ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 201/1526/20

1. Описова частина

У лютому 2020 року Дніпровська міська рада звернулась до суду з позовом, у якому просила визнати недійсним рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 16 квітня 1998 року № 699 про надання ОСОБА_1 земельної ділянки на АДРЕСА_1 , площею 0,047 га, у приватну власність для проектування і будівництва офісного приміщення; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 25 червня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Андрєєвою Г. О., зареєстрований в реєстрі за № 719; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записи про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 0,047 га, кадастровий номер 1210100000:03:325:0147, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1858096912101 за ОСОБА_1 - на підставі рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 16 квітня 1998 року № 699, номер запису про право власності 32118910; за ОСОБА_2 - на підставі договору купівлі-продажу від 25 червня 2019 року, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Андреєвою Г. О., зареєстрований в реєстрі за № 719, номер запису про право власності 32137691; визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 0,047 га, кадастровий номер 1210100000:03:325:0147, у Державному земельному кадастрі з виключенням відомостей щодо кадастрового номера 1210100000:03:325:0147 з Державного земельного кадастру.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, Дніпровська міська рада посилалася на те, що під час проведення службового розслідування, призначеного на виконання розпорядження міського голови від 22 січня 2020 року № 2-22/1-рк, було виявлено наявність ряду підроблених рішень виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, зокрема рішення від 16 квітня 1998 року № 699. Згідно з цим рішенням приватному підприємцю ОСОБА_1 надано у приватну власність за рахунок земель загального користування земельну ділянку на АДРЕСА_1 площею 0,047 га для проектування та будівництва офісного приміщення.

Оспорюваним рішенням виконавчого комітету земельну ділянку було передано у приватну власність під будівництво офісного приміщення. Це рішення суперечить нормам чинного на момент його прийняття законодавства, зокрема ЗК України від 18 грудня 1990 року, оскільки право на отримання земельної ділянки у власність із земель державної власності мали лише громадяни і лише для певних потреб, до яких не належало будівництво офісного приміщення. Вказана земельна ділянка належить до земель комунальної власності, і у власність чи в користування відповідачу як фізичній особі не виділялась. Вказане рішення порушує права та законні інтереси територіальної громади міста Дніпра як землевласника, і вказані права підлягають захисту.

Згідно з інформацією Дніпровської міської ради, рішення Виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 16 квітня 1998 року № 699 стосувалося питання запровадження режиму жорсткого обмеження бюджетних видатків та інших витрат, заходи щодо забезпечення надходження доходів до бюджету і запобігання фінансовій кризі відповідно до Указу Президента України від 21 січня 1998 року № 41/98, тобто питання надання земельної ділянки у приватну власність приватному підприємцю ОСОБА_1 на АДРЕСА_1 під будівництво офісного приміщення не вирішувалося взагалі. Така інформація підтверджується протоколом засідання виконавчого комітету міської ради від 16 квітня 1998 року № 4.

Водночас 25 червня 2019 року на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 47502314) приватний нотаріус Дніпровського нотаріального округу Павловська Г. О. зареєструвала договір купівлі-продажу від 25 червня 2019 року № 719, згідно з яким власником земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:03:325:0147, за адресою: АДРЕСА_2 став ОСОБА_2 . Жодних посилань на існування державного акта про право власності на зазначену земельну ділянку в договорі купівлі-продажу немає.

Таким чином право приватної власності на спірну земельну ділянку було зареєстровано на підставі підробленого рішення від 16 квітня 1998 року № 699.

За таких обставин є необхідність у вирішенні в судовому порядку питань щодо усунення для позивача перешкод в користуванні вказаною земельною ділянкою, скасування рішення виконавчого комітету і договору купівлі-продажу, записів про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та звільнення земельної ділянки, належної на праві комунальної власності територіальній громаді міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради. У зв`язку з цим просила позов задовольнити.

Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 07 вересня 2021 року позов задовольнив. Визнав недійсним рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 16 квітня 1998 року № 699 про надання ОСОБА_1 земельної ділянки на АДРЕСА_1 , площею 0,047 га, у приватну власність для проектування і будівництва офісного приміщення. Визнав недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 25 червня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Андрєєвою Г. О., зареєстрований в реєстрі за № 719. Скасував в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записи про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 0,047 га, кадастровий номер 1210100000:03:325:0147, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 1858096912101: за ОСОБА_1 - на підставі рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 16 квітня 1998 року № 699, номер запису про право власності 32118910; за ОСОБА_2 - на підставі договору купівлі-продажу від 25 червня 2019 року, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Андреєвою Г. О., зареєстрований в реєстрі за № 719, номер запису про право власності 32137691. Визнав незаконною та скасував державну реєстрацію земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 0,047 га, кадастровий номер 1210100000:03:325:0147, у Державному земельному кадастрі з виключенням відомостей щодо кадастрового номера 1210100000:03:325:0147 з Державного земельного кадастру. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними, оскільки земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_2 користування чи у власність ОСОБА_1 в передбаченому законом порядку не передавалась, між ним і Дніпровською міською радою договори користування земельною ділянкою не укладалися, сервітут не встановлювався, право суперфіцію на вказану земельну ділянку за відповідачем не визнавалось. Будь-яких рішень органів місцевого самоврядування про надання дозволу на здійснення відповідачем будівництва за вказаною адресою позивач не приймав. Водночас на підставі підробленого рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 16 квітня 1998 року № 699 право власності на спірну земельну ділянку не законно було зареєстровано за ОСОБА_1 , який у подальшому розпорядився цим майном шляхом укладення договору купівлі-продажу на користь ОСОБА_2 . Власником спірної земельної ділянки є територіальна громада міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради. У зв`язку з цим договір купівлі-продажу від 25 червня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , порушує права та інтереси територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради, суперечить вимогам законодавства і підлягає визнанню недійсним.

З огляду на незаконність набуття права власності на земельну ділянку суд дійшов висновку і про задоволення вимог позову про скасування рішень та записів про державну реєстрацію з виключенням певних відомостей.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 08 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07 вересня 2021 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив.

Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що ефективним способом захисту права міської ради є віндикаційний позов, а не позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування державної реєстрації.

У січні 2022 року Дніпровська міська рада подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 грудня 2021 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження зазначила, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статей 321, 391 ЦК України у подібних правовідносинах.

Касаційна скарга мотивована тим, що власником спірної земельної ділянки є територіальна громада міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради. Рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 16 квітня 1998 року № 699, на підставі якого за ОСОБА_1 зареєстроване право власності на спірну земельну ділянку, суперечить нормам чинного на момент його прийняття законодавства. У зв`язку з цим договір купівлі-продажу від 25 червня 2019 року укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 порушує права та інтереси територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради і є недійсним. При цьому, відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанцій не врахував, що згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном, та безпідставно відмовив у задоволенні позову.

У травні 2022 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити в її задоволенні, а оскаржувану постанову залишити без змін, оскільки це судове рішення є законним і обґрунтованим, суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам. При цьому зазначив, що апеляційний суд дійшов правильного висновку, що позивач обрав неналежний спосіб захисту порушеного права. Також вказав, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження факту незаконності рішення виконавчого комітету, яким спірну земельну ділянку передано у власність.

Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

12 травня 2022 року справа № 201/1526/20 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що розпорядженням Дніпровського міського голови від 22 січня 2020 року № 2-22/1-рк «Про проведення службового розслідування», визначено необхідність та порядок проведення службового розслідування стосовно незаконного вибуття земельних ділянок із комунальної власності територіальної громади міста з 22 січня 2020 року у термін до двох місяців та створено склад відповідної комісії.

Згідно з рішенням Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 16 квітня 1998 року № 699 приватному підприємцю ОСОБА_1 надано у приватну власність за рахунок земель загального користування для проектування та будівництва офісного приміщення земельну ділянку на АДРЕСА_1 , площею 0,047 га. Присвоєно відведеній земельній ділянці поштову адресу: АДРЕСА_1 .

На підставі договору купівлі-продажу від 25 червня 2019 року ОСОБА_1 продав ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,047 га за адресою: АДРЕСА_2 .

З інформації з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна відомо, що земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 0,047 га, кадастровий номер 1210100000:03:325:0147, було відчужено, про що внесено запис, а саме: зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 25 червня 2019 року № 719, укладеного між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , номер запису про право власності 32137691.

Підставою для проведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку за ОСОБА_1 було рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 16 квітня 1998 року № 699, яким земельну ділянку передано у приватну власність під будівництво офісного приміщення.

Водночас суди встановили, що рішення Виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 16 квітня 1998 року № 699 стосувалося питання запровадження режиму жорсткого обмеження бюджетних видатків та інших витрат, заходів щодо забезпечення надходження доходів до бюджету і запобігання фінансовій кризі відповідно до Указу Президента України від 21 січня 1998 року № 41/98, тобто питання надання у приватну власність приватному підприємцю ОСОБА_1 земельної ділянки на АДРЕСА_1 під будівництво офісного приміщення не вирішувалося. Зазначена інформація підтверджується протоколом засідання виконавчого комітету міської ради від 16 квітня 1998 року № 4.

2. Мотивувальна частина

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судом норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, не визнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір, у свою чергу, не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 206/1198/19 (провадження № 61-11425св20) зроблено висновок, що «власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України».

У постанові Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 726/1524/19 (провадження № 61-1946св21) вказано, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20) зроблено висновок, що «задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), у пункті 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18). Отже, ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем. Тому позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності відповідача суперечить позовній вимозі про витребування нерухомого майна. Виходячи з цього в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності слід відмовити. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис, як зазначено вище, вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову».

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Результат аналізу статті 391 ЦК України дає підстави для висновку, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої з правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном. Належним відповідачем у негаторному позові є особа, яка перешкоджає власнику користуватися та розпоряджатися своїм майном.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, а також можливість їх захистити іншим способом, встановленим договором або законом чи судом у визначених законом випадках, визначені у частині другій статті 16 ЦК України. У главі 29 ЦК України пнрндбачено, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України).

Перелік способів захисту земельних прав викладений у частині третій статті 152 ЗК України. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним зазначеною частиною, або ж іншим способом, який передбачений законом.

У цій справі позивач, який не є власником майна (спірна земельна ділянка зареєстрована за відповідачем), пред`явив позов про визнання недійсним рішення виконавчого комітету, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування рішень і записів про державну реєстрацію.

Встановивши, що спірна земельна ділянка вибула з володіння позивача без його волі, а в подальшому ОСОБА_2 набув право власності на цю ділянку на підставі договору купівлі-продажу, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що ефективним способом захисту порушеного права у цих правовідносинах є витребування спірного майна з підстав, передбачених статтями 387 і 388 ЦК України.

У зв`язку з цим доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права є безпідставними та зводяться до неправильного тлумачення заявником вищенаведених правових норм.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Постанова апеляційного суду відповідає вимогам закону, і підстав для її скасування немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду