ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 221/7751/20

Заслухавши доповідь судді, доводи захисника ОСОБА_6 , котрий просив подану ним касаційну скаргу задовольнити, прокурораОСОБА_5 , перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає на таких підставах.

Згідно з ч. 1 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у частині першій цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412–414 цього Кодексу.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що його розгляд здійснювався в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК.

Згідно з приписами ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Загальні засади призначення покарання, визначені ст. 65 КК, наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання, звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст. 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти, крім випадків засудження за злочини, зазначені в ч. 1 цієї статті, лише в разі, якщо призначено покарання певного виду і розміру, враховано тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, і всі ці дані у сукупності спонукають до висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість (ст. 414 КПК).

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст. 414 КПК, означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом і розміром покаранням та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Вироком місцевого суду ОСОБА_7 призначено покарання за ч. 2 ст. 185 КК у виді обмеження волі на строк один рік, на підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання з випробуванням упродовж однорічного іспитового строку з покладенням на нього певних обов`язків, передбачених ст. 76 цього Кодексу.

З вироком суду першої інстанції прокурор не погодився, подав апеляційну скаргу, в якій посилався на необґрунтоване застосування положень ст. 75 КК, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок його м`якості, незастосування закону, який підлягав застосуванню, а саме ч. 1 ст. 71 КК. З указаних підстав прокурор просив скасувати вирок місцевого суду в частині призначення покарання, ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_7 призначити за ч. 2 ст. 185 КК покарання у виді трьох років позбавлення волі, а на підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків, за правилами ст. 72 КК, призначити йому остаточне покарання у виді трьох років одного місяця позбавлення волі.

Суд апеляційної інстанції відмовив у частині апеляційних вимог про необхідність призначення обвинуваченому покарання за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК, вказавши, що на час ухвалення вироку ОСОБА_7 повністю відбув покарання у виді трьох місяців арешту за попереднім вироком від 13 лютого 2020 року, що підтверджується довідкою про його звільнення 16 липня 2020 року за відбуттям покарання (а.п. 117), отже невідбутої частини покарання на час ухвалення вироку він не мав.

Водночас апеляційний суд, визнавши слушними інші доводи прокурора про відсутність підстав для звільнення обвинуваченого ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням та про невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, скасував у частині призначеного покарання вирок місцевого суду, ухвалив свій вирок, яким призначив ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 185 КК покарання у виді шести місяців арешту.

У вироку апеляційний суд зазначив, що, призначаючи ОСОБА_7 покарання із звільненням його від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК, суд не дотримався вимог статей 50, 65 КК, формально врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, дані, що характеризують особу винного, обставини, що пом`якшують покарання, але ці обставини не вказують на можливість його виправлення без ізоляції від суспільства та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень.

Апеляційний суд дійшов правильного висновку, що при призначенні ОСОБА_7 покарання не в повній мірі було враховано те, що обвинувачений неодноразово засуджувався за вчинення умисних, корисливих злочинів проти власності, відбував покарання у виді позбавлення волі, звільнявся від відбування покарання з випробуванням та умовно-достроково, але продовжував вчиняти аналогічні злочини.

Так, будучи засудженим вироком Великоновоселківського районного суду Донецької області від 13 лютого 2020 року за вчинення крадіжки за ч. 2 ст. 185 КК до покарання у виді трьох місяців арешту, через місяць після ухвалення вироку до відбуття покарання ОСОБА_7 вчинив аналогічний злочин.

З огляду на наведене, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для застосування ст. 75 КК і звільнення засудженого від відбування покарання.

Водночас апеляційний суд, врахувавши думку потерплої ОСОБА_8 , котра в судовому засіданні підтвердила відшкодування шкоди обвинуваченим у повному обсязі і просила не позбавляти його волі, щиросердне каяття у вчиненому, відомості про офіційне працевлаштування обвинуваченого електриком в ТОВ «Донком», визнав за можливе призначити ОСОБА_7 покарання у виді арешту в межах санкції ч. 2 ст. 185 КК.

Отже, вирок апеляційного суду відповідає вимогам статей 370, 374, 420 КПК, є законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Виходячи з принципів законності, обґрунтованості та індивідуалізації призначення покарань, колегія суддів вважає, що призначене судом апеляційної інстанції засудженому ОСОБА_7 покарання відповідає вимогам статей 50, 65 КК, є співмірним протиправному діянню і не може вважатися явно несправедливим через його суворість.

Крім того, у касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 вказує про незаконність ухвали Волноваського районного суду Донецької області від 08 лютого 2021 року, якою в затвердженні угоди про примирення відмовлено, проте ці доводи є неспроможними, оскільки не впливають у частині призначеного ОСОБА_7 покарання на законність та обґрунтованість оскаржених вироків судів першої та апеляційної інстанцій.

А згідно з інформацією на запит суду касаційної інстанції, що міститься у листі Першого заступника начальника Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції ОСОБА_9 від 09 серпня 2022 року за № 5-4228/хл-22 (вх. 11584/0/170-22 від 09 серпня 2022 року), ОСОБА_7 відбував покарання в державній установі «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» за вироком Донецького апеляційного суду від 10 листопада 2021 року за ч. 2 ст. 185 КК у виді шести місяців арешту і 11 липня 2022 року був звільнений з установи за відбуттям покарання.

Виходячи з наведеного, викладене захисником прохання про скасування ухвали місцевого суду від 08 лютого 2021 року, а також прийнятих судами остаточних рішень у даному випадку, за умови його задоволення, при новому судовому розгляді могло би призвести до повторного призначення ОСОБА_7 покарання та погіршення його становища як особи, котра вже відбула покарання.

А тому колегія суддів вважає, що касаційну скаргу захисника необхідно залишити без задоволення.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд