ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 523/9145/18

1. Описова частина

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Лічман І. М., про витребування майна від добросовісного набувача, скасування запису про право власності, визнання права власності.

Позовні вимоги мотивував тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 та постійно проживає у цій квартирі разом із своєю сім`єю, у складі семи осіб, а саме: ОСОБА_3 - матір, ОСОБА_8 , 2007 року народження, ОСОБА_9 , 2013 року народження, ОСОБА_4 - дружина, ОСОБА_5 - матір дружини, ОСОБА_6 - матір тещі.

З 18 серпня 2017 року до 03 червня 2018 року він разом із своєю сім`єю, знаходився за межами м. Одеси, а після повернення - 03 червня 2018 року дізнався, що його квартира продана від його імені відповідачу ОСОБА_2 , відповідно до договору купівлі-продажу від 30 травня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Лічман І. М.

Позивач стверджує, що він не укладав зазначений договір купівлі-продажу спірної квартири, наміру продавати квартиру не мав, жодних оголошень про її продаж не публікував, заяв про реєстрацію права власності до Державного підприємства «Центр обслуговування громадян» не подавав, технічний паспорт не замовляв, довідку Ф1 № 292 від 22 травня 2018 року не отримував, висновок про вартість квартири до фізичної особи - підприємця ОСОБА_10 (далі - ФОП ОСОБА_10 ) не замовляв та такий висновок не отримував.

Проте невідома йому особа, яка не була власником спірної квартири, за підробленим паспортом здійснила дії, які необхідні для укладення договору купівлі-продажу, а саме:

- 21 травня 2018 року звернулась до ФОП ОСОБА_10 та уклала договір, за яким було замовлено висновок про вартість спірної квартири;

- 21 травня 2018 року отримала звіт про оцінку майна ЕБ180521-13 ідентифікатор за базою ФДМУ № 3081066_21052018_ЕП180521-13, за яким ринкова вартість квартири склала 249 033 грн;

- отримала довідку Форми № 1 від 22 травня 2018 року № 292, за якою у спірній квартирі проживає та постійно зареєстрований ОСОБА_1 , особовий рахунок відкритий на ОСОБА_11 (без реєстрації);

- 24 травня 2018 року звернулася із заявою до Державного підприємства «Центр обслуговування громадян» про реєстрацію права власності на підставі розпорядження органу приватизації, серія та номер: 106659, виданого 15 січня 1998 року Управлінням житлово-комунального господарства виконавчого комітету Одеської міської ради народних депутатів, свідоцтва про право власності, серія та номер: 16-4764, виданого 15 січня 1998 року Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради народних депутатів.

При здійсненні нотаріальних дій невідома особа надала нотаріусу підроблені паспорт та картку фізичної особи - платника податків на ім`я ОСОБА_1 .

Паспорт, наданий сторонньою особою, яка видавала себе за ОСОБА_1 , містить інші реквізити ніж справжній паспорт, а саме; серія НОМЕР_1 , виданий 13 лютого 2015 року, та фотокартку іншої особи, проте справжній паспорт ОСОБА_1 має такі реквізити: серія НОМЕР_2 , виданий 02 вересня 1996 року.

Картка фізичної особи - платника податків містить іншу дату внесення до Державного реєстру фізичних осіб - 28 серпня 2001 року та дату видачі картки - 22 березня 2007 року, а справжня довідка про присвоєння ідентифікаційного номера містить дату внесення до Державного реєстру фізичних осіб - 04 липня 1997 року та дату видачі довідки - 23 серпня 2001 року.

Позивач вважає, що він має право витребувати квартиру АДРЕСА_1 з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, оскільки вона вибула із його володіння не з його волі, а шляхом продажу невстановленою особою за підробленими документами. Спірна квартира підлягає витребуванню з володіння відповідача ОСОБА_2 .

Для ефективного захисту його порушеного права існує необхідність у визнанні права власності на спірну квартиру за ОСОБА_1 та у скасуванні реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_2 . Зазначений спосіб захисту не суперечить закону.

Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 просив:

- витребувати від ОСОБА_2 на його користь квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 62,6 кв. м, житловою площею 37,2 кв. м;

- скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 62,6 кв. м, житловою площею 37,2 кв. м, на ім`я ОСОБА_2 ;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на зазначену квартиру.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 24 грудня 2019 року у складі судді Кисельова В. К. позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Витребувано від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 62,6 кв. м, житловою площею 37,2 кв. м.

Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 62,6 кв. м, житловою площею 37,2 кв. м на ім`я ОСОБА_2 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 62,6 кв. м, житловою площею 37,2 кв. м.

Стягнуто з ОСОБА_12 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 4 636,53 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що квартира АДРЕСА_1 вибула від її власника ОСОБА_1 поза його волею іншим шляхом, зокрема з використанням підробленого паспорта на його ім`я та вчиненням дій, які позивач не мав можливості вчинити, оскільки під час укладення договору купівлі-продажу його квартири від 30 травня 2018 року перебував за межами України, а отже, в силу положень статті 388 ЦК України має право її витребувати у добросовісного набувача.

Постановою Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що у договорі купівлі-продажу від 30 травня 2018 року у графі підпис продавець ОСОБА_1 поставив підпис. Будь-яких доказів про те, що ОСОБА_1 договір не підписував, матеріали справи не містять.

Враховуючи, що нотаріально посвідчений договір між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не оспорений та не визнаний недійсним, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню положення статті 388 ЦК України, оскільки витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину.

Порушене право позивача може бути захищено шляхом визнання правочину недійсним, а отже, норми матеріального права, передбачені статтею 388

ЦК України, застосуванню не підлягають.

Апеляційний суд дійшов висновку, що позивач обрав неналежний спосіб захисту, а тому його позов про витребування майна від добросовісного набувача задоволенню не підлягає, що не позбавляє його права звернутися до суду за захистом порушених прав та оспорити правочин відповідно до вимог чинного законодавства.

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2021 року у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Тачука О. С., Калараша А. А., Петрова Є. В., відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

16 грудня 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

20 червня 2022 року проведено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями у зв`язку з обранням судді Ткачука О. С. до Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 червня 2022 року справу призначено судді-доповідачеві Воробйовій І. А. Визначено суддів, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Черняк Ю. В.

Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2022 року у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Воробйової І. А., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 липня

2019 року у справі № 520/11389/15 (провадження № 61-10480св18).

Апеляційний суд не врахував, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України. Право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення статті 216 ЦК України, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і покупця (набувача).

Квартира АДРЕСА_1 вибула із володіння ОСОБА_1 не з його волі, а шляхом продажу належної йому квартири невстановленою особою за підробними документами, а отже, підлягає витребуванню на його користь з незаконного володіння ОСОБА_2 .

Інші учасники справи відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не подали.

Фактичні обставини, встановлені судами

ОСОБА_1 належала на праві власності квартира АДРЕСА_1 .

На підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Управлінням житлово-комунального господарства міськвиконкому Одеської міської Ради народних депутатів 15 січня 1998 року, за реєстровим № 16-4764, зареєстрованого в Одеському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості у книзі: 262пр на стор.78, номер запису: 267, реєстраційний номер: 28618996, йому належала Ѕ частина зазначеної квартири, а інша Ѕ частини належала йому на підставі договору дарування, посвідченого Четвертою одеською державною нотаріальною конторою

30 жовтня 2009 року, зареєстрованого за № 5-1190 (т. 1, а. с. 20-24).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 30 травня 2018 року, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер картки платника податків НОМЕР_3 , паспорт серії НОМЕР_4 , виданий Суворовським РВ у м. Одесі ГУДМС в Одеській області 13 лютого 2015 року, що проживає за адресою: АДРЕСА_2 , передає у власність (продає), а покупець ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер картки платника податків НОМЕР_5 , паспорт серії НОМЕР_6 , виданий Комінтернівським РВ ГУМВС України в Одеській області 20 лютого 2012 року, що проживає за адресою:

АДРЕСА_3 , приймає в особисту приватну власність (купує) квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Продаж квартири здійснено за 249 033 грн.

Зазначений договір посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Лічман І. М. у реєстрі за № 1606 (т. 1, а.с. 109-111).

Листом ГУ ДМС в Одеській області від 27 серпня 2019 року повідомлено, що паспорт серії НОМЕР_1 видано 10 вересня 2016 року Ширяївським районним сектором Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на ім`я ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженця с. Миколаївка Ширяївського району Одеської області (т. 1, а.с. 248).

У цьому ж листі зазначено, що паспорт, серія НОМЕР_2 , виданий

02 вересня 1996 року Суворовським РВ в Одеській області на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1, а.с. 248).

Під час розгляду справи позивач надав суду копію паспорта, серія НОМЕР_2 , виданого 02 вересня 1996 року Суворовським РВ в Одеській області на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1, а.с. 1-2).

Також позивач надав копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера НОМЕР_3 , яка містить дату внесення до Державного реєстру фізичних осіб - 04 липня 1997 року та дату видачі довідки - 23 серпня 2001 року

(т. 1, а.с. 14).

У матеріалах нотаріальної справи, копію якої була надана суду приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Лічман І. М., перебуває копія паспорта серії НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який було видано Суворовським районним відділом у м. Одесі ГУДМС України в Одеській області 13 лютого 2015 року.

На підставі витребуваної з Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської Ради копії реєстраційної справи

№ 428048351101 на квартиру за адресою:, АДРЕСА_2 , установлено, що 21 травня 2018 року до працівника Державного підприємства «Центр обслуговування громадян» Гармаш А. С. звернувся ОСОБА_1 , реєстраційний номер картки платника податків НОМЕР_3 , паспорт серії НОМЕР_1 , виданий Суворовський РВ у м. Одесі ГУДМС в Одеській області 13 лютого 2013 року, із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Державному реєстратору були надані такі документи: технічний паспорт, серія та номер б/н, видавник - ФОП ОСОБА_14 , розпорядження органу приватизації, серія та номер: 106659, видане Управлінням житлово-комунального господарства виконавчого комітету Одеської міської ради народних депутатів, свідоцтво про право власності, серія та номер НОМЕР_7 , видане Управлінням житлово-комунального господарства виконавчого комітету Одеської міської ради народних депутатів (т. 2, а.с. 10-30).

Рішенням державного реєстратора Державного підприємства «Центр обслуговування громадян» Соломкиної І. С. від 22 травня 2018 року

№ 41220433 вирішено провести державну реєстрацію права власності: приватна, спільна часткова, розмір частки Ѕ частки на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , за ОСОБА_1 .

Відповідно до листа Державної прикордонної служби від 07 листопада

2019 року ОСОБА_1 в період з 18 серпня 2017 року до 03 червня

2018 року перебував за межами України.

2. Мотивувальна частина

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Стаття 41 Конституції України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Цивільні права та обв`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків можуть бути як правочини, так і інші юридичні факти.

Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України одна із сторін договору або інша заінтересована особа вправі заперечити його дійсність, якщо недійсність правочину прямо не встановлена.

Аналіз змісту частини третьої статті 215 ЦК України свідчить про те, що договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду щодо неправильно обраного позивачем способу захисту та необхідність захисту його прав шляхом заявлення позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним, з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі

№ 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19)вказано, що ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

У статті 203 ЦК України визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Згідно із частиною другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує намір та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документа, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або уповноваженими особами.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України.

У частині першій статті 215 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії).

Договір купівлі-продажу - це угода, за якою продавець (одна сторона) зобов`язується передати майно у власність покупцеві (другій стороні), а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

У справі, яка переглядається, на підставі договору купівлі-продажу від 30 травня 2018 року ОСОБА_1 передав у власність (продав), а покупець ОСОБА_2 прийняла в особисту приватну власність (купила) квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

У графі підписи продавець ОСОБА_1 поставив підпис, також у договорі міститься підпис покупця ОСОБА_2 .

Продаж квартири відбувся за 249 033,00 грн. Договір посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Лічман І. М. у реєстрі за № 1606. ОСОБА_2 зареєструвала право власності на спірну квартиру.

Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що він не вчиняв дій, спрямованих на відчуження належної йому квартири, квартира вибула з його власності поза його волею, оскільки договору купівлі-продажу від 30 травня 2018 року, сторонами якого є він та ОСОБА_2 , він не укладав, волевиявлення на відчуження квартири не мав.

Проте під час розгляду справи наявність та дійсність його підпису у нотаріально посвідченому договорі він не спростовував та не оспорював. У матеріалах справи відсутні належні і допустимі докази, в тому числі висновок почеркознавчої експертизи, щодо неналежності підпису у договорі позивачу.

Відповідно до частини 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Матеріали справи також не містять належних та допустимих доказів на підтвердження встановленого факту підроблення паспорта позивача, будь-які докази щодо звернення до правоохоронних органів за даним фактом ним не надано. Суд першої інстанції установив такий факт під час розгляду цієї справи на підставі відомостей щодо перетину ОСОБА_1 кордону та порівняння паспортних даних, зазначених у виданому на його ім`я паспорті, та паспорті, використаному при нотаріальному посвідченні договору купівлі-продажу.

З`ясування питання ідентифікації виконавця підпису у оспорюваному договорі при проведенні судової почеркознавчої експертизи має визначальне значення для встановлення обставин справи та є способом реалізації основоположних засад цивільного судочинства - змагальності сторін, доведеності та переконливості їх доводів та доказів перед судом.

Обов`язок доказування невідповідності підпису ОСОБА_1 у договорі купівлі-продажу спірного майна процесуальний закон покладає на позивача, а тому саме він зобов`язаний це доводити, зокрема у спосіб, визначений ним та законом, шляхом проведення у справі судової почеркознавчої експертизи.

Доведення таких обставин з метою захисту прав можливий під час оспорювання відповідного правочину.

Поряд з вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння позивач не заявляв вимоги щодо недійсності договору купівлі-продажу, за яким відчужено спірне майно та укладення якого засвідчено підписами сторін, в тому числі продавцем, яким, за умовами договору, є саме ОСОБА_1 . При цьому саме такий спосіб захисту, з урахуванням правовідносин, що виникли між сторонами, відповідає праву, за захистом якого позивач звернувся до суду, зокрема з метою спростування презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України) або спростування самого факту укладення цього правочину.

За таких обставин, апеляційний суд, відмовляючи у позові, дійшов правильного висновку щодо обрання позивачем неналежного способу захисту прав та обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог щодо витребування спірного майна з чужого незаконного володіння.

Колегія суддів не бере до уваги посилання у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 04 липня 2019 року у справі № 520/11389/15 (провадження № 61-10480св18), оскільки у цій справі поряд з вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння заявлено вимогу про недійсність правочину, на підставі якого майно вибуло з володіння власника, тобто перевірялись вимоги щодо дійсності правочину та було установлено, що позивач не відчужувала спірне майно та не була стороною договору купівлі-продажу. У справі, яка переглядається, дійсність договору купівлі-продажу спірного майна не оспорювалась, таких вимог не заявлялось, обставини щодо ідентифікації виконавця підпису у договорі не є підставою позовних вимог.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не може вдаватись до переоцінки доказів, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а також встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду в оскаржуваній частині не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду