ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 295/9265/19

1. Описова частина

У червні 2019 року Державна іпотечна установа звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовну заяву мотивовано тим, що 22 грудня 2006 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Банк «Фінанси та кредит» (далі - ТОВ «Банк «Фінанси та кредит»), яке змінило назву на акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит» (далі - АТ «Банк «Фінанси та кредит»), та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 31_20-12/06 МФІ, відповідно до умов якогоостанній отримав кредит на придбання житлового будинку в розмірі 65 920,00 доларів США зі сплатою 14 % річних з кінцевим терміном повернення до 21 грудня 2021 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором

22 грудня 2006 року між ТОВ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, предметом якого був житловий будинок загальною площею 57,9 кв. м по

АДРЕСА_1 .

11 лютого 2015 року між АТ «Банк «Фінанси та кредит» та Державною іпотечною установою укладено договір відступлення права вимоги № 17/4-В, відповідно до умов якого установа набула права вимоги, у тому числі за вказаними кредитним та іпотечним договорами.

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 повідомлено про перехід до установи прав вимоги за кредитним договором.

У зв`язку із неналежним виконанням позичальником своїх зобов`язань перед новим кредитором станом на 24 травня 2019 року в нього утворилася заборгованість у розмірі 1 472 652,84 грн, із яких: 624 596,83 грн - тіло кредиту, 326 941,74 грн - прострочені проценти за користування кредитом, 206 220,71 грн - пеня, 314 893,56 грн - інфляційні втрати.

Ураховуючи викладене, Державна іпотечна установа просила суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 472 652,84 грн. Вирішити питання про розподіл судових витрат.

Заочним рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 22 січня 2020 року у складі судді Семенцової Л. М. позов Державної іпотечної установи задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Державної іпотечної установи заборгованість за кредитним договором від 22 грудня 2006 року

№ 31_20-21/06 МФІ у розмірі 1 472 652,84 грн.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач належним чином не виконував узяті на себе зобов`язання за кредитним договором, суму кредиту не повернув та заборгованість не сплатив, чим порушив майнові права позивача, які підлягають судовому захисту.

Справа неодноразово переглядалась судами апеляційної та касаційної інстанцій.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Хоменка С. О. задоволено частково. Заочне рішення Богунського районного суду м. Житомира від 22 січня 2020 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким позов Державної іпотечної установи задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Державної іпотечної установи заборгованість за кредитним договором від 22 грудня 2006 року в розмірі 571 511,58 грн та 8 570,13 грн судового збору. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_1 20 278,43 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.

Постановою Верховного Суду від 22 вересня 2021 року касаційну скаргу Державної іпотечної установи задоволено. Постанову Житомирського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суд апеляційної інстанції у порушення вимог статей 89, 263, 264, 367, 368 ЦПК України не дослідив належним чином наданий позивачем розрахунок заборгованості у взаємозв`язку з умовами договору про відступлення прав вимоги і додатками до цього договору та не спростував доводів Державної іпотечної установи про те, що вказаними доказами підтверджується факт існування у позичальника заборгованості за тілом кредиту саме у розмірі

624 596,83 грн.

На думку суду касаційної інстанції, взявши до уваги довідку АТ «Банк «Фінанси та Кредит» від 26 жовтня 2015 року № 164, за якою заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором № 31_20-12/06 МФІ складає

571 511,58 грн, що еквівалентно 25 316,49 доларам США, суд апеляційної інстанції всупереч вимогам процесуального законодавства взагалі не дослідив та не навів правових аргументів на спростування наданої Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» довідки щодо залишку заборгованості за вказаним кредитним договором, згідно з пунктом 228 якої борг відповідача за тілом кредиту становить

624 596,83 грн, що еквівалентно 28 621,56 доларам США.

При цьому, не встановивши обставин виконання боржником у період з 11 лютого 2015 року (день укладення договору про відступлення права вимоги № 17/4-В) по 26 жовтня 2015 року (день отримання відповідачем письмового повідомлення про заміну кредитора у зобов`язанні) свого обов`язку щодо сплати заборгованості первісному кредитору, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про те, що розмір боргу позичальника за тілом кредиту складає 571 511,58 грн, тобто є меншим у порівнянні з тим, який існував на час переходу до позивача права вимоги за кредитним договором.

Також, не погоджуючись з наданим позивачем розрахунком заборгованості у частині нарахування процентів та пені, суд апеляційної інстанції не навів своїх розрахунків та не зазначив правових аргументів на спростування поданого стороною доказу, що є його процесуальним обов`язком.

Крім того, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що в матеріальному законі (частина друга статті 625 ЦК України) визначено обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання в нього в силу закону (частини другої статті 625 ЦК України) виникає обов`язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.

У справі, яка переглядається, листом Державної іпотечної установи від 20 жовтня 2015 року № 7538/11/2, який ОСОБА_1 отримав

26 жовтня 2015 року, було повідомлено, що установа є новим кредитором у зв`язку з відступленням прав вимоги банком за його договірними зобов`язаннями та роз`яснено позичальнику, зокрема про необхідність отримати від АТ «Банк «Фінанси та Кредит» довідку про поточний стан заборгованості за кредитним договором та правовстановлюючі документи на передане в іпотеку нерухоме майно.

Довідка АТ «Банк «Фінанси та Кредит» від 26 жовтня 2015 року № 164, яку наразі Державна іпотечна установа вважає недопустимим доказом, була отримана ОСОБА_1 саме на виконання вимог позивача як нового кредитора.

Разом із цим у справі, яка переглядається, Державна іпотечна установа надала відповідні докази, якими, на її думку, спростовується наведена у зазначеній довідці інформація, зокрема довідку Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» щодо наявності у відповідача заборгованості за тілом кредиту в розмірі 624 596,83 грн, що еквівалентно

28 621,56 доларам США. Однак всупереч принципу диспозитивності суд апеляційної інстанції не дослідив та не навів правових аргументів на спростування наданого стороною позивача доказу.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року апеляційну скаргу адвоката Хоменка С. О., який діє в інтересах

ОСОБА_1 , задоволено частково. Скасовано заочне рішення Богунського районного суду м. Житомира від 22 січня 2020 року та нове судове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь Державної іпотечної установи заборгованість за кредитним договором

№ 31_20-12/06 МФІ станом на 24 травня 2019 року у розмірі 1 157 759,28 грн із яких: 624 596,83 грн - тіло кредиту, 326 941,74 грн - прострочені проценти за користування кредитом, 206 220,71 грн - пеня.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована доведеністю банком свого позову та наявністю передбачених статтями 526, 1050, 1054 ЦК України підстав для стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки боржник - ОСОБА_1 не виконував належним чином взятих на себе зобов`язань за кредитним договором, що призвело до утворення заборгованості.

При цьому, визначаючи суму заборгованості за кредитним договором, суд апеляційної інстанції враховував те, що відповідачем не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження погашення ним частини заборгованості у період з 11 лютого 2015 року (день укладення договору про відступлення права вимоги) по 26 жовтня 2015 року (день отримання письмового повідомлення про заміну кредитора у зобов`язанні).

Крім того, оскільки відповідачу у жовтні 2015 року було відомо про заміну кредитора, сплачені ним на рахунок первісного кредитора у липні 2016 року 5 000,00 грн, на думку суду апеляційної інстанції, не можуть бути враховані при визначенні розміру заборгованості перед позивачем.

Разом із цим, суд апеляційної інстанції виходив із того, що норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях. У випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є іноземна валюта, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати відновлені еквівалентом іноземної валюти. У зв`язку із цим, на думку суду апеляційної інстанції, відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача 314 893,56 грн інфляційних нарахувань.

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2021 року до Верховного Суду засобами поштового зв`язку, ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 127/2871/16-ц, від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17, від 04 липня 2018 року у справі № 369/1923/15-ц, від 26 вересня 2018 року у справі № 346/2946/16-ц, від 03 жовтня 2018 року у справі № 134/18/13-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17, від 27 березня 2019 року у справі № 201/6092/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17, від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 08 вересня 2021 року у справі № 369/7772/15-ц, від 21 грудня 2021 року у справі № 464/3441/17.

ОСОБА_1 посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права, а саме: не повідомили його належним чином про дату та час розгляду справи.

Вважає, що суд апеляційної інстанції надав перевагу розрахункам та документам про розмір заборгованості за тілом кредиту, наданим позивачем, не прийняв додаткові докази. У той же час залишив поза увагою квитанції, що є первинними документами бухгалтерського та податкового обліку, про сплату за тілом кредиту та відсотків й безпідставно залишив поза увагою необхідність усунення розбіжностей щодо розміру заборгованості у доказах, наданих позивачем, і тих документах, що їх фактично підтверджують. А висновок експертного дослідження, який міг надати відповідь про документарне підтвердження розміру заборгованості, не досліджено.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи № 295/9265/19-ц із Богунського районного суду м. Житомира.

У лютому 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2022 року справу призначено до розгляду.

У травні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив Державної іпотечної установи на касаційну скаргу, у якому зазначено, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

22 грудня 2006 року між ТОВ «Банк «Фінанси та кредит», яке змінило назву на АТ «Банк «Фінанси та кредит», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 31_20-12/06 МФІ, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 65 920,00 доларів США, зі сплатою 14 % річних з кінцевим терміном повернення до 21 грудня 2021 року.

Пунктом 2.3 кредитного договору передбачено, що кредитні ресурси, отримані позичальником, використовуються за цільовим призначенням: для придбання житлового будинку

АДРЕСА_2 , та земельної ділянки площею 0,0489 га, на якій знаходиться житловий будинок.

Згідно з пунктом 6.1 кредитного договору за прострочення повернення кредитних ресурсів та/або сплати процентів позичальник сплачує банку пеню з розрахунку 1 % від простроченої суми за кожний день прострочення. Зазначена пеня сплачується у випадку порушення позичальником строків платежів, передбачених пунктами 3.2, 3.4, 4.3, 4.4, 4.6 цього договору, а також будь-яких інших строків платежів, передбачених цим договором. Сплата пені не звільняє позичальника від зобов`язання сплатити проценти за весь час фактичного користування кредитними ресурсами.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором

22 грудня 2006 року ТОВ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1 уклали іпотечний договір, предметом якого є житловий будинок

АДРЕСА_1 .

11 лютого 2015 року між АТ «Банк «Фінанси та кредит» та Державною іпотечною установою укладено договір відступлення права вимоги № 17/4-В, відповідно до умов якого права вимоги за вказаними кредитним та іпотечним договорами відступлені Державній іпотечній установі.

Листом Державної іпотечної установи від 20 жовтня 2015 року № 7538/11/2 ОСОБА_1 було повідомлено, що установа є новим кредитором у зв`язку з відступленням їй прав вимоги банком за його договірними зобов`язаннями. Роз`яснено позичальнику про необхідність: утриматися від оплати будь-яких коштів в погашення боргу за основним зобов`язанням на рахунки АТ «Банк «Фінанси та Кредит»; звернутися до Державної іпотечної установи для узгодження подальших заходів щодо заборгованості за основним зобов`язанням; отримати від АТ «Банк «Фінанси та Кредит» довідку про поточний стан заборгованості за кредитним договором та правовстановлюючі документи на передане в іпотеку нерухоме майно. Цього листа ОСОБА_1 отримав 26 жовтня 2015 року.

За наданим Державною іпотечною установою розрахунком станом на 24 травня 2019 року у ОСОБА_1 утворилася заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 472 652,84 грн, із яких: 624 596,83 грн - тіло кредиту, 326 941,74 грн - прострочені проценти за користування кредитом, 206 220,71 грн - пеня, 314 893,56 грн - інфляційні втрати.

Згідно з довідкою АТ «Банк «Фінанси та Кредит» від 26 жовтня 2015 року

№ 164 заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором

№ 31_20-12/06 МФІ станом на 26 жовтня 2015 року складала

25 316,49 доларів США, що еквівалентно 571 511,58 грн, прострочена заборгованість за кредитом - 3 239,19 доларів США, що еквівалентно

71 123,67 грн. Тобто, загальна сума заборгованості за тілом кредиту дорівнювала 28 555,68 доларів США.

Відповідно до пункту 228 довідки від 23 листопада 2015 року щодо залишку заборгованості за вказаним кредитним договором, складеної уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» борг ОСОБА_1, станом на 17 вересня 2015 року, за тілом кредиту становив 624 596,83 грн., що еквівалентно 28 621,56 доларів США.

ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження погашення ним частини заборгованості у період з 11 лютого 2015 року (день укладення договору про відступлення права вимоги) по 26 жовтня 2015 року (день отримання письмового повідомлення про заміну кредитора у зобов`язанні).

2. Мотивувальна частина

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

Пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до статей 1054, 1055 ЦК України за кредитним договором, який укладається у письмовій формі, банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Системний аналіз змісту статей 599, 1049, 1054 ЦК України свідчить, що належним виконанням кредитного договору є зарахування на узгоджений сторонами рахунок кредитора суми кредиту, передбачених договором процентів та можливих штрафних санкцій у разі їх нарахування.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути змінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Статтею 514 ЦК України встановлено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до пунктів 2-4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України.

Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами

(з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, встановивши, що боржник - ОСОБА_1 не виконував належним чином взятих на себе зобов`язань за кредитним договором, що призвело до утворення заборгованості, дійшов правильного висновку про наявність передбачених статтями 526, 1050, 1054 ЦК України підстав для стягнення заборгованості за кредитним договором.

При цьому, визначаючи суму заборгованості за кредитним договором, суд апеляційної інстанції обґрунтовано враховував те, що відповідачем не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження погашення ним частини заборгованості у період з 11 лютого 2015 року (день укладення договору про відступлення права вимоги) по 26 жовтня 2015 року (день отримання письмового повідомлення про заміну кредитора у зобов`язанні).

Крім того, правильно вважав, що оскільки відповідачу у жовтні 2015 року було відомо про заміну кредитора, сплачені ним на рахунок первісного кредитора у липні 2016 року 5 000,00 грн не можуть бути враховані при визначенні розміру заборгованості перед позивачем.

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також ти проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Статтею 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» передбачено, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо стягнення з відповідача на користь позивача 314 893,56 грн інфляційних нарахувань, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив із того, що норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях. У випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є іноземна валюта, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати відновлені еквівалентом іноземної валюти.

При цьому, згідно із протоколом судового засідання від 14 грудня 2021 року справу № 295/9265/19 розглянуто у відкритому судовому засіданні за участю, зокрема: ОСОБА_1 та його представника Хоменка С. О.

(а. с. 112-115, т. 3).

й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі

№ 127/2871/16-ц, від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17, від 04 липня 2018 року у справі № 369/1923/15-ц, від 26 вересня 2018 року у справі

№ 346/2946/16-ц, від 03 жовтня 2018 року у справі № 134/18/13-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17, від 27 березня 2019 року у справі № 201/6092/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17, від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 08 вересня 2021 року у справі № 369/7772/15-ц, від 21 грудня 2021 року у справі № 464/3441/17, на які заявник посилався у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а висновки судів попередніх інстанцій не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині судового рішення, зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо їх оцінки, що в силу статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня

2006 року).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, зокрема, рішення у справах «Пономарьов проти України» повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишає без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду