ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 486/1271/20

Зміст вимог позовної заяви

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на Ѕ частину квартири та визначення порядку користування квартирою.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з 11 листопада 2016 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 02 квітня 2020 року розірвано.

Від шлюбу сторони мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який проживає разом з нею у квартирі АДРЕСА_1 , оскільки відповідач перешкоджає їм у користуванні квартирою АДРЕСА_2 , яка була придбана сторонами під час шлюбу з метою поліпшення житлових умов їх сім`ї.

Вартість квартири АДРЕСА_2 на час укладання договору купівлі-продажу становила 655 000,00 грн. Право власності на спірну квартиру було зареєстровано 11 травня 2018 року за відповідачем.

Майже 1,5 року після придбання цього житла вони сім`єю проживали в ньому, але станом на теперішній час вона з сином не мають можливості користуватись спірною квартирою, оскільки відповідач їм чинить перешкоди у цьому.

Зокрема, відповідач змінив замки вхідних дверей, у зв`язку з чим вона з дитиною не мають доступу до помешкання.

Вважала зазначену квартиру спільною сумісною власністю її та відповідача.

Посилаючись на те, що у досудовому порядку сторони не дійшли згоди щодо поділу та порядку користування квартирою, ОСОБА_1 просила:

- визнати квартиру АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю її та ОСОБА_2 ;

- визнати за нею право власності на Ѕ частку цієї квартири;

- виділити їй та сину в користування житлову кімнату площею 25,5 кв. м, а ОСОБА_2 в користування житлову кімнату площею 16,7 кв. м, залишити у спільному користуванні кухню площею 11,9 кв. м, ванну кімнату площею 3,9 кв. м, вбиральню площею 1,6 кв. м, коридор площею 12,7 кв. м та 1,3 кв. м, комори площею 0,6 кв. м.

Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 26 квітня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмова у задоволенні позову мотивована тим, що спірна квартира придбана відповідачем у період шлюбу з позивачкою, однак за його особисті кошти, а тому не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю відповідача.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 13 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 26 квітня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 .

Визнано квартиру АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 .

Визначено порядок користування квартирою, виділивши у користування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , житлову кімнату площею 25,5 кв. м; ОСОБА_2 - кімнату площею 16,7 кв. м, у спільному користуванні залишено кухню площею 11, 9 кв. м, ванну площею 3, 9 кв. м, вбиральню площею 1, 6 кв. м, коридор площею 12, 7 кв. м та комору площею 0,6 кв. м.

Апеляційний суд зазначив, що:

- 11 травня 2018 року ОСОБА_4 за згодою дружини ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_5 спірну квартиру. Колегія суддів вважала не спростованою належними та допустимими доказами презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте під час шлюбу. Тому це майно підлягає поділу, при чому частки дружини та чоловіка у цьому майні є рівними;

- колегія суддів відхилила посилання відповідача на те, що у 2015 році ОСОБА_2 у АТ «А-Банк» відкрито депозитний рахунок, на який 17 червня 2015 року зараховано 4 000,00 доларів США та 09 вересня 2015 року - 3 425,00 доларів США. У подальшому договір переукладався, у квітні 2017 року ОСОБА_2 знято з рахунку, з урахуванням коштів, які нараховувались в якості відсотків за вкладом - 8 894,29 доларів США. Розцінювати ці кошти як такі, що були витрачені на придбання спірної квартири, підстав немає, оскільки квартира була придбана тільки у травні 2018 року, тобто більше, ніж через рік після зняття цих коштів з рахунку. Будь-яких інших доказів того, що ці кошти відповідачем зберігались і саме вони були витрачені на придбання квартири, відповідач не надав;

- відсутність згоди між подружжям щодо порядку користування житлом підтверджуються зверненнями позивачки до поліції з приводу зміни відповідачем замків у спірній квартирі та щодо вчинення ним домашнього насильства (а. с. 18, 19). Заперечення відповідача щодо права позивачки на спірну квартиру додатково підтверджують цю обставину. Оскільки подружжя має сина ОСОБА_3 , який після розірвання шлюбу проживає з матір`ю, та враховуючи вік дитини - 4 роки, апеляційний суд вважав за доцільним відійти від відповідності реальних часток ідеальним часткам, у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність, та визначити вищевказаний у резолютивній частині постанови порядок користування. Саме такий порядок користування житловим приміщенням найбільш враховує баланс інтересів кожного зі співвласників квартири та їх малолітньої дитини.

Аргументи учасників

У серпні 2021 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшла касаційна скарга, у якій він, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 зазначає, що:

- зробивши висновок про неспростування презумпції спільної сумісної власності подружжя, апеляційний суд не врахував, що правовий режим спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття) (постанова Верховного Суду України від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1568цс16;

- апеляційний суд вказав на окремі докази - довідки про доходи позивачки, проте джерело походження коштів, використаних на купівлю квартири не дослідив і оцінку всім доказам в сукупності не надав.

У вересні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити у задоволені касаційної скарги та залишити без змін постанову Миколаївського апеляційного суду від 13 липня 2021 року.

У відзиві ОСОБА_1 зазначає, що апеляційний суд дослідив всі докази, які стосуються коштів, що перебували не депозиті у відповідача. Апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що розцінювати ці кошти як такі, що були витрачені на придбання спірної квартири, підстав немає, оскільки квартира була придбана лише у травні 2018 року, а кошти було знято у 2017 році, тобто більше, ніж через рік після зняття цих коштів з рахунку. На депозиті в АТ «А-Банк» було 8 800,00 доларів США і у АТ КБ «Приват Банк» близько 6 000,00 доларів США, які було знято у 2017 році саме тоді коли відповідач відкривав свій стоматологічний кабінет, на що було витрачено близько 3 000,00 доларів США.

Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що у період з 11 листопада 2016 року до 02 квітня 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.

Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 02 квітня 2020 року шлюб між сторонами розірвано.

Від шлюбу сторони мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Дитина зареєстрована та проживає з матір`ю у квартирі АДРЕСА_1 .

11 травня 2018 року ОСОБА_4 зі згоди дружини ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_5 двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 загальною площею 74,2 кв. м, у тому числі житловою площею 42,2 кв. м. Квартира придбана за ціною 655 000,00 грн.

Відповідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 20 липня 2020 року право приватної власності на вказану квартиру зареєстроване за ОСОБА_2 .

Колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункти 1, 2, 3 частини першої статті 57 СК України).

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року у справі № 509/3010/19 (провадження № 61-17032св21) зазначено, що:

«статтею 60 СК України встановлено презумцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує»;

«відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 серпня 2021 року у справі № 644/5579/18 (провадження № 61-5255св20) зроблено висновок, що «первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток. Таким чином, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном. У даному випадку спірні правовідносини стосуються не поділу квартири, а встановлення порядку спільного користування нею. Тому критерій необхідності виділення у користування кожному зі співвласників ізольованого приміщення, особливо, якщо при цьому неможливо забезпечити відповідність ідеальних часток реальним, не є обов`язковим. Оскільки спірні правовідносини не стосуються поділу майна для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників».

Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У справі, що переглядається:

- апеляційний суд встановив, що спірна квартира придбана відповідачем під час перебування у шлюбі із позивачкою. Відповідач не спростував презумпцію права спільної сумісної власності подружжя на спірну квартиру;

- ОСОБА_2 не надав належних доказів на підтвердження того, що спірне майно було придбано за кошти, які належали йому особисто, а тому нема підстав вважати квартиру його особистою приватною власністю;

- апеляційний суд вказав, що співвласники не досягли згоди щодо порядку користування спільним майном. Оскільки запропонований позивачкою порядок користування квартирою відповідає інтересам всіх її співвласників, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність визначення порядку користування квартирою між позивачкою і сином сторін та відповідачем.

З урахуванням меж касаційного оскарження та доводів касаційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційний суд зробив правильний висновок про задоволення позовних вимогпро визнання вказаної квартири спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину цієї квартири та визначення порядку користування квартирою.

Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не дослідив джерело походження коштів використаних на купівлю квартири, колегія суддів відхиляє.

Як свідчить аналіз оскарженої постанови, апеляційний суд дослідив усі докази, надані як позивачем, так і відповідачем. Колегія суддів апеляційного суду правильно відхилила посилання відповідача на те, що на купівлю спірної квартири були витрачені його особисті кошти в сумі 8 894,29 дол США, оскільки ці кошти зняті з відповідачем з депозитного рахунку в квітні 2017 року, а квартира була придбана у травні 2018 року, тобто більше, ніж через рік після зняття цих коштів з рахунку. Будь-яких інших доказів того, що ці кошти відповідачем зберігались і саме вони були витрачені на придбання квартири, відповідач не надав. Надана відповідачем виписка з депозитного рахунку, на якому ним були розміщені кошти у грошовій одиниці євро, також не може свідчити про їх використання для придбання квартири, оскільки з неї вбачається, що після закінчення строку дії договору, депозит був продовжений на новий строк із сумою вкладу 2 096,21 євро. Довідка АТ КБ «ПриватБанк» про те, що з 2013 року ОСОБА_2 мав депозитний рахунок, за яким у лютому 2017 року було виплачено 8 223,72 грн також не вказує на те, що ці кошти витрачені на придбання квартири. Апеляційний суд зазначив, що не можуть про це свідчити і витяги з рахунків сестри відповідача ОСОБА_2 , оскільки жодних доказів того, що розміщені на її рахунках кошти належали відповідачу, суду не надано.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина перша статті 410 ЦПК України).

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року у справі № 509/3010/19 (провадження № 61-17032св21) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 серпня 2021 року у справі № 644/5579/18 (провадження № 61-5255св20), колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,