ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 635/5050/17

ОПИСОВА ЧАСТИНА

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Чижова Наталія Анатоліївна, у якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу 7/10 часток житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 07 листопада 2013 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чижовою Н. А., зареєстрований у реєстрі за № 2454.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 7/10 часток указаного житлового будинку, зареєстровані на праві приватної власності за ОСОБА_2 , належали його батькам: ОСОБА_2 і ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності подружжя.

Після смерті матері 27 травня 1992 року позивач як спадкоємець, який постійно проживав зі спадкодавцем, прийняв спадщину, проте свідоцтво про право на спадщину не отримав.

У 2017 році з метою отримання свідоцтва про право на спадщину позивач мав намір звернутися до нотаріуса, але від батька дізнався, що він у 2013 році продав 7/10 часток будинку ОСОБА_3 .

Фактично батько розпорядився часткою позивача в праві власності на будинок і позбавив його права на спадкове майно, що є підставою для визнання договору купівлі-продажу частини будинку недійсним.

Окрім того, на момент продажу в указаному будинку була зареєстрована неповнолітня донька позивача, проте обов`язкової попередньої згоди на продаж частини будинку орган опіки та піклування не надавав.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 02 травня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що позивач не довів у встановленому законом порядку, що він має право на частку в житловому будинку в порядку спадкування за законом після смерті його матері й прийняв таку спадщину шляхом фактичного вступу в управління та володіння спадковим майном і така позовна вимога не була пред`явлена в цій справі, у зв`язку з чим суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що укладенням оспорюваного договору порушено права чи законні інтереси позивача.

Суд вважав, що оспорений позивачем правочин вчинений за вільного волевиявлення його учасників, які мали необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Постановою Апеляційного суду Харківської області від 22 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Харківського районного суду Харківської області від 02 травня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 07 листопада 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Чижовою Н. А. та зареєстрований в реєстрі за № 2454, у частині купівлі-продажу 7/40 часток житлового будинку з надвірними будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як спадкоємці першої черги прийняли спадщину після смерті ОСОБА_5 , якій на праві спільної сумісної власності належали 7/20 часток спірного житлового будинку (половина 7/10 часток житлового будинку), оскільки вступили в управління спадковим майном.

За таких обставин суд дійшов висновку, що укладення ОСОБА_2 договору купівлі-продажу 7/10 часток спірного будинку порушує права позивача на належні йому в порядку спадкування за законом після смерті матері 7/40 часток будинку, тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню про визнання недійсним договору купівлі-продажу в належній позивачу 7/40 частці будинку, а не в цілому 7/10 часток.

Також суд відхилив аргументи відповідача про сплив позовної давності, оскільки матеріалами справи не підтверджується факт обізнаності позивача про своє порушене право до моменту звернення за отриманням свідоцтва про право на спадщину після смерті матері. Суд також дійшов висновку, що позовна давність не поширюється на вимоги власника майна, а порушення прав позивача в цьому випадку є триваючим.

Постановою Верховного Суду від 17 лютого 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково.

Постанову Апеляційного суду Харківської області від 22 серпня 2018 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу 7/40 часток спірного житлового будинку скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В іншій частині постанову Апеляційного суду Харківської області від 22 серпня 2018 року залишено без змін.

Задовольняючи частково касаційну скаргу ОСОБА_3 та скасовуючи постанову апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу 7/40 часток спірного житлового будинку, суд касаційної інстанції виходив з того, що установивши, що ОСОБА_2 та ОСОБА_6 як спадкоємці першої черги за законом вступили у володіння спадковим майном, ураховуючи факт їх спільного проживання зі спадкодавицею, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що 7/20 частки спірного житлового будинку набутого ОСОБА_7 в шлюбі, ввійшло до спадкової маси після смерті ОСОБА_5 , а тому кожен із спадкоємців першої черги успадкував по 7/40 часток указаного будинку. За таких обставин, врахувавши, що оспорюваним договором купівлі-продажу ОСОБА_2 розпорядився нерухомим майном, 7/40 часток якого належало ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом, касаційний суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних щодо визнання спірного договору недійсним у частині продажу належної позивачеві частини будинку. Однак касаційний суд не погодився з висновком апеляційного суду про те, що позовна давність на вимоги власника майна не поширюється. Касаційний суд зазначив, що перелік вимог, на які не поширюється позовна давність, установлений статтею 268 ЦК України, серед яких вимога про визнання договору недійсним відсутня. Тому, відхиляючи заяву ОСОБА_3 про застосування наслідків спливу позовної давності щодо позовних вимог ОСОБА_1 , апеляційний суд обмежився посиланням на те, що матеріалами справи не підтверджується факт обізнаності позивача про своє порушене право до моменту звернення до нотаріуса за свідоцтвом про право на спадщину, не надаючи оцінку тому, коли ОСОБА_1 міг довідатися про порушення свого права з урахуванням його спільного проживання з ОСОБА_2 як до, так і після укладення оспорюваного правочину. Посилаючись на те, що від результатів вирішення судом заяви ОСОБА_3 про застосування наслідків спливу позовної давності, яка розглянута апеляційним судом із порушенням норм процесуального права, залежить правильність вирішення спору по суті, касаційний суд дійшов висновку про направлення справи в частині задоволених позовних вимог на новий апеляційний розгляд.

Відмовляючи у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 та залишаючи постанову Апеляційного суду Харківської області від 22 серпня 2018 року в іншій частині без змін, суд касаційної інстанції виходив із того, що відповідно до положення статті 217 ЦК України та пунктів 37, 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року в справі № 265/5040/13 (провадження № 14-491цс19) допускається визнання недійсним правочину в частині, а тому відхилив доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що необхідно визнавати оспорюваний правочин в цілому. Також, врахувавши те, що оспорений правочин укладено дідом малолітньої дитини, а не її батьками, та сама по собі відсутність дозволу органу опіки і піклування без встановлення порушення прав дитини не може бути підставою для визнання договору недійсним у цілому, касаційний суд відхилив зазначені доводи ОСОБА_1 , а також зазначив, що апеляційний суд правильно встановив обґрунтованість позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним лише щодо 7/40 часток будинку, що відповідає розміру частки, яку успадкував позивач.

Постановою Харківського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року у результаті нового розгляду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Харківського районного суду Харківської області від 02 травня 2018 року скасовано в частині відмови ОСОБА_1 у визнанні договору купівлі-продажу від 07 листопада 2013 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Чижовою Н. А. та зареєстрованого в реєстрі за № 2454, недійсним у частині 7/40 часток житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині задоволено.

Визнано договір купівлі-продажу від 07 листопада 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Чижовою Н. А. та зареєстрований у реєстрі за № 2454, недійсним в частині 7/40 часток житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 .

В іншій частині рішення суду не переглядалося на підставі постанови Верховного Суду від 17 лютого 2021 року.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови ОСОБА_1 у визнанні договору купівлі-продажу від 07 листопада 2013 року недійсним у частині 7/40 часток, суд апеляційної інстанції виходив із того, що такі вимоги є обґрунтованими. Крім того, суд зазначив, що відсутні підстави для застосування строку позовної давності, оскільки як до, так і після укладення оспорюваного договору ОСОБА_1 разом із батьком ОСОБА_2 проживали у спірному будинку. Відповідач ОСОБА_2 продовжував сплачувати комунальні послуги. Тобто з укладенням оспорюваного договору у фактичних правовідносинах сторін жодних змін не відбулося. Новий власник 7/10 часток будинку ОСОБА_3 не вимагав від ОСОБА_2 та ОСОБА_1 виселитися з належного йому майна, не заявляв про свої права на проживання у будинку, користування та розпорядження ним. За таких умов, суд дійшов висновку про те, що сам факт постійного проживання позивача разом із батьком у спірному будинку жодним чином не свідчить про його обізнаність щодо укладення оспорюваного договору та про те, що він міг дізнатися про порушення своїх прав ще з дня його укладення. Крім того, суд врахував те, що відповідачем ОСОБА_2 підтверджено те, що про укладення договору своєму синові ОСОБА_1 він не повідомляв.

01 жовтня 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року в частині часткового задоволення позову та ухвалити нове рішення про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного 07 листопада 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , недійсним в іншій частині.

У касаційній скарзі заявник посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року в справі № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510сво18) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявник не погоджується з висновком суду в частині лише часткового задоволення позову та визнання оспорюваного договору купівлі-продажу недійсним лише в частині 7/40 часток житлового будинку з надвірними будівлями. Зазначає, що такий договір повинен бути визнаний недійсним у цілому, оскільки ОСОБА_2 не мав повноважень на укладання цього договору, договір укладено з порушенням його форми і є недійсним в цілому.

Також зазначає, що посилання Верховного Суду у постанові від 17 лютого 2021 року в цій справі на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 11 грудня 2019 року в справі № 265/5040/13, є безпідставними, оскільки в зазначеній постанові не йдеться про майно, яке є спільною сумісною власністю, не йдеться про застосування статей 355, 356, 362, 369 ЦК України, тобто втановлено інші фактичні обставини справи.

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано з Харківського районного суду Харківської області матеріали справи № 635/5050/17.

У січні 2022 року витребувана цивільна справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що з 24 лютого 1967 року ОСОБА_2 перебував у шлюбі з ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 9). Під час шлюбу у них народився син ОСОБА_1 (позивач) (т. 1, а. с. 7).

Відповідно до відмітки в паспорті позивача він із 19 червня 1986 року зареєстрований на АДРЕСА_1 і відповідно до акта обстеження від 29 серпня 2017 року фактично проживає за вказаною адресою разом із батьком та дочкою (т. 1, а. с. 11).

Згідно зі свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1, а. с. 10).

07 листопада 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу 7/10 часток житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чижовою Н. А. та зареєстрований у реєстрі за № 2454 (т. 1, а. с. 48).

Згідно з пунктом 3 цього договору відчужувана частина будинку на момент продажу належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житловий будинок (домоволодіння), виданого 03 січня 1991 року виконавчим комітетом Харківської районної ради народних депутатів згідно з його рішенням від 25 грудня 1990 року № 1173, зареєстрованого у Харківському міжрайонному бюро технічної інвентаризації 16 січня 1991 року за реєстровим № 167, записаного в книгу № 2, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в ДРРП - 205837663251.

Відповідно до пункту 6 договору купівлі-продажу своїм підписом під цим договором продавець підтверджує факт повного розрахунку за продану частину будинку та відсутність до покупця будь-яких претензій фінансового характеру.

Того ж дня, 07 листопада 2013 року, право власності на 7/10 часток спірного будинку зареєстровано за ОСОБА_3 , що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 12 вересня 2017 року № 97088990 (т. 1, а. с. 23).

У суді першої інстанції відповідач ОСОБА_3 заявив про застосування наслідків спливу строку позовної давності щодо позовних вимог ОСОБА_1 з посиланням на те, що позивач міг дізнатися про порушення його прав, починаючи з дня укладення оспорюваного правочину (т. 1, а. с. 27, 28).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цієї норми на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу 7/10 часток будинку, позивач посилався на те, що спірне майно належало на праві спільної сумісної власності його батькам: ОСОБА_2 і ОСОБА_4 . Після смерті матері 27 травня 1992 року позивач, який постійно проживав зі спадкоємцем, прийняв спадщину, а тому він є співвласником указаного майна в порядку спадкування після смерті матері. Оскільки батько позивача ОСОБА_2 , відчужуючи 7/10 часток будинку, розпорядився його частиною в праві власності без його згоди, то оспорюваний договір є недійсним.

За змістом статей 22, 24 КпШС УРСР у редакції, чинній на момент придбання житлового будинку, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження майном. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором або законом.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, спірні 7/10 частки будинку були придбані під час шлюбу ОСОБА_2 і ОСОБА_4 , а тому є спільним сумісним майном подружжя.

ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до частини першої статті 548 ЦК УРСР (у редакції, чинній на момент смерті ОСОБА_5 ) для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

У частинах першій та другій статті 549 ЦК УРСР (у редакції, чинній на момент смерті ОСОБА_5 ) передбачено, що визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Аналіз змісту статей 548, 549 ЦК УРСР свідчить, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Діями спадкоємця, що свідчать про прийняття ним спадщини є: 1) фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном; 2) подача в державну нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини.

Встановивши, що ОСОБА_2 та ОСОБА_6 як спадкоємці першої черги за законом вступили у володіння спадковим майном, ураховуючи факт їх спільного проживання зі спадкодавицею, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що 7/20 часток спірного житлового будинку та набутого ОСОБА_7 в шлюбі, ввійшло до спадкової маси після смерті ОСОБА_5 , а тому кожен із спадкоємців першої черги успадкував по 7/40 часток указаного будинку.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина перша статті 316 ЦК України).

Частиною першою статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

07 листопада 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу 7/10 часток спірного житлового будинку.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Відповідно до частини першої статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою (частина перша статті 358 ЦК України).

З урахуванням зазначеного, а також врахувавши те, що оспорюваним договором купівлі-продажу ОСОБА_2 розпорядився нерухомим майном, 7/40 часток якого належало позивачу ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом, суд апеляційної інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про визнання договору купівлі-продажу від 07 листопада 2013 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , недійсним у частині 7/40 часток спірного житлового будинку з надвірними будівлями.

Касаційна скарга не містить доводів на спростування зазначених висновків в частині задоволення вимог ОСОБА_1 та визнання недійсним договору купівлі-продажу в частині 7/40 часток житлового будинку.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 02 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 22 серпня 2018 року та постановою Верховного Суду від 17 лютого 2021 року, відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу в частині 21/40 часток житлового будинку.

Під час нового перегляду в апеляційному суді в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу в частині 21/40 часток житлового будинку не переглядалося на підставі постанови Верховного Суду від 17 лютого 2021 року, про що зазначено в оскаржуваній постанові та в її резолютивній частині.

Тобто у цій справі позовні вимоги в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу 21/40 часток житлового будинку вже вирішено і в цій частині в задоволенні позову відмовлено.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду