ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 500/5388/18

У серпні 2018 року ОСОБА_7 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю, в якому просила зобов`язати відповідачів з усіма іншими особами, які з ними проживають, усунути перешкоди у користуванні належним їй на праві приватної власності житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом зобов`язання солідарно звільнити приміщення.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона є власником будинку АДРЕСА_1 на підстав свідоцтв про право власності на спадщину за законом серії ВКІ № 343541 та № 343543, які видані 20березня 2008 року державним нотаріусом Ізмаїльської державної нотаріальної контори Черненко С. М., зареєстровані в реєстрі за № 3-2192 та № 3-2194.

З метою збереження спадкового майна, вони з відповідачами досягли згоди про їх проживання у спірному будинку на правах оренди.

У 2012 році відповідач ОСОБА_4 висловив бажання придбати вказаний будинок. Оскільки на той час вона дійсно мала намір продати будинок за ціною 35 000,00 дол. США, сторони досягли усної домовленості про продаж будинку, та про те, що частина грошових коштів, які відповідачі будуть сплачувати їй як оренду плату, підлягають зарахуванню як аванс у рахунок майбутнього договору купівлі-продажу.

Однак, проживаючи у вказаному будинку, відповідачі повністю з нею не розрахувалися, і після спливу у серпні 2017 року оплаченого строку оренди займане житлове приміщення у добровільному порядку не звільнили.

Посилаючись на наведене, позивач просила задовольнити її вимоги.

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 вересня 2020 року, залишеного без змін постановою Одеського апеляційного суду від 15 березня 2021 року, позов ОСОБА_7 задоволено частково.

Зобов`язано ОСОБА_4 , ОСОБА_3 усунути ОСОБА_7 перешкоди в користуванні належним їй на праві власності будинком АДРЕСА_1 шляхом його звільнення. В іншій частині позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що ОСОБА_8 є власником спірного житлового будинку, а тому відповідно до положень статті 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.Судом встановлено, що у 2012 році між сторонами, а саме ОСОБА_7 , з одного боку, та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , з іншого, досягнуто усної домовленості про купівлю-продаж спірного будинку, однак умови домовленості покупцями у повному обсязі не виконано, договір купівлі-продажу між сторонами не укладено. З пояснень сторін, свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та повідомлення Бросківської сільської ради Ізмаїлького району Одеської області від 21 серпня 2020 року встановлено, відповідачі проживають у спірному житловому будинку у зв`язку з чим позивач позбавлена реальної та об`єктивної можливості користуватися та розпоряджатися зазначеним майном на власний розсуд. З огляду на наведене, суд дійшов висновку про обґрунтованість позову ОСОБА_7 в частині зобов`язання ОСОБА_4 , ОСОБА_3 усунути перешкоди в користуванні належним їй на праві власності будинком шляхом його звільнення.

Відмовляючи у задоволенні вимоги про зобов`язання інших осіб, які проживають разом з відповідачами, усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_7 житловим будинком, суд зауважив, що така вимога є неконкретизованою щодо осіб, якими порушено право позивача. Крім того, обов`язок усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням не є солідарним.

У вересні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 вересня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 березня 2021 року, у якій заявники просили скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявники зазначали:

1) пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 24 січня 2019 року у справі № 757/7180/15-ц, від 31 липня 2019 року у справі № 761/31830/14-ц, від 21 серпня 2019 року у справі 569/4373/16-ц, 21 жовтня 2019 року у справі № 757/19753/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 362/3042/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 188/242/18, від 13 листопада 2019 року у справі 369/9908/15-ц, від 20 листопада 2019 року у справі № 462/1553/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 369/7576/17, від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18, від 25 серпня 2020 року у справі № 592/345/17 щодо усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення;

2) пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України:

- пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України - справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою;

- пункти 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України - суд не дослідив зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилив клопотання заявників.

Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України, пункти 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України) та витребувано із суду першої інстанції матеріали справи.

Справа надійшла до суду касаційної інстанції у грудні 2021 року.

У січні 2022 року від ОСОБА_1 надійшла заява, у якій вона просила закрити касаційне провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, оскільки фактичні обставини і правовідносини, які досліджені Верховним Судом у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 24 січня 2019 року у справі № 757/7180/15-ц, від 31 липня 2019 року у справі № 761/31830/14-ц, від 21 серпня 2019 року у справі 569/4373/16-ц, 21 жовтня 2019 року у справі № 757/19753/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 362/3042/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 188/242/18, від 13 листопада 2019 року у справі 369/9908/15-ц, від 20 листопада 2019 року у справі № 462/1553/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 369/7576/17, від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18, від 25 серпня 2020 року у справі № 592/345/17, є відмінними від обставин цієї справи, а тому правові висновки у зазначених вище судових рішеннях не є застосовними при її розгляді.

Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Установлені судами фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_8 є власником житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_1 , 1/4 частка якого належить їй на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 20 березня 2008 року № 3-2192 після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 батька ОСОБА_12 , а інші 3/4 частки - на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 20 березня 2008 року № 3-2194 після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 матері ОСОБА_13 .

ОСОБА_7 у вказаному будинку не проживала, а в 2007 році передала його в користування ОСОБА_3 на умовах оренди з наступним його викупом. З того часу ОСОБА_3 разом із сім`єю постійно проживає без реєстрації на АДРЕСА_1 . До складу її сім`ї входять: чоловік ОСОБА_4 , син - ОСОБА_5 , 2011 року народження, син - ОСОБА_6 , 2012 року народження. Весь цей час родина ОСОБА_14 доглядала за будинком, обробляла земельну ділянку та сплачувала місцевий податок.

У 2012 році між ОСОБА_4 та ОСОБА_7 досягнуто усної домовленості щодо умов купівлі-продажу належного позивачужитлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , за ціною 30 000,00 дол. США.

20 березня 2017 року ОСОБА_7 направила ОСОБА_3 , ОСОБА_4 повідомлення, у якому просила звільнити належний їй житловий будинок, попередньо привівши його у стан, у якому вони отримали його в оренду.

24 квітня 2017 року ОСОБА_4 письмово повідомив ОСОБА_7 про те, що вважає її претензію про звільнення спірного будинку безпідставною, оскільки між ними існує домовленість про продаж будинку за 30 000,00 дол. США, які частково (у розмірі близько 27 000,00 дол. США) вже сплачені шляхом перерахування на кредитний рахунок, відкритий на ім`я чоловіка ОСОБА_7 - ОСОБА_15 , а тому просив позивача підготувати документи, які необхідні для оформлення договору купівлі-продажу житлового будинку, після чого він сплатить ще 3 000,00 дол. США в рахунок повного погашення вартості будинку.

У провадженні слідчого відділу Ізмаїльського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Одеській області перебувають матеріали кримінального провадження, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань 16 травня 2017 року за № '1201716015001336, за ознаками кримінального провадження, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України, за фактом заволодіння грошовими коштами ОСОБА_4 у великих розмірах шляхом зловживання його довірою.

У ході досудового розслідування встановлено, що у 2012 році між ОСОБА_4 та ОСОБА_7 та її чоловіком ОСОБА_15 досягнуто домовленості щодо умов купівлі-продажу житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Сторони дійшли згоди, що ОСОБА_4 поступово, починаючи з липня 2012 року, буде щомісячно перераховувати грошові кошти в дол. США на рахунок ОСОБА_15 , відкритий в АТ «УкрСиббанк» для сплати коштів за кредитним договором № 000011213759 у рахунок сплати вартості житлового будинку, ціна якого, згідно досягнутої домовленості ОСОБА_4 , становила 30 000,00 дол. США.

Після досягнення домовленості родина ОСОБА_14 почала проживати у вказаному будинку та утримувати у належному стані, жодних претензій з боку ОСОБА_7 не надходило. Розпискою від 01 лютого 2013 року ОСОБА_7 підтвердила, що в рахунок купівлі житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_16 здійснюватиме погашення кредиту, отриманого ОСОБА_15 в АТ «УкрСиббанк», заборгованість за яким у період з 01 липня 2012 року по 01 лютого 2013 року відсутня.

У період з 10 липня 2012 року до 04 квітня 2017р. ОСОБА_4 вніс у рахунок виплат грошові кошти на загальну суму 26 935,00 дол США, що підтверджується копіями квитанцій, долучених до матеріалами кримінального провадження.

Станом на 04 квітня 2017 року ОСОБА_4 свої зобов`язання щодо погашення кредиту виконав повністю, після чого попросив ОСОБА_7 укласти договір купівлі-продажу зазначеного житлового будинку. Однак, 05 квітня 2017 року ОСОБА_7 направила на адресу ОСОБА_4 повідомлення-вимогу, яким вимагала негайно та в повному обсязі виплатити їй грошові кошти в обумовленій сумі, тобто в розмірі 30 000,00 дол. США, та зазначила, що ОСОБА_4 виплачено лише один платіж за кредитом як аванс у рахунок вартості житлового будинку, незважаючи на погашення ОСОБА_4 кредиту чоловіка ОСОБА_7 - ОСОБА_15 в повному обсязі на загальну суму 26 935,00 дол. США. Після цього ОСОБА_7 повідомила, що вчинить продаж ОСОБА_4 належного їй будинку після сплати ним 30 000,00 дол. США, від раніше досягнутої домовленості про погашення кредиту її чоловіка у рахунок купівлі будинку, ОСОБА_7 відмовилася.

У кримінальному провадженні 16 травня 2017 року за № '1201716015001336 ОСОБА_4 та ОСОБА_3 визнані потерпілими, досудове розслідування триває.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права.

У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) в контексті Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло (§§ 40, 41).

У § 44 рішення зазначено, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Пункт 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.», заява № 9063/80), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі від 18 лютого 1999 року «Larkos v. Cyprus», заява № 29515/95).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

Подібні за змістом правові висновки щодо необхідності врахування судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла викладено також у постановах Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 761/31830/14-ц, від 21 серпня 2019 року у справі 569/4373/16-ц, 21 жовтня 2019 року у справі № 757/19753/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 362/3042/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 188/242/18, від 13 листопада 2019 року у справі 369/9908/15-ц, від 20 листопада 2019 року у справі № 462/1553/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 369/7576/17.

Задовольняючи вимоги ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні її власністю, а саме житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом зобов`язання відповідачів його звільнити, суди попередніх інстанцій не урахували, що зазначене безумовно призведе до порушення житлових прав відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та їх малолітніх дітей: ОСОБА_5 , 2011 року народження, ОСОБА_6 , 2012 року народження, оскільки матиме наслідком позбавлення їх права на житло, а тому неможливо вирішити спір без дослідження пропорційності втручання у право відповідачів та з`ясування балансу прав та інтересів сторін у спірних правовідносинах.

Колегія суддів зауважує, що хоча право власності позивача певним чином обмежене проживанням відповідачів у належному їй житловому будинку, однак ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які за згодою ОСОБА_7 вселилися до спірного житлового будинку у 2007 році, а у 2012 році домовилися з нею про його придбання, тобто на момент звернення з позовом до суду понад 11 років проживали у ньому, вправі мати можливість, щоб їх виселення з житла було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Зазначаючи про те, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 як покупці житлового будинку у повному обсязі не виконали умов досягнутої з ОСОБА_7 домовленості щодо придбання будинку, суд першої інстанції належним чином не з'ясував дійсного характеру спірних правовідносин сторін, не перевірив та не надав оцінки доводам відповідачів, викладеним у відзиві на позовну заяву, у запереченнях та додаткових поясненнях у справі про те, що вони з 2012 по 2017 роки за домовленістю з позивачем вчиняли дії спрямовані на викуп у неї житлового будинку АДРЕСА_1 шляхом погашення кредитних зобов`язань її чоловіка ОСОБА_15 перед АТ «УкрСиббанк», після чого, а також сплати різниці між сумою сплаченого кредиту та 30 000,00 дол. США (обумовлена сторонами вартість будинку), вона зобов`язувалася переоформити будинок на їх ім`я.

Суд першої інстанції також не дослідив наявні у справі докази, а саме: розписку ОСОБА_7 від 01 лютого 2013 року; копії матеріалів кримінального провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України, за фактом заволодіння грошовими коштами ОСОБА_4 у великих розмірах шляхом зловживання його довірою; повідомлення ОСОБА_7 від 05 квітня 2017 року, в якому вона підтвердила бажання відчужити належний їй будинок за ціною 30 000,00 дол. США.

У зазначеному контексті, обґрунтованими є і твердження заявників про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні їх клопотання від 01 березня 2019 року про забезпечення доказів у справі шляхом витребування у АТ «УкрСиббанк» копії кредитної справи за кредитним договором № 0000011213759, укладеним у 2007 році між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_15 , а також відомостей щодо наявної та погашеної кредитної заборгованості.

Апеляційний суд мав процесуальну можливість, але не усунув неповноту з'ясування судом першої інстанції фактичних обставин справи.

Крім того, в порушення норм процесуального права не забезпечивїм можливість надати свої пояснення щодо пред`явленого позову та поданої ними апеляційної скарги, чим порушив конституційне право сторони на участь у судовому розгляді та вимоги статті 6 Конвенції щодо права особи на справедливий судовий розгляд.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Особи, які беруть участь у справі, мають право, зокрема брати участь у судових засіданнях, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб (стаття 43 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 368 ЦПК України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

З матеріалів справи убачається,що:

- ухвалою Одеського апеляційного суду від 27 листопада 2020 року призначено справу до розгляду у судовому засіданні у приміщенні апеляційного суду на 24 лютого 2021 року на 13 год 00 хв.;

- 24 лютого 2021 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , кожен окремо, звернулися до апеляційного суду з клопотаннями про відкладення розгляду справи, у яких зазначили, що вони бажають прийняти особисту участь в судовому засіданні та надати свої пояснення у справі, з цією метою вони прибули до приміщення Одеського апеляційного суду, однак у зв'язку із запровадженим в суді особливого режиму роботи, обумовленого необхідністю застосування карантинних заходів щодо запобігання поширенню короновірусної хвороби, їх не було допущено до зали судових засідань;

- згідно з довідкою, складеною секретарем судового засідання, справа розглянута за відсутності осіб, які беруть участь у справі; фіксування судового процесу 24 лютого 2021 року за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося;

- в оскаржуваній постанові апеляційний суд зазначив, що сторони про розгляд справи на 24 лютого 2021 року повідомлені належним чином. Від ОСОБА_3 та ОСОБА_4 надійшли заяви про відкладення розгляду справи, які не підлягають задоволенню, оскільки відповідно до розпорядження голови Одеського апеляційного суду від 16 жовтня 2020 року № 12 «Про посилення карантинних обмежень та продовження особливого режиму роботи Одеського апеляційного суду», тимчасово, на час установлення на території міста Одеси рівня епідемічної небезпеки зупиняється розгляд справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників судового процесу та припинено їх пропуск до залів судових засідань на час вжитих заходів. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» не запроваджено зміни до статті 371 ЦПК України щодо строків розгляду апеляційної скарги. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з клопотаннями про можливість взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, зокрема, поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів, не зверталися.

Відповідно до положень статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

У справі, що переглядається, апеляційний не врахував основних засад (принципів) цивільного судочинства, якими є, зокрема гласність і відкритість судового процесу, а також положень статті 372 ЦПК України, відповідно до якої суд відкладає розгляд справи в разі неявки учасника справи за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними, формально послався на розпорядження голови Одеського апеляційного суду від 16 жовтня 2020 року № 12 «Про посилення карантинних обмежень та продовження особливого режиму роботи Одеського апеляційного суду», яким тимчасово, на час установлення на території міста Одеси рівня епідемічної небезпеки зупиняється розгляд справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників судового процесу та припинено їх пропуск до залів судових засідань, яке за своїм змістом лише містить вказівку на зупинення розгляду справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників справи, і не є підставою для недотримання судом вимог статті 372 ЦПК України у разі першої неявки відповідача в судове засідання з поважних причин.

Посилання апеляційного суду на те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не зверталися з клопотаннями про можливість взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, у тому числі з використанням власних технічних засобів, Верховний Суд вважає необґрунтованим, оскільки такі мотиви суду були б доречними, якби суд відкладаючи розгляд справи роз`яснив відповідачам таке право і вони ним не скористалися в наступному судовому засіданні.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що порушення норм процесуального права допущені як судом першої, так і апеляційної інстанцій, оскільки суди не дослідили наявні у справі докази та необґрунтовано відхилили клопотання заявників, що призвело до неповноти з`ясування обставин у справі, порушення їх права на участь у судовому розгляді, не дослідили та не надали оцінки пропорційності втручання у право відповідачів на житло з урахуванням балансу прав та інтересів сторін у спірних правовідносинах з дотриманням вимог статті 8 Конвенції, а тому рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 вересня 2020 року та постанова Одеського апеляційного суду від 15 березня 2021 року підлягають скасуванню направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до частини першого частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, необгрунтовано відхилив клопотання заявників.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що є підставою для їх скасування та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

З огляду на висновок касаційного суду щодо результатів вирішення касаційної скарги, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду їх судом, який ухвалить остаточне рішення по суті вирішення спору.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду,