ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 757/51655/19-ц

І. ФАБУЛА СПРАВИ

ОСОБА_1 у вересні 2019 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Анохіна В. М., у якому просила:

- витребувати у ОСОБА_2 належну ОСОБА_1 на праві власності квартиру АДРЕСА_1 , зобов`язавши відповідача передати цю квартиру позивачу протягом трьох днів з дня набрання рішенням суду законної сили;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15 березня 2018 року № 40131510 про право власності ОСОБА_2 на спірну квартиру;

- зобов`язати ОСОБА_2 не чинити перешкоди у здійсненні позивачем права володіння та користування спірною квартирою шляхом передачі протягом трьох днів ключів від вхідних дверей квартири з дня набрання рішенням суду законної сили.

Позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що їй на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 .

У 2016 році вона випадково дізналася про те, що зазначена квартира за договором купівлі-продажу від 16 лютого 2016 року продана невідомій особі - ОСОБА_3 , яка 29 березня 2016 року отримала кредит у розмірі 2 000 000, 00 грн у Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест Кредит Груп» (далі - ТОВ «Інвест Кредит Груп», Товариство) під іпотеку придбаної за 900 000, 000 грн квартири.

Рішенням від 18 липня 2017 року у справі № 757/15025/16-ц Печерський районний суд міста Києва визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 16 лютого 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , зобов`язав її повернути квартиру.

Зазначене рішення суду в частині повернення квартири не було виконано, оскільки квартира була відчужена на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 15 березня 2018 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. М., іншій особі - ОСОБА_2 .

Враховуючи, що квартира вибула без волі її первісного власника ОСОБА_1 шляхом укладення договору купівлі-продажу, який у подальшому суд визнав недійсним, тому позивач вважала, що має право витребувати спірну квартиру від добросовісного набувача на підставі правил статей 387, 388 ЦК України.

Відповідач не надала відзив до суду першої інстанції.

Заочним рішенням від 12 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року, Печерський районний суд міста Києва частково задовольнив позов ОСОБА_1 .

Суд витребував квартиру АДРЕСА_1 у ОСОБА_2 на користь законного власника ОСОБА_1 .

Скасував рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Анохіної В. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15 березня 2018 року № 40131510 про право власності ОСОБА_2 на зазначену квартиру.

В іншій частині вимог позову суд відмовив.

Частково задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновків, що позивач обрала правильний спосіб захисту та довела правомірність своїх вимог, оскільки вона є власником спірної квартири, яку було відчужено поза її волею особою, яка не мала на це права, тому позовні вимоги про витребування квартири з чужого незаконного володіння та скасування рішення про реєстрацію, підлягають задоволенню.

Також суд першої інстанції звернув увагу, що у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові у певний строк та не зобов`язує не чинити перешкод у здійсненні користування власним майном ОСОБА_1 , оскільки таке рішення суду підлягає негайному та безумовному виконанню, має такі правові наслідки, як негайне повернення нерухомості законному володільцю в натурі, а тому вимоги про зобов`язання не чинити перешкоди не підлягають задоволенню.

Апеляційний суд додатково зазначив, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірної квартири, яку вона придбала на підставі договору купівлі-продажу квартири від 15 березня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. М., у ТОВ «Інвест Кредит Груп», яке на момент продажу квартири добросовісному набувачу не мало прав на цю квартиру у зв`язку з визнанням недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири, що укладений 16 лютого 2016 року від імені ОСОБА_1 з ОСОБА_3 , на підставі якого ОСОБА_3 передала в іпотеку Товариству цю квартиру.

Встановлені у справі обставини, за висновками апеляційного суду, повністю відповідають критеріям наявності загального (суспільного) інтересу, а посилання відповідача на порушення її прав власника як добросовісного набувача не можуть бути визнані підставою для відмови в позові. ЦК України визначає механізм повного відшкодування заподіяних кінцевим набувачам збитків. З урахуванням приписів частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України добросовісний набувач, який не заявив зустрічні позови у справі, може заявити до власника майна позов про відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів, та на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість. Також кінцевий набувач, із володіння та власності якого витребовується спірна квартира, не позбавлений можливості відновити порушені права на підставі частини першої статті 661 ЦК України, пред`явивши вимогу до осіб, в яких придбано квартиру, про відшкодування збитків. Проте, таких вимог у цьому судовому провадженні відповідач ОСОБА_2 не пред`являла.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

ОСОБА_2 16 грудня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить скасувати заочне рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року, направити справу на новий розгляд або для продовження розгляду.

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначила як підстави касаційного оскарження цих судових рішень те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій не застосували до спірних правовідносин правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц (провадження

№ 61-22378св19), щодо застосування правил статей 387, 388 ЦК України;

- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18-ц (провадження №14-436цс19), постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 487/1398/15-ц (провадження № 61-1175св18), від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц (провадження № 61-19921св18), від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16-ц (провадження

№ 61-35744св18), від 20 травня 2020 року у справі № 199/8047/16-ц (провадження № 61-13212св19), від 27 травня 2020 року у справі № 905/294/17, щодо захисту добросовісного набувача.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У наданому відзиві ОСОБА_1 просить залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_2 - без задоволення.

Позивач зазначає, що з врахуванням характеру спірних правовідносин відповідач не довела невідповідність втручання держави у її право власності за критерієм правомірного втручання у право на мирне володіння майном.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 13 січня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 .

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Верховний Суд у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 12 грудня 2002 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , який діяв за дорученням від імені ОСОБА_1 , уклали договір купівлі-продажу квартири, за умовами якого ОСОБА_1 купила квартиру АДРЕСА_1 . Право власності зареєстровано у Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна за ОСОБА_1 , запис у реєстраційній книзі № 88-110 з реєстровим № 6830 від 23 грудня 2002 року, про що зроблено відмітку на договорі.

Відповідно до договору від 16 лютого 2016 року купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 50, 90 кв. м, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець Р. О., позивачка ОСОБА_1 продала належну їй на праві власності квартиру ОСОБА_6

ОСОБА_6 29 березня 2016 року отримала кредит у ТОВ «Інвест Кредит Груп» у розмірі 2 000 000, 00 грн під іпотеку зазначеної квартири, придбаної за 900 000, 00 грн.

Рішенням від 18 липня 2017 року у цивільній справі № 757/15025/16-ц Печерський районний суд міста Києва задовольнив позов ОСОБА_1 до ОСОБА_6 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Р. О., ТОВ «Інвест Кредит Груп», про визнання недійсним договору.

Суд визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 16 лютого 2016 року від імені ОСОБА_1 з ОСОБА_3 , застосував наслідки недійсності правочину, передбачені статтею 216 ЦК України, зобов`язав ОСОБА_3 повернути ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , придбану за недійсним договором купівлі-продажу від 16 лютого 2016 року. Вирішив питання розподілу судових витрат.

Постановою від 20 грудня 2017 року Апеляційний суд міста Києва залишив без змін рішення Печерського районного суду міста Києва від 18 липня 2017 року, а апеляційну скаргу ОСОБА_6 - без задоволення. Суд встановив, що оспорюваний договір укладено без волевиявлення позивача, яка його не підписувала, згоди на його укладення не надавала.

Як зазначила сама позивачка, рішення суду в частині зобов`язання повернути їй спірну квартири не було виконано.

Надалі, згідно з договором купівлі-продажу квартири від 15 березня 2018 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. М., ТОВ «Інвест Кредит Груп» продало ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 12 серпня 2019 року № 177134520, власником квартири АДРЕСА_1 зареєстрована за ОСОБА_2 .

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (частина перша статті 658 ЦК України). Тож розпоряджатися майном, за загальним правилом, може тільки власник.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Якщо спір стосується правочину, укладеного самим власником, то його відносини з контрагентом мають договірний (зобов`язальний) характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли власник та володілець майна не перебували у договірних (зобов`язальних) відносинах один з одним, власник майна може використовувати тільки речово-правові способи захисту.

За загальним правилом, закріпленим у статті 387 ЦК України, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Верховний Суд України у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 зазначив, що витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і фактичним володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому правило частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в подальшому набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна правомірному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

В оцінці факту володіння у цій справі Верховний Суд застосовує правовий висновок, викладений у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження

№ 14-181цс18), згідно з яким особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння).

У пункті 114 постанови від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. У пунктах 83-86 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця правова норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача є обмеженими й можливі за умови, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача (постанова Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц (провадження № 61-22378св19)).

Враховуючи, що ОСОБА_1 та останній набувач квартири не перебувають у договірних відносинах, між ними не було укладено будь-яких цивільно-правових договорів з приводу спірного нерухомого майна, правові відносини між ними підлягають врегулюванню на підставі правил статей 387 та 388 ЦК України.

За встановлених фактичних обставин справи спірна квартира вибула з володіння ОСОБА_1 поза її волею, оскільки договір купівлі-продажу від її імені вчинила інша особа, цей правочин визнаний у судовому порядку недійсним. Водночас спірне майно було незаконно, без достатніх правових підстав відчужено і надалі.

Верховний Суд врахував, що добросовісність ОСОБА_2 як останнього набувача квартири не спростована у судовому порядку. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 зазначила, що оскільки добросовісність належить до загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), тому вона презюмується.

Отже, за таких фактичних обставин, коли майно вибуло з володіння власника поза його волею, а набувач майна є добросовісним, і сторони не пов`язані договірними відносинами, підлягають застосуванню пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України. За змістом цього правила якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Заперечуючи проти оскаржуваних рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції про витребування майна, заявник у касаційній скарзі зазначила про незастосування судами правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц (провадження № 61-19921св18), від 20 травня 2020 року у справі № 199/8047/16-ц (провадження № 61-13212св19). Відповідно до цих висновків правова конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку щодо відшкодування збитків, які завдані таким відчуженням. Тому задоволення віндикаційного позову і витребування спірної нерухомості у відповідача як добросовісного набувача на користь позивача призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод.

Верховний Суд врахував, що статтею 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Статтею 328 ЦК України визначено презумпцію правомірності набуття права власності. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Тож факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає законність і добросовісність такого набуття.

Підстави набуття права власності поділяють на первісні (набуття права власності вперше, незалежно від волі попередніх власників) і похідні (зміна власника).

Відповідно до правил ЦК України до первісних підстав набуття права власності належать набуття права на новостворене майно, у тому числі об`єкт будівництва (стаття 331), переробка речі (стаття 332), привласнення загальнодоступних дарів природи (стаття 333), набувальна давність (стаття 344) та інші.

Найбільш поширеним похідним способом набуття права власності є набуття права власності на підставі правочинів (стаття 334 ЦК України).

У справі № 645/4220/16-ц (провадження № 61-19921св18) Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову про витребування майна від добросовісного набувача, оскільки це призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, адже у такому випадку на добросовісного набувача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

Європейський суд з прав людини у справі «Каневська проти України» (§§ 46, 47 рішення від 17 листопада 2020 року, заява № 73944/11) зазначив, що при вирішенні майнового спору між кількома приватними особами національні суди, по суті, повинні були врівноважити конфліктуючі приватні інтереси з приводу спірного майна. При цьому вони спиралися на пункт 1 (3) статті 388 Цивільного кодексу, який національний законодавчий орган, діючи в рамках своєї широкої свободи розсуду відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, прийняв рішення ввести у внутрішнє цивільне законодавство положення, що регулюють подібні ситуації в цій справі (тобто ситуацію, в якій як первісний власник майна, так і його сумлінний покупець мають конкуруючі права на нього). Суд не вважає - і заявник не стверджував іншого - що пункт 1 (3) статті 388 ЦК України, дозволяє власнику майна стягнути його з добросовісного набувача, якщо останній втратив його проти своєї волі, як такий, що суперечить статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Дійсно, у всіх державах-учасниках Конвенції законодавство, що регулює приватноправові відносини між фізичними особами, включає норми, що визначають наслідки цих правовідносин для поваги до власності і, в деяких випадках, примус однієї особи до передачі володіння іншій. Такі правила в принципі не можуть вважатися такими, що суперечать зазначеному положенню, якщо тільки будь-яка особа не буде довільно і несправедливо позбавлена майна на користь іншої особи («Zagrebacka banka d. d. v. Croatia», заява № 39544/05, від 12 грудня 2013 року, § 251).

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

З тлумачення статті 330 ЦК України випливає, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (постанова Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 199/8047/16-ц (провадження № 61-13212св19)).

Верховний Суд врахував, що оскільки за правилами статті 388 ЦК України є підстави для витребування майна від добросовісного набувача, що свідчить про неможливість виникнення права власності у добросовісного набувача на спірне майно, тому заявник вправі звернутися до суду з позовом про захист своїх прав як добросовісного набувача.

Відповідно до частин першої та другої статті 390 ЦК України добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

За правилами частини першої статті 661 ЦК України у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Відповідно за обставин, коли у добросовісного набувача бракує підстав для набуття права власності на спірне майно, у нього виникає право на відшкодування шкоди, завданої внаслідок витребування у нього майна, позбавлення майна добросовісного набувача на користь іншої особи (попереднього законного власника майна) є справедливим.

Додатково оцінюючи обставини справи, Верховний Суд виходить з того, що набуття спірного майна, тобто майна, щодо якого тривають судові спори та вирішуються судові справи, не може набуватися правомірно набувачем від особи, яка не мала права його відчужувати. Перепродаж майна під час триваючого судового провадження щодо вирішення правових претензій на нього та до моменту виконання постановленого у такій судовій справі рішення суду, вочевидь, має на меті унеможливити повернення майна правомірному власникові, а отже, не може свідчити про правомірність такого відчуження та добросовісність подібного набуття прав на майно.

Водночас, відповідно до характеру заперечень відповідачки проти такого позову, пред`явленого до неї, вона мала доводити принаймні вступ у фактичне володіння спірним майном, проте такі обставини нею не доводилися та судами не встановлені. Тож твердження про порушення її права на мирне володіння майном в силу згаданої Конвенції є об`єктивно надуманим.

Встановивши, що суди першої та апеляційної інстанцій до спірних правовідносин правильно застосували норми матеріального права із дотриманням норм процесуального права, оскаржувані судові рішення відповідають правовим висновкам Верховного Суду, на які заявник посилалася у касаційній скарзі, інших доводів незаконності та необґрунтованості оскаржуваних судових рішень у касаційній скарзі не наведено, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду