ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 627/189/17

В березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру), яке є правонаступником Головного управління Держземагентства у Харківській області (далі - ГУ Держземагентства у Харківській області), Краснокутської районної державної адміністрації Харківської області (далі - Краснокутська РДА), ОСОБА_2 про визнання недійсним наказу, розпорядження, договору оренди землі та державної реєстрації права оренди земельної ділянки.

Позовна заява мотивована тим, що на підставі державного акта на право постійного користування землею серії Б № 074721 від 15 грудня 1992 року, він є постійним користувачем земельних ділянок на території Качалівської, Китченківської та Костянтинівської місцевих рад Краснокутського району Харківської області.

Частину загальної земельної ділянки, що перебуває у його користуванні, було сформовано в окрему земельну ділянку, присвоєно їй кадастровий номер 6323582200:02:001:0588 та передано в оренду на 49 років ОСОБА_2 .

Між тим, його право постійного користування земельними ділянками не припинялося, він не давав відповідної згоди на вилучення з його користування земельної ділянки та надання ОСОБА_2 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або на передачу її в оренду.

Посилаючись на вказані обставини, позивач просив суд:

- визнати недійсним розпорядження Краснокутської РДА від 17 серпня 2011 року № 243 в частині надання дозволу ОСОБА_2 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,4112 га на території Китченківської сільської ради Краснокутського району Харківської області;

- визнати недійсним наказ ГУ Держземагентства у Харківській області від 06 лютого 2015 року «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок в оренду» в частині надання в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 6323582200:02:001:0588 ОСОБА_2 ;

- визнати недійсним договір оренди землі від 16 березня 2015 року, який укладений між ОСОБА_2 та ГУ Держземагентства у Харківській області;

- визнати недійсною державну реєстрацію права оренди землі, яка зареєстрована за ОСОБА_2 на підставі вказаного договору оренди землі від 16 березня 2015 року, номер запису про інше речове право 9052528, дата державної реєстрації 16 березня 2015 року.

Рішенням Краснокутського районного суду Харківської області від 11 травня 2018 року, яке залишене без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 30 серпня 2018 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що на момент видачі спірного розпорядження Краснокутської РДА від 17 серпня 2011 року № 243 про надання ОСОБА_2 дозволу на розробку проекту землеустрою земельна ділянка не була сформована та внесена до бази даних Державного земельного кадастру Національної Кадастрової Системи (НКС), відносилась до земель державного фонду та у встановленому законодавством порядку у користування позивача не надавалась.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 11 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 30 серпня 2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що права позивача на користування земельними ділянками, які зазначені у додатках № 1 та № 2 до державного акта Б № 0747221, який виданий 15 грудня 1992 року, не виникли, у тому числі у зв`язку з тим, що рішення про надання цих земельних ділянок прийняті пізніше ніж видано зазначений державний акт.

Разом з тим, відмовляючи у позові ОСОБА_1 з підстав відсутності права на користування земельною ділянкою, яка зазначена у додатку № 3, з підстав відсутності права користування земельною ділянкою в порушення положень статті 263 ЦПК України доказам, наявним у справі на підтвердження цієї частини позовних вимог оцінки не надали та не встановили на підставі належних доказів (у тому числі шляхом призначення землевпорядної експертизи за клопотанням заінтересованих сторін у справі) чи перетинаються земельна ділянка площею 7,2688 га, яка зазначена у державному акті ЯК № 193364 від 30 жовтня 2012 року, виданому ОСОБА_1 за кадастровим номером 6323582200:02:001:0552, та земельна ділянка, надана ОСОБА_2 за кадастровим номером 6323582200:02:001:0588, площею 2,4112 га; чи відповідає державний акт, виданий ОСОБА_1 , змісту рішення про надання цієї земельної ділянки; чи була ця земельна ділянка вільна на час надання її ОСОБА_2 (у випадку перетину меж земельних ділянок або накладення земельних ділянок одна на одну).

Рішенням Краснокутського районного суду Харківської області від 24 вересня 2020 року, яке залишене без змін постановою Харківського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року,позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що права позивача на користування земельними ділянками, які зазначені в додатках № 1 та № 2 до державного акта серії Б № 074721, виданого 15 грудня 1992 року, не виникли, в тому числі у зв`язку з тим, що рішення про надання цих земельних ділянок прийняті пізніше ніж видано зазначений державний акт. Одна частина земельної ділянки площею 2,4112 га не була позивачем належним чином оформлена та в установленому порядку зареєстрована, отже ГУ Держгеокадастру мало право передати цю земельну ділянку в оренду на 49 років ОСОБА_2 . Проведеною під час розгляду справи експертизою не було встановлено існування накладення земельної ділянки із кадастровим номером 6323582200:02:001:0588 на земельну ділянку з кадастровим номером 6323582200:02:001:0552.

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Краснокутського районного суду Харківської області.

30 червня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 372/4581/14-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 460/762/16-ц та інших.

В касаційній скарзі зазначається, що суди попередніх інстанції не звернули увагу на те, що ОСОБА_1 з 1992 року обробляв земельні ділянки, у тому числі земельну ділянку, яка зазначена у додатку № 3 до державного акта, сплачував земельний податок і мав намір приватизувати, зокрема спірну земельну ділянку в порядку, передбаченому законом. Отже, рішеннями судів попередніх інстанцій порушено право позивача мирно володіти своїм майном в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що ОСОБА_1 відповідно до державного акта на право постійного користування землею серії Б № 074721, який зареєстрований 15 грудня 1992 року за номером № 29, на території Качалівської сільської ради Краснокутського району Харківської області (в межах населеного пункту) набув у постійне користування земельну ділянку площею 1,56 га з цільовим призначенням для ведення селянського (фермерського) господарства (т. 1 а. с. 19).

Рішенням Краснокутської районної Ради народних депутатів Харківської області від 25 листопада 1993 року ОСОБА_1 додатково отримав у постійне користування земельну ділянку площею 28,39 га, яка розташована на території Костянтинівської селищної ради (додаток № 2 до вказаного державного акта) (т. 1 а. с. 21).

Іншим рішенням Краснокутської районної Ради народних депутатів Харківської області від 25 листопада 1993 року ОСОБА_1 додатково отримав у постійне користування земельну ділянку площею 4,86 га, яка розташована на території Китченківської сільської ради (додаток № 3 до державного акта) (т. 1 а. с. 22).

На підставі заяви ОСОБА_2 , згідно з розпорядженням Краснокутської РДА від 04 серпня 2011 року № 243, в редакції зі змінами, внесеними розпорядженням від 06 червня 2012 року № 192, ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок орієнтовною загальною площею 185,4426 га, в тому числі 152,9053 га ріллі за межами населених пунктів на території Костянтинівської селищної ради та 32,5373 га ріллі на території Китченківської сільської ради Краснокутського району Харківської області, та дозвіл на виготовлення технічної документації з нормативної грошової оцінки земель для подальшого надання земельних ділянок в оренду із земель запасу сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства (т. 1 а. с. 9).

В подальшому наказом ГУ Держземагентства від 06 лютого 2015 року № 235-СГ затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок ОСОБА_2 , надано останньому в оренду земельні ділянки, які розташовані за межами населеного пункту на території Китченківської сільської ради Краснокутського району Харківської області, в тому числі 2,4112 га з кадастровим номером 6323582200:02:001:0588, за рахунок земель запасу державної власності сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь (рілля) для ведення фермерського господарства, строком на 49 років (т. 1 а. с. 27).

16 березня 2015 року між ГУ Держземагентства (орендодавцем) та ОСОБА_2 (орендарем) укладений договір оренди землі, а саме земельної ділянки з кадастровим номером 6323582200:02:001:0588, площею 2,4112 га, землі сільськогосподарського призначення, сільськогосподарські угіддя (рілля), на строк 49 років (т. 1 а. с. 14).

Відповідно до висновку земельно-технічної експертизи від 13 травня 2020 року № 3774, проведеної Харківським науково-дослідним інститутом судових експертиз ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса, встановити існування накладення земельної ділянки із кадастровим номером 6323582200:02:001:0588, що була передана в оренду ОСОБА_2 на підставі договору оренди землі від 16 березня 2015 року та земельної ділянки, належної ОСОБА_1 на праві постійного користування на підставі державного акта на право постійного користування землею серії Б № 074721 від 15 грудня 1992 року з додатками, виданими на підставі рішення ХІІ сесії ХХІ скликання Китченківської сільської ради Краснокутського району Харківської області від 29 грудня 1992 року, за координатами поворотних точок меж цих земельних ділянок відповідно до даних документації із землеустрою та інформації про ці земельні ділянки, яка міститься в Державному земельному кадастрі не надається можливим за відсутності каталогів координат кутів спірних земельних ділянок у єдиній системі координат (т. 3 а. с. 191-208).

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Статтями 13, 41 Конституції України передбачено, що від імені Українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).

Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, або державних органів приватизації, або центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно із частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до частини третьої статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно із частиною першою статті 22 ЗК України 1990 року (чинного на час прийняття рішень уповноваженого органу про надання позивачу земельних ділянок) право постійного користування земельною ділянкою, право власності на землю або право тимчасового користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.

Частиною першою статті 23 цього ж Кодексу, передбачено, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Порядок передачі земельних ділянок у постійне користування визначався статтею 19 ЗК України, якою, зокрема було передбачено надання земельних ділянок за проектами відведення цих ділянок. Розробку проектів відведення земельних ділянок, перенесення їх меж у натуру (на місцевість) і виготовлення документів, що посвідчують право користування землею, здійснювали державні та інші землевпорядні організації. Громадяни, заінтересовані в одержанні земельних ділянок, повинні були звернутись з відповідним клопотанням до місцевої Ради народних депутатів, яка має право надавати земельні ділянки.

Проект відведення земельної ділянки погоджувався з власником землі або землекористувачем та подавався до сільської, селищної, міської Ради народних депутатів, яка розглядала його у місячний строк і в межах своєї компетенції приймала рішення про надання земель.

Верховний Суд у постанові від 19 грудня 2018 року у цій справі вказав, що права позивача на користування земельними ділянками, які зазначені у додатках № 1 та № 2 до державного акта серії Б № 0747221, який виданий 15 грудня 1992 року, не виникли, у тому числі у зв`язку з тим, що рішення про надання цих земельних ділянок прийняті пізніше, ніж видано зазначений державний акт.

Разом з тим, стосовно земельної ділянки, яка зазначена у додатку № 3 до вказаного державного акта, слід зазначити, що при новому розгляді справи після скасування рішень судом касаційної інстанції, на виконання вказівок Верховного Суду суд установив, що ОСОБА_1 набув право користування земельною ділянкою площею 1,56 га на території Качалівської сільської ради згідно з державним актом серії Б № 0747221. Земельна ділянка площею 5 га, яка зазначена у додатку № 3 до державного акта серії Б № 0747221, перебуває у складі земельної ділянки площею 7,2688 га, яка належить ОСОБА_1 на праві приватної власності відповідно до державного акта серії ЯК 193364 від 30 жовтня 2012 року та знаходиться на території Китченківської сільської ради Краснокутського району Харківської області за кадастровим номером 6323582200:02:001:0552. Саме на території цієї сільської ради знаходиться земельна ділянка кадастровий номер 6323582200:02:001:0588, площею 2,4112 га, яка передана ОСОБА_2 .

Під час розгляду справи судом першої інстанції була призначена судова земельно-технічна експертиза, за висновком якої встановити існування накладення земельної ділянки, що була передана в оренду відповідачу ОСОБА_2 , та земельної ділянки, належної на праві користування позивачу ОСОБА_1 не виявилося можливим.

Відповідно, відсутні підстави вважати, що позивач мав право користування саме тією земельною ділянкою, яка була передана в користування ОСОБА_2 .

Враховуючи, що позивач не довів порушення його права відповідачами, факт накладення земельних ділянок, тому суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок про відмову в позові.

З цих же підстав Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги позивача щодо порушення його права мирно володіти своїм майном в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Посилання в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 372/4581/14-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 460/762/16-ц та інших є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду