ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 753/4493/20

Улютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного акціонерного товариства «Трест Київміськбуд-6»

(далі - ПрАТ «Трест Київміськбуд-6»), третя особа - Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м. Києві (далі - Управління), про зобов`язання здійснити перерахунок стягнутих судом грошових коштів.

Позов мотивований тим, що 01 травня 1984 року позивач отримав трудове каліцтво, внаслідок якого набув інвалідність 1 групи безстроково, втратив 100 % професійної працездатності, втратив контроль над функціями тазових органів та потребує постійного стороннього догляду.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 13 травня 2003 року з ВАТ «Трест Київміськбуд-6» (правонаступник - ПрАТ «Трест Київміськбуд-6») на користь ОСОБА_1 було стягнуто безстроково щомісячні виплати по компенсації витрат на: звичайний догляд у розмірі 26,60 грн/міс (1,5 неоподаткованого мінімуму); сторонній догляд - 118,00 грн/міс (1 мінімальна заробітна плата); побутова допомога - 8,90 грн/міс (0,5 неоподаткованого мінімуму).

У зв`язку із збільшенням розміру мінімальної заробітної плати, позивач (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог) просив суд:

- зобов`язати ПрАТ «Трест Київміськбуд-6», починаючи з 17 квітня 2015 року здійснити перерахунок стягнутих рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 13 травня 2003 року на його користь щомісячних виплат та стягнути з ПрАТ «Трест Київміськбуд-6» на його користь щомісячні виплати по компенсації на: звичайний догляд - 1,5 розміру мінімальної заробітної плати; сторонній догляд - 1 мінімальна заробітна плата; побутова допомога - 0,5 мінімальної заробітної плати, встановленої законом на дату ухвалення судового рішення по цій справі.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 01 жовтня 2020 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 січня 2021 року, в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що 09 червня 2004 року ПрАТ «Трест Київміськбуд-6» передало Управлінню особову справу потерпілого ОСОБА_1 та позивач мав право на отримання і перерахунок щомісячних виплат, проте добровільно відмовився від отримання страхових виплат у 2004 році та у подальшому не звертався із заявами про поновлення таких виплат, соціальні виплати позивачу були припинені за його заявою.

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Дарницького районного суду м. Києва.

11 травня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України.

В касаційній скарзі зазначається, що рішенням Апеляційного суду м. Києва від 13 квітня 2017 року зобов`язано Управління здійснити перерахунок щомісячних виплат з 01 березня 2016 року. Вказує на те, що відмова позивача від соціальних виплат не може бути підставою для припинення проведення присуджених страхових виплат і не звільняє відповідача від проведення таких виплат. Зазначає, що відповідачем не було оскаржено розмір відшкодування шкоди, а було вказано що він є неналежним відповідачем.

У лютому 2021 року ПрАТ «Трест Київміськбуд-6» надіслало відзив на касаційну скаргу, у якому відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

У лютому 2021 року Управління надіслало пояснення на касаційну скаргу у якому зазначає, що вимоги касаційної скарги є безпідставними, а тому такими, що не підлягають задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 13 травня 2003 року позов ОСОБА_1 до ВАТ «Трест Київміськбуд-6» задоволено частково. Стягнуто з ВАТ «Трест Київміськбуд-6» вартість кімнатної крісло-коляски, модель М-201, у розмірі 1 200,00 грн; вартість дорожньої крісло-коляски, модель 215, у розмірі 7 200,00 грн; компенсацію вартості санаторно-курортних путівок за 1999-2000 роки у розмірі 4 260,00 грн; 14 990,00 грн на придбання транспортного засобу автомобіля «Таврія» з ручним керуванням; щомісячні виплати по компенсації за постільну білизну в сумі 42,31 грн; 26,60 грн на звичайний догляд; 118,00 грн на сторонній догляд; 8,90 грн на побутову допомогу; доповнення на додаткове харчування у розмірі 22,80 грн; витрати на бензин, ремонт, технічне обслуговування автомобіля у розмірі 89,29 грн (а. с. 2).

Відповідно до акту прийняття-передачі особових справ потерпілих на виробництві від 09 червня 2004 року № 10/148 будівельне управління № 54 ВАТ «Трест Київміськбуд-6» передало Управлінню виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань у м. Києві особову справу потерпілого ОСОБА_1 (а. с. 25).

Відповідно до постанови Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань у м. Києві про продовження раніше призначеної страхової виплати від 10 червня 2004 року № 10/476 постановлено продовжити ОСОБА_1 раніше призначену щомісячну грошову суму, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку в розмірі 356,07 грн. Платежі провадити з 01 червня 2004 року безстроково (а. с. 26, 27).

Постановою Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 755/9304/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Трест Київміськбуд-6», Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань у м. Києві, третя особа - виконавча дирекція Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, про перерахування стягнутих щомісячних виплат були встановлені обставини щодо нарахування Управлінням страхових виплат ОСОБА_1 з червня по листопад 2004 року включно (а. с. 34-39).

Проте, 30 листопада 2004 року Московське відділення ПАТ «Державний ощадний банк України» № 5398/442 повернуло нараховані ОСОБА_1 за жовтень та листопад 2004 року кошти з припискою «повернуто в зв`язку з закриттям особового рахунку».

ОСОБА_1 закрив особові рахунки та відмовився отримувати кошти, попередивши про це Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань у м. Києві листом від 13 грудня 2004 року, зазначивши, що він відмовляється отримувати будь-які кошти та мати будь-які стосунки з Фондом.

Постановою Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань у м. Києві від 10 грудня 2004 року № 09/592-Зм ОСОБА_1 припинено виплату медичної та соціальної допомоги з 01 грудня 2004 року у зв`язку з його відмовою отримувати кошти від Фонду та закриттям особового рахунку в банку.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частин першої, другої статті 15 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (у редакції чинній на час призначення та припинення виплати позивачу страхових сум) страхування від нещасного випадку здійснював Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. Особи, право яких на отримання відшкодування шкоди раніше було встановлено згідно із законодавством СРСР або законодавством України про відшкодування шкоди, заподіяної працівникам внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання, пов`язаних з виконанням ними трудових обов`язків, мали право на забезпечення по страхуванню від нещасного випадку відповідно до цього Закону.

Згідно з частиною першою статті 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» страховими виплатами є грошові суми, які Фонд виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 10 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» Фонд соціального страхування зобов`язаний забезпечувати фінансування та виплачувати матеріальне забезпечення, страхові виплати і надавати соціальні послуги, передбачені цим Законом.

За змістом частини першої статті 19 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» право на матеріальне забезпечення та соціальні послуги за страхуванням у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності мають застраховані громадяни України, іноземці, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Це право виникає з настанням страхового випадку в період роботи (включаючи час випробування та день звільнення), якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб; кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно з частиною сьомою статті 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» до переліку страхових виплат визначено зокрема і страхові витрати на медичну та соціальну допомогу.

Пункт 3 розділу XI Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (у редакції, чинній на час передачі особової справи позивача) встановлював, що відшкодування шкоди, медична, професійна та соціальна реабілітація провадяться Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України також зазначеним у статті 8 цього Закону особам, які потерпіли до набрання ним чинності (до 01 квітня 2001 року) та мали право на зазначені страхові виплати і соціальні послуги.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України мав сплачувати страхові виплати та надавати соціальні послуги працівникам (членам їх сімей), які потерпіли на виробництві до 01 квітня 2001 року, з того часу, коли відповідні підприємства передали в установленому порядку Фонду документи, що підтверджують право цих працівників (членів їх сімей) на такі страхові виплати та соціальні послуги, або коли таке право було встановлено в судовому порядку (пункт 2 статті 7 Закону України «Про страхові тарифи на загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» у редакції, чинній на час передання особової справи позивача відповідачу).

Отже, з моменту передання відповідачем особової справи потерпілого ОСОБА_1 . Фонду чи його робочим органам в останніх виник обов`язок зі сплати потерпілому встановлених (присуджених) страхових виплат.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 травня 2020 року у справі № 761/21898/16-ц(провадження № 14-5цс20).

Підстав для порушення питання про відступ від висновків, викладених у вказаній постанові, колегія суддів не вбачає, оскільки заявник не навів обставин щодо неефективності, неясності, неузгодженості, необґрунтованості, незбалансованості чи помилковості тлумачення Верховним Судом норм права або зміну соціального контексту, через яку тлумачення застаріло внаслідок розвитку суспільних відносин у цій сфері.

Згідно із частиною третьою статті 42 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» Фонд фінансує витрати на медичну та соціальну допомогу, у тому числі на додаткове харчування, придбання ліків, спеціальний медичний, постійний сторонній догляд, побутове обслуговування, протезування, медичну реабілітацію, санаторно-курортне лікування, придбання спеціальних засобів пересування тощо, якщо потребу в них визначено висновками медико-соціальної експертної комісії та індивідуальною програмою реабілітації інваліда (у разі її складення). Фонд організовує цілеспрямоване та ефективне лікування потерпілого у власних спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах або на договірній основі в інших лікувально-профілактичних закладах з метою якнайшвидшого відновлення здоров`я застрахованого.

Згідно з частиною третьою статті 10 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» Фонд несе відповідальність згідно із законом за шкоду, заподіяну з його вини застрахованим особам внаслідок несвоєчасної або неповної виплати матеріального забезпечення, страхових виплат, ненадання або несвоєчасне надання соціальних послуг, передбачених цим Законом.

У пунктах 5, 6 частини першої статті 47 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» передбачено, що страхові виплати і надання соціальних послуг припиняються: якщо потерпілий ухиляється від реабілітації у сфері охорони здоров`я чи професійної реабілітації або не виконує правил, пов`язаних з установленням чи переглядом обставин страхового випадку, або порушує правила поведінки та встановлений для нього режим, що перешкоджає одужанню та функціональному відновленню; в інших випадках, передбачених законодавством.

З матеріалів справи відомо, що Фонд згідно з його постановою від 10 грудня 2004 року № 09/592-3м припинив позивачу з 01 грудня 2004 року виплати на медичну та соціальну допомогу з огляду на його відмову одержувати такі виплати від відповідача та закриття позивачем рахунку в банку. Юридичною підставою для прийняття вказаної постанови стали, зокрема, приписи статті 38 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування».

Враховуючи вищезазначене, обґрунтованим є висновок судів попередніх інстанцій про те, що позивач має право на отримання і перерахунок щомісячних виплат, проте не звертався із заявами про поновлення таких виплат, соціальні виплати позивачу припинені за його заявою.

Аналогічні правові висновки зазначені у постанові Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 755/9304/15-ц (провадження № 61-36185св18).

Крім того, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 травня 2020 року у справі № 761/21898/16-ц(провадження № 14-5цс20) зазначено, що з огляду на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 14 лютого 2006 року, яка є чинною, на підставі приписів законодавства до відповідача (Управління) перейшов обов`язок зі сплати та перерахунку позивачу присуджених страхових виплат. Вказане підтверджується переданням ВАТ «Трест Київміськбуд-6» особової справи позивача та прийняттям постанови від 10 червня 2004 року № 10/476 про продовження виплати призначеної страхової виплати.

З огляду на вказане, суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок про те, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду