ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 484/906/22

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи, наведені в касаційній скарзі, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла таких висновків.

Згідно зі ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Положеннями ст. 438 КПК України визначено, що підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

Відповідно до приписів ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

За правилами статей 370, 420 КПК України суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції та ухвалює свій вирок у разі необхідності застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення, необхідності застосувати більш суворе покарання, а також у разі скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції або ж у разі неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання. Таке рішення апеляційного суду має бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.

Положеннями ч. 2 ст. 50 КК України визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно до вимог ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують і обтяжують покарання.

Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання, тощо.

Згідно з ч. 1 ст. 75 КК України, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням. Питання призначення покарання та звільнення від його відбування визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, які пом`якшують або обтяжують покарання, тощо.

Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

Разом із тим, як уже зазначалось раніше, дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання мають межі, визначені змістом статей 409, 414, 438 КПК України, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема, коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.

Переглядаючи кримінальне провадження за апеляційною скаргою прокурора, суд апеляційної інстанції вважав, що, визначивши ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки, місцевий суд дотримався вимог ст. 65 КК України та врахував тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, особу обвинуваченого, який на підставі ст. 89 КК України раніше не судимий, має на утриманні матір пенсійного віку, обставину, яка пом`якшує покарання - щире каяття, а також обставину, яка обтяжує покарання - вчинення кримінального правопорушення особою, що перебуває у стані алкогольного сп`яніння.

Проте за результатами апеляційного розгляду цей суд дійшов обґрунтованого висновку, що рішення суду першої інстанції про звільнення ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням не можна вважати таким, що ухвалене з дотриманням матеріального та процесуального закону, з огляду на те, що суд першої інстанції застосував закон, який не підлягав застосуванню.

Ухвалюючи рішення про скасування вироку суду першої інстанції в частині звільнення ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням на підставі статей 75, 76 КК України, апеляційний суд, зокрема, зазначив, що у вироку цього суду відсутній обґрунтований та підтверджений належними доказами висновок про можливість виправлення ОСОБА_7 і попередження вчинення ним нових злочинів без відбування покарання як це визначено ч. 1 ст. 75 КК України.

Крім того, апеляційний суд звернув увагу на те, що вирок суду не містить належного мотивування прийнятого рішення, оскільки одні й ті ж обставини враховано як при призначенні покарання, так і при прийнятті рішення про звільнення від його відбування.

Апеляційний суд у вироку також зазначив, що поза увагою суду першої інстанції залишилися дані про особу ОСОБА_7 , який не працює, не має офіційних джерел існування, що спонукало його до вчинення тяжкого корисливого злочину. При цьому, будучи особою працездатного віку, здійснення злочинної діяльності ОСОБА_7 пояснював складним матеріальним становищем.

Що стосується доводів захисника про те, що апеляційний суд залишив поза увагою заяви потерпілих, які претензій до ОСОБА_7 не мали, Суд зазначає таке.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, потерпілі ОСОБА_9 та ОСОБА_8 подали до суду першої інстанції заяви про розгляд провадження за їх відсутності у зв`язку з тим, що вони не мають претензій до ОСОБА_7 . Разом з тим, при призначенні покарання потерпілі поклалися на розсуд суду.

Варто зауважити, що думка потерпілих є важливою у справах приватного обвинувачення. Натомість у цьому кримінальному провадженні вона не є вирішальною, оскільки вчинений засудженим злочин відноситься до кримінальних правопорушень проти власності та відповідно кримінальне провадження здійснюється у формі публічного обвинувачення. Тому доводи касаційної скарги захисника в цій частині не є слушними.

У зв`язку з тим, що в касаційній скарзі захисника відсутнє таке обґрунтування необхідності застосування до засудженого положень ст. 75 КК України, яке б указувало на істотну диспропорцію між визначеним судом покаранням та вчиненим злочинним діянням, Суд вважає, що призначене покарання не порушує загальних засад його призначення, встановлених КК України, і відповідає принципам законності, індивідуалізації та справедливості, не виходить за межі дискреційних повноважень суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування. Таким чином, Суд не вбачає підстав вважати це покарання явно несправедливим через суворість.

Отже, призначене апеляційним судом ОСОБА_7 покарання ґрунтується на положеннях статей 50 і 65 КК України, згаданих вище принципам, є необхідним для його виправлення та попередження нових злочинів.

Вирок апеляційного суду належним чином мотивовано, він узгоджується з вимогам статей 370, 374 і 420 КПК України.

Оскільки закон України про кримінальну відповідальність застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, а призначене покарання відповідає тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого, касаційну скаргу захисника слід залишити без задоволення, а вирок суду апеляційної інстанції - без зміни.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд