ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 335/15528/17

1. Описова частина

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Третя запорізька державна нотаріальна контора, про стягнення грошових коштів.

Позов мотивував тим, що 20 грудня 2014 року між ним і ОСОБА_3 був укладений договір позики грошових коштів, на підтвердження укладення якого ОСОБА_3 оформив розписку, згідно з якою він взяв у борг на господарські потреби 255 000,00 дол. США та зобов`язався їх повернути

20 травня 2016 року. При передачі коштів були присутні свідки - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, у зв`язку з чим він 26 вересня

2016 року звернувся до Третьої запорізької державної нотаріальної контори із заявою-претензією до спадкоємців ОСОБА_3

Державний нотаріус Третьої запорізької державної нотаріальної контори листом від 30 вересня 2016 року повідомила про відкриття на підставі заяви-претензії позивача спадкової справи № 263 за 2016 рік після померлого

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 .

Позивач вважає, що спадкоємицею ОСОБА_3 є його дружина

ОСОБА_2 , яка прийняла спадщину, оскільки на момент її відкриття проживала та була зареєстрована разом із спадкодавцем за однією адресою.

Сума боргу ОСОБА_3 перед ОСОБА_1 складає 255 000,00 дол. США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 13 грудня 2017 року становить 6 930 900,00 грн.

Після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 відкрилася спадщина, до складу якої входить: 1/4 частки квартири АДРЕСА_1 , ринкова вартість якої складає

256 329,75 грн

Також до складу спадщини входять: 1/2 частки садового будинку

АДРЕСА_2 , ринкова вартість якої складає 134 251 грн; 1/2 частки земельної ділянки площею 0,054 га, кадастровий номер 2322184600:06:002:1012, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , ринкова вартість якої складає

66 605 грн; 1/2 частки земельної ділянки площею 0,054 га, кадастровий номер 2322184600:06:002:1013, розташована за адресою: АДРЕСА_3 , ринкова вартість якої складає 66 605 грн; 1/2 частки транспортного засобу ХАЗ 325001, 2007 року випуску, реєстраційний номер

НОМЕР_1 , ринкова вартість якої складає 82 006 грн.

Оскільки спадкоємець зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину, стягненню з відповідачки на користь кредитора спадкодавця підлягає 605 796,75 грн.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь 605 796,75 грн боргу спадкодавця та понесені судові витрати.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 16 грудня

2019 року у складі судді Громової І. Б. у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження того, яке саме майно прийняла у спадок відповідач та яка його вартість, що унеможливлює стягнення з неї заявлених позивачем грошових коштів. Матеріали справи також не містять доказів про те, що відповідач ОСОБА_2 зверталась до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини та доказів її фактичного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 25 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 16 грудня 2019 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 01 вересня 2021 рокукасаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Запорізького апеляційного суду від 25 березня 2020 року скасовано. Справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-6755св20).

За результатами нового апеляційного розгляду постановою Запорізького апеляційного суду від 30 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 16 грудня 2019 рокускасовано та ухвалено нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 605 796,75 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_2 , відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України, прийняла спадщину після смерті ОСОБА_3 , оскільки постійно проживала разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. При цьому ОСОБА_2 протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, не заявила про відмову від прийняття спадщини.

Відповідач не довела, що майно, яке було придбане подружжям під час шлюбу, зокрема: садовий будинок АДРЕСА_2 , земельна ділянка кадастровий номер 2322184600:06:002:1012, земельна ділянка кадастровий номер 2322184600:06:002:1013, транспортний засіб ХАЗ 325001, 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , є її особистою власністю.

За таких обставин до складу спадкового майна, яке належало спадкодавцю ОСОБА_3 на час смерті, входить: 1/2 частки садового будинку

АДРЕСА_4 частки земельної ділянки кадастровий номер 2322184600:06:002:1012, 1/2 частки земельної ділянки кадастровий номер 2322184600:06:002:1013, 1/2 частки транспортного засобу ХАЗ 325001, 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Установивши, що вартість спадкового майна, одержаного у спадщину

ОСОБА_2 , становить 605 796,75 грн, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення саме цієї суми в рахунок погашення боргу за договором позики, що відповідає правилам статті 1282

ЦК України.

Додатковою постановою Запорізького апеляційного суду від 15 лютого

2022 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 27 260,97 грн та 600,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

У стягненні іншої частини витрат ОСОБА_1 відмовлено.

Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції не вирішив питання про розподіл судових витрат, що є підставою для ухвалення додаткового рішення у справі.

При зверненні до суду першої інстанції з позовом ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірі 6 057,97 грн, при зверненні до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою ОСОБА_1 сплати судовий збір у розмірі 9 087,00 грн, при зверненні до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірі 12 116,00 грн, які відповідно до вимог статті 141 ЦПК України підлягають компенсації за рахунок відповідача

ОСОБА_2 , тобто на загальну суму 27 260,97 грн.

Вирішуючи питання щодо стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу, суд апеляційної інстанції врахував, що ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_6 подав до суду клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, посилаючись на неподання попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, копії договору про надання правничої допомоги, доказів сплати витрат, детального опису робіт (наданих послуг) та здійснених адвокатом витрат часу по кожному з видів робіт, акт отримання виконаних робіт за договором про надання правничої допомоги та представництва від 25 лютого 2018 року є недопустимим доказом.

Апеляційний суд виходив з того, що наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у вигляді участі у судових засіданнях у суді першої інстанції та апеляційної інстанції при первісному розгляді справи, підготовки клопотання про забезпечення позову, апеляційної скарги, касаційної скарги, у зв`язку з порушенням порядку їх подання в цій частині.

Щодо витрат, понесених у зв`язку з ознайомленням з матеріалами справи тривалістю 5 год., суд апеляційної інстанції врахував, що адвокат Трачук Н. І. ознайомлювалась з матеріалами справи в суді першої інстанції (т. 2 а.с. 109), в суді апеляційної інстанції при первісному розгляді апеляційної скарги (т. 3 а.с. 85), в суді апеляційної інстанції при повторному розгляді апеляційної скарги (т. 3 а.с. 167), а тому зазначення загальної тривалості без визначення конкретної вартості окремої послуги та без зазначення в суді якої інстанції кожна окрема послуга надавалась, робить неможливим розмежування таких витрат та відокремлення витрат саме в суді апеляційної інстанції при повторному розгляді справи.

Вирішуючи питання про стягнення витрат у вигляді участі представника у судових засіданнях при повторному розгляді у суді апеляційної інстанції тривалістю 1 год., апеляційний суд дійшов висновку, що у цій частині дотримані вимоги частини восьмої статті 141 ЦПК України щодо часу подання доказів, а тому наявні підстави для стягнення зазначених витрат.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 600,00 грн.

У січні 2022 року до Верховного Суду через засоби поштового зв`язку ОСОБА_2 подала касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 30 листопада 2021 року та залишити в силі рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 16 грудня 2019 року.

У березні 2022 року до Верховного Суду через засоби поштового зв`язку ОСОБА_1 подав касаційну скаргу в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просив скасувати додаткову постанову Запорізького апеляційного суду від 15 лютого 2022 року в частині відмови у стягненні з відповідача на його користь витрат на правничу допомогу у розмірі 11 400 грн та ухвалити нове рішення у цій частині, яким стягнути з відповідача понесені ним витрати на професійну правничу допомогу.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 січня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Запорізького апеляційного суду від 30 листопада 2021 року. Справу витребувано із суду першої інстанції.

21 квітня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2022 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження додаткової постанови Запорізького апеляційного суду від 15 лютого 2022 року та відкрито касаційне провадження за поданою ним касаційною скаргою.

Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не перевірив належним чином заперечень відповідача проти позову та не дослідив наданих нею доказів, незаконно прийняв та дослідив нові докази (без наявності доказів про неможливість їх надання суду першої інстанції), взяв до уваги недопустимі, недостатні докази, і виклав у постанові висновки, які не відповідають обставинам справи, чим порушив норми процесуального права, а також неправильно застосував норми матеріального права, визначивши вартість спадкового майна не на дату його отримання та на підставі незаконно виготовлених звітів про оцінку нерухомого майна.

Суд апеляційної інстанції порушив принцип змагальності та статті 2, 78, 81, 83, 84, 95, 263 ЦПК України, оскільки безпідставно дослідив та взяв до уваги нові докази, які в порушення своїх процесуальних прав та обов`язків позивач не надав в суді першої інстанції. Таким доказом є витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб

№ 00021902838, який містить спадкова справа до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 (т. 3, а.с. 72-81). Цей доказ належним чином встановлює факт укладання шлюбу між ОСОБА_3 та відповідачем, дату його укладання та чинність цього шлюбу на час відкриття спадщини, проте цей доказ отримано із порушенням норм процесуального права, а саме не в суді першої інстанції, не за клопотанням позивача в суді першої інстанції, а також не на підставі обґрунтованого клопотання в суді апеляційної інстанції.

Апеляційний суд застосував норми процесуального права (статті 44, 356, 367 ЦПК України) без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17 (провадження № 61-13405св18), від 05 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17 (провадження

№61-41031св18), від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17 (провадження № 61-35488св18), від 13 січня 2021 року справа № 264/949/19. У даних постановах зроблено висновок щодо незаконності прийняття нових доказів апеляційним судом, які не було подано суду першої інстанції та поданих із порушенням приписів ЦПК України.

При прийнятті оскаржуваної постанови суд апеляційної інстанції встановив вартість спадкового майна на підставі звітів про оцінку, в яких вартість цього майна визначалася не на дату його отримання у спадщину, тим самим застосував норму права (статтю 1282 ЦК України) без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 645/3265/13 (провадження № 61-5552свп18), яка містить висновок про те, що спадкоємці боржника повинні відповідати за його зобов`язаннями в межах вартості майна, одержаного у спадщину.

Встановлюючи вартість спадкового майна на підставі звітів про оцінку, у яких вартість нерухомого майна визначалася без ознайомлення з об`єктом оцінки шляхом доступу до нього.

Суд апеляційної інстанції не врахував висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 19 грудня 2019 року у справі № 211/2171/15, від 01 жовтня 2020 року у справі № 2-2394/10, від 15 жовтня 2020 року у справі

№ 917/628/17, від 20 жовтня 2021 року у справі № 372/1742/15.

Апеляційний суд неправильно застосував положення статей 1046, 1047

ЦК України та не врахував висновку щодо застосування цих норм, викладеного у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2017 року у справі № 6-79цс14. Судом не враховано, що у розписці, яка була надана позивачем, не зазначено дати отримання певної грошової суми, а сума позики вказана не чітко та двозначно.

Як на підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме застосування статей 627, 628, 638, 1046, 1047

ЦК України у тому випадку, коли у розписці про отримання позики сума позики вказана не чітко та двозначно, а саме в цифрах значно менша, а прописом в рази більша. Чи належить в даному випадку трактувати положення договору позики саме на користь отримувача за аналогією з частиною восьмою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» та вважати, що сторони договору погодили саме меншу суму позики. У розписці, яка надана суду першої інстанції, сума позики була вказано не чітко та двозначно, а саме цифрами 255, а прописом «двісті п`ятдесят п`ять тисяч» дол. США. Крім того, дана розписка не містить дати і місця отримання грошових коштів, а лише дату її написання.

Суд апеляційної інстанції неправильно застосував статтю 1282 ЦК України, оскільки вирішив, що до складу спадщини увійшов транспортний засіб

(ХАЗ 325001, 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 ), а вартість спадкового майна, отриманого в натурі можна оцінювати станом на будь-яку дату, без встановлення обставини отримання цього майна в натурі.

Вартість транспортного засобу ХАЗ 325001, 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , не може бути врахована при визначенні вартості майна як такого, що одержане відповідачкою у спадщину, оскільки це майно не отримано нею фактично.

Також суд неправильно застосував частину третю статті 1268 ЦК України, оскільки встановив, що відповідач фактично прийняла спадщину без достатнього, належного та допустимого доведення тієї обставини, що

ОСОБА_3 станом на момент відкриття спадщини фактично проживав з нею за однією адресою ( АДРЕСА_5 ), не встановив, чи мешкав спадкодавець там фактично.

Суд апеляційної інстанції не з`ясував усіх конкретних обставин справи, які мають суттєве значення для вирішення спору та впливають на правильність його вирішення (дійсний склад спадкового майна, отриманого спадкоємцем в натурі, дійсну та законно встановлену вартість спадкового майна, отриманого в натурі), не дослідив всі зібрані у справі докази, чим порушив статтю 263

ЦПК України.

Позивачем обрано неналежний спосіб захисту прав, оскільки стаття 1282

ЦК України передбачає накладання стягнення на майно, яке було передано спадкоємцю в натурі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що приймаючи додаткову постанову та відмовляючи позивачу у відшкодуванні витрат на правничу допомогу, суд апеляційної інстанції помилково виходив з того, що документи щодо понесених витрат на правничу допомогу не подавалися до суду першої та апеляційної інстанцій, а разом з позовною заявою не було подано попередній орієнтовний розрахунок цих витрат. Суд не врахував, що позов було подано до суду у листопаді 2017 року, а отже, подання попереднього розрахунку цих витрат не було передбачено цивільним процесуальним законодавством. Крім того, справа була на розгляді суду апеляційної інстанції вдруге, після скасування попередньої постанови касаційним судом, і апеляційний суд повинен був вирішити це питання по суті.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16 (провадження № 61-39028св18) вказано, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовані судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України).

Подібні висновки викладені Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, Верховним Судом у постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19, від 02 вересня 2020 року у справі № 329/766/18.

Розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, наведеним в постанові Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі № 329/766/18 (провадження № 61-6627св20).

Актом про надані послуги позивач та адвокат визначили остаточний перелік та ціну наданих послуг у суді першої інстанції на загальну суму 12 000,00 грн, акт було надано апеляційному суду. Тобто, у суду були всі підстави для їх стягнення у повному обсязі, а не лише у розмірі 600 грн.

Відзиви на касаційні скарги сторони Верховному Суду не подали

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підтвердження укладення договору позики грошових коштів ОСОБА_1 надав розписку від 20 грудня 2014 року, відповідно до тексту якої

ОСОБА_3 взяв у борг у ОСОБА_1 на господарчі потреби 255 (двісті п`ятдесят п`ять тисяч) доларів США, які зобов`язався повернути до 20 травня 2016 року (копія - т. 1 а.с.4, оригінал - т. 3 а.с. 219).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

24 вересня 2016 року ОСОБА_1 направив претензію кредитора до Третьої запорізької державної нотаріальної контори, у якій повідомляв, що йому стало відомо про смерть ОСОБА_3 (т. 2 а.с. 147-148).

Відповідно до спадкової справи, заведеної Третьою запорізькою державною нотаріальною конторою, ОСОБА_7 (відповідно до заяви від 01 листопада 2016 року, яка посвідчена консулом посольства України у Королівстві Норвегія за реєстровим номером 572/388) та ОСОБА_8 (відповідно до заяви від 03 листопада 2016 року посвідченої приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вельможко Н. О.) відмовились від прийняття спадщини після смерті їх батька ОСОБА_3 (т. 3 а.с.76-77).

ОСОБА_2 до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 не зверталась, про відмову від прийняття спадщини не заявляла.

Відповідно до копії паспорта ОСОБА_2 адреса її реєстраційного обліку зазначена:

АДРЕСА_5 (т.1, а. с. 146-147).

Згідно із довідкою Дніпровського районного відділу у м. Запоріжжі Управління державної міграційної служби України в Запорізькій області від 18 вересня 2018 року ОСОБА_3 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 (т. 2 а. с. 138).

Відповідно до Витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб № 00021902838, який містить спадкова справа № 263/2016 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3

(т. 3, а.с. 72-81), 13 вересня 1991 року Жовтневим відділом державної реєстрації актів цивільного стану Запорізького міського управління юстиції зареєстрований шлюб ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , що підтверджується копією витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису

№ 00021902838 (т. 3 а.с. 79).

14 лютого 2018 року ОСОБА_2 зверталась до органів поліції із заявою про те, що громадянин ОСОБА_10 не повертає їй автомобіль (пасажирський автобус марки ХАЗ, модель 3250001, 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 ), який її покійний чоловік передав йому за довіреністю та власником якого вона є в порядку спадкування (т. 2 а. с. 85).

Згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 6286821, ОСОБА_2 є власницею такого майна:

- садового будинку АДРЕСА_2 , на підставі договору купівлі-продажу від 04 липня 2003 року, серія та номер 1620, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Банковською Ю. В.;

- земельної ділянки площею 0,054 га, кадастровий номер 2322184600:06:002:1012, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , на підставі договору купівлі-продажу від 04 липня

2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Банковською Ю. В.;

- земельної ділянки площею 0,054 га, кадастровий номер 2322184600:06:002:1013, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , на підставі договору купівлі-продажу від 05 серпня

2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Банковською Ю. В.;

- 1/4 частки квартири, що заходиться за адресою: АДРЕСА_5 , на підставі свідоцтва про право власності на житло від 02 листопада 2006 року № 135/Д, виданого Ленінською районною адміністрацією Запорізької міської ради (т. 1 а.с. 5-6).

Відповідно до копії свідоцтва про право власності на житло від 02 листопада 2006 року № 135/Д, виданого Ленінською районною адміністрацією Запорізької міської ради та зареєстрованого в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно, квартира АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності в рівних частках належить: ОСОБА_2 - 1/4 частки; ОСОБА_3 - 1/4 частки; ОСОБА_8 - 1/4 частки; ОСОБА_7 - 1/4 частки (т. 2 а.с. 19).

2. Мотивувальна частина

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_2 та касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.

Щодо касаційної скарги ОСОБА_2 на постанову апеляційного суду

Відповідно до частини першої статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Згідно зі статтею 1049 ЦК Українипозичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та у порядку, що встановлені договором.

Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником коштів із зобов`язанням їх повернення.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У частині другій статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа уборжника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку.

Судами установлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 існували договірні правовідносини позики, оформлені розпискою від 20 грудня

2014 року, за якими ОСОБА_3 отримав у борг у ОСОБА_1

255 000 дол. США та зобов`язався повернути кошти до 20 травня 2016 року. Разом з тим зобов`язання перед позикодавцем залишились не виконаними, кошти, отримані у борг, не повернуті, а ОСОБА_3 помер

ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто до настання строку погашення боргу.

Встановлена статтею 204 ЦК Українипрезумпція правомірності правочину - договору позики, оформленого борговим документом, під час розгляду справи не спростована. Розписка ОСОБА_3 від 20 грудня 2014 року містить умови про отримання грошових коштів у сумі 255 000 дол. США, дату отримання коштів - 20 грудня 2014 року, яка є датою складання боргового документа, а також зобов`язання позичальника повернути позичену суму до 20 травня 2016 року. На момент пред`явлення вимог кредитора та звернення з позовом до суду оригінал розписки знаходився у позикодавця та залучений судом до матеріалів справи.

Статтею 608 ЦК України передбачено, що зобов`язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов`язаним з його особою і у зв`язку з цим не може бути виконане іншою особою.

У зв`язку зі смертю боржника за договором позики зобов`язання повернути позику не припиняється і переходить до спадкоємців, які прийняли спадщину, в межах вартості отриманого у спадщину майна, за умови дотримання кредитором строків пред`явлення до спадкоємців вимоги про повернення позики.

Згідно з частиною першою статті 1281 ЦК України спадкоємці зобов`язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги.

Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги (частина друга статті 1281 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Згідно із довідкою Дніпровського районного відділу у м. Запоріжжі Управління державної міграційної служби України в Запорізькій області від 18 вересня 2018 року ОСОБА_3 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 (т.2 а. с. 138).

Установлено, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , ОСОБА_1 24 вересня 2016 року надіслав до Третьої запорізької державної нотаріальної контори претензію кредитора, тобто пред`явив вимогу кредитора за місцем відкриття спадщини у строк, визначений частиною другою статті 1281

ЦК України.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Частинами першою, третьою статті 1268, частиною першою статті 1269, частиною першою статті 1270 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

За змістом зазначених норм прийняття особою спадщини обумовлюється або постійним проживанням спадкоємця зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, або, у разі відсутності наведених обставин, - поданням до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини у визначений частиною першою статті 1270 ЦК України строк.

У постанові Верховного Суду у складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року у справі № 645/3265/13 (провадження № 61-5552свп18) зазначено, що у разі смерті спадкодавця спадкоємці, які прийняли спадщину, не відмовились від її прийняття, замінюють його особу у всіх правовідносинах, що існували на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті спадкодавця. При цьому необхідно враховувати, що спадкування - це вольовий акт (окрім деяких винятків), яким спадкоємець свідомо приймає рішення про прийняття спадщини або свідомо не користується правом відмовитися від такого прийняття спадщини, тобто безпосереднє волевиявлення або презюмується, якщо особа проживала зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини і не відмовилася від її прийняття або, якщо законний представник неповнолітньої чи недієздатної особи не відмовився від прийняття спадщини.

В ухвалі Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2020 року у справі № 569/15147/17 (провадження

№ 61-39308сво18) зазначено, що тлумачення статті 29 ЦК України у поєднанні зі статтями 2, 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» у відповідній редакції та Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-XII, дає підстави для висновку, що постійне місце проживання громадян України може бути підтверджено як відміткою у паспорті, так і іншими документами згідно із статтею 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Під постійним місцем проживанням спадкоємця із спадкодавцем розуміється як факт безпосереднього проживання спадкоємця із спадкодавцем на момент його смерті, так і факт наявності у спадкоємця, на момент смерті спадкодавця, зареєстрованого у передбаченому законом порядку права на постійне проживання з останнім за однією адресою.

Частина третя статті 1268 ЦК Українивимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що може бути відмінним один від одного (постанови Верховного Суду від 21 жовтня

2020 року у справі № 569/15147/17 (провадження № 61-39308св18), від 12 січня 2022 року у справі № 446/53/16-ц (провадження № 61-11488св21)).

Установивши, що з 13 вересня 1991 року відповідач ОСОБА_2 перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , за життя останнього проживала та була зареєстрована з ним за однією адресою ( АДРЕСА_5 ), проте не заявила про відмову від прийняття спадщини у строк, встановлений статтею 1270 ЦК України, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що вона є спадкоємцем ОСОБА_3 , оскільки прийняла спадщину відповідно до положень частини третьої статті 1268 ЦК України і може відповідати за зобов`язаннями останнього.

Під час розгляду справи ОСОБА_2 не довела належними і допустимими доказами, що ОСОБА_3 на момент смерті, ІНФОРМАЦІЯ_1 , фактично проживав за іншою адресою, ніж у зареєстрованому за ним у встановленому порядку місці проживання за адресою:

АДРЕСА_5 . Не спростувала факт спільного проживання із спадкодавцем на момент відкриття спадщини та не довела відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин щодо спадкування частини третьої статті 1268 ЦК України.

При цьому аналіз змісту положень частини другої статті 1220, частини першої статті 1296, частини п`ятої статті 1268, частини першої статті 1297, частини третьої статті 1296 ЦК України дає підстави для висновку, що хоча отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до статті 1296 ЦК України є правом, а не обов`язком спадкоємця, проте відсутність у спадкоємця такого свідоцтва не може бути підставою для відмови у задоволенні вимог кредитора.

Оскільки після смерті боржника зобов`язання з повернення позики входять до складу спадщини, то умови договору щодо строків повернення позики не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статті 1282 ЦК України щодо обов`язку спадкоємців задовольнити вимоги кредитора у порядку, передбаченому частиною другою цієї статті.

Схожий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 25 квітня

2018 року у справі № 645/3265/13 (провадження № 61-5552свп18), від 08 серпня 2018 року у справі № 686/10026/16 (провадження

№ 61-6373св18), від 14 січня 2019 року у справі № 311/917/15 (провадження

№ 61-38428св18).

Наведене спростовує доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про неотримання спадкового майна спадкоємцем та неможливість стягнення грошових коштів зі спадкоємця на користь кредитора спадкодавця в межах вартості спадкового майна.

Під час розгляду справи відповідач не надала доказів на підтвердження того, що майно, яке було придбане під час її перебування у зареєстрованому шлюбі із спадкодавцем ОСОБА_3 , зокрема: садовий будинок АДРЕСА_2 , земельна ділянка, кадастровий номер 2322184600:06:002:1012, земельна ділянка, кадастровий номер 2322184600:06:002:1013, транспортний засіб ХАЗ 325001, 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , технічний паспорт НОМЕР_3 , є її особистою власністю.

За таких обставин, апеляційний суд правильно установив, що до складу спадкового майна, яке належало спадкодавцю ОСОБА_3 на час смерті входить: 1/4 частки квартири

АДРЕСА_1 ; 1/2 частка садового будинку АДРЕСА_2 ; 1/2 частки земельної ділянки, кадастровий номер 2322184600:06:002:1012, 1/2 частки земельної ділянки, кадастровий номер 2322184600:06:002:1013, 1/2 частки транспортного засобу ХАЗ 325001, 2007 року випуску, реєстраційний номер

НОМЕР_1 .

При цьому посилання у касаційній скарзі на безпідставність включення до спадкової маси вартості 1/2 частки транспортного засобу ХАЗ 325001, 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , є аналогічними доводам апеляційної скарги відповідача, які суд апеляційної інстанції перевірив та відхилив з посиланням на оцінку наявних у матеріалах справи доказів, якими підтверджується факт належності на праві власності зазначеного транспортного засобу спадкодавцю на момент смерті, а отже, і наявність підстав для включення вартості 1/2 частини цього майна до складу спадщини, тобто за виключенням 1/2 частини як спільної сумісної власності подружжя. Відповідач не довела, що вказаний транспортний засіб був відчужений спадкодавцем за життя.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги відповідача щодо неналежності обраного позивачем способу захисту прав та можливість задоволення його вимог кредитора виключно за рахунок фактично отриманого у спадщину майна в натурі шляхом звернення на нього стягнення, виходячи з такого.

У ЦК України серед положень про порядок задоволення вимог кредитора спадкодавця в імперативному порядку визначений справедливий баланс між законними інтересами та правомірними очікуваннями кредитора спадкодавця та відповідними, зустрічними їм, інтересами спадкоємців.

Дотримання цього балансу полягає в тому, щоб забезпечити задоволення вимог кредитора спадкодавця за рахунок спадкового майна, не порушивши майнових прав та інтересів спадкоємців такої особи.

Визначення цього балансу законодавцем сформульовано таким чином, що спадкоємці боржника повинні відповідати за його зобов`язаннями в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Зокрема, за правилом частини першої статті 1282 ЦК України спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.

Спадкування є способом безоплатного набуття майна, а тому стягнення боргів спадкодавця з його спадкоємців в межах вартості отриманої спадщини є справедливим щодо законних інтересів та правомірних очікувань кредитора.

Урахування вартості спадщини дає підстави стверджувати, що спадкоємець може задовольнити вимоги кредитора спадкодавця за рахунок іншого власного майна, що не входить до складу спадщини, якщо успадковане майно становить для спадкоємця більший інтерес, ніж те власне майно, яке спадкоємець може передати кредитору в рахунок погашення заборгованості.

Законодавець зберігає за кредитором право вимоги у разі смерті боржника.

У такому випадку відбувається правонаступництво, яке є транслятивним, тобто таким, що переносить права та обов`язки на нового боржника.

Право на захист є складовою будь-якого суб`єктивного права. Визнавши за особою певне цивільне право, законодавець тим самим визнає за кредитором право вимагати надання захисту, у тому числі й у судовому порядку.

Згідно з абзацом першим частини другої статті 1282 ЦК України вимоги кредитора спадкоємці зобов`язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено. Наведене дає підстави для висновку, що у Кодексі визнається право кредитора на вимогу до спадкоємців.

Відповідно до усталеної судової практики судами традиційно визнавались за кредиторами спадкодавця права на вимогу до спадкоємців щодо виконання зобов`язань попереднього боржника, спадкодавця.

Аналіз структури та змісту ЦК України дає підстави для висновку, що застосування спеціальних способів захисту, які визначені законодавцем для захисту окремих категорій цивільних прав, не виключає можливості також застосовувати загальні способи захисту цивільних прав та інтересів.

Зокрема, відповідно до абзацу другого частини другої статті 1282 ЦК України у разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.

У наведеній нормі права передбачається спеціальний, додатковий за своєю правовою природою, спосіб захисту цивільних прав та інтересів кредитора спадкодавця в разі, якщо спадкоємці не виконають його вимоги. Ані зі змісту, ані з системного аналізу наведеного правила у зв`язку з іншими нормами

ЦК України Верховний Суд не має правових підстав зробити висновок, що такий спосіб захисту є єдино можливим.

Застосування правила статті 1282 ЦК України не виключає можливості застосування альтернативного способу захисту, зокрема пункту 5 частини другої статті 16 ЦК України, про примусове виконання обов`язку в натурі.

Тлумачення ж статті 1282 ЦК України окремо від інших норм ЦК України позбавить кредитора права на захист своїх цивільних прав та інтересів у тому випадку, якщо на час його звернення до суду з відповідною позовною вимогою майно, яке було передано спадкоємцю у натурі, не збереглося.

Відповідно до структури ЦК України кредитор має право обирати один із усіх способів захисту, які надаються йому законом, якщо інакше правило в імперативному порядку не визначено у цивільному законі. При цьому вибір способу захисту кредитор здійснює на власний розсуд.

Застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи.

Таке розуміння права кредитора на обрання ефективного способу захисту не порушуватиме прав та інтересів спадкоємців, оскільки завжди в основі вирішення питання про прийняття спадщини лежить вольовий акт, пов`язаний із наміром спадкоємця прийняти спадщину.

Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

Саме таке розуміння особливостей захисту прав кредиторів у спадкових відносинах відповідає основній меті цивільного права, якою є забезпечення стабільності цивільного обороту.

Зважаючи на наведене, кредитор вправі вимагати з відповідачів стягнення суми заборгованості за кредитними договорами, оскільки обов`язок спадкоємців боржника перед позикодавцем (кредитором) спадкодавця полягає у поверненні сум за кредитом та іншими нарахуваннями за позикою, що виникли до дня смерті спадкодавця, але в межах вартості одержаного у спадок майна та відповідно до розміру часток кожного з них.

При цьому вимога може бути заявлена кредитором безпосередньо спадкоємцю, а також через нотаріуса за місцем відкриття спадщини, який у строк, встановлений статтею 1281 ЦК України, приймає вимоги кредиторів спадкодавця.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року у справі

№ 645/3265/13-ц (провадження № 61-5552свп18).

При цьому зазначена постанова Верховного Суду, на неврахування висновків у якій посилається відповідач у касаційній скарзі, не містить висновків про те, що вартість спадкового майна при задоволенні вимог кредитора шляхом стягнення суми боргу спадкодавця має визначатися на дату отримання цього майна у спадщину.

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, установивши, що ОСОБА_2 є спадкоємцем ОСОБА_3 , яка прийняла спадщину відповідно до положень частини третьої статті 1268 ЦК України, на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів визначив перелік майна, яке входить до спадкової маси, в тому числі з урахуванням презумпції спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу, яку відповідач не спростувала, встановив вартість цього майна на підставі відповідних звітів про оцінку майна та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача суми боргу ОСОБА_3 за договором позики лише в межах визначеної вартості цього майна

(605 796,75 грн).

За своїм змістом доводи касаційної скарги ОСОБА_2 зводяться до незгоди з наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів і встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин, у тому контексті, який, на думку відповідача, свідчить про відсутність у позивача права на стягнення з неї боргу спадкодавця, недоведеність факту прийняття нею спадщини, неправильність визначення переліку спадкового майна, а також вартості майна, в межах вартості якого проводиться стягнення.

Відповідно до статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб № 00021902838, є необґрунтованими, оскільки факт укладення шлюбу між ОСОБА_3 та відповідачем, дату його укладання та чинність цього шлюбу на час відкриття спадщини встановлено судом на підставі оцінки сукупності наявних в матеріалах справи доказів, в тому числі, які досліджувались судом першої інстанції. При цьому витребування витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про укладення шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а також належним чином засвідченої копії актового запису здійснено апеляційним судом на підставі ухвали від 02 листопада 2021 року, постановленої на виконання вказівок щодо перевірки фактичних обставин, викладених у постанові Верховного Суду від 01 вересня 2021 року, висновки у якій, відповідно до частини п`ятої статті 411 ЦПК України, були обов`язковими при новому розгляді справі апеляційним судом.

а також висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм.

Посилання у касаційній скарзі на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах також є безпідставними, оскільки спростовуються релевантною практикою Верховного Суду про застосування норм права у подібних правовідносинах.

Колегія суддів, проаналізувавши зміст судових рішень з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшла висновку, що апеляційним судом ухвалено судове рішення відповідно до встановлених у справі обставин на підставі поданих сторонами доказів.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо касаційної скарги ОСОБА_1 на додаткову постанову апеляційного суду

Додаткова постанова Запорізького апеляційного суду від 15 лютого 2022 року оскаржуються Сердюком В. Г. лише в частині відмови у стягненні з відповідача на його користь витрат на правничу допомогу у розмірі

11 400,00 грн.

Під час повторного розгляду справи Запорізьким апеляційним судом (після скасування попереднього судового рішення Верховним Судом з направленням справи на новий апеляційний розгляд) представником ОСОБА_1 - ОСОБА_12 суду наданий акт приймання виконаних робіт від 30 листопада

2021 року за договором про надання правничої допомоги та представництва від 25 лютого 2018 року у справі № 335/15528/17 між ОСОБА_12 та

ОСОБА_1 .

За цим актом виконавець витратила станом на 30 листопада 2021 року за період розгляду справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій таку кількість часу:

- на ознайомлення з матеріалами цивільної справи - 5 год. х 600,00 грн =

3 000,00 грн;

- участь у судових засіданнях у суді першої інстанції - 3 год. х 600,00 грн = 1 800,00 грн;

- підготовка клопотання про забезпечення позову - 1 год. х 600,00 грн =

600,00 грн;

- підготовка апеляційної скарги - 5 год. х 600,00 грн = 3000,00 грн;

- участь у судових засіданнях у суді апеляційної інстанції - 1 год. х 600,00 грн = 600,00 грн;

- підготовка касаційної скарги - 4 год. х 600,00 грн = 2 400,00 грн;

- участь у судових засіданнях при повторному розгляді у суді апеляційної інстанції - 1 год. х 600 грн = 600 грн.

Відмовляючи у стягненні витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 11 400 грн, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач не надавав до суду першої інстанції, суду апеляційної інстанції при первісному розгляді апеляційної скарги, а також суду касаційної інстанції докази на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу та їх розміру. Наданий під час повторного апеляційного розгляду справи акт приймання виконаних робіт від 30 листопада 2021 року не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у вигляді участі у судових засіданнях у суді першої інстанції та апеляційної інстанції при первісному розгляді справи, підготовки клопотання про забезпечення позову, апеляційної і касаційної скарг, оскільки порушено порядок подання доказів на підтвердження таких витрат.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання, як розподілити між сторонами судові витрати.

За змістом пункту 1 частини другої статті 137 ЦПК України здійснені стороною у справі судові витрати на правничу допомогу визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України встановлено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом установленого строку така заява залишається без розгляду.

При цьому розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Аналогічних висновків дійшли Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19.

Таким чином, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів, які подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Також, для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу, з метою розподілу судових витрат, учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відсутність документального підтвердження надання правової допомоги (договору надання правової допомоги, детального опису виконаних доручень клієнта, акта прийому-передачі виконаних робіт, платіжних доручень на підтвердження фактично понесених витрат клієнтом тощо) є підставою для відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат у зв`язку з недоведеністю їх наявності.

Зважаючи на положення частини восьмої статті 141 ЦПК України, відшкодування судових витрат, у тому числі на професійну правничу допомогу, здійснюється за наявності відповідної заяви (клопотання) сторони, яку вона зробила до закінчення судових дебатів, а в суді касаційної інстанції - до прийняття постанови у справі.

Відповідно, якщо учасник справи до закінчення судових дебатів не заявив клопотання про компенсацію витрат на професійну правничу допомогу, суд не має підстав для розгляду питання про розподіл здійснених учасником витрат на професійну правничу допомогу.

Схожих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 22 березня

2018 року у справі № 910/9111/17 та від 14 січня 2019 року у справі

№ 927/26/18.

Установивши, що витрати на професійну правничу допомогу, про відшкодування яких просить заявник, були понесені ним під час первісного розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, а також у касаційній інстанції, проте на усіх цих стадіях позивач не подавав ні попереднього розрахунку цих витрат, ні доказів на їх підтвердження, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що надані адвокатом послуги у судах першої та апеляційної інстанцій при первісному розгляді справи, підготовки клопотання про забезпечення позову, апеляційної та касаційних скарг не підлягають стягненню, оскільки докази на їх підтвердження у відповідних судових інстанціях не подавались і суд, відповідно до пункту 6 частини першої статті 264 ЦПК України, рішення не приймав.

На виконання вимог частини восьмої статті 141 ЦПК України ОСОБА_1 мав подати докази понесення ним витрат на правничу допомогу до суду тієї інстанції, в якій такі витрати були понесені. Проте таких доказів при первісному розгляді справи в судах першої та апеляційної інстанцій - до закінчення судових дебатів, а в суді касаційної інстанції - до прийняття постанови у справі, не подавав та про подання таких доказів протягом п`яти днів після ухвалення судових рішень не заявляв.

Суд апеляційної інстанції стягнув заявлені до відшкодування витрати на правничу допомогу, надану адвокатом під час нового апеляційного розгляду на суму 600,00 грн, оскільки у цій частині дотримані вимоги частини восьмої статті 141 ЦПК України щодо подання доказів на підтвердження витрат (акт приймання виконаних робіт від 30 листопада 2021 року).

Враховуючи наведене не заслуговують на увагу посилання у касаційній скарзі на те, що цей позов подано у листопаді 2017 року, тобто до набрання чинності 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України, а отже подання до позовної заяви попереднього розрахунку витрат на правничу допомогу не передбачалось.

Крім того, відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16 (провадження № 61-39028св18), оскільки, вирішуючи спір після скасування попереднього судового рішення та ухвалюючи у справі остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, суд апеляційної інстанції здійснив розподіл судових витрат, виходячи із загальних правил судових витрат, у тому числі правил щодо порядку і термінів подання відповідних доказів.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржувану додаткову постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційних скарг відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду