаючи в цій частині нову постанову про відмову у їх задоволенні, суд апеляційної інстанції виходив з того, що на час розгляду цієї справи позивач не надала доказів належності їй на будь-якому речовому праві спірної земельної ділянки. Оскільки у справі не встановлено набуття позивачем права часткової власності на житловий будинок, тому відсутні підстави переходу права власності на частину земельної ділянки, на якій вона розміщена, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника, відповідно до статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України.

ОСОБА_1 у грудні 2021 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 жовтня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що апеляційний суд не врахував положень СК України та обставини справи, внаслідок чого помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону.

Інших належних та допустимих доказів на спростування факту набуття майна під час спільного проживання із позивачем та, відповідно, презумпції спільності права власності на майно, набуте під час спільного проживання, відповідач не надав.

Суд належним чином не перевірив чи було питання оформлення права власності на самочинне будівництво предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність давали б підстави вважати про наявність спору про право. Отже, спір сторін про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та про поділ майна подружжя по суті не вирішено.

Апеляційний суд вирішив спір без урахування висновків Верховного Суду, висловлених у постановах від 20 лютого 2020 року у справі № 496/6067/15-ц, від 28 жовтня 2019 року у справі № 308/2695/16-ц, від 03 грудня 2018 року у справі № 525/511/16-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 556/290/17-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 567/147/16-ц та Верховного Суду України, викладеного у постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16.

У серпні 2015 року вона зверталася з позовом, предметом якого була матеріально-правова вимога про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ спільного майна подружжя, до складу якого входив житловий будинок.

На відміну від попередньої справи, у цій справі предметом позову є інша матеріально-правова вимога - поділ майна подружжя шляхом виділу часток зі спільного сумісного майна подружжя, що було встановлено судом першої інстанції у цій справі.

Закриваючи провадження у справі апеляційний суд не врахував, підстави відмови у позові за попереднім рішенням та зміни, які відбулися після ухвалення рішення у предметі позову, підставах позову, у складі спірного майна, спір щодо якого не вирішений.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Верховний Суд ухвалою від 21 грудня 2021 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Ленінського районного суду міста Миколаєва.

Справа № 489/5754/20 надійшла до Верховного Суду 14 січня 2022 року.

Верховний Суд ухвалою від 31 травня 2022 року справу призначив до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі з 03 вересня 2011 року до 02 грудня 2014 року, який було розірвано рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 19 листопада 2014 року.

У період шлюбу, на підставі нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу від 26 жовтня 2011 року, сторони придбали житловий будинок АДРЕСА_1 , право власності на який зареєстрували за ОСОБА_2

14 січня 2014 року на підставі свідоцтва про право власності до Державного реєстру прав на нерухоме майно внесений запис під номером 266860948101 про державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку за вказаною адресою, площею 0,0493 га, кадастровий номер 4810136900:03:057:0006.

Апеляційним судом також встановлено, що ОСОБА_3 у серпні 2015 року було подано до Ленінського районного суду міста Миколаєва позов до ОСОБА_2 про визнання спірного житлового будинку спільною сумісною власністю та його поділ.

Зазначений позов, ОСОБА_3 мотивувала тим, що під час шлюбу за спільні кошти сторони придбали спірний житловий будинок, право власності на який зареєстрували за відповідачем, у зв`язку з чим цей будинок є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 19 жовтня 2015 року, яке набрало законної сили, у задоволенні зазначеного позову було відмовлено.

Вказаним судовим рішенням встановлено, що згідно з технічним паспортом на житловий будинок АДРЕСА_1 , виготовленим станом на 28 вересня 2015 року, в будинку літера А станом на 28 вересня 2015 року самочинно збільшена житлова площа на 12,70 кв. м за рахунок переобладнання кухні в житлову кімнату та зведено нежитлову прибудову літера А-1. Об`єкт нерухомого майна, до складу якого входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти, не є об`єктами права власності, а тому не може бути предметом поділу.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).

ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом до ОСОБА_2 , в якому просила в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за нею право власності на 1/2 частку житлового будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .

Ленінський районний суд міста Миколаєва рішенням від 19 липня 2021 року позов задовольнив.

Не погоджуючись із рішенням місцевого суду, представник ОСОБА_2 - адвокат Душаченко І. С. подала апеляційну скаргу.

Миколаївський апеляційний суд постановою від 04 жовтня 2021 року апеляційну скаргу задовольнив частково. Рішення місцевого суду скасував в частині вирішення позовних вимог про визнання в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя права власності на 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 та закрив провадження у цій частині, оскільки рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 19 жовтня 2015 року вирішено спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Також скасував рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя права власності на 1/2 частку земельної ділянки за вищевказаною адресою та відмовив у задоволенні позовних вимог в означеній частині, оскільки у справі не встановлено набуття позивачем права часткової власності на житловий будинок, тому відсутні підстави переходу права власності на частину земельної ділянки, на якій вона розміщена, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Тлумачення змісту пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України свідчить, що підставою для прийняття судового рішення про закриття провадження у справі є наявність іншого рішення суду, яке набрало законної сили та, яке ухвалено між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав.

Вказана підстава для закриття провадження у справі спрямована на усунення випадків повторного вирішення судом тотожного спору, який вже розглянуто і остаточно вирішено по суті, оскільки після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав.

Відповідно до частини третьої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 320/9224/17 (провадження № 14-225цс19) зазначила, що …[Згідно з пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. Тобто, згідно з вказаним пунктом підставою для закриття провадження у справі є, зокрема, вирішення спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав шляхом ухвалення рішення, яке набрало законної сили, або постановлення ухвали про закриття провадження у справі (пункти 26, 27)].

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15-ц (провадження № 14-58цс18) зазначено, що …[необхідність застосування пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України зумовлена, по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили (стаття 223 ЦПК України). За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір].

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) вказано, що …[предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу].

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасно зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом з тим, не вважаються зміною підстави позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)).

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 640/9380/19 (провадження № 61-6741св21), від 15 листопада 2021 року у справі № 428/9280/20 (провадження № 61-12194св21), від 21 грудня 2021 року у справі № 295/983/21 (провадження № 61-13906св21).

Отже, суд закриває провадження у справі, якщо в позовах, які розглядаються судами, одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

Апеляційним судом встановлено, що рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 19 жовтня 2015 року, яке набрало законної сили, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову до ОСОБА_2 про визнання спірного житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя та визнання в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя за нею права власності на 1/2 його частку.

Тобто, цей позов та позов пред`явлений ОСОБА_3 у серпні 2015 року обґрунтовано тим, що під час шлюбу сторони за спільні кошти придбали житловий будинок АДРЕСА_1 , право власності на який зареєстрували за відповідачем, у зв`язку з чим цей будинок є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що позов у справі в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя права власності на 1/2 частку житлового будинку, яка є предметом касаційного перегляду, та позов, який був розглянутий Ленінським районним судом міста Миколаєва 19 жовтня 2015 року,містять різні підстави позову, оскільки звертаючись до суду з позовом у серпні 2015 року ОСОБА_1 просила визнати спірний житловий будинок спільною сумісною власністю та визнати за нею право власності на його 1/2 частину, як такий, що придбаний у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі та переобладнаний без отримання відповідних дозволів в установленому законом порядку.

Також позов у цій справі, та позов, який був розглянутий Ленінським районним судом міста Миколаєва 19 жовтня 2015 року, містять різні предмети спору, оскільки позивач крім визнання за нею права власності на 1/2 частку спірного житлового будинку в порядку поділу спільного майна подружжя, просила визнати за нею також право власності на 1/2 частку земельної ділянки в порядку спільного майна подружжя, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , тому суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя права власності на 1/2 частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги про визнання в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя права власності на 1/2 частку земельної ділянки за вищевказаною адресою є похідними від позовних вимог про визнання в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя права власності на 1/2 частку житлового будинку, тому постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог в означеній частині також підлягає скасуванню.

Частиною шостою статті 411 ЦПК України встановлено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Оскільки порушення апеляційним судом норм процесуального права призвело до ухвалення незаконного судового рішення, оскаржувана постанова апеляційного суду відповідно до статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Щодо судових витрат

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд не змінює судове рішення та не ухвалює нове, а передає справу на новий розгляд, тому розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду