ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 466/4195/20

У червні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Омега-Львів» (далі - ТОВ «Омега-Львів») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання частково недійсними договорів купівлі-продажу майнових прав.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між ТОВ «Омега-Львів» та ОСОБА_1 було укладено договори купівлі-продажу майнових прав на квартиру № 12/16 від 03 серпня 2016 року, № 15/16 від 14 вересня 2016 року та № 19/16 від 22 листопада 2016 року.

Пунктом 4.2 зазначених договорів передбачено зобов`язання ТОВ «Омега-Львів»сплатити на користь відповідача штраф у розмірі 5% від фактично оплаченої останнім вартості майнових прав за кожен місяць такого прострочення у випадку прострочення товариством з власної вини встановленого в договорах терміну введення в експлуатацію об`єкта будівництва та/або порушення строку, встановленого пунктом 2.2.2 договорів, більш ніж як на один місяць.

ТОВ «Омега-Львів» вважало, що зміст цього пункту договорів суперечить частині другій статті 549 ЦК України, у зв`язку з чим просило визнати недійсними з моменту вчинення вищевказані договори купівлі-продажу майнових прав на квартиру в частині пункту 4.2.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 19 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 13 травня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що передбачені пунктом 4.2 договорів умови відповідають вимогам цивільного законодавства.

У червні 2021 року ТОВ «Омега-Львів» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 19 серпня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 13 травня 2021 року й ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Підставами касаційного оскарження зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 30 вересня 2020 року в справі № 559/1605/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

На обґрунтування вимог касаційної скарги зазначає, що суди не врахували, що за змістом і формою оскаржувані пункти договорів суперечать частині другій статті 549 ЦК України, оскільки такими передбачено застосування штрафу за кожен місяць прострочення виконання зобов`язання, а тому дійшли помилкового висновку про відмову в задоволенні позову.

Окрім цього, суди безпідставно встановили обставину невиконання товариством зобов`язань, які випливають зі змісту договорів, з огляду на те, що стан виконання зобов`язань сторін за договорами не має значення для вирішення вимог про недійсність цих договорів у частині.

Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Львова.

27 серпня 2021 року справа № 466/4195/20 надійшла до Верховного Суду.

ОСОБА_1 надіслав відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 15 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що між ТОВ «Омега-Львів» (продавцем) та ОСОБА_1 (покупцем) укладено договори купівлі-продажу майнових прав на квартиру № 12/16 від 03 серпня 2016 року, № 15/16 від 14 вересня 2016 року та № 19/16 від 22 листопада 2016 року.

Предметом цих договорів є купівля-продаж майнових прав на однокімнатні квартири на восьмому та дев`ятому поверхах у блок-секції 1 житлового будинку на АДРЕСА_1 .

Відповідно до пунктів 4.2 оспорюваних договорів, у випадку прострочення продавцем з власної вини встановленого в договорі терміну введення в експлуатацію об`єкта будівництва та/або порушення строку, встановленого пунктом 2.2.2. договору, більш ніж на один місяць, продавець зобов`язаний сплатити на користь покупця штраф у розмірі 5% від фактично оплаченої покупцем вартості майнових прав, визначеної у пункті 3.1 договору за кожен місяць такого прострочення.

Частиною першою статті 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 3 ЦК України однією із засад цивільного законодавства є свобода договору.

За правилами частин першої, третьої статті 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Відповідно до частини першої статті 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частинами першою, другою статті 549 ЦК України встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Відповідно до частини другої статті 551 ЦК України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі, якщо таке збільшення не заборонено законом.

За правилами частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Установивши, що визначений сторонами розмір штрафу у відсотковому відношенні до суми боргу за кожен місяць прострочення виконання зобов`язання, який запропонований самим позивачем, не суперечить чинному законодавству, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, врахувавши принцип свободи договору та право сторін на врегулювання відносин на власний розсуд, дійшов до правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Разом з тим у мотивувальних частинах судових рішень суди помилково послалися на обставини невиконання позивачем зобов`язань за спірними договорами, оскільки обставини виконання/невиконання зобов'язань сторін за договорами не мають значення для вирішення цієї справи, у зв`язку з чим оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають зміні в мотивувальних частинах.

Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій змінити шляхом виключення з їх мотивувальних частинпосилання на обставини невиконання позивачем зобов`язань за спірними договорами, у іншій частині залишити без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд змінює оскаржувані судові рішення, але виключно в частині мотивів їх ухвалення, новий розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду