ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 753/19101/19

І. ФАБУЛА СПРАВИ

ОСОБА_1 у вересні 2019 року звернувся до суду з позовом, у якому просив:

- визнати недійсним договір про участь у ФФБ від 11 січня 2013 року № 409, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрреставрація» (далі - ТОВ «ФК «Укрреставрація») та ОСОБА_3 ;

- витребувати з володіння ОСОБА_2 на його користь квартиру АДРЕСА_1 ;

- скасувати записи про право власності від 06 жовтня 2017 року № 22702748 та від 29 грудня 2017 року № 24247497.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 21 листопада 2013 року між ним та ТОВ ФК «Укрреставрація» укладено договір про участь у фінансуванні будівництва, предметом якого була участь у будівництві житлового будинку АДРЕСА_2 . Після завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію йому передано право власності на дві квартири АДРЕСА_3 та АДРЕСА_4 . Факт передання у власність квартири підтверджується актом прийому-передачі квартири від 29 травня 2014 року. Оплата по договору здійснена у 100 % розмірі, що підтверджується довідкою від 28 травня 2014 року № 730.

ОСОБА_1 зазначав, що на початку грудня 2017 року він звернувся до приватного нотаріуса з метою проведення державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_5 , однак у її здійсненні було відмовлено, оскільки право власності на цю квартиру зареєстровано за іншою особою - ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 29 грудня 2017 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , реєстрація права власності за яким здійснена на підставі підроблених документів.

ОСОБА_2 заперечувала проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами. Подала заяву про застосування позовної давності.

ТОВ ФК «Укрреставрація» проти задоволення позовних вимог не заперечувало.

Рішенням від 16 лютого 2021 року, з урахуванням ухвали від 26 лютого 2021 року про виправлення описки, Дарницький районний суд міста Києва позов задовольнив.

Суд визнав недійсним договір про участь у ФФБ від 11 січня 2013 року № 409, укладений між ТОВ «ФК «Укрреставрація» та ОСОБА_3 .

Витребував з володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_6 .

Скасував рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_4 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1371964780000, номер запису про право власності 22702748 від 06 жовтня 2017 року.

Скасував рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_4 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1371964780000, номер запису про право власності 24247497 від 29 грудня 2017 року.

Здійснив розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що оспорюваний договір з ОСОБА_3 не укладався та не видавалися інші документи на його ім`я. Вибуття спірної квартири з власності позивача відбулось не з його волі на підставі договору купівлі-продажу, який є недійсним, тому квартира підлягає витребуванню на користь ОСОБА_1 . Скасування рішень державного реєстратора та приватного нотаріуса приведе до ефективного захисту прав позивача. Суд першої інстанції не встановив підстав для застосування позовної давності, оскільки позивачу стало відомо про порушення його прав на початку грудня 2017 року, а з позовом до суду звернувся 30 вересня 2019 року.

Постановою від 23 вересня 2021 року Київський апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що оспорюваний договір є неукладеним та не може бути визнаний недійсним згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19). Доказів на підтвердження підробки оспорюваного договору позивач не надав. Апеляційний суд зробив висновок, що з травня 2014 року ОСОБА_1 не здійснив реєстрацію права власності на новостворений об`єкт нерухомого майна, тоді як моментом виникнення права власності є час державної реєстрації такого права, а відтак право власності на спірну квартиру у позивача не виникло. Правомірність реєстрації 06 жовтня 2017 року права власності за відповідачем ОСОБА_3 позивачем не оспорювалася, тому немає підстав для витребування спірної квартири з володіння ОСОБА_2 , яка є добросовісним набувачем квартири.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

ОСОБА_1 27 листопада 2021 року із застосуванням поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 23 вересня 2021 року та залишити без змін рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 лютого 2021 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішень визначив те, що:

- суд апеляційної інстанції не застосував правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 141/875/17-ц (провадження № 61-35190св18), щодо недійсності договору, підпис в якому здійснено не стороною договору, а іншою особою; у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) про те, що рішення суду про витребування нерухомого майна є підставою для внесення до реєстру запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем; від 14 вересня 2021 року № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) щодо права інвестора вимагати повернення належного йому об`єкта інвестування від будь-якої іншої особи.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ТОВ «ФК «Укрреставрація» у лютому 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслало до Верховного Суду відзив, у якому просило касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 13 січня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 16 серпня 2022 року призначив справу до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу України

(далі -ЦПК України), відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 21 листопада 2013 року ТОВ ФК «Укрреставрація» та ОСОБА_1 уклали договір про участь у фінансуванні будівництва № 575, предметом якого була участь у будівництві житлового будинку АДРЕСА_2 .

Відповідно до пункту 1.3 зазначеного договору довіритель приймає участь в інвестуванні будівництва об`єкта будівництва шляхом внесення грошових коштів - інвестування своєї частки житлової площі (окремої 3-кімнатної квартири) з подальшим набуттям права власності на неї, на умовах цього договору.

Згідно з пунктом 1.6 цього договору після вводу об`єкта будівництва в експлуатацію і проведення довірителем всіх передбачених цим договором розрахунків, довіритель набуває права на отримання своєї частки, що оформлюється відповідним актом приймання-передачі, відповідно до умов цього договору.

У пункті 1.7 договору передбачено, що довіритель набуває права власності на об`єкт інвестування лише за умови інвестування 100 відсотків загальної площі об`єкта інвестування.

14 січня 2014 року сторони уклали додаткову угоду до договору про участь у фонді фінансування будівництва, відповідно до умов якого сторони визначили індивідуалізуючі ознаки об`єкту інвестування - квартира АДРЕСА_6 .

Згідно з довідкою про право довірителя на набуття у власність об`єкта інвестування, виданою ТОВ «ФК «Укрреставрація» 28 травня 2014 року, ОСОБА_1 , який є довірителем ФФБ виду А та здійснив загальне внесення 100 % коштів, що становить 792 680, 00 грн, має право на набуття у власність об`єкта інвестування 3-кімнатної квартири АДРЕСА_5 , загальною площею відповідно до технічного паспорту 119, 2 кв. м, на АДРЕСА_1 .

28 травня 2014 року ТОВ «ФК «Укрреставрація» надало згоду на відчуження та реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на зазначену квартиру.

29 травня 2014 року забудовник передав, а ОСОБА_1 прийняв спірну квартиру, що підтверджується актом прийому-передачі квартири АДРЕСА_5 .

29 грудня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком О. Б. проведено реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_4 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 29 грудня 2017 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , зареєстрованого в реєстрі за № 1077.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав первинна реєстрація спірного об`єкта нерухомості за ОСОБА_3 здійснена 06 жовтня 2017 року державним реєстратором Мироненком Д. О., номер запису про право власності 22702748, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1371964780000.

Водночас у листі ТОВ «ФК «Укрреставрація» від 22 лютого 2018 року № 109 зазначено, що ОСОБА_3 не є учасником у ФФБ типу А з метою будівництва житлового будинку АДРЕСА_2 . ОСОБА_3 не видавалися договір про участь у ФФБ від 11 січня 2013 року № 409, додатковий договір від 14 лютого 2013 року № 1, довідка від 10 червня 2014 року № 824, витяг зі списку довірителів, які отримали квартиру від 10 червня 2014 року, довідка від 01 липня 2014 року № 953, довідка про право довірителя на набуття у власність об`єкта від 10 червня 2014 року № 826.

Щодо наявності підстав для витребування спірного майна

Частиною третьою статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» закріплено порядок інвестування та фінансування об`єктів житлового будівництва, зокрема, з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов`язань за якими здійснюється шляхом передачі об`єкта (частини об`єкта) житлового будівництва.

Відповідно до пункту 5 статті 7 та статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестор має право володіти, користуватися, розпоряджатися об`єктом і результатом інвестицій (об`єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, а також майнові права). Згідно з пунктом 6 статті 7 цього Закону інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» об`єкт інвестування - це квартира або приміщення соціально-побутового призначення в об`єкті будівництва, яке після закінчення будівництва стає окремим майном.

У статті 177 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до об`єктів цивільних прав відносяться речі, майнові права та інше. Майном як особливим об`єктом вважаються окремі речі, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (частина перша статті 190 ЦК України).

Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування). Майнове право є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право є обмеженим речовим правом, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном» (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 10 березня 2011 року у справі «Сук проти України», заява № 10972/05, рішення ЄСПЛ «Фон Мальтцан та інші проти Німеччини» від 02 березня 2005 року, заяви № № 71916/01, 71917/01, 10260/02).

У контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об`єктами права власності можуть бути, у тому числі, «легітимні очікування» та «майнові права» (рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1991 року у справі «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії», заява № 12742/87).

У рішенні від 01 червня 2006 року у справі «Федоренко проти України», заява № 25921/02, ЄСПЛ зазначив, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. «Правомірні очікування» підлягають захисту як власне майно і майнові права (рішення ЄСПЛ від 14 травня 2013 року у справі «Н.К.М. проти Угорщини», заява № 66529/11.

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

Частиною першої статті 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Згідно з частиною четвертою статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

За положеннями пункту 78 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), для державної реєстрації права власності на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартиру, житлове, нежитлове приміщення тощо), розміщене в об`єкті нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, власником такого майна подаються такі документи: документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за особою об`єкта інвестування, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо; технічний паспорт на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартиру, житлове, нежитлове приміщення тощо). У разі участі особи у фонді фінансування будівництва документом, що підтверджує набуття у власність закріпленого за особою об`єкта будівництва, є видана управителем такого фонду довідка про право довірителя на набуття у власність об`єкта інвестування. У разі коли державна реєстрація права власності здійснюється на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо), розміщене в об`єкті нерухомого майна, будівництво якого завершено та який прийнято в експлуатацію після 01 січня 2013 року, також обов`язково зазначаються у відповідній заяві відомості про реєстраційний номер документа, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, та подаються завірені особою, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб, копії, зокрема, документа, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси.

Отже, державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийнято в експлуатацію у встановленому порядку. До введення будинку в експлуатацію інвестор не зможе набути право власності на квартиру.

Зазначеними нормами права встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб.

Саме інвестор як особа, за грошові кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування.

Отже, інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (подібні до права власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Власник має право витребовувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (частина перша статті 387 ЦК України).

Частина перша статті 388 ЦК України містить перелік підстав, за яких власник майна має право витребовувати своє майно, зокрема якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (підпункт 3 зазначеної статті).

Згідно з частиною третьою статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безпідставно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребовувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Оскільки після виконання умов інвестиційного договору інвестор набуває майнові права на об`єкт інвестування, які після завершення будівництва об`єкта нерухомості та прийняття його до експлуатації трансформуються у право власності інвестора на проінвестований об`єкт з необхідністю державної реєстрації інвестором такого права за собою, тому забудовник позбавлений права відчужувати об`єкт інвестування на користь будь-якої іншої особи. Інвестор наділений правом вимагати повернення належного йому об`єкта інвестування від будь-якої іншої особи.

Такі правові висновки зроблено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21), на яку заявник посилається в касаційній скарзі.

У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду частково відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 24 червня 2015 року у справі № 367/5136/13-ц (провадження № 6-318цс15) про необхідність позивача захищати свої майнові права, а не права власності, яке ще не виникло, оскільки на переконання Великої Палати Верховного Суду у разі виконання інвестором власних інвестиційних зобов`язань після завершення будівництва об`єкта інвестування відповідно до вимог закону майнові права інвестора трансформуються у право власності, яке підлягає державній реєстрації за інвестором як первісним власником.

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позовної вимоги про витребування майна з тих підстав, що у позивача немає права власності на спірну квартиру, оскільки він не здійснив реєстрацію права власності на новостворений об`єкт нерухомого майна. Такий висновок суперечить правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року № 359/5719/17 (провадження

№ 14-8цс21).

Також у постановах Великої Палати Верховного Суду постанови від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 (провадження № 14-445цс19) та від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 (провадження № 12-115гс19) звертала увагу на те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом і потрібних для виникнення такого права.

Враховуючи те, що позивач належно виконав умови договору про участь у фінансуванні будівництва, тому після завершення будівництва об`єкта нерухомості та прийняття його до експлуатації у ОСОБА_1 виникло право на об`єкт інвестування та він має право на його витребування від іншої особи.

Також за встановленими судом першої інстанції обставинами справи ОСОБА_3 не був учасником у ФФБ типу А з метою будівництва житлового будинку АДРЕСА_2 та ТОВ «ФК «Укрреставрація» не видавало йому документи, що потрібні длядержавної реєстрації права власності на спірну квартиру.

Оскільки виключно інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права на цей об`єкт та після завершення будівництва об`єкта нерухомості у нього виникає право власності на об`єкт інвестування як у первісного власника шляхом здійснення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за ним, тому у ОСОБА_3 , не будучи інвестором спірної квартири, не було справедливої та правомірної підстави для набуття права власності на цю квартиру, а відповідно й для її подальшого відчуження на користь ОСОБА_2 .

Додатково Верховний Суд врахував, що суд першої інстанції не встановив підстав для застосування правил позовної давності, оскільки позивачу стало відомо про порушення його прав на початку грудня 2017 року, а з позовом до суду він звернувся 30 вересня 2019 року. Касаційна скарга не містить доводів щодо неправильного обрахування судом першої інстанції позовної давності. Відзиви на касаційну скаргу від ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з викладенням доводів, зокрема, щодо незгоди з визначенням судом першої інстанції початку обрахування позовної давності до Верховного Суду не надійшли.

З наведених міркувань Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позову в частині висновків про витребування спірної квартири з володіння ОСОБА_2 .

Щодо вимог про визнання недійсним договору та скасування записів про державну реєстрацію права власності

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19) зроблено висновки про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), на яку посилається заявник в касаційній скарзі, та від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19) зазначено, що судове рішення про задоволення позовної вимоги про витребування від відповідача нерухомого майна є підставою для державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

За загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Подібні висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19), від 14 вересня 2021 року № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21), від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).

Відтак пред`явлення позивачем як власником нерухомого майна вимог про визнання недійсним договору та скасування записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права, оскільки в разі їх задоволення не призведуть до поновлення майнової сфери позивача, зокрема до набуття ним права власності на спірну квартиру чи до введення його у володіння квартирою, а тому не є неефективними.

Враховуючи, що суд першої інстанції задовольнив зазначені в цій частині рішення вимоги, які є неефективним способом захисту порушених прав, а суд апеляційної інстанції в цій частині відмовив в задоволенні наведених вимог, оскільки вважав оспорюваний договір купівлі-продажу неукладеним та не встановив підстав для витребування майна, тобто відмовив в позові в цій частині не з тих підстав, що задоволення цих вимог не призведе до поновлення прав позивача, тому судові рішення в частині вирішення позовних вимогпро визнання недійсним договору та скасування записів про державну реєстрацію права власності потрібно скасувати, в позові у цій частині відмовити саме з тих підстав, що наведені в цьому судовому рішенні.

Верховний Суд, підсумовуючи викладене, не погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову з тих підстав, що позивач не здійснив реєстрацію права власності на новостворений об`єкт нерухомого майна, тому у ньоговідсутнє право власності на спірну квартиру, оскільки такий висновок суперечить правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21).

Верховний Суд погодився з рішенням суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позовної вимоги про витребування спірної квартири.

Водночас Верховний Суд не погодився з рішенням суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору та скасування рішень державного реєстратора та приватного нотаріуса, ухваленим без врахування правових висновків, викладених, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження

№ 14-256цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19), оскільки зазначені вимоги вони не забезпечать ефективний захист прав позивача.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд зробив висновок, що постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовної вимоги про витребування майна підлягає залишенню в силі, а в частині визнання недійсним договору та скасування рішень про державну реєстрацію прав - скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні зазначених вимог.

За приписами пунктів 3, 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд;скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.(частини перша - четверта статті 412 ЦПК України).

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , скасував оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції повністю та залишив в силі рішення суду першої інстанції в частині витребування майна, а в частині визнання недійсним договору та скасування рішень про державну реєстрацію прав - скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив постанову про відмову в задоволенні зазначених вимог, тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню також і в частині розподілу судових витрат.

За майнову вимогу про витребування майна позивач сплатив судовий збір у розмірі 7 926, 80 грн, що становить 1 % від ціни позову (вартості спірної квартири), тому ці судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, підлягають стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду