ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 501/1581/18

Описова частина

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до державного реєстратора Іскрова О. В., Одеської обласної філії комунального підприємства «Центр державної реєстрації», публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк»), третя особа - відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно управління державної реєстрації прав та правового забезпечення виконавчого комітету Чорноморської міської ради про визнання противоправним та скасування рішення про реєстрацію права власності.

Позовна заява мотивована тим, що 11 травня 2007 року між нею акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк») був укладений договір про надання кредиту № 661/06-514, за яким банк надав позивачу грошові кошти у сумі 20 000 доларів США, зі сплатою 13% річних, на строк до 10 травня 2017 року.

У забезпечення цього договору між сторонами був укладений іпотечний договір від 11 травня 2007 року, за умовами якого заявник передав в іпотеку нерухоме майно, а саме: нежитлове приміщення (перукарню), загальною площею 42,2 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вартість предмета іпотеки за згодою сторін становила 554 086 грн, що за курсом НБУ на день укладення договору становило 109 720 доларів США.

02 листопада 2017 року державним реєстратором Іскровим О. В. в Одеській філії КП «Центр державної реєстрації» було прийнято рішення № 37896255, на підставі якого було внесено відповідний запис до реєстру та ПАТ «Укрсоцбанк» став власником майна позивача, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач зазначала, що жодної вимоги від банку щодо усунення порушень за кредитним договором згідно Закону України «Про іпотеку» вона не отримувала, а вартість предмета іпотеки не відповідає його дійсній ринковій ціні; дійсна вартість спірного майна у п`ять разів перевищує боргові зобов`язання позивача перед банком.

ОСОБА_1 вважає, що реєстраційна дія та запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вчинені з порушенням Закону України «Про державну реєстрацію речових прав», є противоправними та підлягають скасуванню.

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 31 січня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Скасовано постанову державного реєстратора Іскрова О. В. Одеської обласної філії комунального підприємства «Центр державної реєстрації» про державну реєстрацію права та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 37896855 від 02 листопада 2017 року.

Скасовано запис про право власності в реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстрі прав власності на нерухоме майно, який був внесений на підставі рішення № 37896255 від 02 листопада 2017 року.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду мотивоване тим, що дляреалізації статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержателю необхідно в порядку, передбаченому статтею 35 цього Закону, направити іпотекодавцю вимогу про усунення порушень основного зобов`язання (іпотечне повідомлення), яке повинно бути виконано протягом 30 (тридцяти) днів (за споживчими кредитами - 60 ( шістдесят) днів) з моменту отримання. Потім з цим повідомленням і відповідним застереженням в договорі іпотеки кредитор може звернутися до державного реєстратора (нотаріуса) для перереєстрації права власності на свою користь. Тільки при наявності двох вищезгаданих елементів державний реєстратор може здійснити реєстрацію права власності за іпотекодержателем. Однак, банком не було дотримано відповідних вимог, що свідчить про незаконість оскаржуваного рішення та внесеного на його підставі записку про реєстрацію права власності за відповідачем на спірне майно.

Постановою Одеського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року апеляційну скаргу АТ «Укрсоцбанк» задоволено.

Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 31 січня 2019 року скасовано та ухвалено постанову, якою позов ОСОБА_1 до державного реєстратора Іскрова О. В. Одеської обласної філії комунального підприємства «Центр державної реєстрації», ПАТ «Укрсоцбанк», третя особа відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно управління державної реєстрації прав та правового забезпечення виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеської області про визнання противоправним та скасування рішення про реєстрацію права власності залишено без задоволення.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував, що матеріали справи містять докази, що ОСОБА_1 отримала повідомлення про те що в порядку статей 35, 36 Закону України «Про іпотеку» вона попереджена, що в разі невиконання вимоги банку про повернення боргу за кредитним договором у розмірі 907 538,80 грн протягом тридцятиденного строку, банк має намір звернути стягнення на спірне майно (предмет іпотеки). Разом із цим, на день прийняття рішення про державну реєстрацію права власності проводилась оцінка предмета іпотеки, а відтак, реєстратором були дотримані вимоги статті 37 Закону України «Про іпотеку».

Умови та порядок здійснення державної реєстрації прав на нерухоме майно встановлені нормами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень». Однак будь-яких доказів про те, що реєстратором порушені умови проведення реєстраційних дій матеріали справи не містять.

22 березня 2021 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року.

У касаційній скарзі позивач просила суд касаційної інстанції скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2022 року справу призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Касаційна скарга мотивована тим, що судом допущено неповне з`ясування обставин, що мають значення для вирішення справи, висновок суду не відповідає встановленим обставинам справи. Апеляційний суд безпідставно встановив отримання позивачем повідомлення про необхідність погашення боргу, оскільки банком не надано доказів надсилання такого позивачу за місцем її реєстрації. Апеляційним судом помилково встановлено вручення позивачу повідомлення про погашення боргу. Судом застосовано норми права без врахування висновку щодо їх застосування, які викладені у постановах Верховного Суду: від 24 квітня 2019 року в справі № 521/18393/16-ц, від 11 вересня 2020 року в справі № 127/17399/19, від 22 січня 2020 року в справі № 201/6233/17.

Крім того, звіт про оцінку майна є необґрунтованим, оскільки при його складенні експерт не оглядав предмет оцінки; визначена вартість у ньому спірного майна не є ринковою; площа об`єкта зменшилася. Судом застосовано норми права без врахування висновку щодо їх застосування, які викладені у постановах Верховного Суду від 23 січня 2019 року в справі № 306/1224/16-ц.

Апеляційний суд: не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України); встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, порушивши пункти 1, 4 частини другої статті 411 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження зазначено пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Позиції інших учасників

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 у встановлений Верховним Судом строк від інших учасників справи не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

11 травня 2007 року між АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 , був укладений кредитний договір № 661/06-514, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 20 000 доларів США з сплатою 13% річних та кінцевим строком повернення - 10 травня 2017 року.

У забезпечення цього договору 11 травня 2007 року між сторонами був укладений іпотечний договір, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: нежитлове приміщення (перукарню), загальною площею 42,2 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вартість предмета іпотеки за згодою сторін становила 554 086 грн, що еквівалентно 109 720 доларів США.

14 червня 2012 року було змінено найменування АКБСР «Укрсоцбанк» на ПАТ «Укрсоцбанк».

ПАТ «Укрсоцбанк» на адресу проживання ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) та за місцем знаходження предмета іпотеки ( АДРЕСА_1 ) були направлені повідомлення від 18 серпня 2017 року, в порядку статей 35, 36 Закону України «Про іпотеку» та її попереджено, що в разі невиконання вимоги банку про повернення боргу за кредитним договором у розмірі 907 538,80 грн протягом 30 днів, банк в рахунок погашення боргу зверне стягнення на предмет іпотеки (нежитлове приміщення площею 42,2 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 ).

Відповідно до рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень, ОСОБА_1 09 вересня 2017 року отримала повідомлення (попередження) банку за місцем розташування предмету іпотеки та за своїм місцем проживання.

Згідно із звітом № ВА 170831-008 про незалежну оцінку вартості приміщення перукарні площею 42,2 кв. м, яке розташоване на АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_1 , складеним 04 вересня 2017 року ТОВ «Бізнес Асіст», ринкова вартість майна станом на 31 серпня 2017 року становить 891 095 грн.

02 листопада 2017 року державним реєстратором Іскровим О. В. Одеської філії КП «Центр державної реєстрації» було прийнято рішення № 37896255, на підставі якого було внесено запис про реєстрацію за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на нежитлове приміщення (перукарня) площею 42,2 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Мотивувальна частина

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до касаційної скарги, рішення апеляційного суду, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Отже, за загальним правилом право розпоряджатися майном належить власнику, а особа, яка не є власником, таким правом не наділена.

Особа, яка не є власником майна, вправі розпоряджатися цим майном лише у випадках, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Згідно із частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).

Отже, за змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку».

Вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті).

Умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» пов`язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання.

Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв`язку чи кур`єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів Українивід 05 березня 2009 року № 270.

В разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.

За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.

Таким чином, недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя.

При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання. В іншому випадку іпотекодержатель не набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. У разі направлення іпотекодержателем іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов`язання відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» з одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» (одним документом) слід виходити з пріоритету дотримання саме частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку».

Подібна позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 757/13243/17.

Відповідно до п. 3.1 іпотечного договору, у разі порушення іпотекодавцем умов, визначених п.п. 2.1.1-2.1.10 договору іпотеки, іпотекодержатель має право достроково звернути стягнення на предмет іпотеки.

Зокрема, у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем основного зобов`язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої, забезпечені іпотекою вимоги, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (п. 4.1. договору іпотеки).

Пунктом 4.5. передбачено, що за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя, в тому числі: на підставі виконавчого напису нотаріуса або шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок забезпечених іпотекою зобов`язань, встановлених статті 37 Закону «Про іпотеку».

02 листопада 2017 року, державним реєстратором Іскровим О. В. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень здійснено реєстрацію права власності за ПАТ «Укрсоцбанк» на предмет іпотеки, а саме на нежитлове приміщення (перукарню), загальною площею 42,2 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За статтею 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.

Відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; документ, що підтверджує наявність факту завершення тридцятиденного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Отже, на державного реєстратора під час вчинення такої реєстраційної дії законом покладено обов`язок не тільки формально перевірити наявність поданих документів за переліком, передбаченим пунктом 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (у редакції, чинній на момент вчинення реєстраційної дії), необхідних для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, а й, передусім, встановити відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства. Такий обов`язок покладено на нотаріуса як державного реєстратора згідно з правилом частини третьої статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

У наведених правових нормах визначено вичерпний перелік обов`язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і з огляду на закріплені у статтях 10, 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та статті 37 Закону України «Про іпотеку» порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора у ході її проведення, ця особа приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.

Така позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц, від 24 квітня 2019 року у справі № 521/18393/16-ц, постановах Верховного Суду від 11 вересня 2020 року у справі № 127/17399/19-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 201/6233/17-ц.

Щодо надсилання позивачу вимоги про усунення порушень за кредитним договором.

Апеляційний судом встановлено, що ПАТ «Укрсоцбанк» надсилав позивачу ОСОБА_1 письмові вимоги від 18 серпня 2017 року про усунення порушень, а саме, необхідності погашення заборгованості за кредитним договором № 661/06-514 від 11 травня 2007 року у сумі 34 863,62 доларів США, що еквівалентно 907 538,80 грн та попередив, що у разі невиконання цієї вимоги, банк має намір звернути стягнення на предмет іпотеки згідно статті 37 Закону України «Про іпотеку».

Ці повідомлення були надіслані на адресу проживання ОСОБА_1 , яка зазначена у договорі кредиту та договорі іпотеки ( АДРЕСА_2 ) та за місцем знаходження предмета іпотеки ( АДРЕСА_1 ) рекомендованими листами. Відповідно до рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень № 1400036511550 та № 1400036511038, позивач ОСОБА_1 09 вересня 2017 року отримала відповідні повідомлення (попередження) банку особисто (а. с. 81-83). Це також підтверджується інформацією із реєстру відстеження поштових відправлень сайту АТ «Укрпошта» (а. с. 64-65).

Такий порядок надсилання відповідає вимогам пункту 7.2. договору кредиту та пункту 6.2. договору іпотеки, укладеного між сторонами (позивачем та банком).

Верховний Суд критично оцінює доводи позивача в частині того, що таке повідомлення надіслано на адресу, відмінну від її дійсної адреси реєстрації та проживання, оскільки воно було надіслано на адресу, зазначеною ОСОБА_1 у підписаних нею ж договорах кредиту та іпотеки (у розділі «Реквізити і підписи сторін») та вручене адресату.

У силу вимог підпункту 3.3.15. договору кредиту ОСОБА_1 не надала доказів виконання нею обов`язку щодо повідомлення банку про зміну її місця реєстрації та/або проживання.

Правила надання послуг поштового зв`язку (далі - Правила), затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270, передбачають порядок вручення рекомендованих поштових відправлень.

За пунктом 99 Правил рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень вручаються адресату, а у разі його відсутності - повнолітньому члену сім`ї за умови пред`явлення документа, що посвідчує особу, а також документа, що посвідчує родинні зв`язки з адресатом (свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб тощо).

Напис про одержання поштового відправлення учасником справи, в якому зазначене його прізвище, зроблений працівником поштового зв`язку, зазвичай є переконливим доказом отримання відправлення саме адресатом. Таке переконання ґрунтується на презумпції добросовісного виконання працівниками пошти своїх обов`язків. Однак таку презумпцію може бути поставлено під сумнів і спростовано (постанова Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 222/1402/16).

Враховуючи вищезазначене, суди апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що відповідним рекомендованим повідомлення про вручення № 1400036511550 та № 1400036511038 підтверджується вручення попередження (вимоги) банку від 18 серпня 2017 року про усунення порушень за кредитним договором № 661/06-514 адресату ОСОБА_1 .

Разом із цим, позивачем не спростовано презумпцію добросовісного виконання працівниками пошти своїх обов`язків при врученні їй відповідних рекомендованих листів (які містили вимоги банку), оскільки докази на підтвердження цих обставин у справі відсутні. Як наслідок - позивач також не довела, що відповідними рекомендованими повідомленнями про вручення підтверджується отримання не повідомлень (вимог) банку, а інших документів.

Колегія суддів Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 24 квітня 2019 року в справі № 521/18393/16-ц, від 11 вересня 2020 року в справі № 127/17399/19, від 22 січня 2020 року в справі № 201/6233/17, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 521/18393/16-ц встановлено, що у матеріалах справи міститься копія рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, поданого до відділення зв`язку 16 квітня 2014 року (трек-номери 0315042548139/6501700533418). При цьому суди з`ясували, що згідно з відомостями із сайту ПАТ «Укрпошта» (про відстеження поштових відправлень) інформація про відправлення за вищевказаними номерами відсутня, оскільки дані про відправлення за вказаними вище трек-номерами на даний час відсутні, тому що не зареєстровані в системі. Велика Палата Верховного Суду погодилася із висновками судів, що вказане повідомлення про вручення поштового відправлення є неналежним доказом відповідно до статті 58 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції (стаття 77 ЦПК України у редакції, чинній на момент перегляду справи апеляційним судом)

Натомість у справі, яка переглядається, встановлено, що відповідно до рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 1400036511550, ОСОБА_1 09 вересня 2017 року отримала повідомлення (попередження) банку особисто. Це також підтверджується інформацією із реєстру відстеження поштових відправлень сайту АТ «Укрпошта» за цим же трек-номером (1400036511550).

У справі № 127/17399/19 Верховний Суд погодився із висновком апеляційного суду, що надані відповідачем (ТОВ «Кредитні ініціативи») накладні служби доставки «Текс» від 09 серпня 2018 року № U000001913903 і «Express Mail» від 15 вересня 2018 року № 20001019 із відмітками про отримання позивачем (іпотекодавцем) листів 14 серпня 2018 року та 20 вересня 2018 року, не є підтвердженням отримання позивачем повідомлення від 18 березня 2018 року № Б1804/6, оскільки із вказаних накладних неможливо встановити, які саме документи направлялися та отримані, тому ТОВ «Кредитні ініціативи» не надало належних та допустимих доказів отримання боржником письмової вимоги дострокового виконання основного зобов`язання, тобто не надало доказів направлення позивачу повідомлення відповідно до вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку».

Натомість, у справі, яка переглядається, банком згідно умови кредитного договору (пунктів 6.2., 7.2., 3.3.15.) надіслано відповідні повідомлення (вимоги) від 18 серпня 2017 року ОСОБА_1 на адресу проживання ОСОБА_1 , яка зазначена у договорі кредиту та договорі іпотеки та за місцем знаходження предмета іпотеки рекомендованими листами. ОСОБА_1 09 вересня 2017 року отримала повідомлення (попередження) банку особисто, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень, а також інформацією із реєстру відстеження поштових відправлень сайту АТ «Укрпошта». Копії цих документів наявні у справі і доказі на підтвердження їх недостовірності позивачем не надано як і не спростовано презумпцію добросовісного виконання працівниками пошти своїх обов`язків при врученні їй відповідних рекомендованих листів (які містили вимоги банку).

У справі № 521/18393/16 судами установлено, що поштове повідомлення та копія конверту із відміткою поштового відділення «за закінченням терміну зберігання» є неналежним доказом виконання відповідачем (банком) вимог Закону України «Про іпотеку», оскільки іпотекодержатель не може вважатися таким, що набув право власності на нерухоме майно за правочином (договором іпотеки), так як вимогами законодавства пов`язано перехід за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки із моментом отримання іпотекодавцем повідомлення про усунення порушень. Верховний Суд погодився із висновками судів, які задовольняючи позовні вимоги позивача про скасування державної реєстрації, правильно виходили із того, що процедура звернення стягнення на предмет іпотеки банком порушена, оскільки іпотекодавець не отримував повідомлення ПАТ КБ «Приватбанк» про порушення забезпеченого обтяженням зобов`язання.

Натомість, у справі, яка переглядається, наявні докази отримання позивачем (іпотекодержателем) повідомлення (вимоги) банку про усунення порушення (погашення боргу), надісланого згідно статті 35 Закону України «Про іпотеку», що не спростовано позивачем.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені фактичні обставини.

Щодо оцінки предмета іпотеки.

За частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Відповідно до частини п`ятої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

У постанові від 11 серпня 2020 року в справі № 520/8982/18 Верховний Суд погодився із позицією, викладеною у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц та від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц, що відсутність оцінки предмету іпотеки на момент переходу права власності свідчить про порушення проведеної державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем, що є підставою для скасування такої реєстрації.

Згідно із звітом № ВА 170831-008 про незалежну оцінку вартості приміщення перукарні площею 42,2 кв. м, яке розташоване на АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_1 (на підставі договору дарування від 18 квітня 1998 року), складеним 04 вересня 2017 року ТОВ «Бізнес Асіст», ринкова вартість майна станом на 31 серпня 2017 року становить 891 095 грн.

Тобто, є правильним висновок апеляційного суду, що на момент прийняття рішення про державну реєстрацію права власності проводилась оцінка предмету іпотеки, а відтак реєстратором були дотримані вимоги статті 37 Закону України «Про іпотеку», відповідно до яких іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмету іпотеки суб`єктом оціночної діяльності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц при розгляді справі у подібних правовідносинах зазначено, що оцінка предмета іпотеки здійснена суб`єктом оціночної діяльності шляхом застосування порівняльного методичного підходу, без виходу на місце і без огляду самого об`єкта будівництва, а тому вона не відповідає дійсній ринковій вартості спірного нерухомого майна.

Із доводів касаційної скарги ОСОБА_1 з посиланням на зазначене рішення суду касаційної інстанції видно, що при здійсненні оцінки спірного майна, не було враховано зміну розміру цього об`єкта, а тому проведення оцінки його вартості порівняльним методом не визначає об`єктивну ринкову вартість цього майна.

Як свідчить витяг із вказаного звіту, наявний у справі, він був складений шляхом використання порівняльного та дохідного підходів.

Згідно з наведеною постановою Великої Палати Верховного Суду від у справі № 306/1224/16-ц, суди попередніх інстанцій обґрунтовано вказали, що спірний предмет іпотеки повністю добудовано та він має 100% готовності. Оцінка предмета іпотеки на момент набуття права власності за іпотекодержателем та визначення його ринкової вартості - 2 563 480,20 грн, є значно нижчою, ніж на момент укладення договорів іпотеки та наступної іпотеки, коли готовність житлового будинку становила 95,9%. Оцінка предмета іпотеки здійснена суб`єктом оціночної діяльності шляхом застосування порівняльного методичного підходу, без виходу на місце і без огляду самого об`єкта будівництва, а тому вона не відповідає дійсній ринковій вартості спірного нерухомого майна.

Таким чином у справі № 306/1224/16-ц інші фактичні обставини ніж у справі що переглядається, зокрема і щодо предмету іпотеки. У наведеній справі на відміну від цієї справи, предметом іпотеки був об`єкт незавершеного будівництва, та ступінь готовності вказаного об`єкту на момент укладання іпотечного договору, був нижчим ніж той, яким він був на момент реєстрації права власності на нього за іпотекодержателем, та відповідно застосування порівняльного методичного підходу, без виходу на місце і без огляду самого об`єкта будівництва не дозволило встановити дійсну ринкову вартість спірного нерухомого майна.

У справі, яка переглядається, предметом іпотеки є нежитлове приміщення (перукарня), площею 42,2 кв. м, розташована у будинку АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_1 (на підставі договору дарування від 18 квітня 1998 року). Тобто об`єкт нерухомості, який на момент укладання іпотечного договору вже було збудовано та прийнято в експлуатацію. Даних щодо зміни його технічних характеристик (зменшення/збільшення площі, зміни призначення) на момент реєстрації права власності за іпотекодержателем не було і протилежного не доведено позивачем. Зокрема, не надано позивачем доказів виконання нею передбаченого пунктом 2.1. договору іпотеки обов`язку повідомлення банку (іпотекодержателя) про зміну вартості предмета іпотеки з відповідних підстав.

У даному випадку постанова Великої Палати Верховного Суду по справі № 306/1224/16-ц, в якій зазначається на те, що застосування порівняльного підходу при оцінці, без виходу на місце і без огляду самого об`єкта будівництва не дозволило встановити дійсну ринкову вартість спірного нерухомого майна, стосується лише спору, який розглядався по цій справі, що має особливості, визначені щодо предмету іпотеки.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у наведеній як приклад постанові касаційного суду, оскільки у цій постанові, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені фактичні обставини.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», оцінка майна, майнових прав (далі - оцінка майна) - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, зазначеними в статті 9 цього Закону (далі - нормативно-правові акти з оцінки майна), і є результатом практичної діяльності суб`єкта оціночної діяльності.

Процедури оцінки майна встановлюються нормативно-правовими актами з оцінки майна. У випадках проведення незалежної оцінки майна складається звіт про оцінку майна. У випадках самостійного проведення оцінки майна органом державної влади або органом місцевого самоврядування складається акт оцінки майна. Вимоги до звітів про оцінку майна та актів оцінки майна встановлюються відповідно до статті 12 цього Закону.

Статтею 9 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» встановлено, що методичне регулювання оцінки майна здійснюється у відповідних нормативно-правових актах з оцінки майна: положеннях (національних стандартах) оцінки майна, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, методиках та інших нормативно-правових актах, які розробляються з урахуванням вимог положень (національних стандартів) і затверджуються Кабінетом Міністрів України або Фондом державного майна України.

Відповідно до пунктів 35-38 Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1440 від 10 вересня 2003 року, оцінка майна проводиться із застосуванням методичних підходів, методів оцінки, які є складовими частинами методичних підходів або є результатом комбінування кількох методичних підходів, а також оціночних процедур.

Оцінювач застосовує, як правило, кілька методичних підходів, що найбільш повно відповідають визначеним меті оцінки, виду вартості за наявності достовірних інформаційних джерел для її проведення.

З метою обґрунтування остаточного висновку про вартість об`єкта оцінки результати оцінки, отримані із застосуванням різних методичних підходів, зіставляються шляхом аналізу впливу принципів оцінки, які є визначальними для мети, з якою проводиться оцінка, а також інформаційних джерел на достовірність результатів оцінки.

Неможливість або недоцільність застосування певного методичного підходу, пов`язана з повною відсутністю чи недостовірністю необхідних для цього вихідних даних про об`єкт оцінки та іншої інформації, окремо обґрунтовується у звіті про оцінку майна. Національними стандартами можуть передбачатися також інші випадки обмежень щодо застосування певних методичних підходів для визначення ринкової вартості та неринкових видів вартості об`єктів оцінки.

Застереження та обмеження щодо використання результатів оцінки об`єкта оцінки зазначаються у звіті про оцінку майна.

Для проведення оцінки майна застосовуються такі основні методичні підходи: витратний (майновий - для оцінки об`єктів у формі цілісного майнового комплексу та у формі фінансових інтересів); дохідний; порівняльний.

ОСОБА_1 не доведено, а судом апеляційної інстанції не встановлено наявність певних нормативних та фактичних обмежень, щодо застосування суб`єктом оціночної діяльності - ТОВ «Бізнес Асіст» порівняльного та дохідного методичного підходів при здійсненні оцінки нерухомого майна -перукарні площею 42,2 кв. м, розташованого на АДРЕСА_1 та складанні звіту № ВА 170831-008 від 04 вересня 2017 року.

Доказів на спростування змісту звіту в частині вартості майна як і доказів на підтвердження незаконності (недійсності) звіту позивачем не надано.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Встановивши, що ОСОБА_1 не доведено заявлених позовних вимог, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні заявлених нею позовних вимог.

Колегія суддів Верховного Суду також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що постанова апеляційного суду ухвалена з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваного рішення апеляційного суду. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суд не дослідив належним чином зібрані у справі докази та не встановив всі обставини у справі, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст постанови суду апеляційної інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судом ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, оскаржуване рішення відповідає вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалив законне і обґрунтоване рішення в цій справі.

У статті 410 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права..

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду- без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду