ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 201/11979/20

ОПИСОВА ЧАСТИНА

ОСОБА_1 у грудні 2020 року звернулася до суду з вищевказаним позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, і остаточно просила визнати за нею право особистої приватної власності на домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , та визнати недійсним і скасувати державний акт на право власності на землю серії ЯД № 940371, виданий Дніпропетровською міською радою 21 січня 2008 року на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 1210100000:03:336:0038, за вищевказаною адресою.

Зазначений позов ОСОБА_1 обґрунтувала тим, що з 29 серпня 1992 року вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі.

За час спільного проживання ними за договорами купівлі-продажу від 04 грудня 2006 року та від 03 березня 2007 року було придбано домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на яке зареєстроване за відповідачем.

Зазначене домоволодіння є її особистою власністю, оскільки придбано за кошти, подаровані матір`ю на підставі договору дарування грошових коштів від 01 грудня 2006 року.

Відповідач особистих коштів на придбання домоволодіння не витрачав, що свідчить про відсутність підстав вважати це нерухоме майно спільною сумісною власністю подружжя.

Враховуючи те, що спірне домоволодіння є її особистою власністю, то в силу статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України вона повинна отримати і право користування земельною ділянкою площею 0,1000 га з кадастровим номером 1210100000:03:336:0038 за тією ж адресою, яку відповідач незаконно приватизував.

Жовтневий районний суд міста Дніпропетровська рішенням від 27 вересня 2021 року позов задовольнив частково.

Визнав за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на домоволодіння, що розташоване на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 .

У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на землю серії ЯД № 940371, який було видано Дніпропетровською міською радою 21 січня 2008 року на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 1210100000:03:336:0038, за адресою: АДРЕСА_1 відмовив.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у справі по сплаті судового збору у розмірі 1 051 грн.

Визнаючи за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на домоволодіння, місцевий суд виходив з того, що зазначене майно хоча і придбано у період зареєстрованого шлюбу сторін, але за особисті кошти ОСОБА_1 , які їй були подаровані матір`ю ОСОБА_3 , тому домоволодіння не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на землю, суд першої інстанції виходив з того, що приватизація земельної ділянки - це безкоштовний перехід права власності на земельну ділянку від держави до певної особи ( ОСОБА_2 ), тоді як позовні вимоги про визнання права особистої приватної власності на домоволодіння ОСОБА_1 обґрунтовує саме тим, що спірне домоволодіння є особистою приватною власністю, оскільки придбано за власні кошти ОСОБА_2 , які в свій час їй були подаровані матір`ю.

Крім того, в даному випадку не може йтися про застосування положень пункту 5 частини першої статті 57 СК України, оскільки з урахуванням змін до СК України правовий режим приватизованої земельної ділянки змінювався. Виключно протягом періоду з 08 лютого 2011 року до 13 червня 2012 року приватизована одним з подружжя земельна ділянка вважалася об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а у справі, що розглядається судом державний акт на земельну ділянку видано 21 січня 2008 року, тобто до 08 лютого 2011 року.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 29 березня 2022 року апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») задовольнив. Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 27 вересня 2021 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та стягнення судового збору скасував та прийняв нову постанову про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права особистої власності на домоволодіння.

Стягнув з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» судові витрати в сумі 3 153 грн.

В іншій частині рішення залишив без змін.

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині задоволених позовних вимог та приймаючи в цій частині нову постанову про відмову у їх задоволенні, апеляційний суд виходив з того, що судом першої інстанції не встановлений наслідковий зв`язок між подарованими матір`ю позивача грошима та придбанням саме цього нерухомого майна позивачем, оскільки особистим майном, яке в даному випадку, в силу положень статті 57 СК України, є грошові кошти, які, як встановлено судом першої інстанції, подаровані позивачу її матір`ю під час шлюбу, і аж ніяк не домоволодіння.

Позивачем не надано доказів того, що саме ці кошти були витрачені на купівлю спірного домоволодіння, право власності на яке оформлено за відповідачем. Також позивачем не доведено відсутність коштів у відповідача на придбання спірного домоволодіння.

Також суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про подальше витрачення подарованих матір`ю позивача коштів особисто позивачем на придбання спірного нерухомого майна лише за показаннями свідка ОСОБА_3 та дослідженням її трудової книжки, що також не може бути підставою для підтвердження причинно-наслідкового зв`язку між укладенням договору дарування грошових коштів та придбанням першої половини спірного домоволодіння.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив про те, що 10 лютого 2009 року ОСОБА_2 відчужено на підставі договору купівлі-продажу на користь ТОВ «Хеопс А» спірне домоволодіння. Однак, суд першої інстанції не врахував положення статті 204 ЦК України щодо презумпції правочину, який в даному випадку не визнаний судом недійсним, та вирішив спір з порушенням прав та інтересів ТОВ «Хеопс А», який є покупцем спірного майна за договором купівлі-продажу від 10 лютого 2009 року без залучення його до участі у справі.

ОСОБА_1 у травні 2022 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що справу апеляційним судом було розглянуто за відсутності учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, висновки суду не відповідають обставинам справи, судове рішення прийняте з порушенням норм процесуального права без повного та всебічного з`ясування обставин, що мають значення для справи.

Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та безумовною підставою для скасування судового рішення.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Верховний Суд ухвалою від 17 травня 2022 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська.

Справа № 201/11979/20 надійшла до Верховного Суду 08 червня 2022 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_4 (дошлюбне прізвище ОСОБА_5 ) 29 серпня 1992 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 , в якому сторони перебувають і станом на час розгляду справи судом.

Під час перебування у зареєстрованому шлюбі за договором купівлі-продажу від 04 грудня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мошковською Н. М. за реєстровим номером 10553, а також за договором купівлі-продажу від 03 березня 2007 року, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Андрєєвим В. О. за реєстровим номером 282, було придбано у власність домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (з 03 червня 2016 року назва міста змінена на місто Дніпро).

Загальна вартість домоволодіння склала 50 740 грн, що підтверджується копією договору купівлі-продажу домоволодіння від 04 грудня 2006 року. Покупцем домоволодіння за обома договорами зазначений ОСОБА_2 .

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна судами встановлено, що власником домоволодіння, яке розташоване на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_2 .

Згідно з договором дарування грошових коштів від 01 грудня 2006 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_1 60 000 грн.

Апеляційним судом також встановлено, що 10 лютого 2009 року ОСОБА_2 відчужено на користь ТОВ «Хеопс А» спірне домоволодіння, що підтверджується нотаріально засвідченим договором купівлі-продажу, зареєстрованим у Державному реєстрі правочинів за № 139.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя у судовому порядку у разі оспорювання ним поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені в статті 57 СК України, в пунктах 1-3 частини першої якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Таким чином, вирішуючи спори між подружжям, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Апеляційний суд дав належну оцінку усім доводам і доказам позивача, на які вона посилалася, спростовуючи презумпцію спільності спірного майна та, з урахуванням встановлених обставин і доказів, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність ОСОБА_1 придбання спірного домоволодіння за подаровані їй грошові кошти, а також недоведеність відсутності у відповідача коштів на придбання цього домоволодіння.

Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням статті 6 Конвенції про захист справ людини і основоположних свобод.

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист справ людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

У статті 6 Конвенції про захист справ людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

У пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Згідно з частиною третьою статті 368 ЦПК України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

За приписами положень статті 366 ЦПК України про дату, час та місце розгляду справи повідомляються учасники справи, якщо справа відповідно до ЦПК України розглядається з їх повідомленням.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 22 листопада 2021 року справу за апеляційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» призначено до розгляду на 15 лютого 2022 року.

Представник позивача адвокат Сазонова М. О. була належним чином повідомлена про розгляд апеляційної скарги, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.

Дніпровський апеляційний суд ухвалою, оформленою протоколом судового засідання, від 15 лютого 2022 року відклав розгляд справи на 29 березня 2022 року, про що сторони були належним чином повідомлені (повернутий на адресу суду від ОСОБА_1 поштовий конверт із відміткою «адресат відмовився» є належним повідомлення її про розгляд апеляційної скарги (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17-ц (провадження № 14-507цс18)).

Разом з тим, від представника ОСОБА_1 - адвоката Сазонової М. О. 25 березня 2022 року на адресу апеляційного суду надійшла заява про відкладення розгляду справи.

Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Тобто процесуальним законом суду апеляційної інстанції надано право розгляду справи за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи, незалежно від причин їх неявки.

Враховуючи викладене, неявка позивача та її представникав судове засідання не може бути підставою для скасування правильного по суті судового рішення апеляційного суду.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Рішення місцевого суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на землю в апеляційному порядку не переглядалося, тому не може бути предметом перегляду Верховним Судом.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,