ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 509/1411/17

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом (який було уточнено) до Дальницької сільської ради Овідіопольського району Одеської області, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання свідоцтва про право власності недійсним.

Позов мотивований тим, що в період з 26 жовтня 1963 року по 12 січня 1982 року позивач перебувала у шлюбі із ОСОБА_5 , який збудував житловий будинок з господарськими спорудами та будівлями (збудований і введений в експлуатацію у 1977 році), який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

02 вересня 2008 року ОСОБА_5 оформив на себе право власності на вказаний будинок належним чином (на підставі свідоцтва про право власності).

Після розірвання шлюбу вищевказаний будинок не був поділений між подружжям.

Тому, позивач просила суд визнати свідоцтво про право власності на нерухоме майно, яке видане на ім`я ОСОБА_5 недійсним.

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 січня 2018 року у складі судді Кириченко П. Л. позов задоволено.

Визнано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 02 вересня 2008 року, яке видане на підставі рішення виконкому Дальницької сільської ради Овідіопольського району Одеської області від 30 липня 2008 року на нерухоме майно - житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , недійсним.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що сільська рада при видачі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 02 вересня 2008 року не взяла до уваги, що це нерухоме майно було придбано відповідно до статті 22 КпШС України, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, в період шлюбу з позивачем ОСОБА_1 .

Постановою Одеського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 (правонаступника ОСОБА_3 ) задоволено.

Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 січня 2018 року скасовано. Ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні позову відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спірний будинок належав до майна колгоспного двору, що встановлено рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 листопада 2016 року у справі № 509/3795/15-ц. Позивач не була членом зазначеного господарства.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Овідіопольського районного суду Одеської області.

19 липня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

В касаційній скарзі заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 686/15301/15-ц, від 03 червня 2020 року у справі № 363/4852/17 та інших.

В касаційній скарзі зазначається, що суд апеляційної інстанції не дослідив наявні в матеріалах справи докази, що призвело до унеможливлення встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що 06 жовтня 1963 року між позивачем ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , 1927 року народження, був укладений шлюб (т. 1 а. с. 16).

24 лютого 1975 року ОСОБА_5 була виділена земельна ділянка площею 0,15 га для побудови будинку.

12 квітня 1977 року спірний будинок був зареєстрований у погосподарській книзі.

12 січня 1982 року шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 був розірваний (т. 1 а. с. 17).

02 вересня 2008 року, відповідно до рішення виконкому Дальницької сільської ради Овідіопольського району Одеської області від 30 липня 2008 року, ОСОБА_5 отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно - будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 6).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер, після його смерті до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини звернулась його дружина ОСОБА_3 , яка ІНФОРМАЦІЯ_3 померла. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 24 червня 2020 року залучено до участі у справі, в якості правонаступника, її дочку - ОСОБА_6 .

У серпні 2015 року ОСОБА_1 зверталась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про виділення частки у праві спільної сумісної власності та визнання права власності на Ѕ частину житлового будинку АДРЕСА_1 (справа № 509/3795/15-ц).

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 листопада 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 23 лютого 2017 року та постановою Верховного Суду від 04 червня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За правилами частин першої та третьої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Відповідно до частини 4 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

У справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли під час дії ЦК УРСР.

Рішенням суду в цивільній справі № 509/3795/15-ц встановлено, що спірний будинок належав до майна колгоспного двору.

Частиною першою статті 120 ЦК Української РСР було встановлено, що майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності.

Як роз`яснено у пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Отже, всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, мали право спільної сумісної власності на майно колгоспного двору.

До аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 22 січня 2019 року у справі № 713/1310/17-ц.

Отже, враховуючи, що спірний будинок належав до майна колгоспного двору, що встановлено рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 листопада 2016 року у справі № 509/3795/15-ц, а позивач не була членом зазначеного господарства, тому висновок апеляційного суду про відмову в позові є правильним.

Посилання в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 686/15301/15-ц, від 03 червня 2020 року у справі № 363/4852/17 та інших є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду