ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 757/29997/15-ц

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Департамент ДВС), Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ) про відшкодування майнової та моральної шкоди.

В обґрунтування позову вказувала, що рішенням апеляційного суду Одеської області від 13 грудня 2007 року стягнено з держави в особі Державного казначейства України за рахунок державного бюджету на її користь 2 000 грн.

24 січня 2008 року Суворовським районним судом м. Одеси виданий виконавчий лист № 2-5593/07.

Постановою державного виконавця від 19 березня 2008 року боржникові надано строк для виконання судового рішення. 27 січня 2014 року постановою про повернення виконавчого документа державний виконавець Каращук К. Л. повернула виконавчий лист без подальшого виконання, обґрунтовуючи тим, що його виконання повинно здійснюватися відповідно до пунктів 35, 36 Порядку виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року № 845.

Ухвалою Суворовського районного суду міста Одеси від 11 червня 2014 року такі дії державного виконавця були визнані неправомірними, постанова про повернення виконавчого документа стягувачу від 27 січня 2014 року визнана незаконною, державного виконавця зобов`язано відновити виконавче провадження.

Постановою державного виконавця від 19 вересня 2014 року відновлено виконавче провадження, проте до часу звернення з позовом судове рішення не виконано. Зазначала, що тривалим невиконанням судового рішення

(близько 8 років) їй спричинено майнову шкоду, оскільки її було обмежено у володінні коштами, які були знецінені у результаті інфляційних процесів в Україні. Крім того, внаслідок невиконання судового рішення, що триває роками і є порушенням її права, вона зазнала моральних страждань, які полягають у втраті душевного спокою.

Посилаючись на статтю 56 Конституції України, частину третю статті 11 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» (далі - Закон № 202/98-ВР) у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду, позивач, збільшивши суму позовних вимог, просила стягнути з держави Україна в особі Державної казначейської служби України на її користь 4 336 грн у рахунок відшкодування майнової шкоди, яку складають інфляційні втрати та упущена вигода, і 3 000 грн - у відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 10 травня 2017 року, ухваленим у складі судді Васильєвої Н. П., у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що тривале невиконання судового рішення не пов`язано з діями або бездіяльністю державного виконавця, у діях якого не встановлено складу правопорушення, яке дає підстави для цивільно-правової відповідальності. Положення статті 625 ЦК України регулюють договірні правовідносини та не поширюються на спірні правовідносини, які пов`язані з невиконанням судового рішення та заподіянням шкоди.

Справа переглядалась в апеляційному порядку неодноразово.

Останньою постановою Київського апеляційного суду від 6 березня 2019 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 18 березня 2019 року, рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 травня 2017 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову.

Стягнено з держави Україна в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів державного бюджету на користь ОСОБА_1 3 886 грн у відшкодування майнової шкоди та 2 000 грн - у відшкодування моральної шкоди.

У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.

Приймаючи постанову, апеляційний суд виходив з доведення позивачем належними і допустимими доказами невиконання судового рішення саме внаслідок протиправних дій чи бездіяльності державного виконавця, що дає підстави вважати доведеним факт завдання позивачу шкоди у розумінні статей 1173, 1174 ЦК України. Встановивши усі складові елементи, необхідні для цивільно-правової відповідальності за наведеними правовими нормами, апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.

У квітні 2019 року ДКСУ України звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 6 березня

2019 року і залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 травня 2017 року.

Касаційна скарга мотивована неврахування судом апеляційної інстанції висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), про те, що за частиною другою статті 625 ЦК України саме боржник має нести відповідальність за невиконання рішення суду, тому стягнення інфляційних втрат з ДКСУ не ґрунтується на законі.

На думку заявника, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про стягнення коштів саме з ДКСУ, не врахувавши висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 6 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц, згідно з яким не допускається стягнення з ДКСУ майнової та моральної шкоди, оскільки це змінює встановлений законодавством порядок виплати відповідних коштів.

Крім того, у квітні 2019 року Департамент ДВС звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасуватипостанову Київського апеляційного суду від 6 березня 2019 року і ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити.

Касаційна скарга Департаменту ДВС мотивована тим, що відділом примусового виконання рішень вказаного Департамента під час виконання рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 3 жовтня 2007 року у справі № 2-5593/07 щодо безспірного списання коштів з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 на адресу ДКСУ неодноразово направлялись виконавчі документи, проте вони повертались із посиланням на встановлення окремого порядку виконання рішення такої категорії.

Відділ примусового виконання рішень Департаменту ДВС 24 січня 2012 року, 12 березня 2012 року та 28 квітня 2012 року надсилав позивачу листи, у яких роз`яснював право на звернення до цього відділу із заявою про повернення виконавчого документа для пред`явлення його у спосіб, визначений Порядком виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року № 845 (далі - Порядок), проте позивач не реалізувала таке право.

Апеляційний суд, як вважає заявник, помилково врахував судові рішення у справах № 1527/11669/12, № 523/11257/13-ц, № 523/1956/14-ц, якими скасовано постанови державного виконавця, оскільки тривале невиконання судового рішення, яке підлягало виконанню органами ДКСУ, не пов`язане з бездіяльністю державного виконавця.

На думку Департаменту ДВС, поза увагою апеляційного суду залишилось ненадання позивачем доказів завдання йому реальних збитків, а заявлена вимога про стягнення інфляційних втрат за своєю природою не є збитками. Сама по собі наявність судових рішень про скасування постанов державного виконавця не є доказами невиконання рішення суду у зв`язку з протиправними діями або бездіяльністю державного виконавця.

У серпні 2019 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу Департаменту ДВС, який не може бути врахований касаційним судом, оскільки в порушення частини п`ятої статті 178 ЦПК України до відзиву не надано документів, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Департаменту ДВС, витребувано матеріали справи з суду першої інстанції та зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 6 березня 2019 рокудо закінчення перегляду судових рішень в касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду 5 липня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ДКСУ і ухвалою цього ж суду від 10 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 3 жовтня 2007 року у справі № 2-5593/07 задоволено частково позов ОСОБА_1 до Другого відділу державної виконавчої служби районного управління юстиції у Суворовському районі м. Одеси, Головного Управління Державного казначейства України в Одеській області і Державного казначейства України про відшкодування майнової та моральної шкоди і стягнено з Державного казначейства України на користь ОСОБА_1 2 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 13 грудня 2007 року резолютивну частину цього судового рішення змінено. Стягнено з держави в особі Державного казначейства України за рахунок Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 2 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.

На виконання рішення апеляційного суду Одеської області від 13 грудня

2007 року у справі № 2-5593/07 Суворовським районним судом м. Одеси 24 січня 2008 року видано виконавчий лист.

Постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України від 19 березня 2008 року відкрито виконавче провадження № 6692786.

Суди встановили, що протягом виконання рішення апеляційного суду Одеської області від 13 грудня 2007 року у справі № 2-5593/07 державні виконавці неодноразово виносили постанови про повернення виконавчого документа стягувачу, які в подальшому визнавались неправомірними у судовому порядку, виконавче провадження відновлювалось.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 20 вересня 2012 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 9 листопада 2012 року, у справі № 1527/11669/12 скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано неправомірними постанову та дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України, пов`язані з прийняттям постанови від 17 липня 2012 року про повернення стягувачу виконавчого документа (виконавчого листа) № 2-5593/07, виданого 24 січня 2008 року Суворовським районним судом м. Одеси.

Постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України від 14 лютого 2013 року відновлено виконавче провадження з виконання виконавчого листа від 24 січня 2008 року № 2-5593/07.

Постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України від 18 лютого 2013 року виконавчий документ повернено стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції Закону, чинній на момент винесення постанови).

Суди встановили, що ухвалою Суворовського районного суду міста Одеси від 21 серпня 2013 року у справі № 523/11257/13-ц скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України, пов`язані з невжиттям заходів примусового виконання і прийняттям постанови 18 лютого 2013 року про повернення виконавчого документу, неправомірними, визнано вказану постанову незаконною. Зобов`язано головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України відновити виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 2-5593/07.

У подальшому постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України від 27 січня 2014 року виконавчий документ повернено стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції Закону, чинній на момент винесення постанови).

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 11 червня 2014 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 10 липня 2014 року, у справі № 523/1956/14-ц скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано неправомірними дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України щодо винесення постанови про повернення виконавчого документа від 27 січня 2014 року. Визнано незаконною постанову від 27 січня 2014 року про повернення виконавчого документа стягувачу. Зобов`язано головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України відновити виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 2-5593/07.

Постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України від 19 вересня 2014 року відновлено виконавче провадження з виконання виконавчого листа від 24 січня 2008 року № 2-5593/07.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ДКСУ на постанову Київського апеляційного суду від 6 березня 2019 року та касаційної скарги Департаменту ДВСна постанову Київського апеляційного суду від 6 березня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 18 березня 2019 рокуздійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147?VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційних скарг і відзиву на касаційну скаргу Департамента ДВС, суд дійшов таких висновків.

Щодо вирішення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України).

Згідно зі статтею 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Відповідно до статті 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Отже, зазначені підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом завдання шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Збитки, завдані державним виконавцем громадянам чи юридичним особам під час здійснення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом. Предметом доказування у такій справі є факти неправомірних дій (бездіяльності) державного виконавця при виконанні вимог виконавчого документа, виникнення шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями (бездіяльністю) державного виконавця і заподіяння ним шкоди. Неправомірність дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись належними доказами, зокрема, відповідним рішенням суду, яке може мати преюдиційне значення для справи про відшкодування збитків (див. постанову Верховного Суду України від 25 жовтня 2005 року у справі № 32/421).

Підставою для застосування цивільно-правової відповідальності відповідно до статті 1166 ЦК України є наявність у діях особи складу цивільного правопорушення, елементами якого, з урахуванням особливостей, передбачених статтями 1173, 1174 ЦК України, є завдана шкода, протиправна поведінка та причинний зв`язок між ними.

Верховний Суд зазначає, що при розгляді позовів фізичних чи юридичних осіб про відшкодування завданої шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, державного виконавця під час проведення виконавчого провадження суди повинні виходити з положень статті 56 Конституції України, а також з положень статей 1173, 1174 ЦК України і враховувати, що в таких справах відповідачами є держава в особі відповідних органів державної виконавчої служби, що мають статус юридичної особи, в яких працюють державні виконавці, та відповідних територіальних органів Державної казначейської служби України.

Підставою цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини.

Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення посадових осіб державної виконавчої служби.

З урахуванням вказаних норм законодавства суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди є правопорушення, що включає такі складові елементи як шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними.

Шкода є обов`язковою умовою цивільно-правової відповідальності. Під шкодою розуміють зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага. Залежно від об`єкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (моральну) шкоду.

Грошовий вираз майнової шкоди є збитками. Відповідно до статті 22 ЦК України збитками є: 1) втрати, яких зазнала особа у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відшкодування збитків - це відновлення майнового стану учасника правовідносин за рахунок іншого суб`єкта - правопорушника. Водночас потерпіла особа має довести наявність та розмір збитків.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що невчинення посадовими особами державної виконавчої служби всіх необхідних виконавчих дій призвело до невиконання судового рішення, а тому вона має право, зокрема, на відшкодування майнової шкоди, а саме інфляційних втрат та упущеної вигоди.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову про відшкодування майнової шкоди та стягнення інфляційних втрат, суд апеляційної інстанції не врахував, що вимога про відшкодування інфляційних втрат не підлягає відшкодуванню на підставі статей 1173, 1174 ЦК України, оскільки за змістом частини другої статті 625 ЦК нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання і виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Відповідно до змісту частини першої статті 598, статей 599, 600, 604-609 ЦК України саме по собі судове рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання з боржника сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.

Спірні правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі, пов`язані з примусовим виконанням судового рішення, у яких державна виконавча служба виступає суб`єктом примусового стягнення коштів за виконавчими документами, а не боржником у грошовому зобов`язанні, та є відповідальною за свої дії чи бездіяльність у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Інфляційні втрати за своєю правовою природою є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання.

За таких обставин позов в частині вирішення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди у виді стягнення інфляційних втрат є безпідставним та задоволенню не підлягає.

Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 12 березня 2020 року у справі № 757/74887/17-ц (провадження № 61-11090св19), від 12 серпня 2020 року у справі № 761/7165/17 (провадження № 61-20203св19) та від 1 грудня 2021 року у справі № 757/64086/19 (провадження № 61-15816св20).

Вважаючи обґрунтованими позовні вимоги в частині стягнення інфляційних втрат, суд апеляційної інстанції помилково послався на висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 1 жовтня 2014 року у справі № 6-113цс14, оскільки у вказаній справі позивач просив стягнути інфляційні втрати та 3% річних за прострочення виконання рішення суду саме з боржника. У справі, яка переглядається, Департамент ДВС виступає органом, який здійснює примусове виконання рішення, та не є боржником.

Неправильне застосування норм матеріального права надає суду касаційної інстанції повноваження не обмежуватися доводами та вимогами касаційної скарги, як визначено частиною третьою статті 400 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги.

Згідно зі статтею 413 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

За таких обставин касаційний суд скасовує постанову Київського апеляційного суду від 6 березня 2019 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та ухвалу цього ж суду 18 березня 2019 року, якою внесено виправлення в оскаржувану постанову в частині розміру стягнених інфляційних втрат, і залишає в цій частині в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 травня 2017 року.

Разом з тим, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позову про стягнення упущеної вигоди у зв`язку з недоведенням таких позовних вимог належними і допустимими доказами. Доводи касаційних скарг висновків апеляційного суду в цій частині не спростовують.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про стягнення упущеної вигоди, оскільки апеляційний суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив у цій частині судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги у вказаній частині без задоволення, а постанову апеляційного суду у відповідній частині без змін.

Щодо вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди

Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

У справі, яка переглядається, встановлено, що ухвалами Суворовського районного суду міста Одеси у справах № 1527/11669/12, № 523/11257/13-ц, № 523/1956/14-ц визнавались неправомірними дії та рішення державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України при проведенні виконавчих дій, а саме щодо повернення виконавчого документа стягувачу із покладенням на державного виконавця обов`язку вчинити дії на відновлення порушених прав заявника.

Зазначеними судовими рішеннями встановлено бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби в частині належного та ефективного виконання судового рішення.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо), та, з урахуванням інших обставин, зокрема, тяжкості вимушених змін у життєвих стосунках, ступеню зниження престижу і ділової репутації позивача. При цьому виходити слід із засад розумності, виваженості та справедливості.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає, як складові, елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом з тим, обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову.

Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення всіх складових деліктної відповідальності, на підставі чого суд встановлює наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).

Оскільки судовими рішеннями встановлена бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби в процесі виконання судових рішень про стягнення коштів, Верховний Суд дійшов висновку, що наявні усі складові цивільно-правової відповідальності, що є підставою для часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди.

Врахувавши тривалість вимушених змін у житті позивача, глибину душевних страждань, яких зазнала ОСОБА_1 внаслідок неналежного примусового виконання судового рішення про стягнення на її користь грошових коштів в розмірі 2 000 грн, та з урахуванням вимог розумності і справедливості, суд апеляційної інстанції правильно визначив розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 2 000 грн і такий її розмір позивач не оскаржує.

Визначений розмір моральної шкоди відповідає засадам розумності та справедливості з урахуванням характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань позивача, ступеня вини посадових осіб державної виконавчої служби у завданні моральної шкоди, а також тих обставин, що наведеними вище судовими рішеннями про визнання бездіяльності посадових осіб державної виконавчої служби порушене право позивача фактично було відновлено. При цьому сам факт визнання порушеного права є адекватним засобом для згладжування душевних страждань і справедливої сатисфакції.

Касаційний суд відхиляє доводи касаційної скарги Департаменту ДВС про недотримання позивачем Порядку при виконанні судового рішення, оскільки цей порядок діє з 3 серпня 2011 року, а виконавчий документ, який перебував на примусовому виконання, виданий 24 січня 2008 року.

Інші доводи касаційних скарг не дають підстав вважати, що при розгляді справи апеляційним судом допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, висновків апеляційного суду не спростовують і зводяться до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу статті 400 ЦПК України у редакції Кодексу від 3 жовтня 2017 року суд касаційної інстанції не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК

України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і на такі заявники не вказують.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржуване судове рішення в цій частині відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, оскільки апеляційний суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив у цій частині судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги у вказаній частині без задоволення, а постанови апеляційного суду у відповідній частині без змін.

Щодо поновлення виконання постанови

Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2019 року зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 6 березня 2019 року у справі № 757/29997/15-ц до закінчення перегляду судових рішень у касаційному порядку.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи висновок суду касаційної інстанції про залишення без змін постанови Київського апеляційного суду від 6 березня 2019 року в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, виконання постанови апеляційного суду у цій частині підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400, 410, 413 ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду