ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 195/651/18

У травні 2018 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», яке відповідно до зареєстрованої 14 червня 2018 року нової редакції Статуту змінило назву на Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), звернулось з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Позовні вимоги АТ КБ «ПриватБанк» обґрунтовано тим, що 25 вересня 2012 року банком та ОСОБА_1 укладено договір б/н, відповідно до умов якого позичальник отримала кредит у розмірі 2 000 грн у виді встановленого кредитного ліміту на платіжну карту зі сплатою 30% річних на рік за користування кредитом на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.

У зв`язку з порушенням позичальником зобов`язань за кредитним договором, на 31 березня 2018 року утворилася заборгованість у розмірі 75 729,59 грн, яка складається із: 1 897,36 грн заборгованості за кредитом, 65 063,23 грн заборгованості за процентами за користування кредитом, 4 686,64 грн заборгованості за пенею та комісією, а також штрафів 500 грн (фіксована частина) та 3 582 грн (процентна складова).

Посилаючись на викладені обставини, АТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути з ОСОБА_1 75 729,59 грн кредитної заборгованості.

Рішенням Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2018 року АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено у задоволенні заявлених позовних вимог.

Рішення місцевого суду мотивоване ненаданням позивачем належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених позовних вимог, що є його процесуальним обов`язком згідно з вимогами статей 12, 81 ЦПК України.

Суду не надано доказів на підтвердження факту отримання позичальником кредитних коштів за кредитним договором і факту отримання банківської картки, не доведено строку її дії та перевипуску картки.

У наданій банком анкеті-заяві про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг в Приватбанку відсутні відомості про те, які саме банківські послуги позичальник обрала та отримала. Умови та Правила надання банківських послуг в Приватбанку відповідачем не підписані.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 березня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.

Оцінивши зібрані докази кожний окремо та в сукупності і у взаємозв`язку на належність, допустимість, достовірність та достатність, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог банку та обґрунтовано вважав, що позивачем під час судового розгляду справи не надано достатніх, належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених позовних вимог.

У квітні 2019 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просило рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 березня 2019 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій повно і всебічно не з`ясували обставини справи.

Ухвалюючи рішення у справі, місцевий суд дійшов безпідставного висновку про недоведеність та відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог заявника, адже відсутність підпису позичальника на Умовах та Правилах надання банківських послуг не свідчить про необізнаність з ними.

Відповідачем не спростовано факту існування договірних правовідносин з банком, а судом не прийнято до уваги ту обставину, що позичальник певний період часу погашала заборгованість за кредитом.

Факт користування позичальником кредитними коштами підтверджується наданим розрахунком та випискою з карткового рахунку.

Рішення у справі, як вважає позивач, ухвалені без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постановах Верховного Суду від 7 березня 2018 року у справі № 755/18246/15-ц, від 23 березня 2018 року у справі № 441/569/17, від 9 липня 2018 року у справі № 202/19403/13-ц, від 15 червня 2018 року у справі № 922/2263/17, в яких суд касаційної інстанції наголошував на тому, що Умови та Правила надання банківських послуг є складовою частиною кредитного договору і підпис під ними не потрібен, якщо саме ці Умови та Правила були чинними на час укладення договору.

Посилаючись на зазначене, заявник просив про задоволення касаційної скарги.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано з Томаківського районного суду Дніпропетровської областіматеріали цивільної справи № 195/651/18.

Ухвалою цього ж суду від 14 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 25 вересня 2012 року ОСОБА_1 подала письмову анкету-заяву до ПАТ КБ «ПриватБанк» про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг, вказавши особисті відомості про себе.

Відповідно до договору № б/н від 25 вересня 2012 року банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 2 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку.

У наданій банком анкеті-заяві не зазначеносуму кредиту та розмір процентної ставки за кредитом.

У зв`язку з порушенням позичальником зобов`язань за кредитним договором на 31 березня 2018 року утворилася заборгованість у розмірі 75 729,59 грн, яка складається із: 1 897,36 грн заборгованості за кредитом, 65 063,23 грн заборгованості за процентами за користування кредитом, 4 686,64 грн заборгованості за пенею та комісією, а також штрафів 500 грн (фіксована частина) та 3 582 грн (процентна складова).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460 IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у тій же редакції Кодексу).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Частиною третьою статті 411 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Залишаючи без задоволення позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк», місцевий суд вказав про те, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження умов укладеного сторонами договору, факту отримання відповідачем кредитних коштів у розмірі 2 000 грн за кредитним договором, строку дії банківської картки та її перевидачі.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно з процесуальним законодавством сторони мають певні права та обов`язки, реалізація яких, як правило, залежить від самих учасників процесу.

Надання доказів на підтвердження доводів і обставин, на які позивач посилається як на підставу свої вимог, є обов`язком саме позивача і їх ненадання є неналежним виконанням процесуальних прав та свідчить про те, що позивач не вчиняє активних дій для доведення обґрунтованості своїх вимог перед судом.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. У разі ненадання певних доказів суд розглядає справу за наявними у ній матеріалами.

Стандарти доказування не передбачають обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовних вимог, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру процентів та пені, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Частинами першою - другою статті 207 ЦК України (у редакції на 25 вересня 2012 року) передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (статті 626, 628 ЦК України).

За змістом статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Кредитний договір укладається у письмовій формі (частина перша статті 1055 ЦК України).

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України.

Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина третя статті 215 ЦК України).

У силу частини першої статті 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Звертаючись до суду з цим позовом, АТ КБ «ПриватБанк» послалося на те, що 25 вересня 2012 року з ОСОБА_1 укладено договір б/н, відповідно до умов якого позичальник отримала кредит у розмірі 2 000 грн у виді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 30% річних на рік за користування кредитом на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.

У зв`язку з порушенням позичальником зобов`язань за кредитним договором на 31 березня 2018 року утворилася заборгованість урозмірі 75 729,59 грн, яка складається із: 1 897,36 грн заборгованості за кредитом, 65 063,23 грн заборгованості за процентами за користування кредитом, 4 686,64 грн заборгованості за пенею та комісією, а також штрафів 500 грн (фіксована частина) та 3 582 грн (процентна складова).

На підтвердження обставин, якими позивач обґрунтовував свої вимоги, суду надано анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг від 25 вересня 2012 року (підписану відповідачем), розрахунок заборгованості (з якого вбачається періодичне погашення заборгованості), витяг з тарифів обслуговування кредитних карток, витяг з Умов та Правил надання банківських послуг, копію паспорту ОСОБА_1 .

Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 заперечувала наявність кредитних зобов`язань перед ПАТ КБ «ПриватБанк».

Крім того, у судовому засіданні 24 липня 2017 року відповідач підтвердила наявність кредитних зобов`язань перед АТ КБ «ПриватБанк», отримання платіжної картки та здійснення дій щодо погашення боргу і усно заявила про застосування наслідків спливу позовної давності.

Під час апеляційного перегляду справи банк надав суду виписку по картковому рахунку та докази отримання кредитної картки, питання про прийняття/неприйняття яких апеляційний суд не вирішував.

З урахуванням викладеного слід дійти висновку про те, що позивачем до суду першої інстанції надано допустимі докази набуття сторонами кредитних прав та зобов`язань, приймаючи до уваги те, що факт отримання кредитних коштів, укладення кредитного договору та часткового погашення боргу відповідач підтвердила в судовому засіданні.

За таких обставин апеляційний суд передчасно погодився з висновками місцевого суду про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» і про ненадання позивачем належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором.

Крім того, апеляційний суд не врахував, що відповідач укладення кредитного договору не оспорювала, частково сплачувала заборгованість, не оспорювала користування кредитними коштами, що може свідчити про згоду з Умовами та Правилами надання банківських послуг та тарифами.

Отже, апеляційний суд не встановив, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, не перевірив доводів позивача й не надав належної правової оцінки поданим ним доказам та дійшов передчасного висновку про недоведеність заявлених позивачем позовних вимог, не врахував наявність клопотання відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності; залежно від встановленого, апеляційний суд мав вирішити заяву про застосування позовної давності.

Разом з цим, касаційний суд вважає за необхідне звернути увагу апеляційного суду на постанову Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19).

За наведених обставин постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів враховує тривалість розгляду цієї справи, однак за правилами положень статті 400 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, на стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, та переоцінювати докази у справі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Частиною третьою статті 411 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Суд апеляційної інстанції не встановив у повному обсязі фактичних обставин справи, що мають суттєве значення для її вирішення.

При новому розгляді справи суду необхідно надати оцінку доводам та поданим сторонами доказам в обґрунтування своїх вимог та заперечень як в цілому, так і кожному доказу окремо.

Керуючись статями 400, 411 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду