ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 311/682/16-ц

У березні 2016 року Публічне акціонерне товариство «Ідея Банк» (далі - ПАТ «Ідея Банк», банк) звернулося з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Первісний позов мотивований тим, що 17 вересня 2014 року ПАТ «Ідея Банк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № Р20.211.71379, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 80 566 грн зі сплатою 7,9% річних, з погашенням кредиту та процентів у терміни, передбачені встановленим кредитним договором і графіком щомісячних платежів.

Відповідач умови кредитного договору належно не виконував і на 20 січня

2016 року має заборгованість у сумі 106 589,70 грн.

За таких обставин просило стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором № Р20.211.71379 від 17 вересня 2014 року у розмірі

106 589,70 грн, яка складається з: основного боргу - 56 469,71 грн; простроченого боргу - 19 754,80 грн; прострочених процентів - 28 616,10 грн; строкових процентів - 49,36 грн; комісії - 1 699,73 грн.

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся із зустрічним позовом до ПАТ «Ідея Банк» про визнання кредитного договору недійсним.

Зустрічний позов мотивований тим, що під час укладення 17 вересня 2014 року кредитного договору № Р20.211.71379 працівники банку навмисно ввели його в оману, не надавши необхідної, доступної та достовірної інформації про умови кредитування та не погодивши належним чином усіх істотних умов, зокрема сукупної вартості кредиту, що погоджена сторонами, та інші умови, що вказує на невідповідність укладеного кредитного договору вимогам статті 203 ЦК України.

За таких обставин ОСОБА_1 просив визнати недійсним кредитний договір від 17 вересня 2014 року № Р20.211.71379, укладений ним з ПАТ «Ідея Банк».

Ухвалою Василівського районного суду Запорізької області від 2 вересня

2016 року первісний та зустрічний позови об`єднано в одне провадження.

Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 17 березня

2017 року позов задоволено.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Ідея Банк» за заборгованість за кредитним договором № Р20.211.71379 від 17 вересня 2014 року, яка виникла на 20 січня 2016 року, у розмірі 106 589,70 грн та складається з: 56 469,71 грн основного боргу, 19 754,80 грн простроченого боргу, 28 616,10 грн прострочених процентів, 49,36 грн строкових процентів та комісії 1 699,73 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення в частині вирішення первісного позову, суд першої інстанції виходив з доведення належними і допустимими доказами обставин невиконання ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором № Р20.211.71379 від 17 вересня 2014 року, що призвело до виникнення заборгованості у розмірі 106 589,70 грн.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 при укладенні кредитного договору ознайомився з умовами, на яких банк здійснює кредитування, загальною сукупною вартістю всіх витрат, пов`язаних з отриманням кредиту; сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, які банк довів до ОСОБА_1 у належній формі.

Суд врахував, що особистий підпис ОСОБА_1 у кредитному договорі свідчить про те, що він розумів природу вчинюваних ним правочинів, був ознайомлений з правами та обов`язками позичальника. ОСОБА_1 не надав доказів, які б спростовували той факт, що його волевиявлення при укладенні кредитного договору було вільним та відповідало його внутрішній волі, оскільки банк жодним чином не змушував його укладати цей правочин, натомість, він проявив таку ініціативу, звернувшись до банку.

Справа переглядалась в апеляційному порядку неодноразово.

Останньою постановою Київського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року задоволено частково апеляційну скаргу ОСОБА_1 .

Скасовано рішення Василівського районного суду Запорізької області від 17 березня 2017 року в частині стягнення комісії за обслуговування кредиту у розмірі 1 699,73 грн і ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. Змінено загальний розмір заборгованості, який підлягає стягненню з ОСОБА_1 за кредитним договором, з 106 589,70 грн до 104 889, 87 грн та розмір стягненого судового збору з 1 598,85 грн до 1 506,87 грн.

У іншій частині рішення Василівського районного суду Запорізької області від 17 березня 2017 року залишено без змін.

Приймаючи постанову в частині вирішення позовних вимог про стягнення комісії за обслуговування кредиту, суд апеляційної інстанції виходив з того, що встановлення банком комісії за обслуговування кредиту без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються клієнту, є незаконним.

Також апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про існування правових підстав для стягнення з позичальника заборгованості у розмірі 104 889, 87 грн та безпідставність зустрічного позову, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Василівського районного суду Запорізької області від 17 березня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову.

Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій статті 203 ЦК України, постанови Правління Національного банку України (далі - НБУ) № 168 від 10 травня 2007 року та Закону України «Про захист прав споживачів».

Заявник вказує про неврахування судами попередніх інстанцій того, що банк не надав розрахунок сукупної вартості кредиту з детальним описом витрат та не довів надання вказаного розрахунку позичальнику у письмовій формі.

На думку заявника, суди не врахували, що при укладенні договору банк приховав від нього повну та об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, чим ввів в оману щодо реальної процентної ставки та кінцевої загальної суми кредиту.

Крім того, пункт 1.7 оспорюваного договору обов`язковою умовою для укладення договору визначав укладення договору добровільного страхування життя, що є недопустимим, оскільки страхування життя є правом, а не обов`язком.

Також заявник вказує про те, що суд апеляційної інстанції не вирішив питання про заміну ПАТ «Ідея Банк» на нового кредитора - Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Нью Файненс Сервіс», до якого перейшло право вимоги за оспорюваним кредитним договором. На думку заявника, після зміни кредитора у правовідносинах ПАТ «Ідея Банк» не має прав щодо предмета позову, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

У березні 2020 року представник ТОВ «Нью Файненс Сервіс» Тураш С. В. подав відзив на касаційну скаргу, у якому послався на безпідставність її доводів та відповідність висновків суду попередніх інстанцій нормам матеріального і процесуального права.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 17 вересня 2014 року ПАТ «Ідея Банк» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № Р20.211.71379, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 80 566 грн зі сплатою 7,9% річних, з погашенням кредиту та процентів у терміни, передбачені встановленим кредитним договором графіком щомісячних платежів.

Пунктом 1.4 кредитного договору сторони погодили, що за обслуговування кредиту банком позичальник сплачує за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно в розмірі 2,1100% від початкової суми кредиту.

Суди встановили, що на 20 січня 2016 року загальна сума заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № Р20.211.71379.1 від 15 вересня

2014 року становить 106 589,70 грн з яких: 56 469,71 грн - основний борг;

19 754,80 грн - прострочений борг; 28 616,10 грн - прострочені проценти;

49,36 грн - строкові проценти; 1 699,73 грн - нарахована плата за обслуговування кредиту.

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Василівського районного суду Запорізької області від 17 березня 2017 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 19 листопада 2019 року здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147?VIII, що діяла до 8 лютого

2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (частина третя статті 401 ЦПК України).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги і відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.

Щодо вимог первісного позову про стягнення заборгованості

Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами

(з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.

За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

У статті 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

У справах про стягнення кредитної заборгованості кредитор повинен довести виконання ним своїх обов`язків за кредитним договором, а саме надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник - повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором.

Положеннями частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).

За частиною другою статті 89 ЦПК України жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У спірних правовідносинах саме на позивача покладено обов`язок довести факт укладення між сторонами кредитного договору та прострочення виконання позичальником взятих на себе зобов`язань, а на відповідача - спростувати розмір існуючої заборгованості.

У справі, що переглядається, банк довів належними і допустимими доказами факт укладення між сторонами кредитного договору та прострочення виконання позичальником взятих на себе зобов`язань, тому суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про існування правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором у розмірі 104 889,87 грн, яка складається з 56 469,71 грн основного боргу, 19 754,80 грн простроченого боргу, 28 616,10 грн прострочених процентів та 49,36 грн строкових процентів.

Протягом розгляду справи в судах попередніх інстанцій, ОСОБА_1 не надав належних і допустимих доказів на спростування вказаного розміру заборгованості; не містить доводів на спростування такого розміру і касаційна скарга.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову банку в частині вирішення позовних вимог про стягнення комісії за обслуговування кредитної заборгованості у розмірі 1 699,72 грн.

У справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що пунктом 1.4 укладеного сторонами кредитного договору встановлено плату за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно в розмірі 2,1100% від початкової суми кредиту.

У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 зазначено, що встановлення банком у кредитному договорі обов`язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються клієнту, а також нарахування комісії за послуги, що супроводжують кредит (саме як компенсацію сукупних послуг банку за рахунок клієнта), є незаконним.

Встановивши, що банк просив стягнути з відповідача комісію за обслуговування кредиту в розмірі 1 699,72 грн без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються клієнту, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про безпідставність нарахування банком такої складової боргу та відмову у задоволенні позову в цій частині.

Щодо вимог зустрічного позову про визнання недійсним кредитного договору

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Згідно з пунктом 1 частини другою статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Звертаючись із зустрічним позовом ОСОБА_1 посилався на те, що при укладенні оспорюваного договору, він не ознайомлений належним чином з усіма умовами кредитування, тому вважав, що банк ввів його в оману.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Статтею 230 ЦК України встановлено правові наслідки оспорюваного правочину, вчиненого під впливом обману.

Так, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування (частина перша статті 230 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14 міститься висновок, що обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи зі змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Виходячи з презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.

У справі, що переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 , укладаючи договір з ПАТ «Ідея Банк», ознайомився з умовами, на яких банк здійснює кредитування, загальною сукупною вартістю всіх витрат, пов`язаних з отриманням кредиту; сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору; банк надав позичальнику у належній формі всю інформацію про умови кредитування та інформацію, передбачену правилами надання банками України інформації споживачу.

На момент укладення оспорюваного кредитного договору та протягом дії кредитного договору ОСОБА_1 не звертався до банку із заявою про надання роз`яснень незрозумілих йому умов договору, або за додатковою інформацією щодо умов кредитування, а також з пропозицією про внесення будь-яких змін до запропонованої редакції договору, тим самим фактично погодився зі всіма умовами такого договору.

ОСОБА_1 , власноручно підписавши кредитний договір, підтвердив факт його повідомлення про умови кредитування та всією інформацією за вказаним договором.

Апеляційний суд врахував зміст пункту 5.1 параграфу 5 кредитного договору, за яким позичальник заявляє та гарантує, що уся інформація, відомості та документи (у тому числі ті, що містяться у даному договорі та кредитній справі позичальника у банку), які повідомлені та надані ним банку з метою одержання кредиту, є достовірними і відповідають дійсності; кредит одержується ним на поточні потреби та не пов`язаний з підприємницькою діяльністю; банк перед укладенням угоди повідомив йому в належній формі в повному обсязі інформацію, передбачену законодавством України, зазначена інформація йому відома та зрозуміла, він ознайомився з тарифами банку і згоден з ними; належний йому примірник оригіналу даного договору вручено йому банком при підписанні даного договору; умови даного договору він вважає справедливими і такими, що відповідають його інтересам, а також надає свою згоду на збір, зберігання, використання та поширення через бюро кредитних історій інформації про нього, а також третім особам, у випадку невиконання позичальником взятих на себе зобов`язань.

Крім того, за встановленими судами обставинами, додатково така інформація надана ОСОБА_1 17 вересня 2014 року в окремому документі - довідці-повідомленні, яка ним підписана (т. 1 а.с. 56).

Позивачем за зустрічним позовом не доведено введення його в оману другою стороною правочину. Не доведено ним й тих обставин, що саме друга сторона правочину спонукала його до вчинення правочину як безпосередньо, так і через третіх осіб, і цей вплив чинився на нього з відома або за проханням другої сторони правочину. Доказів, які б підтверджували, що ПАТ «Ідея Банк» ввело позивача в оману, матеріали справи не містять.

Такі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 10 листопада

2021 року в справі № 320/7224/15-ц (провадження № 61-6076св20) та від 12 січня 2022 року в справі № 523/13607/15 (провадження № 61-7380св21).

Колегія суддів враховує, що, звертаючись із зустрічним позовом, ОСОБА_1 не заявляв про нікчемність пункту 1.4 укладеного сторонами договору з підстав встановлення цим пунктом плати за обслуговування кредиту. Згідно зі статтею 400 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, тому не можуть бути підставою недійсності пункту 1.4 кредитного договору обставини, не вказані у позові на його обґрунтування.

Такий висновок узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 756/16437/16-ц

(провадження № 61-8505св18).

Посилання заявника про те, що банк не надав йому розрахунок сукупної вартості кредиту з детальним описом витрат, спростовуються обставинами, встановленими судами попередніх інстанцій, змістом пункту 5.1 укладеного сторонами договору та підписаною ОСОБА_1 довідкою-повідомленням від 17 вересня 2014 року.

Аргументи касаційної скарги про безпідставне покладення на позичальника обов`язку укладення договору добровільного страхування життя

(пункт 1.7 кредитного договору), оскільки зміст вказаного пункту договору жодним чином не вказує на введення позивача за зустрічним позовом в оману або відсутність його волевиявлення на погодження такої умови кредитного договору.

Касаційний суд погоджується з доводами касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм процесуального права щодо нерозгляду клопотання про заміну ПАТ «Ідея Банк» на нового кредитора - ТОВ «Нью Файненс Сервіс», до якого перейшло право вимоги за оспорюваним кредитним договором, проте зазначене порушення не вплинуло на правильність вирішення справи по суті і таке процесуальне порушення, з урахуванням змісту статті 55 ЦПК України, може бути усунено на будь-якій стадії судового процесу, в тому числі, і під час касаційного перегляду справи.

Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2022 року задоволено заяву

ТОВ «Нью Файненс Сервіс» та залучено у даній справі вказане товариство правонаступником ПАТ «Ідея Банк».

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і заявник такі не вказує.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції в частині, залишеній без змін апеляційним судом, та постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтею 400 ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року

№ 2147-VIII, статтями 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду