ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 352/1394/20

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Рона» (далі - ТОВ «Компанія «Рона»), приватного нотаріуса Івано-Франківського міського нотаріального округу Грицак О. І. про визнання договору іпотеки припиненим та дій неправомірними.

Позов мотивований тим, що 17 вересня 2014 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Компанія «Рона» укладений генеральний кредитний договір № 06.201-72/025 про здійснення кредитування.

Того ж дня в забезпечення виконання вищевказаного кредитного договору між ним та ПАТ «Укрсоцбанк» укладений іпотечний договір, предметом якого є комплекс СТО, загальною площею 1 684,5 кв. м, розташований на АДРЕСА_1 .

Посилаючись на те, що іпотечний договір від 17 вересня 2014 року не відповідає вимогам чинного законодавства, а приватний нотаріус допустила порушення при його посвідченні, ОСОБА_1 просив:

- визнати іпотечний договір від 17 вересня 2014 року, укладений між ним та ПАТ «Укрсоцбанк», посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Грицак О. І., зі всіма змінами та доповненнями припиненим;

- визнати дії приватного нотаріуса Івано-Франківського міського нотаріального округу Грицак О. І. щодо невключення в іпотечний договір від 17 вересня 2014 року інформації про зміст та розмір основного зобов`язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов`язання.

Ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 04 серпня 2020 року у відкритті провадження у справі відмовлено.

Ухвала мотивована тим, що предметом позову є визнання припиненим іпотечного договору, укладеного між позивачем як фізичною-особою підприємцем та банком щодо передання в іпотеку комерційного нерухомого майна на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між юридичними особами, тому спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України належить до юрисдикції господарського суду.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, ухвалу Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 04 серпня 2020 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у відкриті провадження у справі, оскільки суб`єктами основного зобов`язання на забезпечення виконання умов якого укладений іпотечний договір від 17 вересня 2014 року, є юридичні особи: ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Компанія «Рона», у зв`язку з чим вказаний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Позовні вимоги, заявлені до нотаріуса щодо неправомірності його дій під час укладення оспорюваного іпотечного договору, також стосуються питання про захист права, що виникли в цих господарським правовідносинах.

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на ухвалу Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 04 серпня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року, просив скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували, що позивач звернувся до суду з цим позовом з метою захисту своїх порушених прав як фізична особа, а не як фізична особа-підприємець.

Оскільки одним з відповідачів є приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Грицак О. І., то спір відноситься до Тисменицького районного суду Івано-Франківської області.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

У квітні 2021 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про повернення касаційної скарги.

У серпні 2021 року надійшла заява ОСОБА_1 про підтвердження повернення касаційної скарги.

У червні 2022 року надійшла заява ОСОБА_1 про повернення заяв про відкликання (повернення) касаційної скарги та прийняття рішення по суті касаційної скарги.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Підставами для касаційного оскарження відповідно до вимог статті 389 ЦПК України заявник зазначає: суд апеляційної інстанції не застосував висновки у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 352/1547/18.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (стаття 124 Конституції України).

Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожен має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

До юрисдикції господарських судів належать спори щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 березня 2019 року у справі № 904/2538/18 зазначено, що положення пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України пов`язують належність до господарської юрисдикції справ у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Відповідно до частини першої статті 173 ГК України зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку, є господарським зобов`язанням.

Майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (стаття 179 ГК України).

Таким чином, однією з ознак господарського договору, що дозволяє відокремити його від інших видів договорів (у тому числі цивільних), є особливий суб`єктний склад. Зокрема, договір, у якому сторонами є суб`єкти господарювання (наприклад, юридична особа та громадянин, зареєстрований на час його укладення як підприємець), є господарським, відтак і зобов`язання, що з нього виникають, є господарськими.

Аналогічного висновку щодо суб`єктної юрисдикції у спорах за подібних правовідносин, у яких фізичною особою оспорюється похідне зобов`язання від основного зобов`язання, яке виникло між двома юридичними особами, Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/1733/18.

Встановивши, що ОСОБА_1 заявив вимогу про визнання іпотечного договору від 17 вересня 2014 року, укладеного між ним та банком для забезпечення виконання зобов`язань юридичної особи - ТОВ «Компанія «Рона» за генеральним кредитним договором № 06.201-72/025, укладеним між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Компанія «Рона», суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у відкритті провадження у справі, оскільки такий спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства.

Іпотечний договір від 17 вересня 2014 року, визнання припиненим якого є предметом цього спору, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «Укрсоцбанк» з метою забезпечення основного зобов`язання, а саме - генерального кредитного договору № 06.201-72/025, укладеного між юридичними особами: ТОВ «Компанія «Рона» та ПАТ «Укрсоцбанк».

Таким чином, спірні правовідносини відповідають ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно із наведеними вище приписами ГПК України.

До юрисдикції господарських судів належать спори щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.

Зазначене узгоджується з постановою Великої Палати Верховного Суду від 14 квітня 2020 року у справі № 295/5047/18.

Таким чином, доводи касаційної скарги з посиланням на те, що позивач звернувся до суду з цим позовом з метою захисту своїх порушених прав як фізична особа, а не як фізична особа-підприємець, не мають правового значення для вирішення юрисдикції розгляду цього спору, оскільки встановлено, що основне зобов`язання виникло між юридичними особами.

Крім того, Верховний Суд зазначає, що суди встановили, щопредметом іпотечного договору від 17 вересня 2014 року № 815 є комерційне нерухоме майно, а саме адміністративний будинок, автосалон, кафе, шашлична, СТО та земельна ділянка з цільовим призначенням для обслуговування комплексу станції технічного обслуговування. Зазначене нерухоме майно використовується ОСОБА_1 як фізичною особою-підприємцем в господарській діяльності, про що свідчить інформація з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У розділі 8 іпотечного договору іпотекодавцем зазначено код в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а не реєстраційний номер облікової картки платника податків.

Верховний Суд також зазначає, що згідно з Єдиним державним реєстром судових рішень ухвалою Господарського суду Івано-Франківської області від 01 квітня 2021 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі № 909/220/20 (909/216/21) за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк" (правонаступник - Публічне акціонерне товариство Укрсоцбанк»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія Рона», приватного нотаріуса Івано-Франківського міського нотаріального округу Грицак Ольги Іванівни про визнання договору іпотеки припиненим та визнання дій приватного нотаріуса неправомірними.

Крім того, Верховний Суд також погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що позовні вимоги, заявлені до нотаріуса щодо неправомірності його дій під час укладення оспорюваного іпотечного договору, також стосуються питання про захист права, що виникли в цих господарським правовідносинах.

Посилання на те, що одним з відповідачів є приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Грицак О. І., тому спір відноситься до Тисменицького районного суду Івано-Франківської області, не заслуговують на увагу, оскільки нотаріус є публічною особою, якій державою надано повноваження щодо посвідчення прав і фактів, які мають юридичне значення, та вчинення інших нотаріальних дій з метою надання їм юридичної вірогідності. Вчиняючи нотаріальні дії, нотаріус діє неупереджено, він не може діяти в інтересах жодної з осіб - учасника нотаріальної дії. Нотаріус не стає учасником цивільних правовідносин між цими особами, а отже, не може порушувати цивільні права, які є змістом цих відносин. Відсутня і процесуальна заінтересованість нотаріуса в предметі спору та реалізації прийнятого рішення.

Щодо доводів касаційної скарги, що суд не врахував висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 352/1547/18, провадження № 61-12393св19, про розгляд справи за подібних правовідносин за правилами цивільного судочинства, то Верховний Суд зазначає таке.

У справі № 352/1547/18, провадження № 61-12393св19, Верховний Суд дійшов висновку, що основною вимогою у цій справі є вимога позивачки - фізичної особи ОСОБА_2 про визнання недійсним одностороннього правочину, вчиненого нею шляхом складання заяви про надання згоди на укладання іншим з подружжя ОСОБА_3 як майновим поручителем ТОВ «Компанія «Рона» договору про передачу в іпотеку спільного сумісного майна подружжя, з правовим обґрунтуванням позовних вимог, зокрема і нормами статті 65 СК України, та посиланням на те, що передане в іпотеку майно є спільним сумісним майном подружжя. Отже, така згода за своєю правовою природою є правочином одного з подружжя щодо розпорядження спільним сумісним майном. Зважаючи на предметну та суб`єктну юрисдикцію, вимога позивачки про визнання недійсним одностороннього правочину підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, а не у порядку господарського судочинства, як помилково зазначено судами. Інші вимоги про визнання недійсним іпотечного договору та скасування рішень про державну реєстрацію прав та обтяжень є похідними від вищезазначеної вимоги, оскільки їх задоволення залежить від задоволення іншої позовної вимоги - про визнання недійсним одностороннього правочину, вчиненого позивачкою шляхом складання заяви про надання згоди на укладання іншим з подружжя договору (основної вимоги). Отже, зазначений спір за своєю правовою природою стосується розпорядження спільним сумісним майном подружжя і виникає із сімейних, а не господарських правовідносин. Подібний висновок міститься у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 березня 2020 року у справі № 909/611/19.

З огляду на підстави та зміст позову у справі, яка переглядається у касаційному порядку, не можуть бути застосовані висновки Верховного Суду, викладені у справі № 352/1547/18, провадження № 61-12393св19.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду