ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 757/1623/20-ц

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживачів та стягнення пені, посилаючись на те, що 13 лютого 2014 року через систему дистанційного обслуговування «Приват24», перебуваючи на території Автономної Республіки Крим (далі - АР Крим), він відкрив депозитний рахунок № НОМЕР_1 у Публічному акціонерному товаристві Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), на який перерахував грошові кошти в розмірі 30 000 доларів США з належного йому в банку рахунку № НОМЕР_2 . Навесні 2014 року у зв`язку з припиненням функціонування банківських відділень відповідача на території АР Крим та міста Севастополя його рахунок було заблоковано. З метою отримання належних йому коштів та нарахованих за ними відсотків він неодноразово звертався до ПАТ КБ «ПриватБанк» з вимогами поновити йому доступ до рахунку, на що банк не реагував. 13 квітня 2017 року він надіслав заяву до головного офісу ПАТ «КБ «ПриватБанк», в якій вимагав перевести суму вкладу в розмірі 30 000 доларів США та нараховані відсотки на належний йому рахунок. У зв`язку з тим, що зазначену заяву банк залишив без задоволення, він був змушений звернутися до суду з відповідним позовом. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 23 серпня 2018 року у справі № 757/51774/17-ц, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 21 серпня 2019 року, було стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на його користь суму депозитного вкладу, розміщеного на рахунку № НОМЕР_1 , в розмірі 30 000 доларів США, нараховані відсотки за період з 13 лютого до 12 березня 2014 року в розмірі 184,10 доларів США, ненараховані відсотки за період з 13 березня 2014 року до 24 квітня 2017 року в розмірі 7 489,32 доларів США, ненараховані відсотки за період з 25 квітня до 03 травня 2017 року в розмірі 7,40 доларів США, ненараховані відсотки за період з 04 травня 2017 року до 07 серпня 2018 року в розмірі 3,79 доларів США, три відсотки річних за період з 25 квітня 2017 року до 07 серпня 2018 року в розмірі 31 440,96 грн. Вважає, що відповідач повинен сплатити йому пеню за прострочення виконання зобов`язання з повернення вкладу та відсотків на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 14 січня 2019 року по 14 січня 2020 року (в межах спеціальної позовної давності до вимоги про стягнення пені, тобто за один останній рік до дня подання позову) в розмірі 412 646,47 доларів США. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на свою користь зазначену суму грошових коштів.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 04 серпня 2020 року у складі судді Ільєвої Т. Г. позов задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 пеню в розмірі 1 044 994,24 грн за кожен день прострочення по депозитному рахунку № 26357623727115, на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у вигляді сплати пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. З огляду на порушення відповідачем прав позивача на повернення внесеного грошового вкладу для захисту права споживача фінансових послуг з банку необхідно стягнути передбачену Законом України «Про захист прав споживачів» пеню за депозитом та відповідно до частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зменшити її розмір до суми неповернутого вкладу та відсотків. При цьому пеня підлягає стягненню в національній валюті за офіційним курсом гривні, встановленим Національним банком України (далі - НБУ) на день ухвалення рішення суду.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 червня 2022 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 серпня 2020 року скасовано і ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 пеню в розмірі 224 774,84 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» слід тлумачити так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має обчислюватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі базою нарахування пені слід вважати розмір відсотків на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені. Однак, обчислюючи розмір пені, суд першої інстанції включив у базу нарахування не лише відсотки, а й суму вкладу. Отже, в даному випадку розмір пені, який підлягає нарахуванню відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», становить 84 146,48 доларів США ((184,10 доларів США +7 489,32 доларів США +7,40 доларів США +3,79 доларів США) х 3 % х 365 днів). Водночас, враховуючи, що розмір пені (84 146,48 доларів США) значно перевищує суму невиплачених банком відсотків за вкладом (7 684,61 доларів США), на підставі частини третьої статті 551 ЦК України пеня підлягає зменшенню до суми неповернутих відсотків - 7 684,61 доларів США, що за курсом НБУ на 07 червня 2022 року становить 224 774,84 грн. Доводи представника відповідача про необхідність врахування правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17, не заслуговують на увагу, оскільки, на відміну від вказаної справи, в цій справі не ухвалювалося рішення суду про розірвання між сторонами договору банківського вкладу.

У червні 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» подалодо Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати постанову Київського апеляційного суду від 07 червня 2022 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), АТ КБ «ПриватБанк» вказало, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 та в постановах Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 321/404/19, від 08 грудня 2021 року у справі № 757/26746/17-ц, від 14 грудня 2021 року у справі № 757/51306/17-ц, від 21 грудня 2021 року у справі № 369/7118/18, від 16 лютого 2022 року у справі № 757/38605/19. В цій справі положення частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не підлягали застосуванню до спірних правовідносин. Після ухвалення рішення про стягнення депозитного вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється Закон України «Про захист прав споживачів», а тому пеня на підставі частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується.

У серпні 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Дугінов Д. А. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Лідовця Р. А.від 01 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Печерського районного суду міста Києва.

31 серпня 2022 року справа № 757/1623/20-ц надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 20 січня 2023 року у зв`язку з перебуванням судді Черняк Ю. В. у відпустці, пов`язаної з вагітністю і пологами, призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 січня 2023 року матеріали справи № 757/1623/20-ц передано судді-доповідачу Стрільчуку В. А., судді, які входять до складу колегії: Ігнатенко В. М., Карпенко С. О.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає.

Судами встановлено, що 13 лютого 2014 року через систему дистанційного обслуговування «Приват24», перебуваючи на території АР Крим, ОСОБА_1 відкрив депозитний рахунок № НОМЕР_1 в ПАТ КБ «ПриватБанк», на який перерахував грошові кошти в розмірі 30 000 доларів США з належного йому в банку рахунку № НОМЕР_2 .

13 квітня 2017 року ОСОБА_1 через свого представника звернувся з листом до голови правління АТ КБ «ПриватБанк», в якому просив повернути йому грошову суму в розмірі 30 000 доларів США шляхом перерахування з депозитного рахунку № НОМЕР_1 , відкритого через банківську систему «Приват24», на картковий рахунок № НОМЕР_3 або видати через касу відділення банку. В листі позивач також просив надати відомості щодо нарахованих відсотків на суму вкладу, виписки за рахунками № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 .

Розглянувши звернення позивача, АТ КБ «ПриватБанк» листом від 08 травня 2017 року, посилаючись на те, що вимушене припинення діяльності банку на території АР Крим і міста Севастополя призвело до втрати можливості здійснювати банківську діяльність та незаконного вилучення майна банку, яке знаходилося на окупованій території, фактичної конфіскації частини його майнового комплексу, повідомило, що в банку відсутній доступ до первинної документації за вищезгаданими рахунками, тому надати будь-яку інформацію не є можливим.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 23 серпня 2018 року у справі № 757/51774/17-ц, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 21 серпня 2019 року та постановою Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року, стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суму депозитного вкладу, розміщеного на рахунку № НОМЕР_1 , в розмірі 30 000 доларів США, нараховані відсотки за період з 13 лютого до 12 березня 2014 року в розмірі 184,10 доларів США, ненараховані відсотки за період з 13 березня 2014 року до 24 квітня 2017 року в розмірі 7 489,32 доларів США, ненараховані відсотки за період з 25 квітня до 03 травня 2017 року в розмірі 7,40 доларів США, ненараховані відсотки за період з 04 травня 2017 року до 07 серпня 2018 року в розмірі 3,79 доларів США, три відсотки річних за період з 25 квітня 2017 року до 07 серпня 2018 року в розмірі 31 440,96 грн.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що відповідач повинен сплатити йому пеню за прострочення виконання зобов`язання з повернення вкладу та відсотків на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 14 січня 2019 року по 14 січня 2020 року (в межах спеціальної позовної давності до вимоги про стягнення пені, тобто за один останній рік до дня подання позову) в розмірі 412 646,47 доларів США.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу). До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.

Згідно з частиною першою статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

Договір банківського вкладу має своїм наслідком ту обставину, що готівкові кошти вкладника передаються ним у власність банку, а безготівкові кошти - в повне розпорядження банку. Відповідні дії вкладника є необхідною умовою виникнення зобов`язання за договором банківського вкладу, згідно з яким у вкладника виникає право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати процентів на неї, а в банку - відповідний обов`язок. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено переданням коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов`язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника).

Відповідно до статті 1060 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу на вимогу банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника. Умова договору банківського вкладу на вимогу про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною. За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу. Повернення вкладникові банківського строкового вкладу та нарахованих процентів за цим вкладом на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, можливе виключно у випадках, якщо це передбачено умовами договору банківського строкового вкладу. Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

Згідно зі статтею 1061 ЦК України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Якщо договором не встановлений розмір процентів, банк зобов`язаний виплачувати проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України. Банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, якщо інше не встановлено договором. У разі зменшення банком розміру процентів на вклади на вимогу новий розмір процентів застосовується до вкладів, внесених до повідомлення вкладників про зменшення процентів, зі спливом одного місяця з моменту відповідного повідомлення, якщо інше не встановлено договором. Встановлений договором розмір процентів на строковий вклад або на вклад, внесений на умовах його повернення у разі настання визначених договором обставин, не може бути односторонньо зменшений банком, якщо інше не встановлено законом. Умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів на строковий вклад в односторонньому порядку є нікчемною. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором банківського вкладу. У разі повернення вкладу виплачуються усі нараховані до цього моменту проценти.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України).

Відповідно до преамбули Закону України «Про захист прав споживачів» він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

У Законі України «Про захист прав споживачів» не визначено вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та керуючись загальними принципами цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб`єкта - споживача.

У статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

Отже, Законом України «Про захист прав споживачів» врегульовані договірні відносини за участі споживача.

Частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Таким чином, пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 зазначеного Закону, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача.

Правова позиція про те, що відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань і має наслідком настання відповідальності, визначеної частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19).

У загальноприйнятому розумінні поняття «вартість послуги» - це грошові кошти у визначеному сторонами відповідного договору розмірі, які споживач сплачує виконавцю за наданому останнім послугу.

При цьому такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. Виходячи з наведеного, розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунка не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

Крім того, за змістом правових норм параграфа 3 «Банківський вклад» глави 71 та параграфа 1 «Загальні положення про банківський рахунок» глави 72 ЦК України як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка відповідні банківські послуги надаються банком безкоштовно, тобто споживач не оплачує виконавцю такі послуги, якщо це не передбачено умовами укладених між сторонами договорів.

Отже, з урахуванням розширеного змісту поняття «послуга», прийнятого в законодавстві про захист прав споживачів, й усі пов`язані з ним норми слід трактувати таким чином, щоб вони відповідали дійсному його змісту (за необхідності - трактувати розширено). Тому дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору.

Тобто обов`язок банку за договором банківського вкладу (депозиту) повернути суму вкладу безумовно є грошовим, однак обов`язок повернення суми вкладу не зумовлює відплатність договору банківського вкладу (депозиту), через що ця сума не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

Разом із тим, дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

Наведені правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20).

За змістом частини третьої статті 1058 ЦК України до відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського вкладу сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом.

Закінчення строку дії договору банківського вкладу або розірвання договору банківського вкладу на вимогу однієї із сторін, в разі невиконання зобов`язань не припиняє зобов`язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов`язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю правовою природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а відтак відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування грошовими коштами, що свідчить про відсутність подвійного стягнення при нарахуванні 3 % річних від простроченої суми, включаючи нараховані проценти за користування коштами, встановленими договором.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15 (провадження № 61-11520св20) зазначено, що у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651 - 654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20), на яку послався заявник в касаційній скарзі, вказано, що відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. Після припинення договору банківського вкладу між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, яке підтверджено судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту припинення договору банківського вкладу пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не нараховується.

В постанові Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 321/404/19 (провадження № 61-19237св20), на яку також послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що після ухвалення судового рішення апеляційним судом Запорізької області від 05 червня 2018 року, яким стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь позивача депозитний вклад, договірні відносин між сторонами є такими, що припинилися. Після ухвалення рішення про стягнення депозитного вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується. Оскільки між позивачами та банком припинено правовідносини з договору банківського вкладу, то частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини й відповідно рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення пені згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» з ухваленням у цій частині нового судового рішення - про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог. Подібний висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20).

В постанові Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі № 757/17252/18-ц (провадження № 61-18002св19) вказано, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що «пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача. Разом з тим після ухвалення судового рішення Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області від 04 грудня 2014 року (справа № 320/9186/14-ц), яке набрало законної сили 25 березня 2015 року, розірвано договори банківського вкладу, тому між сторонами, кожним із вкладників та банком, припинилися договірні правовідносини з договорів банківського вкладу. Після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується». Отже, у справі, яка переглядається, зухваленням рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 липня 2015 року про повернення на користь позивача суми вкладів, яке набрало законної сили, відбулось розірвання договорів банківського вкладу, що потягнуло за собою припинення між сторонами споживчих правовідносин і право позивача (вкладника) на стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 15 вересня 2016 року до 15 вересня 2017 року, коли між сторонами вже не існувало договірних правовідносин щодо банківського вкладу (споживчих правовідносин). Оскільки суди правильно відмовили у стягнення пені у заявленому позивачем розмірі, але помилились щодо мотивів відмови, оскаржені судові рішення належить змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

В постанові Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі № 752/25444/18 (провадження № 61-6867св20) вказано, що апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за договорами банківських вкладів, які були заявлені за період з 04 грудня 2017 року до 06 лютого 2018 року включно, виходив з обґрунтованості вимог про таке стягнення. Врахувавши положення частини третьої статі 551 ЦК України, частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», погодився з розрахунком пені, наведеним позивачем, як таким, що відповідає принципам співмірності та розумності. Звертаючись до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову апеляційного суду, ПАТ КБ «ПриватБанк» вказувало на порушення, на його думку, апеляційним судом положень частини третьої статті 551 ЦК України щодо обчислення пені, яка нараховується на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Зокрема, заявник не погоджується з розміром пені, який присуджено до стягнення судом апеляційної інстанції. З огляду на те, що правові висновки у тотожній справі, зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) та в постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) після ухвалення судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень, отже, Верховний Суд, переглядаючи оскаржувані рішення враховує ці правові висновки. Таким чином, після ухвалення рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2017 року у справі № 752/11889/17, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 листопада 2017 року, яким стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь позивача депозитний вклад, договірні відносин між сторонами є такими, що припинилися. Після ухвалення рішення про стягнення депозитного вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується. За таких обставин, постанова апеляційного суду в частині позовних вимог про стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» підлягає скасуванню.

Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи, зокрема, завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними і публічними інтересами, особливості предмета спору, ціни позову (стаття 11 ЦПК України).

Частиною третьою статті 551 ЦК України встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19) вказано, що справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин. Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу. Зокрема, загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Наприклад, такими правилами є правила про неустойку, передбачені статтями 549-552 ЦК України. Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина перша статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер. Така неустойка стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. Для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Тож право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві. Водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах.

При цьому, виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, суд, в тому числі і з власної ініціативи, може зменшити розмір неустойки (пені) до її розумного розміру (див. постанову Верховного Суду від 30 березня 2021 року у справі № 902/538/18).

Таким чином, суд, оцінивши надані докази та обставини справи у їх сукупності, має право на власний розсуд зменшити розмір неустойки, в тому числі до її розумного розміру, з огляду на те, що наявність у кредитора (вкладника) можливості стягувати зі сторони, яка порушила зобов`язання, надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов`язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором. Отже, застосовуючи положення частини третьої статті 551 ЦК України, суди мають забезпечувати дотримання балансу інтересів сторін у справі з урахуванням як правового призначення неустойки, так і принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності.

Встановивши, що в порушення своїх зобов`язань відповідач не виконував вимогу вкладника щодо видачі належних йому грошових коштів за банківським вкладом, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь позивача пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» в розмірі 3 % від суми невиплачених банком відсотків за вкладом.

Однак, безпідставно не врахувавши правові висновки, викладені Верховним Судом у вищезгаданих постановах від 01 грудня 2021 року у справі № 321/404/19 (на яку також послався заявник в касаційній скарзі), від 29 червня 2022 року у справі № 757/17252/18-ц, від 17 серпня 2022 року у справі № 752/25444/18, апеляційний суд залишив поза увагою те, що після ухвалення судом рішення про стягнення депозитного вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням про стягнення депозитного вкладу законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 просив стягнути з банку на свою користь пеню на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 14 січня 2019 року по 14 січня 2020 року (в межах спеціальної позовної давності, тобто за один останній рік до дня подання позову), тоді як рішенням Печерського районного суду міста Києва від 23 серпня 2018 року у справі № 757/51774/17-ц, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 21 серпня 2019 року, стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь позивача суму депозитного вкладу та невиплачені відсотки.

Таким чином, апеляційний суд безпідставно обчислив загальний розмір пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за весь період, за який позивач просив нарахувати пеню (з 14 січня 2019 року по 14 січня 2020 року), оскільки з моменту набрання 21 серпня 2019 року вищевказаним рішенням про стягнення депозитного вкладузаконної сили на спірні правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак за період з 21 серпня 2019 року по 14 січня 2020 рокупеня не підлягала нарахуванню.

Оскільки в даному випадку пеню в розмірі 3 % вартості послуги необхідно було нараховувати лише за період з 14 січня 2019 року по 20 серпня 2019 року, то з відповідача на користь позивача підлягала стягненню пеня, встановлена частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», в загальному розмірі 50 487,89 доларів США (7 684,61 доларів США (розмір відсотків, що підлягав виплаті вкладникові за використання банком його коштів) х 3 % х 219 днів (кількість днів у періоді з 14 січня 2019 року по 20 серпня 2019 року включно) = 50 487,89 доларів США).

З огляду на викладене Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про обґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Водночас, з урахуванням того, що в цій справі розмір пені (50 487,89 доларів США) значно перевищує суму невиплачених банком відсотків за вкладом (7 684,61 доларів США), а також беручи до уваги, що не є справедливим, коли наслідки невиконання боржником зобов`язання вочевидь більш вигідні для кредитора (вкладника), ніж належне виконання такого зобов`язання, Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано застосував до спірних правовідносин положення частини третьої статті 551 ЦК України та обмежив (зменшив) розмір неустойки (пені) до 7 684,61 доларів США, що еквівалентно 224 774,84 грн (суминевиплачених банком відсотків за вкладом), що відповідає принципам добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності у цивільному судочинстві, забезпечить дотримання балансу інтересів сторін і не перетворить неустойку на несправедливо непомірний тягар боржника та джерело отримання вкладником невиправданих додаткових прибутків.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) наведений правовий висновок, що оскільки пеня є неустойкою і має штрафний, а не компенсаційний характер, вона не входить до складу зобов`язання, її сплата та розмір визначені Законом України «Про захист прав споживачів» за неналежне надання виконавцем банківських послуг споживачеві, то нарахування та стягнення такої пені має бути здійснене в національній валюті України.

За таких обставин висновки апеляційного суду у справі, яка переглядається, щодо визначення суми пені, встановленої частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у гривні є правильними.

Таким чином, за встановлених в цій справі обставин суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення з банку на користь позивача пені за частиною п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» в розмірі 224 774,84 грн, однак помилився щодо мотивів для часткового задоволення позову.

Разом з тим посилання заявника в касаційній скарзі на безпідставне неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 757/26746/17-ц (провадження № 61-2733св20), від 14 грудня 2021 року у справі № 757/51306/17-ц (провадження № 61-1582св21), від 21 грудня 2021 року у справі № 369/7118/18 (провадження № 61-19546св19), від 16 лютого 2022 року у справі № 757/38605/19 (провадження № 61-2061св21), за змістом яких, оскільки у зв`язку з розірванням договорів банківських вкладів за заявою вкладника між сторонами припинено правовідносини з цих договорів, то частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини, не заслуговують на увагу, оскільки у вказаних справах вкладники зверталися до банку із заявами про розірвання договорів вкладу, тоді як у справі, що переглядається, позивач не подавав до АТ КБ «ПриватБанк» таку заяву (про дострокове розірвання договору).

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

З огляду на викладене висновки щодо застосування норм права, які містяться у вищезгаданих постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах № 757/26746/17-ц, № 757/51306/17-ц, № 369/7118/18, № 757/38605/19.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, то оскаржувану постанову апеляційного суду необхідно змінити в частині наведених цим судом правових підстав для часткового задоволення позову, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В резолютивній частині оскаржуване судове рішення (щодо стягнення з відповідача на користь позивача пені за частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» в розмірі 224 774,84 грн) слід залишити без змін.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки оскаржувана постанова змінена тільки в частині наведених апеляційним судом правових підстав для часткового задоволення позову, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду