ПОСТАНОВА Касаційний господарський суд ВС у справі № 911/1528/15 (911/1463/21)

1. У травні 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Пріорітет Україна" (далі - ТОВ "Пріорітет Україна") в особі ліквідатора банкрута арбітражного керуючого Глуховського Олексія Юрійовича звернулося до Господарського суду міста Київської області в межах справи про банкрутство Приватного підприємства "Промбудсервіс 2005" (далі - ПП "Промбудсервіс 2005") до ПП "Промбудсервіс 2005" про витребування з чужого незаконного володіння відповідача на користь позивача майна - майнового комплексу літ. А, В, Г, загальною площею 3469,30 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Нова, 1.

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ухвалою господарського суду від 15.04.2019 визнано незаконним перехід права власності на зазначений об`єкт нерухомості до ПП "Промбудсервіс 2005", а відтак ТОВ "Пріорітет Україна" є власником майнового комплексу за адресою: м. Київ, вул. Нова, 1, і право власності останнього порушено відповідачем. Виходячи із наведених обставин, на переконання позивача, об`єкт нерухомості, що був реалізований на аукціоні, результати якого визнано ухвалою суду від 15.04.2019 недійсними, має бути витребуваний із чужого незаконного володіння покупця - ПП "Промбудсервіс 2005" на користь ТОВ "Пріорітет Україна," виходячи із положень ст. 387 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). В тексті позовної заяви позивач також зазначає положення ст. 216 ЦК України.

3. Позивач звернувся до суду із заявою про зміну предмета позову, яка згідно з її змістом є заявою про збільшення позовних вимог. З урахуванням змісту такої заяви позивачем заявлено позов про: 1) витребування із чужого незаконного володіння відповідача майна - майнового комплексу загальною площею 3469,30 кв.м, які складаються з літ. А, В, Г, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Нова, 1; 2) скасування рішення про державну реєстрацію прав і їх обтяжень щодо державної реєстрації права власності за ПП "Промбудсервіс 2005" на зазначені нежитлові будівлі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

4. Ухвалою Господарського суду Київської області від 23.03.2016 клопотання ліквідатора банкрута від 12.01.2016 про надання згоди на продаж майна ТОВ "Пріорітет Україна", що є предметом забезпечення вимог Національного банку України, задоволено та надано згоду ліквідатору банкрута на продаж майна ТОВ "Пріорітет Україна", а саме: майнового комплексу, площею 3469,30 кв.м, який знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Нова, 1.

5. 12.07.2018 Товарною біржою "Київська Універсальна" (далі - ТБ "Київська Універсальна") проведено другий повторний аукціон з продажу майна ТОВ "Пріорітет Україна" у вигляді цілісного майнового комплексу, на якому реалізовано майно банкрута за ціною 827985,73 грн; предмет продажу - майновий комплекс (літ. А, В, Г) загальною площею 3469,30 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Нова, 1.

6. Ухвалою Господарського суду Київської області від 15.04.2019 у справі №911/1528/15 заяву Національного банку України задоволено; визнано недійсними результати проведеного ТБ "Київська Універсальна" аукціону від 12.07.2018 з продажу майна ТОВ "Пріорітет Україна"; визнано недійсним договір купівлі-продажу майна, укладений 16.07.2018 між ТОВ "Пріорітет Україна" в особі ліквідатора Карпунова І.О. та ПП "Промбудсервіс 2005".

7. Вказана ухвала Господарського суду Київської області від 15.04.2019 у справі №911/1528/15 залишена без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.11.2019 та постановою Верховного Суду від 06.02.2020.

8. Рішенням Господарського суду Київської області від 24.11.2021 у задоволенні позову відмовлено повністю.

9. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2022 рішення Господарського суду Київської області від 24.11.2021 залишено без змін.

10. Господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що, звертаючись із позовом у цій справі, позивач обґрунтовував його тим, що укладений з відповідачем договір купівлі-продажу спірного майна визнано недійсним в судовому порядку.

11. Відмовляючи у задоволенні позову, господарські суди попередніх інстанцій зауважили на тому, що, виходячи із підстав заявленого у цій справі позову, вимогами позивача мали бути вимоги щодо застосування наслідків недійсності правочину відповідно до ст. 216 ЦК України, а не про витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі ст. 387 ЦК України.

12. При цьому суд апеляційної інстанції врахував висновок щодо застосування норм права, викладений у постановах Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №396/29/17, від 12.06.2020 у справі №906/775/17, від 13.05.2021 у справі №910/6360/20, за змістом якого системне тлумачення абзацу 1 ч. 1 ст. 216 та п. 1 ч. 3 ст. 1212 ЦК України свідчить, що: а) законодавець не передбачив можливості здійснення односторонньої реституції; б) правила абзацу 1 ч. 1 ст. 216 ЦК України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція; в) якщо тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, то для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України.

13. Господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку що зміст позовної заяви та заявлених позовних вимог свідчить про те, що з вимогою про повернення спірного майна, як це передбачено ст. 216 ЦК України, позивач до суду не звертався, натомість, вважаючи себе власником, він прагне витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

14. З наведених підстав, з урахуванням того, що суд не має права виходити за межі позовних вимог для визначення ефективного способу захисту права замість позивача, господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позовні вимоги про витребування спірного майна з чужого незаконного володіння відповідача, а також похідні від них позовні вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав і їх обтяжень щодо державної реєстрації права власності за ПП "Промбудсервіс 2005" на зазначене спірне майно, задоволенню не підлягають, оскільки обраний позивачем спосіб - витребування спірного майна з чужого незаконного володіння, не є належним.

15. Національний Банк України (далі - скаржник) звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить cкасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2022, рішення Господарського суду Київської області від 24.11.2021 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

16. Підставами касаційного оскарження судових рішень скаржник зазначає п. 1, п 4 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

17. Скаржник зазначає, що судами не враховано висновки Верховного Суду щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду від 18.02.2021 у справі №Б-39/187-08, від 26.01.2022 у справі №5011-15/2045-2012(910/16312/20), від 27.11.2018 у справі №904/6495/13, від 01.08.2018 у справі №908/431/14, від 21.06.2018 у справі №927/939/17, від 20.02.2020 у справі №922/719/16, від 03.10.2018 у справі №906/1765/15, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 03.07.2019 у справі №128/2526/16-ц щодо застосування ст.ст. 387, 388 ЦК України у подібних правовідносинах.

18. Також, на думку скаржника, суди не врахували висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 11.09.2018 у справі №909/968/16, від 19.05.2020 у справі №922/4587/13, від 21.08.2019 у справі №362/5657/17, від 05.06.2019 у справі №911/1580/18, від 13.02.2018 у справі №910/6090/18, від 28.10.2020 у справі №910/10963/19 щодо застосування ст. 55 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону до 19.01.2013), ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно" у подібних правовідносинах.

19. Скаржник вказує, що судами не були належним чином з`ясовані всі обставини справи, що мають значення у справі, зокрема, не було перевірено та надано оцінку тому, що у відповідача відсутні будь-які правові підстави для володіння нерухомим майном, відповідне майно перебуває у незаконному володінні відповідача та порушує законні права позивача.

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

20. ПП "Промбудсервіс 2005" подало до Верховного Суду відзив, в якому воно просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, а рішення Господарського суду Київської області від 24.12.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2022 залишити без змін.

21. ПП "Промбудсервіс 2005" вважає, що витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

22. На думку відповідача, за змістом ст. 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

23. В цьому випадку ПП "Промбудсервіс 2005" зазначає, що добросовісне набуття у розумінні ст. 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна з чужого володіння, тоді як відповідач є добросовісним набувачем майна, який придбав майно безпосередньо у власника майна (а не в особи, яка не мала права відчужувати це майно), вказане майно вибуло із володіння власника за його волею, про що свідчать послідовні законні дії реалізації майна на аукціоні.

24. Ще однією підставою неможливості витребування майна із незаконного чужого володіння, на думку ПП "Промбудсервіс 2005", є визначення критерію "пропорційності" втручання в право власності у разі віндикації майна боржником від набувача цього майна. Відповідач зазначає, що від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках, а саме відповідно до ст. 388 ЦК України. Задоволення позовних вимог про витребування майна у відповідача, який є добросовісним набувачем, призведе до порушення ст. 1 Першого протоколу до конвенції, оскільки в такому випадку на ПП "Промбудсервіс 2005" буде покладено індивідуальний та надмірний тягар, оскільки його право в даному випадку не буде захищеним.

25. Також відповідач звертає увагу Верховного Суду, що Верховний Суд (Касаційний цивільний суд) у постановах від 18.03.2020 у справі №199/7375/16-ц, від 20.05.2020 у справі №199/8047/16-ц, від 18.02.2021 у справі №14/5026/1020/2011 дійшов висновків, що конструкція, за якої добросовісний набувач утрачає майно й сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з бездіяльністю осіб на яких покладено ті чи інші дії в рамках певних процедур, спеціально призначених при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Матеріали справи не містять доказів про те, що відповідач є недобросовісним, позивач не довів цього. Отже, виходячи з обставин справи, відсутні підстави витребування майна від добросовісного набувача.

26. Поряд із наведеним, ПП "Промбудсервіс 2005" зауважує на тому, що позивач в позовній заяві зазначаючи положення ст. 216 ЦК України одночасно посилається на положення ст. 388 ЦК України, при цьому просить суд саме: "витребувати з чужого незаконного володіння відповідача майно", тобто застосувати саме віндикацію, а не реституцію. Крім того, присутній під час розгляду справи в судових засіданнях позивач неодноразово наголосив на тому, що ним заявлено позов саме про "витребування з чужого незаконного володіння відповідача майна" відповідно до положень ст.ст. 387, 388 ЦК України.

27. Відповідач вважає, що одночасне посилання на норми про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикація) та про застосування реституції є помилковим, оскільки вказані позовні вимоги є взаємовиключними, а рішення, яким одночасно будуть задоволені такі вимоги, призведе до конфлікту інтересів та неможливості одночасного виконання цих вимог, адже виконання однієї вимоги виключає можливість виконання іншої (постанови Верховного Суду України від 17.02.2016 у справі №6-2407цс15 та від 18.01.2017 у справі №6-2723цс16).

28. Відповідач акцентує увагу, що неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин. Близькі за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц.

29. На думку відповідача, за результатами повного та всебічного дослідження всіх обставин справи, судами встановлено, що позивачем невірно визначено спосіб захисту застосування віндикації (ст. 388 ЦК України). Поряд із цим, судом враховано правову позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладену в постанові від 09.09.2021 у справі №925/1276/19 та Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду, викладену в постанові від 23.09.2021 №904/1907/15, відповідно до якої суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи (згідно з абзацом 2 ч. 5 ст. 216 ЦК України таке право є у суду лише щодо нікчемних правочинів).

30. Предметом касаційного перегляду у цій справі є питання дотримання судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права під час розгляду позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння, які заявлені з посиланням на ст. 216 та ст. 387 ЦК України та скасування рішення про державну реєстрацію прав і їх обтяжень щодо державної реєстрації права власності за ПП "Промбудсервіс 2005" на спірне нерухоме майно.

31. З урахуванням встановлених ст. 300 ГПК України меж розгляду справи судом касаційної інстанції, Верховний Суд переглядає судові рішення в межах вимог та доводів касаційної скарги.

Щодо вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння

32. Способи захисту прав особи визначаються, зокрема, ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України та іншими нормативно-правовими актами. Визнання договору недійсним є одним із способів захисту прав особи.

33. Відповідно до абзацу 1 ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац 2 ч. 1 ст. 216 ЦК України).

34. За змістом частин 1, 2 ст. 216 ЦК України правовими наслідками недійсності правочину є реституція (основний наслідок) та відшкодування збитків (додатковий наслідок).

35. Суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи (згідно з абз. 2 ч. 5 ст. 216 ЦК України), таке право є у суду лише щодо нікчемних правочинів.

36. Тлумачення ст. 216 ЦК України свідчить, що слід відмежовувати правові наслідки недійсності правочину і правові наслідки виконання недійсного правочину; до правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Окрім цього, якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину іншій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною; правові наслідки виконання двостороннього недійсного правочину охоплюють собою двосторонню реституцію; законом можуть бути встановлені особливі умови застосування наслідків визначених в ст. 216 ЦК України або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

37. Отже, наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.

38. Реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним, чи який визнано недійсним.

39. Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб`єктами - учасниками недійсного правочину.

40. Реституція - це спеціальний зобов`язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.

41. Правило ст. 216 ЦК України застосовується виключно до сторін правочину.

42. Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.

43. У постановах Верховного Суду від 26.06.29018 у справі №916/1952/17 від12.09.2019 у справі №915/1868/18, від 14.05.2020 у справі №916/1952/17, міститься висновок про те, що одностороння реституція чинним законодавством не передбачена. Однак, цей висновок не можна застосовувати у відриві від контексту та обставин справи. У цих постановах Верховний Суд звертав увагу на те, що правила абз. 1 ч. 1 ст. 216 ЦК України (двостороння реституція) застосовуються тоді, коли обидві сторони здійснили виконання недійсного договору. У тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, то для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України, зокрема ст. 1212 ЦК України.

44. У справі, що переглядається, суди встановили, що спірне майно за результатами проведення аукціону з відчуження майна ТОВ "Пріорітет Україна" у процедурі банкрутства відчужене на користь ПП "Промбудсервіс 2005" на підставі укладеного між ним та ліквідатором банкрута договору купівлі-продажу майна від 16.07.2018. Виконання сторонами умов вказаного договору купівлі-продажу, в тому числі сплата ПП "Промбудсервіс 2005" вартості придбаного за цим договором майна - 827985,73 грн, сторонами визнається.

45. У зв`язку з викладеним господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що в цьому випадку вимогами позивача мали бути вимоги щодо застосування наслідків недійсності правочину, тобто застосування двосторонньої реституції, а не про витребування майна з чужого незаконного володіння.

46. При цьому господарські суди попередніх інстанцій зауважили, що суд не має права виходити за межі позовних вимог для визначення ефективного способу захисту права замість позивача, а отже у даному випадку позовні вимоги про витребування спірного майна з чужого незаконного володіння відповідача задоволенню не підлягають, оскільки обраний позивачем спосіб - витребування спірного майна з чужого незаконного володіння, не є належним.

47. Скаржник посилається на те, що господарські суди попередніх інстанцій при винесенні оскаржуваних рішень неправильно застосували ст.ст. 387, 388 ЦК України у подібних правовідносинах, які викладені у постановах Верховного Суду від 18.02.2021 у справі №Б-39/187-08, від 26.01.2022 у справі №5011-15/2045-2012(910/16312/20), від 27.11.2018 у справі №904/6495/13, від 01.08.2018 у справі №908/431/14, від 21.06.2018 у справі №927/939/17, від 20.02.2020 у справі №922/719/16, від 03.10.2018 у справі №906/1765/15, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 03.07.2019 у справі №128/2526/16-ц.

48. Однак, дослідивши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд вважає за необхідне зауважити на тому, що для касаційного перегляду з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

49. Що ж до визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правову позицію, викладену в мотивувальній частині постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.

50. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

51. У справі №Б-39/187-08 за заявою ліквідатора розглядалося питання про витребування майна з незаконного володіння. При цьому за обставинами справи, судами попередніх інстанцій встановлено, що за інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, після реалізації колишнім ліквідатором спірного майна на аукціоні, воно ще декілька разів було відчужено на користь інших осіб, у зв`язку з чим предметом позову у цій справі було витребування у добросовісної набувачки квартири на підставі ст.ст. 387, 388 ЦК України, в якій вона проживала разом з малолітньою донькою та батьком похилого віку. У цьому зв`язку Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду підтримав свої висновки у постанові від 23.04.2019 у справі №Б-19/207-09 щодо того, що: - після введення процедури ліквідації, до арбітражного керуючого (ліквідатора) переходить правомочність власника та керівника боржника; - вибуття майна з володіння власника (банкрута) відбувається не за його волевиявленням, а в силу прямої вказівки спеціального закону, та, обмежуючи таким чином права власника на володіння майном, законодавець одночасно зобов`язує ліквідатора діяти добросовісно, розсудливо, обґрунтовано, у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством про банкрутство; - здійснення ліквідатором права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених Законом про банкрутство (проведення аукціону з порушенням вимог Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"), не є вираженням волі власника майна (банкрута), на вибуття такого майна з його володіння, що дає підстави повернення майна володільцю, шляхом його витребування у відповідачів як добросовісних набувачів, в порядку ч. 1 ст. 388 ЦК України. Однак, за встановлених судами обставин Верховний Суд погодився з висновком судів попередніх інстанцій, що у разі витребування від такої набувачки спірної квартири будуть порушені її права, а також її малолітньої доньки та батька похилого віку, гарантовані Конституцією та законами України, а конкуруючий суспільний інтерес ліквідатора у поверненні майна до ліквідаційної маси не може вважатися співмірним із тими негативними наслідками, яких зазнає життя набувачки майна та членів її родини.

52. У справі №5011-15/2045-2012(910/16312/20) предметом позову було витребування майна з чужого незаконного володіння. Спірне нерухоме майно вибуло із власності банкрута на підставі правочинів щодо передачі права власності (відчуження) майна як внески до статутних капіталів в обмін на корпоративні права частки сто відсотків у статутному капіталі інших юридичних осіб. Підставою для звернення до суду із вказаними вимогами позивач зазначив постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.06.2019 у справі №5011-15/2045-2012, залишену без змін постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.08.2020, якою визнано право власності за банкрута на відповідне нерухоме майно. Скасовуючи судове рішення щодо відмови у задоволенні наведених позовних вимог та направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що рішення судів попередніх інстанцій не містять достатнього обґрунтування того, що нерухоме майно, яке наразі перебуває у володінні відповідачів, не є майном (не входить до складу майна), право власності на яке визнано за банкрутом постановою Північного апеляційного господарського суду від 11.06.2019 у справі №5011-15/2045-2012 та з вимогами про витребування якого звернувся позивач.

53. У справі №904/6495/13 предметом позову було визнання недійсним договору купівлі-продажу цілісного майнового комплексу від 22.10.2014, витребування майна із чужого незаконного володіння та скасування державної реєстрації. Змінюючи постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 23.08.2018 та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 17.04.2018, Верховний Суд не погодився з рішеннями місцевого та апеляційного судів про відмову у визнанні недійсним договору купівлі-продажу майна 22.10.2014, укладеного між боржником та ОСОБА_12 за наслідком аукціону, проведеного 22.10.2014, який уже визнано недійсним в судовому порядку, оскільки такий договір не є самостійним правочином, укладеним боржником, а є наслідком правочину з продажу майна боржника у процедурі банкрутства та нерозривно пов`язаний з правочином, який визнаний недійсним за судовим рішенням. При цьому, Верховний Суд погодився в цілому правильними та прийнятими з дотриманням положень ст.ст. 216, 328, 330, 388 ЦК України висновки апеляційного суду про доведення ліквідатором боржника фактичних обставин того, що майно боржника вибуло з володіння власника (органу управління ТОВ "Українські хімічні технології") поза межами його волевиявлення, а в силу закону, при цьому визначений законодавцем орган управління майном (ліквідатор) діяв з порушенням тих повноважень, які йому було надано законодавцем при реалізації спірного майна з аукціону громадянину ОСОБА_12 22.10.2014. Верховний Суд відхилив доводи скаржника (особи, у якої спірне майно витребовувалося) про набуття ним у законному порядку права власності на спірне майно, як таке, що було внесено до його статутного капіталу та не встановлення судами незаконності чи відсутності правових підстав набуття його у власність, оскільки такі доводи спростовані висновками судів за наслідком встановлення фактичних обставин набуття майна від особи, яка не набула права власності на спірне майно (ОСОБА_12) за наслідком проведеного недійсного аукціону власником. Тобто особа (фізична особа), яка придбала майно за результатами аукціону, передала (відчужила) це майно до статутного капіталу ТОВ "ЛАГРЕТ" і саме у цієї особи це майно витребовувалося у судовому порядку на підставі ст.ст. 387, 388 ЦК України.

54. У справі №908/431/14 предметом позову було витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності. Суд першої інстанції встановив, що за результатами аукціону майно банкрута було відчужено на користь ТОВ "Кайрос і К", яке , в свою чергу , на підставі договорів купівлі-продажу від 26.09.2016 та 20.09.2016, відповідно, продало спірне майно ТОВ "БСМ Трейд" та ТОВ "Аура-9". Також судом апеляційної інстанції встановлено, що договір купівлі-продажу №1, укладений за результатами оспорюваного аукціону від 16.06.2016, між власником майна - ТОВ "Аякси" в особі ліквідатора та покупцем - ТОВ "Кайрос і К" не визнавався недійсним у судовому порядку. Верховний Суд зазначив, що здійснення ліквідатором - арбітражним керуючим права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених Законом про банкрутство, не є вираженням волі власника майна - в даному випадку ТОВ "Аякси", на вибуття такого майна з володіння банкрута. Враховуючи встановлену фактичну обставину про те, що визнано недійсними результати другого повторного аукціону з реалізації майна ТОВ "Аякси" - цілісного майнового комплексу, витребування якого є предметом позову ліквідатора ТОВ "Аякси", колегія суддів суду касаційної інстанції зазначила, що наведене є підставою для витребування спірного майна у останнього набувача на користь банкрута в порядку п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України.

55. У справі №927/939/17 предметом позову було витребування майна з чужого незаконного володіння. Позивач вказував, що є власником спірного майна яке вибуло із володіння ЗАТ "Бахмачконсервмолоко" не з його волі. Правовою підставою для витребування майна Позивачем зазначено ч. 1 ст. 388, ст. 1212 ЦК України. Суди попередніх інстанцій встановили, 10.04.2013 між ЗАТ "Бахмачконсервмолоко" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Мурзи А.М. (продавець) та ТОВ "Бахмачмолоко" в особі директора ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу під`їзної колії (внутрішньої). 19.04.2013 між ТОВ "Бахмачмолоко" (продавець) та Дочірнім підприємством "Аромат" в особі філії "Бахмацький молочний комбінат" (покупець) було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна (під`їзної колії (внутрішньої)). Ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 15.02.2016 по справі №21/45б(9/134б/51б/39б/8б/8б) заяву ліквідатора ЗАТ "Бахмачконсервмолоко" задоволено частково: визнано недійсним договір купівлі - продажу під`їздної колії (внутрішньої) від 10.04.2013, укладений між закритим акціонерним товариством "Бахмачконсервмолоко" в особі ліквідатора Мурзи А.М. та товариством з обмеженою відповідальністю "Бахмачмолоко". У зв`язку з викладеним, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що здійснення ліквідатором - арбітражним керуючим розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може оцінюватись вираженням волі власника майна - ЗАТ "Бахмачконсервмолоко" тому, що спірне майно вибуло із власності ЗАТ "Бахмачконсервмолоко" поза його волею. Зазначене стало підставою для висновку про задоволення позову в повному обсязі з підстав передбачених ст. 388 ЦК України та витребування його у останнього володільця.

56. У справі №922/719/16 предметом розгляду була заява ліквідатора про витребування з чужого незаконного володіння у ОСОБА_3 майна та повернення до складу ліквідаційної маси банкрута; - про визнання права власності на нежитлові приміщення за банкрутом. Направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду зазначив, що в разі коли відчуження майна відбулося іншою особою після правочину, вчиненого боржником у підозрілий період з такою іншою особою ("кредитор" у розумінні ст. 20 Закону про банкрутство) і визнаного недійсним з підстав, визначених ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство, ліквідатор боржника не позбавлений права заявити вимоги про витребування майна в останнього набувача відповідно до ст. 388 ЦК України, звернення ліквідатора боржника із заявою в порядку ст. 388 ЦК України є ефективним способом захисту порушених прав боржника, відповідає повноваженням ліквідатора боржника та не суперечить меті Закону про банкрутство. Верховний Суд визнав висновки судів попередніх інстанцій про те, що у ліквідатора відсутнє право витребувати майно від особи, яка не є стороною оспорюваного договору та учасником у справі про банкрутство в порядку ст. 388 ЦК України, такими, що суперечать наведеним положенням ЦК України та Закону про банкрутство.

57. У справі №906/1765/15 предметом розгляду була заява ліквідатора витребування майна банкрута з чужого незаконного володіння. Враховуючи те, що майно, витребування якого є предметом заяви ліквідатора, вибуло на підставі правочину, котрий було визнано судом недійсним, з урахуванням приписів ст.ст. 216 та 388 ЦК України, Верховний Суд дійшов висновку, що за умови, коли договори купівлі-продажу від 10.07.2015 було судовим рішенням визнано недійсними, то зазначена обставина є свідченням того, що майно за такими договорами вибуло всупереч волі власника - банкрута ФГ "Пустомитівське". Проте, вказана вище нерухомість ТОВ "А-Женс", як встановив суд першої інстанції, на підставі договорів купівлі-продажу від 22.03.2016 за номером 547 та 542 була продана ТОВ "Гал Райз". У зв`язку з викладеним, для захисту свого права титульний власник майна ФГ "Пустомитівське", якого очолює ліквідатор банкрута має право витребувати вищевказане майно у відповідності до п. 3 ч.1 ст. 388 ЦК України, у добросовісного набувача ТОВ "Гал Райз", право на майно якого за товариством виникло на підставі договорів купівлі-продажу від 22.03.2016, укладених між ТОВ "Гал Райз" та ТОВ "А-Женс" та зареєстровано в державному реєстрі прав власності на нерухоме майно.

58. У справі №183/1617/16 Велика Палата Верховного Суду вказала, що за загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Власник з дотриманням вимог ст.ст. 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

59. У справі №128/2526/16-ц Верховний Суд зазначив, що у спорах за віндикаційними позовами обов`язковим є встановлення обставини вибуття майна за волею власника, а також набуття майна добросовісним набувачем. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст.ст. 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог ст.ст. 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

60. Отже, на відміну від обставин справи, які переглядається, у наведених справах вирішувалося питання щодо можливості віндикації майна, тобто його витребування від особи, яка незаконно заволоділа ним, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

61. Основною відмінністю справи, яка переглядається, і справ, на які посилається скаржник є те, що заявляючи у наведених справах позовні вимоги на підставі ст.ст. 387, 388 ЦК України, між позивачем і останнім набувачем майна були відсутні будь-які договірні відносини, або що укладений між цими особами (позивачем та відповідачем) договір був визнаний недійсним в судовому порядку, як це відбулось у цій справі.

62. Так, однією з ключових умов звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки у такому випадку здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов`язально-правових засобів.

63. Натомість у справі №911/1528/15(911/1463/21) судами попередніх інстанцій встановлено інші обставини, зокрема те, що право власності на спірне майно відповідач набув внаслідок виконання сторонами договору купівлі-продажу майна від 16.07.2018, укладеного за результатами проведення аукціону з продажу майна банкрута, що відбувся 12.07.2018, і який визнано недійсним в судовому порядку. Тобто у цьому випадку про незаконне порушення відповідачем права володіння позивача не йдеться, а отже - правові підстави для застосування до спірних правовідносин приписів ст. 387 ЦК України відсутні. З огляду на викладене, посилання скаржника на наведені постанови Верховного Суду є нерелевантними під час розгляду цієї справи.

Щодо вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію

64. Відмовляючи у задоволенні наведеної вимоги, господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що зазначена вимога, заявлена разом із вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння є неефективною, оскільки рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

65. Отже, господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що якщо розцінювати зазначену вимогу про скасування зазначеного рішення про державну реєстрацію прав і їх обтяжень як похідну вимогу від вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння, то з урахуванням відмови в задоволенні останньої, похідна від неї вимога також задоволенню не підлягає.

66. Верховним Судом у постановах, зокрема від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц, від 29.05.2019 у справі №367/2022/15-ц, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 (на яку в тому числі посилається скаржник) викладено правову позицію, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права, оскільки за змістом положень ст. 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

67. Скаржник посилається на те, що господарські суди попередніх інстанцій при винесенні оскаржуваних рішень в частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію не врахували висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 11.09.2018 у справі №909/968/16, від 19.05.2020 у справі №922/4587/13, від 21.08.2019 у справі №362/5657/17, від 05.06.2019 у справі №911/1580/18, від 13.02.2019 у справі №910/6090/18, від 28.10.2020 у справі №910/10963/19 щодо застосування ст. 55 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону до 19.01.2013), ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно" у подібних правовідносинах, та не дослідили зібрані у справі докази (п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України).

68. Проте у справі, що переглядається, предметом спору є витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування рішення про державну реєстрацію; у справі №909/968/16 - визнання недійсними договорів про відступлення прав вимоги, укладених не у процесі ліквідації банку та скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію; у справі №922/4587/13 - визнання недійсними договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки, застосування наслідків недійсності цих договорів та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень; у справі №362/5657/17 - про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень; №911/1580/18 - про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень; №910/6090/18 - визнання протиправними та скасування рішень державних реєстраторів; №910/10963/19 - визнання права вимоги, визнання незаконними дій, визнання недійсними договорів, визнання незаконними та скасування рішень.

69. Отже, правовідносини у зазначених як приклади справах, та у справі, яка переглядається, не є подібними, оскільки предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних правовідносин відрізняється від справи, яка переглядається.

70. У справі №909/968/16 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.09.2018 зробила висновок про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням ч. 3 ст. 512 та ст. 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме - кредитор-банк або інша фінансова установа. З урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду підтримала висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо правової оцінки договору про відступлення права вимоги за договором на здійснення кредитних операцій, кредитним договором, як договору факторингу, і про його недійсність. У цьому ж зв`язку Велика Палата Верховного Суду зауважила на тому, що рішення суду про визнання недійсним договору не є підставою для внесення запису про скасування прав на нерухоме майно без скасування відповідного рішення про державну реєстрацію прав. У разі визнання недійсним договору, що став підставою для прийняття рішення про державну реєстрацію прав, слід одночасно заявляти вимогу про скасування вказаного рішення про державну реєстрацію прав. Такі вимоги є відповідним і законним способом судового захисту в даному випадку, оскільки за чинним ЦК України право власності виникає з моменту його реєстрації.

71. Поряд з викладеним слід зазначити про те, що зважаючи на істотну зміну з 16.01.2020 і на час ухвалення оскаржуваних судових рішень матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для врахування судами при вирішенні спірних правовідносин висновків у постановах від 11.09.2018 у справі №909/968/16, від 19.05.2020 у справі №922/4587/13, від 21.08.2019 у справі №362/5657/17, від 05.06.2019 у справі №911/1580/18, від 13.02.2019 у справі №910/6090/18, на які посилається скаржник щодо застосування норми ч. 2 ст. 26 Закону України №1952 в редакції, яка вже втратила свою чинність, оскільки через наведену зміну законодавства має місце неоднакове правове регулювання відносин (різні редакції ст. 26 Закону України №1952), що виключає подібність правовідносин у наведених справах з правовідносинами у цій справі.

72. При цьому, Верховний Суд враховує, що у справі №910/10963/19 аналізувалися норми нової редакції ч. 2 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно", водночас варто врахувати, що у справі №910/10963/19 заявлялися вимоги про визнання права вимоги, визнання незаконними дій, визнання недійсними договорів, визнання незаконними та скасування рішень, а тому підстав стверджувати про невідповідність висновків судів у справі №911/1528/15(911/1463/21) висновкам Верховного Суду у справі №910/10963/19 немає.

73. Тобто у вказаній справі та у справі, що переглядається у касаційному порядку, обставини справи є відмінними, та відмінним є і застосування норм права.

74. Отже, у зазначених справах №909/968/16, №922/4587/13, №362/5657/17, №911/1580/18, №910/6090/18, №910/10963/19, на які посилається скаржник, та у справі, що переглядається фактичні обставини, встановлені судами у цих справах, є різними.

75. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

76. Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, аналіз висновків, зроблених у постанові суду апеляційної інстанції, що оскаржується, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, і ці висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших предметів, підстав, фактичних обставин, встановлених судами у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідних рішень, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними, Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Національного банку України в частині підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

77. Надаючи оцінку аргументам касаційної скарги щодо підстав касаційного оскарження судового рішення на підставі п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, необхідно зазначити таке.

78. Скаржник вважає, що судами попередніх інстанцій не були всебічно з`ясовані всі обставини справи, що мають значення для правильного вирішення справи.

79. Верховний Суд відхиляє наведені доводи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права при прийнятті оскаржуваних рішення та постанови, які відповідають підставам для касаційного оскарження, визначеним п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, оскільки суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні позову у зв`язку з неналежним способом захисту, у зв`язку з цим відсутні підстави для дослідження інших зібраних у справі доказів.

80. З огляду на викладене, доводи скаржника про наявність підстав для задоволення позовних вимог у цій справі не ґрунтуються на приписах закону та не відповідають обставинам справи, а зазначені скаржником підстава касаційного оскарження, передбачені п. 1, п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, а тому відповідні вимоги задоволенню не підлягають.

81. Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України).

82. Пунктом 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

83. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (ст. 309 ГПК України).

84. З огляду на наведене, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Національного банку України на постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2022 та рішення Господарського суду Київської області від 24.11.2021 з підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, залишення без задоволення касаційної скарги Національного банку України в частині оскарження наведених судових рішень з підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України та залишення без змін постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції через відсутність передбачених процесуальним законом підстав для їх скасування.

85. У зв`язку з тим, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді касаційної інстанції, покладається на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд