ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 562/570/20

У березні 2020 року приватне сільськогосподарське підприємство «Україна» (далі - ПСП «Україна») звернулося до суду із позовом до центру надання адміністративних послуг Здолбунівської районної державної адміністрації Рівненської області, ОСОБА_1 , у якому просило визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно реєстраційної служби Здолбунівського районного управління юстиції Рівненської області Мішури В. В. від 20 березня 2015 року про державну реєстрацію прав на нерухоме майно - будівлю гаража для легкових автомобілів на АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 602305656226, за ОСОБА_1 та визнати недійсним свідоцтво про право власності на вказане нерухоме майно від 20 березня 2015 року, видане на ім`я ОСОБА_1 .

Позовну заяву мотивовано тим, що позивач є співвласником майна реорганізованого КСП «Агроспілка-Україна». Спірний гараж є об`єктом нерухомого майна, що підлягає розпаюванню. Загальні збори членів підприємства, збори уповноважених або створений ними орган управління колективним майном рішення про виділ спірного гаража

ОСОБА_1 не приймали. Державний реєстратор провів реєстрацію права власності на будівлю гаража для легкових автомобілів на АДРЕСА_1 на підставі протоколу засідання комісії з розгляду майнових питань від 09 березня 2015 року, що є неправомірним, оскільки комісія з розгляду майнових питань не є уповноваженим органом на вирішення питань щодо виділення майна, яке підлягає розпаюванню у натурі. ОСОБА_1 у встановленому законом порядку право власності на будівлю гаража не набув, державну реєстрацію 20 березня 2015 року здійснено реєстратором на підставі документів, які не відповідали вимогам закону, та з порушенням прав позивача, у якого спірне майно перебуває в оренді відповідно до договору, тому таке рішення є незаконним і підлягає скасуванню, а видане ним свідоцтво про право власності - визнанню недійсним.

Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 12 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року, позов ПСП «Україна» задоволено.

Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно реєстраційної служби Здолбунівського районного управління юстиції Рівненської області Мішури В. В. від 20 березня 2015 року про державну реєстрацію прав на нерухоме майно - будівлю гаража для легкових автомобілів по АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 .

Визнано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 20 березня 2015 року на об`єкт нерухомого майна - будівлю гаража для легкових автомобілів по вказаній адресі, за ОСОБА_1 недійсним.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що допустимих у розумінні статей 77-78 ЦПК України доказів прийняття загальними зборами членів підприємства, зборами уповноважених або створеним ними органом управління підприємства, якому передано окремі функції по господарському управлінню колективним майном, рішення про виділення

ОСОБА_1 в натурі спірного майна не здобуто, а позивач наявність таких рішень заперечує. Отже, рішення про державну реєстрацію права власності за відповідачем на спірне майно слід скасувати і, як наслідок, визнати недійсним видане відповідачу на його підставі свідоцтво про право власності на спірне майно. Суди вважали поважними причинами пропуску позивачем строку позовної давності, з огляду на тривале вирішення спору стосовно правомірності набуття відповідачем права власності на спірну будівлю судами адміністративної юрисдикції, провадження у якому було закрито, оскільки спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, після чого позивач відразу ж звернувся до суду із цим позовом.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не дали належної оцінки його доводам про те, що права позивача рішенням державного реєстратора не порушено, оскільки позивач отримав свій пай в натурі, до складу якого не було включено спірний гараж. Посилання судів на те, що гараж та інше розпайоване майно, яке входило до цілісного майнового комплексу

КСП «Агроспілка-Україна», було передано в оренду ПСП «Україна» не підтверджується належними доказами. Зокрема, надана позивачем копія договору оренди є неналежним доказом користування позивачем майном колишнього КСП «Агроспілка-Україна», з огляду на невідповідність її оригіналу договору оренди. Крім того, до цього правочину не додано належних додатків, що у ньому перелічені та є його невід`ємною частиною. Також позивач звернувся до суду із позовом поза межами позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачем у суді першої інстанції, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Відзив на касаційну скаргу

У травні 2022 року від ПСП «Україна» надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач посилається на необґрунтованість доводів касаційної скарги відповідача та законність ухвалених у справі судових рішень.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 30 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Будівля гаража для легкових автомобілів на АДРЕСА_1 входила до цілісного майнового комплексу КСП «Агроспілка-Україна» та передана в оренду ПСП «Україна» відповідно до договору від 24 квітня 2000 року № 3 «Оренди майна», яке знаходиться в цілісному майновому комплексі і є спільною частковою власністю громадян-співвласників.

20 березня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до державного реєстратора прав на нерухоме майно реєстраційної служби Здолбунівського районного управління юстиції Рівненської області із заявою для проведення державної реєстрації права власності на об`єкт нерухомості - будівлю гаража для легкових автомобілів по АДРЕСА_1 .

20 березня 2015 року державним реєстратором Мішурою В. В. прийнято рішення про проведення державної реєстрації права власності за ОСОБА_1 на вказаний об`єкт нерухомості, відкрито запис в реєстрі та видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно на ім`я власника, індексний номер 35245767, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 602305656226.

Підставою для прийняття рішення про державну реєстрацію права власності були: копія протоколу засідання комісії з організації майнових питань КСП «Україна» від 09 березня 2015 року, копія рішення органу місцевого самоврядування від 10 березня 2015 року № 819 про присвоєння поштової адреси, копія свідоцтва про право власності на майновий пай члена КСП (майновий сертифікат серії РВ №0100711), виданого Здовбицькою сільською радою Здолбунівського району Рівненської області 09 лютого 2015 року, копія технічного паспорта від 19 березня 2015 року.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 182 ЦК України встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952) визначає правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону № 1952, обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, зокрема, право власності на нерухоме майно.

Статтею 15 Закону № 1952 передбачений порядок проведення державної реєстрації прав та їх обтяжень, а саме: прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; внесення записів до Державного реєстру прав; видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження.

Відповідно до частини першої статті 19 Закону № 1952 державна реєстрація прав проводиться на підставі: договорів, укладених у порядку, встановленому законом; свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону; свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; рішень судів, що набрали законної сили; інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.

Відповідно до приписів статті 17 цього ж Закону текст документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, повинен бути написаний розбірливо. Прізвище, ім`я, по батькові фізичних осіб та їх місце проживання, а також найменування юридичних осіб та їх місцезнаходження повинні бути написані повністю.

Документи, що встановлюють виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно та їх обтяжень і подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Частиною першою статті 24 Закону № 1952 встановлено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо: заявлене право, обтяження не підлягає державній реєстрації відповідно до цього Закону; об`єкт нерухомого майна розміщений на території іншого органу державної реєстрації прав; із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень звернулася неналежна особа; подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують; заяву про державну реєстрацію прав, пов`язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених частиною дев`ятою статті 15 цього Закону; заяву про державну реєстрацію обтяжень речових прав на нерухоме майно щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем; заяву про державну реєстрацію речових прав, похідних від права власності, подано за відсутності державної реєстрації права власності, крім випадків, установлених частиною дев`ятою статті 15 цього Закону; під час подання заяви про державну реєстрацію права власності на підприємство як єдиний майновий комплекс, житловий будинок, будівлю, споруду (їх окремі частини), що виникло на підставі документа, за яким правонабувач набуває також право власності на земельну ділянку, не подано заяву про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку; після завершення п`ятиденного строку з дня отримання заявником письмового повідомлення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав не усунено обставин, що були підставою для прийняття такого рішення; заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію; заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка не є державним кадастровим реєстратором або державним виконавцем; заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене право та обтяження такого права вже зареєстровано у Державному реєстрі прав.

Судами встановлено та матеріалами справи підтверджено, що в якості документа, що встановлює виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно та їх обтяжень державним реєстратором серед інших документів було отримано від заявника, зокрема протокол засідання комісії з організації майнових питань КСП «Україна» від 09 березня 2015 року, яким за заявою ОСОБА_1 виділено йому в натурі в рахунок майнового сертифіката на суму 3 208 грн спірне нерухоме приміщення - гараж для легкових автомобілів.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» майно колективного підприємства належить його членам на праві спільної часткової власності.

За змістом частини другої статті 8 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» право колективної власності здійснюють загальні збори членів підприємства, збори уповноважених або створений ними орган управління підприємства, якому передано окремі функції по господарському управлінню колективним майном.

За загальним правилом право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою (частина перша статті 358 ЦК України).

Згідно з пунктами 2.4, 2.5, 4.4 Рекомендацій щодо порядку здійснення права спільної часткової власності власниками майнових паїв колишніх колективних сільськогосподарських підприємств, затверджених наказом Міністерства аграрної політики України від 20 травня 2008 року № 315( у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) управління майном, що перебуває у спільній частковій власності відповідно до укладеного договору про порядок володіння та користування майном, здійснюється загальними зборами співвласників. Рішення загальних зборів співвласників приймається за згодою не менш як 2/3 співвласників, крім рішень щодо відчуження майна та виділення в натурі частки з майна, які приймаються одностайно.

У пункті 4 Рекомендації закріплені положення щодо виділення частки з майна, що перебуває у спільній частковій власності. Зокрема, зазначено, що співвласник, який виявив бажання отримати в натурі належну йому частку майна, що перебуває у спільній частковій власності, подає уповноваженій особі, а у разі її відсутності-зборам співвласників відповідну заяву. Частка з майна, що перебуває у спільній частковій власності, виділяється її співвласнику в натурі у розмірі, еквівалентному вартості частки, визначеної договором про порядок володіння та користування майном. Для виділення спільної частки в натурі співвласник може об`єднати свою частку з частками інших співвласників, які виявили бажанні отримати їх у натурі. Якщо виділення в натурі частки з майна, що перебуває у спільній частковій власності, є неможливе (неподільна річ), співвласник, який виявив бажання отримати її в натурі, має право на одержання від інших співвласників матеріальної, у тому числі грошової, компенсації вартості його частки. Договір між співвласниками про виділення в натурі частки з нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Таким чином, оскільки майно колективних сільськогосподарських підприємств належить на праві спільної часткової власності його членам, його співвласники здійснюють свої права за спільною згодою і жоден зі співвласників самостійно або за згодою декількох власників не вправі вирішувати долю спільного майна без згоди всіх співвласників, рішення щодо виділення в натурі частки з майна повинно прийматися на загальних зборах співвласників одностайно.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 8 квітня 2019 року у справі № 132/2483/16-ц (провадження № 61-4128св19) та від 18 грудня 2019 року у справі № 131/475/16-ц (провадження № 61-37867св18).

Суди попередніх інстанцій правильно застосували норми законодавства, які регулюють право спільної часткової власності, та дійшли обґрунтованого висновку, що протокол засідання комісії з організації майнових питань

КСП «Україна» від 09 березня 2015 року встановленим положенням щодо вирішення питання про виділ майна в натурі не відповідає. Таке рішення комісії з організації майнових питань КСП «Україна» не є рішенням загальних зборів всіх співвласників майнових паїв про надання згоди на виділення в натурі майна - будівлі гаража для легкових автомобілів по АДРЕСА_1 , а тому не може бути підставою для реєстрації права власності на вказане нерухоме майно.

Установивши, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів щодо прийняття рішення загальними зборами членів підприємства, зборами уповноважених або створеним ними органом управління підприємства, якому передано окремі функції по господарському управлінню колективним майном, рішення про виділення ОСОБА_1 в натурі спірного майна і таке рішення не було надано державному реєстратору, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно реєстраційної служби Здолбунівського районного управління юстиції Рівненської області Мішури В. В. від 20 березня 2015 року про державну реєстрацію прав на нерухоме майно - будівлю гаража для легкових автомобілів на АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 та визнання недійсним свідоцтва про право власності на вказане нерухоме майно від 20 березня 2015 року, виданого на ім`я відповідача.

Презумпцію правомірності зазначеного договору оренди спростовано не було, зокрема його недійсність прямо не встановлена законом і він судом не визнавався недійсним, а тому посилання у касаційній скарзі про те, що договір оренди є неналежним доказом користування позивачем цілісним майновим комплексом, до складу якого входить спірний об`єкт, є помилковими.

Отже, позивач має охоронюване законом право орендаря (статті 396 ЦК України) на захист орендованого майна шляхом оскарження рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно і оспорювати чинність свідоцтва.

Посилання у касаційній скарзі на пропуск позивачем позовної давності є помилковими з огляду на таке.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Частиною п`ятою статті 267 ЦК України передбачено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 та у постановах Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 385/1454/15-ц, від 01 жовтня 2020 року у справі № 912/1672/18, викладені висновки, відповідно до яких позовна давність застосовується лише за умови встановлення наявності порушеного права сторони спору, тому встановивши, доведеність порушення цивільного права, за захистом якого особа звернулася до суду, але якщо позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє у позові у зв`язку із спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20.12.2007 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).

Судами установлено, що оспорюване рішення державного реєстратора було прийнято 20 березня 2015 року.

У липні 2015 року, тобто у межах позовної давності, ПСП «Україна» у порядку адміністративного судочинства звернулося з позовом до державного реєстратора прав на нерухоме майно реєстраційної служби Здолбунівського районного управління юстиції Рівненської області Мішури В. В. про визнання протиправною державної реєстрації прав на нерухоме майно, скасування рішення та зобов`язання вчинення певних дій.

Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 27 жовтня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 14 січня 2016 року позов ПСП «Україна» задоволено частково, визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Мішури В. В. про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно від 20 березня 2015 року.

27 березня 2019 року постановою Великої Палати Верховного Суду задоволено касаційну скаргу ОСОБА_1 , постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 27 жовтня 2015 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 14 січня 2016 року скасовано, провадження у справі закрито, оскільки спір підлягає розгляду у порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.

У постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 травня 2020 року у справі №922/1467/19 зроблено висновок, що подання позову з недодержанням правил підвідомчості/підсудності не перериває перебігу позовної давності, але, разом з тим, з урахуванням конкретних обставин справи, може бути поважною причиною для поновлення строку позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права.

До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

При цьому, очевидно, що перебування справи у провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій на думку добросовісного розсудливого спостерігача виключає необхідність вчинення процесуальних дій спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі заяв про закриття провадження у справі, подачі позовів в порядку іншого судочинства тощо. За таких обставин є неправильним та несправедливим покладення виключно на позивача відповідальності за помилку у визначенні підвідомчості відповідної справи і позбавлення його права на захист у спірних правовідносинах.

Враховуючи викладене, надавши оцінку наявним у справі доказам і доводам сторін, з огляду на тривалість вирішення спору стосовно правомірності набуття ОСОБА_1 права власності на спірну будівлю гаража судами адміністративної юрисдикції (першої, апеляційної і касаційної інстанцій), як наслідок - наявність підстав для позивача вважати, що його права будуть відновлені та захищені в судовому порядку, судами попередніх інстанцій правильно становлено, що строк позивачем пропущено з поважних причин.

У рішенні від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», Європейський суд з прав людини зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об`ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Іліан проти Туреччини", зазначено правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Практика Європейського суду з прав людини при застосуванні положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує кожному право на звернення до суду, акцентує увагу на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції") від 16.12.1992).

З огляду на викладене, з метою недопущення порушення права особи на доступ до правосуддя, визначених статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та застосовуючи основні конституційні засади судочинства, принцип верховенства права, а також принципи справедливості, добросовісності і розумності, виходячи з фактичних обставин справи, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку про необхідність захисту порушеного права позивача.

Ураховуючи вищевикладене, доводи касаційної скарги про відсутність поважних причин пропуску позивачем строку позовної давності є необґрунтованими.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 23 грудня 2020 року у справі № 910/7579/16, від 28 жовтня 2020 року у справі

№ 910/10963/19, від 02 квітня 2019 року у справі № 902/326/16, від 29 травня 2018 року у справі № 903/509/17 є помилковими.

Відповідно до змісту пункту 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц сформульовано такий висновок: під судовим рішенням у подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожими є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі № 910/7579/16 предметом позову є визнання недійсними договорів про задоволення вимог іпотекодержателя, договору застави майнових прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності.

У справі № 910/10963/19 предметом позову є визнання незаконними дій щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, визнання незаконними рішень у сфері державної реєстрації, а також скасування цих рішень.

У справі № 902/326/16 предметом позову є стягнення заборгованості за кредитним договором.

У справі № 903/509/17 предметом позову є звернення стягнення на предмет іпотеки.

Отже у зазначених справах є різними, не тотожними, предмет спору зі справою, яка переглядається, та відповідно й встановлені судами фактичні обставини, отже правовідносини не є подібними.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи по суті, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суди попередніх інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржувані судові рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду