ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 206/5891/16-ц

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Перший заступник прокурора Дніпропетровської області, діючи в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради, яка є правонаступником Дніпропетровської міської ради, у жовтні 2016 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Регіонінвестгрупп»

(далі - ТОВ «Регіонінвестгрупп»), Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство «Лівобережжя» Дніпропетровської міської ради

(далі - КЖЕП «Лівобережжя»), з урахуванням уточнень просив витребувати від ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради по 1/2 частці нежитлового приміщення АДРЕСА_1 .

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що під час здійснення представницьких повноважень прокуратура області встановила факт безпідставного вибуття з комунальної власності територіальної громади м. Дніпра об`єктів нерухомого майна шляхом їх відчуження на користь інших осіб, у тому числі нежитлового приміщення АДРЕСА_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , вартістю 71 240, 00 грн.

Рішенням від 23 жовтня 2003 року № 232-10/ХХІV «Про підвищення ефективності управління майном спільної власності територіальних громад області» в частині передачі обласних комунальних підприємств до власності територіальної громади м. Дніпропетровська Дніпропетровська обласна рада затвердила розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 18 серпня 2003 року № 159-р «Про передачу із спільної власності територіальних громад області до територіальної громади м. Дніпропетровська цілісного майнового комплексу обласного житлово-комунального підприємства «Лівобережжя».

Рішенням від 19 листопада 2003 року № 11/13 «Про прийняття у комунальну власність територіальної громади міста обласних житлово-комунальних підприємств «Південне», «Центральний», «Лівобережжя» Дніпропетровська міська рада прийняла до комунальної власності Житлово-комунальне підприємство «Лівобережжя» з майном, будівлями і спорудами, що перебували на його балансі, відповідно до акта приймання-передачі від 18 серпня 2003 року (пункт 1 рішення міської ради).

Прокурор стверджував, що з урахуванням положень статті 128 ЦК Української РСР, статей 31, 35 Закону України «Про власність» (чинних на час прийняття зазначених рішень) територіальна громада міста набула права власності на об`єкти нерухомого майна з часу затвердження актів приймання-передачі, а саме з 18 серпня 2003 року.

Відповідно до підпункту 2.1 рішення від 19 листопада 2003 року № 11/13 Дніпропетровська міська рада доручила комітету комунальної власності міської ради внести зміни до установчих документів комунального підприємства відповідно до чинного законодавства.

Наказом від 17 лютого 2004 року № 15-КВ комітет комунальної власності міської ради затвердив нову редакцію статуту КЖЕП «Лівобережжя», перереєстровану Виконкомом Дніпропетровської міської ради 25 лютого 2004 року, реєстраційна справа № 04052092Ю0040072.

Рішенням від 02 березня 2011 року № 16/9 Дніпропетровська міська рада передала об`єкти нерухомого майна з балансу комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, зокрема КЖЕП «Лівобережжя», на баланс Комунального підприємства «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю» Дніпропетровської міської ради (далі - КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю»).

Рішення обґрунтовувалося реорганізацією комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, необхідністю забезпечення ефективності управління комунальним майном та його ухвалення пов`язане з визначенням єдиного підприємства, наділеного повноваженнями з управління комунальним майном та корпоративними правами територіальної громади міста, в особі КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю».

Ухвалою від 06 серпня 2012 року Господарський суд Дніпропетровської області відкрив провадження у справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя» Дніпропетровської міської ради.

На час відкриття провадження у справі про банкрутство рішення Дніпропетровської міської ради від 02 березня 2011 року № 16/9 КЖЕП «Лівобережжя» повністю не виконало, внаслідок чого нерухоме майно обліковувалося на балансі підприємства без правових підстав.

Постановою від 14 серпня 2012 року у справі № 38/5005/6636/2012 Господарський суд Дніпропетровської області визнав банкрутом КЖЕП «Лівобережжя» Дніпропетровської міської ради та відкрив ліквідаційну процедуру.

Ліквідатором КЖЕП «Лівобережжя» призначено арбітражного керуючого Барановського О. М., який усупереч вимогам чинного законодавства та рішення Дніпропетровської міської ради з питань управління об`єктами комунальної власності, нежитлове приміщення АДРЕСА_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , включив до ліквідаційної маси підприємства-банкрута з метою продажу, а в подальшому реалізував шляхом проведення Товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» торгів з продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 77, 5 кв. м, оформлених протоколом від 27 грудня 2012 року № 4, та переможцем яких визначено ТОВ «Регіонінвестгрупп».

На підставі розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 18 серпня 2003 року№ 159-р, рішення Дніпропетровської обласної ради від 23 жовтня 2003 року № 232-10/ХХІV відділ Дніпропетровського міського управління юстиції 29 квітня 2013 року провів державну реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 55664612101).

На підставі протоколу № 4 проведення біржових торгів з купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 77, 5 кв. м, КЖЕП «Лівобережжя» та ТОВ «Регіонінвестгрупп» 27 травня 2013 року уклали договір купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1 , загальною площею 77, 5 кв. м. Договір посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І. В. та зареєстровано в реєстрі за № 676, про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Ухвалою від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя» Господарський суд Дніпропетровської області задовольнив скаргу прокуратури області на дії ліквідатора та визнав неправомірними його дії щодо включення до ліквідаційної маси банкрута ряду об`єктів нерухомого майна комунальної власності, продажу його з відкритих біржових торгів та визнав недійсними договори купівлі-продажу, укладені на їх підставі.

Суд визнав неправомірними дії ліквідатора КЖЕП «Лівобережжя» арбітражного керуючого Барановського О. В. щодо включення до ліквідаційної маси підприємства-банкрута нежитлового приміщення АДРЕСА_1 та продажу його з відкритих біржових торгів, визнав недійсними результати біржових торгів, проведених 27 грудня 2012 року Товарною біржею «Регіональна універсальна біржа», з продажу нерухомого майна, а саме нежитлового приміщення АДРЕСА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 77, 5 кв. м, оформлених протоколом від 27 грудня 2012 року № 4, та визнав недійсним договір купівлі-продажу від 27 травня 2013 року № 676 нежитлового приміщення, зареєстрований приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І. В., укладений між ліквідатором - арбітражним керуючим ОСОБА_3 та ТОВ «Регіонінвестгрупп» з відчуження нежитлового приміщення АДРЕСА_1, за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 77, 5 кв. м, вартістю 71 240, 00 грн.

Зазначене нерухоме майно ТОВ «Регіонінвестгрупп» відчужило на користь ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 05 червня 2013 року № 2140, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Батовою Л. Г.

Ухвалою від 05 квітня 2017 року у справі № 206/7093/16-ц Самарський районний суд м. Дніпропетровська затвердив мирову угоду, укладену між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , за умовами якої суд визнав за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку згаданого нежитлового приміщення за кожним.

ОСОБА_1 заперечував проти задоволення позову, зазначив, що відповідачі та ТОВ «Регіонінвестгрупп» є добросовісними набувачами, оскільки вони не знали та не могли знати, що у КЖЕП «Лівобережжя» в особі його ліквідатора немає права на відчуження спірного майна, просив застосувати позовну давність.

ТОВ «Регіонінвестгрупп» просило суд відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

Рішенням від 12 березня 2019 року Самарський районний суд м. Дніпропетровська задовольнив позов першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради.

Суд витребував від ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради 1/2 частку нежитлового приміщення АДРЕСА_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 55664612101).

Витребував від ОСОБА_2 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради 1/2 частку нежитлового приміщення АДРЕСА_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 55664612101).

Вирішив питання розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції зазначив, що за встановлених обставин справи та оскільки спірне нерухоме майно вибуло з володіння Дніпровської міської ради поза її волею, є правові підстави для задоволення позову про витребування майна на підставі частини першої статті 388 ЦК України.

Враховуючи те, що факт протиправного вибуття спірного нерухомого майна встановив Господарський суд Дніпропетровської області в ухвалі від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012, а з позовом про витребування майна прокурор звернувся 13 жовтня 2016 року, суд виснував, що позовну давність під час звернення до суду з позовом про витребування майна прокурор не пропустив.

Твердження представника відповідача про те, що у прокурора немає повноважень на подання позову про витребування майна в інтересах Дніпровської міської ради, суд першої інстанції визнав помилковими, оскільки Дніпровська міська рада не здійснювала будь-яких дій щодо повернення спірного нерухомого майна, що доводить правомірність дій прокурора.

Суд не взяв до уваги заперечення проти позову представника відповідача, оскільки відповідач дійсно є добросовісним набувачем, проте майно підлягає витребуванню, оскільки вибуло з володіння власника не з його волі іншим шляхом.

Постановою від 26 листопада 2019 року Дніпровський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 12 березня 2019 року без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що спірне комунальне майно вибуло з власності територіальної громади міста Дніпра поза волею громади, інтереси якої представляє Дніпровська міська рада, іншим шляхом (шляхом вчинення ліквідатором боржника у справі про банкрутство дій з перевищенням повноважень, про що є відповідна ухвала суду у справі про банкрутство), що свідчить про наявність підстав для витребування майна у відповідача як добросовісного набувача в порядку частини першої статті 388 ЦК України.

Про факт протиправного вибуття спірного нерухомого майна як прокурору, так і позивачу стало відомо після постановлення ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012, а тому саме з цього часу потрібно відраховувати початок перебігу позовної давності. З позовом до суду прокурор звернувся у жовтні 2016 року, тобто в межах позовної давності.

Щодо доводів заявника стосовно невідповідності оскаржуваного судового рішення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), апеляційний суд їх відхилив, оскільки вони ґрунтуються на припущеннях і жодним чином не підтверджені.

Апеляційний суд звернув увагу, що задоволення позову не позбавляє права відповідачів на звернення до суду з позовом до продавця витребуваного майна відповідно до статті 661 ЦК України з вимогою про відшкодування збитків, завданих вилученням у нього товару за рішенням суду, з підстав, що виникли до моменту його продажу.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у грудні 2019 року, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 просять скасувати рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 12 березня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 листопада 2019 року, відмовити у задоволенні позовних вимог.

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційну скаргу

Заявники, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, зазначили, що:

- суди неправильно застосували до спірних правовідносин частину першу статті 388 ЦК України, не врахували правових висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 22 червня 2017 року у справі № 2-354/07, щодо застосування частини першої статті 388 ЦК України.

Такі доводи касаційної скарги заявники обґрунтовують тим, що нерухоме майно, яке є предметом спору, не було загублено власником, не було викрадено у власника та вибуло з володіння територіальної громади на підставі волевиявлення власника (Дніпровської міської ради). Висновки судів, що майно вибуло поза волею власника, на переконання заявників, не відповідають обставинам справи;

- суди неправильно застосували до спірних правовідносин частину другу статті 388 ЦК України.

Заявники стверджують, що спірне майно не могло бути витребуване від добросовісного набувача, оскільки воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, що узгоджується з правовими висновками, зробленими Верховним Судом України у постанові від 03 жовтня 2011 року у справі № 3-98гс11 та Верховним Судом у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 607/13132/13-ц (провадження № 61-30539св18);

- суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил про підвідомчість спору, не врахувавши, що триває розгляд справи № 38/5005/6636/2018 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя».

Заявники зазначають, що суди першої та апеляційної інстанцій, розглянувши справу про витребування нерухомого майна, належного до ліквідаційної маси банкрута у справі про банкрутство, не врахували як особливість спеціальних правил Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», чинного на момент розгляду справи судами, так і можливість порушення прав кредиторів, які є учасниками справи про банкрутство.

На обґрунтування таких доводів касаційної скарги заявники наводять посилання на постанови Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 908/4804/14 та від 16 листопада 2016 року у справі № 908/560/16, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 916/1979/13 (провадження № 12-62гс18), від 04 вересня 2018 року у справі № 5023/4388/12 (провадження № 12-102гс18);

- суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин правила про сплив позовної давності.

Заявники стверджують, що висновки судів про те, що позивач звернувся до суду з позовом у межах позовної давності не відповідає фактичним обставинам справи.

На переконання заявників, позивач був обізнаний про порушення своїх прав принаймні з 17 листопада 2011 року, коли Господарський суд Дніпропетровської області у справі № 15/5005/15549/2011 констатував, що КЖЕП «Лівобережжя» умисно не виконує рішення міської ради про передачу зі свого балансу на баланс третій особі об`єктів комунальної нерухомості. А з моменту прийняття господарським судом постанови про визнання КЖЕП «Лівобережжя» банкрутом повноваження Дніпропетровської міської ради як представника власника майна банкрута та органів управління є припиненими.

Заявники зазначають, що початок перебігу позовної давності у справі, що переглядається, має обчислюватися з моменту, коли майно вибуло з власності власника, що відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, зробленому у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19);

- суди першої та апеляційної інстанцій допустили порушення норм процесуального права під час перевірки повноважень представництва прокуратурою інтересів Дніпровської міської ради.

На обґрунтування таких доводів касаційної скарги заявники посилаються на правові висновки Верховного Суду, зроблені у постановах від 21грудня 2018 року у справі № 922/901/17, від 23 січня 2019 року у справі № 920/331/18, від 19 березня 2019 року у справі № 910/2491/18, постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19);

- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що заявникам не було надано жодної компенсації за майно; не врахували справедливого балансу між втручанням у мирне володіння майном та необхідністю компенсації таких витрат.

Прокурор Дніпропетровської області подав відзив на касаційну скаргу, просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Зазначив, що доводи касаційної скарги зводяться до оспорювання фактів, які вже встановлені ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2016 року у справі № 38/500/6636/2012, яка є чинною. Зокрема, суд визнав неправомірними дії ліквідатора КЖЕП «Лівобережжя» щодо включення до ліквідаційної маси підприємства-банкрута також і спірного майна, визнав недійсними результати біржових торгів та договір купівлі-продажу такого майна. Стверджував, що майно вибуло із володіння міської ради поза її волею та підлягає поверненню власникові шляхом його витребування.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02 січня 2020 року справа призначена судді-доповідачеві ОСОБА_4.

Ухвалою від 13 січня 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а ухвалою від 11 лютого 2021 року призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Ухвалою від 17 лютого 2021 року Верховний Суд зупинив касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 461/12525/15-ц

(провадження № 14-190цс20).

У зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_4 09 грудня 2021 року призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями 09 грудня 2021 року цю справу передано судді-доповідачеві Погрібному С. О.

Ухвалою від 22 лютого 2023 року Верховний Суд поновив касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, яка переглядається, подана у 2019 році вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Верховний Суд в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що рішенням від 23 жовтня 2003 року № 232-10/ХХІV «Про підвищення ефективності управління майном спільної власності територіальних громад області» Дніпропетровська обласна рада в частині передачі обласних комунальних підприємств до власності територіальної громади м. Дніпропетровська затвердила розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 18 серпня 2003 року № 159-р «Про передачу із спільної власності територіальних громад області до територіальної громади м. Дніпропетровська цілісного майнового комплексу обласного житлово-комунального підприємства «Лівобережжя».

Рішенням від 19 листопада 2003 року № 11/13 «Про прийняття у комунальну власність територіальної громади міста обласних житлово-комунальних підприємств «Південне», «Центральний», «Лівобережжя» Дніпропетровська міська рада прийняла до комунальної власності Житлово-комунальне підприємство «Лівобережжя» з майном, будівлями і спорудами, що перебували на його балансі, відповідно до акта приймання-передачі від 18 серпня 2003 року (пункт 1 рішення міської ради).

Відповідно до підпункту 2.1 цього рішення Дніпропетровська міська рада доручила комітету комунальної власності міської ради внести зміни до установчих документів комунального підприємства відповідно до чинного законодавства.

Наказом від 17 лютого 2004 року № 15-КВ комітет комунальної власності міської ради затвердив нову редакцію статуту КЖЕП «Лівобережжя», перереєстровану Виконкомом Дніпропетровської міської ради 25 лютого 2004 року, реєстраційна справа № 04052092Ю0040072.

На виконання Програми реформування та розвитку житлово-комунального господарства міста рішенням від 02 березня 2011 року № 16/9 Дніпропетровська міська рада передала об`єкти нерухомого майна з балансу комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, зокрема КЖЕП «Лівобережжя», на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю».

Рішення обґрунтовувалося реорганізацією комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, необхідністю забезпечення ефективності управління комунальним майном та його ухвалення пов`язане з визначенням єдиного підприємства, наділеного повноваженнями з управління комунальним майном та корпоративними правами територіальної громади міста, в особі КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю».

Ухвалою від 06 серпня 2012 року Господарський суд Дніпропетровської області відкрив провадження у справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя».

На час відкриття провадження у справі про банкрутство рішення Дніпропетровської міської ради від 02 березня 2011 року № 16/9 КЖЕП «Лівобережжя» повністю виконано не було, внаслідок чого нерухоме майно обліковувалося на балансі підприємства без правових підстав.

Постановою від 14 серпня 2012 року у справі № 38/5005/6636/2012 Господарський суд Дніпропетровської області визнав банкрутом КЖЕП «Лівобережжя» та відкрив ліквідаційну процедуру.

На підставі цієї постанови ліквідатором КЖЕП «Лівобережжя» призначено арбітражного керуючого Барановського О. М., який з метою продажу включив до ліквідаційної маси підприємства-банкрута нежитлове приміщення АДРЕСА_1, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , а в подальшому реалізував його шляхом проведення Товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» торгів з продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1 , загальною площею 77, 5 кв. м, оформлених протоколом від 27 грудня 2012 року № 4, переможцем яких визначено ТОВ «Регіонінвестгрупп».

Відділ Дніпропетровського міського управління юстиції 29 квітня 2013 року на підставі розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 18 серпня 2003 року № 159-р, рішення Дніпропетровської обласної ради від 23 жовтня 2003 року № 232-10/ХХІV провів державну реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 55664612101).

На підставі протоколу проведення біржових торгів від 27 грудня 2012 року № 4 з купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1 , загальною площею 77, 5 кв. м, КЖЕП «Лівобережжя» та ТОВ «Регіонінвестгрупп» 27 травня 2013 року уклали договір купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1 , загальною площею 77, 5 кв. м. Договір посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І. В. та зареєстровано в реєстрі за № 676, про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Зазначене нерухоме майно ТОВ «Регіонінвестгрупп» відчужило на користь ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 05 червня 2013 року № 2140, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Батовою Л. Г.

Вироком від 22 квітня 2016 року у справі № 201/17998/15-к, що набрав законної сили 23 травня 2016 року, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська встановив протиправність дій голови ліквідаційної комісії КЖЕП «Лівобережжя» щодо невиконання обов`язку зняти обтяження та передати майно КЖЕП «Лівобережжя» на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю», а також умисне невиконання рішень Господарського суду Дніпропетровської області, якими ліквідатора було зобов`язано передати майно КЖЕП «Лівобережжя» на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю».

Ухвалою від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя» Господарський суд Дніпропетровської області задовольнив скаргу прокуратури області на дії ліквідатора та визнав неправомірними його дії щодо включення до ліквідаційної маси банкрута об`єктів нерухомого майна комунальної власності, продажу його з відкритих біржових торгів та визнав недійсними договори купівлі-продажу, укладені на їх підставі.

Суд визнав неправомірними дії ліквідатора КЖЕП «Лівобережжя» арбітражного керуючого Барановського О. В. щодо включення до ліквідаційної маси підприємства-банкрута зокрема нежитлового приміщення АДРЕСА_1 та продажу його на відкритих біржових торгах.

Суд визнав недійсними результати біржових торгів, проведених 27 грудня 2012 року Товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» з продажу нерухомого майна, а саме нежитлового приміщення АДРЕСА_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , оформлених протоколом від 27 грудня 2012 року № 4, та визнав недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення від 27 травня 2013 року, зареєстрований приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І. В., укладений між ліквідатором-арбітражним керуючим ОСОБА_3 та ТОВ «Регіонінвестгрупп» з відчуження нежитлового приміщення АДРЕСА_1, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 77, 5 кв. м.

Ухвалою від 05 квітня 2017 року у справі № 206/7093/16-ц Самарський районний суд м. Дніпропетровська затвердив мирову угоду, укладену між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , за умовами якої визнав за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку спірного нежитлового приміщення АДРЕСА_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 317 та частини першої статті 319 ЦК України власнику належить, зокрема, право на власний розсуд розпоряджатися своїм майном.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (частина п`ята статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності (частина п`ята статті 60 згаданого Закону).

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом (частина восьма статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

У статті 330 ЦК України закріплено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати власне майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Наведеною нормою права передбачено вичерпний перелік умов, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких умов є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Тож можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Витребовуючи спірне майно із володіння відповідачів, суди першої та апеляційної інстанції встановили обставини того, що таке майно вибуло з володіння територіальної громади міста поза її волею.

Зробивши такі висновки, суди першої та апеляційної інстанцій врахували обставини, встановлені Господарським судом Дніпропетровської області у справі № 38/5005/6636/2012 в ухвалі від 29 серпня 2016 року, зокрема, що спірне майно арбітражний керуючий неправомірно включив до ліквідаційної маси підприємства-банкрута КЖЕП «Лівобережжя», неправомірно реалізував на відкритих біржових торгах, а також, що результати торгів від 27 грудня 2012 року та договір купівлі-продажу від 27 травня 2013 року є недійсними.

Частиною четвертою статті 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційно встановлені факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

З урахуванням того, що у справі № 38/5005/6636/2012 суд встановив факт недійсності договору купівлі-продажу з відчуження спірного нерухомого майна, що свідчить про вибуття спірного майна з володіння законного власника - територіальної громади міста з порушенням вимог чинного законодавства та поза його волею, такі обставини під час розгляду цієї справи не підлягають доказуванню.

Дніпровська міська рада як представницький орган територіальної громади м. Дніпра, якому ця громада делегувала повноваження щодо здійснення права власності від її імені та в її інтересах, повинна діяти виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом, а відтак воля територіальної громади як власника об`єкта права комунальної власності може бути виражена лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам закону та інтересам територіальної громади.

За обставинами справи Дніпровська міська рада не вчиняла дій щодо розпорядження спірним нерухомим майном у спосіб, передбачений законом, шляхом ухвалення відповідного рішення на сесії міської ради, а включення майна до ліквідаційної маси підприємства-банкрута, передачу майна на торги суд визнав неправомірним, результати торгів, оформлені протоколом від 27 грудня 2012 року № 4, та договір купівлі-продажу від 27 травня 2013 року, на підставі яких це майно вибуло з володіння територіальної громади, 29 серпня 2016 року суд визнав недійсним, а тому Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що відчуження майна відбулося поза волею територіальної громади м. Дніпро.

Господарський суд Дніпропетровської області в ухвалі від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012 також встановив, що рішенням від 17 листопада 2011 року у справі №15/5005/15549/2011 Господарський суд Дніпропетровської області зобов`язав КЖЕП «Лівобережжя» передати шляхом підписання ліквідаційною комісією КЖЕП «Лівобережжя» авізо та актів приймання-передачі зі свого балансу на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю» об`єкти нерухомого майна.

Вироком від 22 квітня 2016 року у справі № 201/17998/15-к, що набрав законної сили 23 травня 2016 року, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська встановив протиправність дій голови ліквідаційної комісії КЖЕП «Лівобережжя» щодо невиконання обов`язку зняти обтяження та передати майно КЖЕП «Лівобережжя» на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю», а також умисне невиконання рішень Господарського суду Дніпропетровської області, якими ліквідатора було зобов`язано передати майно КЖЕП «Лівобережжя» на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю».

Враховуючи встановлені обставини безпідставного та неправомірного заволодіння майном територіальної громади відповідачами, Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам Верховного Суду України, зробленим у постанові від 22 червня 2017 року у справі № 2-354/07, щодо застосування частини першої статті 388 ЦК України, зокрема, що витребування майна з володіння відповідача має відповідати критерію законності - здійснюватися на підставі норм статей 387, 388 ЦК України у зв`язку з безпідставним і неправомірним заволодінням майном територіальної громади.

Щодо застосування частини другої статті 388 ЦК України до спірних правовідносин

Серед доводів касаційної скарги заявники також посилаються на те, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин частину другу статті 388 ЦК України, відповідно до якої майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

В оцінці цих доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував таке.

Спірне нерухоме майно вибуло з володіння Дніпровської міської ради внаслідок його реалізації на товарній біржі як майна, що входить до ліквідаційної маси підприємства-боржника, що у подальшому суд визнав неправомірним.

Відповідно до статей 22, 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (в редакції, чинній до внесення змін 19 січня 2013 року) у випадках, передбачених законом, господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру; з дня прийняття постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури виконання зобов`язань боржника, визнаного банкрутом, здійснюється у випадках і порядку, передбаченому цим розділом. Статтею 26 цього Закону передбачено передачу певного майна боржника в комунальну власність місцевої громади.

Отже, законодавством про банкрутство не встановлено порядку реалізації майна боржника виключно шляхом його продажу та не виключається можливість передачі майна боржника, в тому числі комунального підприємства, за наявності відповідного рішення місцевої ради на баланс іншого комунального підприємства, зокрема за рішенням суду про зобов`язання вчинити такі дії. Також постанову суду першої інстанції про введення ліквідаційної процедури у справі про банкрутство не можна вважати судовим рішенням, на виконання якого безумовно здійснюється реалізація майна боржника, оскільки таким судовим актом вводиться особлива процедура банкрутства боржника, а сама реалізація майна боржника або передача майна, яке перебувало у нього на праві власності чи повного господарського відання, здійснюється з урахуванням положень законодавства, що регулює хід ліквідаційної процедури та інших особливостей правового статусу майна боржника, визначених спеціальними законами щодо різних категорій боржників.

Наведене відповідає висновкам Верховного Суду, зробленим у постанові від 03 березня 2021 року у справі № 199/7376/16-ц

(провадження № 61-9290св19).

Верховний Суд встановив, що оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не суперечать правовим висновкам Верховного Суду України, зробленим у постанові від 03 жовтня 2011 року у справі № 3-98гс11, відповідно до яких висновки про те, що продаж майна на прилюдних торгах, проведених з порушенням чинного законодавства щодо порядку виконання судових рішень, не змінює статусу особи, яка придбала майно з прилюдних торгів як добросовісного набувача, у якого майно не може бути витребуване власником за будь-яких умов, Вищий господарський суд України дійшов з порушенням вимог частини другої статті 388 ЦК України, що містить заборону витребування майна у добросовісного набувача тільки в тому випадку, якщо це майно було продано у порядку, встановленому для виконання судових рішень, тобто з дотриманням вимог закону при виконанні судових рішень.

Верховний Суд у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 285/3414/17 (провадження № 61-38274св18) зазначив, що, застосовуючи положення частини другої статті 388 ЦК України про те, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, суд повинен мати на увазі, що позов власника про витребування майна в особи, яка придбала його в результаті публічних торгів, проведених у порядку, встановленому для виконання судових рішень, підлягає задоволенню лише в тому разі, якщо торги були визнані недійсними, оскільки відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати майно, яке вибуло з володіння поза його волею, і в добросовісного набувача.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що майно реалізоване на товарній біржі неправомірно, результати торгів та договір купівлі-продажу є недійсними, а тому обґрунтовано не застосували до спірних правовідносин частину другу статті 388 ЦК України.

Щодо застосування до спірних правовідносин правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 607/13132/13-ц (провадження № 61-30539св18), про тлумачення частини другої статті 388 ЦК України, то він сформульований за інших фактичних обставин справи, зокрема, у згаданій справі суд не встановлював обставин, що майно було продано не у порядку, встановленому для виконання судових рішень, натомість у справі, яка переглядається, суди встановили, що майно реалізовано не на виконання судового рішення.

Щодо дотримання справедливого балансу

У постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц

(провадження № 14-235цс18), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення у справах «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, заяви № 23759/03 та № 37943/06; «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, заява № 39766/05; «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, заява № 61333/00; «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, заява № 19336/04) напрацьовано три критерії (принципи), які потрібно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.

У справі, яка переглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, суди не встановили невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідачів критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ, з чим погодився і Верховний Суд.

Додатково Верховний Суд врахував, що відповідачі не позбавлені права звернутися із позовом до продавця витребуваного майна відповідно до статті 661 ЦК України з вимогою про відшкодування збитків, завданих вилученням у нього товару за рішенням суду з підстав, що виникли до моменту його продажу.

Отже, наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

Щодо застосування позовної давності до спірних правовідносин

В оцінці наявності підстав для застосування позовної давності Верховний Суд врахував таке.

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац 1 частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред`явлення позовної вимоги як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (пункти 46, 48, 65, 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, пункт 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16).

Позов у цій справі прокурор подав до суду 13 жовтня 2016 року.

Визначаючи початок перебігу позовної давності у справі, яка переглядається, Верховний Суд застосовує правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі № 369/6601/15-ц, відповідно до якого положеннями частини другої статті 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, за якою право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не передбачена законом. Отже, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не передбачено законом, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності передбачає його законність і добросовісність. З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Верховний Суд врахував, що ухвалою від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя» Господарський суд Дніпропетровської області задовольнив скаргу прокуратури області на дії ліквідатора та визнав неправомірними його дії щодо включення до ліквідаційної маси банкрута певних об`єктів нерухомого майна комунальної власності, продажу його з відкритих біржових торгів та визнав недійсними договори купівлі-продажу, укладені на їх підставі. Зокрема, суд визнав неправомірними дії ліквідатора КЖЕП «Лівобережжя» арбітражного керуючого Барановського О. В. щодо включення до ліквідаційної маси підприємства-банкрута спірного нежитлового приміщення та продажу його з відкритих біржових торгів, визнав недійсними результати біржових торгів, проведених 27 грудня 2012 року з продажу нерухомого майна, оформлені протоколом від 27 грудня 2012 року № 4, та визнав недійсним договір купівлі-продажу від 27 травня 2013 року.

Зазначений договір купівлі-продажу за своєю правовою природою не є нікчемним, а є оспорюваним правочином. Відповідно правова оцінка його недійсності пов`язується саме з відповідними висновками у судовому рішенні про таке, що є правомірним способом захисту цивільного права та інтересу. Саме з набранням таким судовим рішенням (про визнання такого правочину недійсним) законної сили і остаточним вирішенням спору судами пов`язується спростування презумпції правомірності укладеного правочину та презумпції його чинності.

Істотним для вирішення спору у справі, що переглядається, є те, що спірне майно відчужене уповноваженою особою - арбітражним керуючим під час здійснення судової процедури банкрутства, що зумовлює особливість вибуття такого майна з володіння власника (уповноваженої особи) та не дає можливості зробити висновок про протиправність такого вибуття, допоки наведене не буде встановлено судом у відповідному рішенні.

Отже, застосовуючи до спірних правовідносин правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі № 369/6601/15-ц, Верховний Суд з урахуванням особливостей конкретних правовідносин констатує, що початок перебігу позовної давності пов`язаний із встановленими юридичними фактами та їх оцінкою правомочною особою, сформульованою в ухвалі Господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012, про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 27 травня 2013 року.

Аналогічні правові висновки щодо початку перебігу позовної давності виклав Верховний Суд у постановах від 01 липня 2020 року у справі № 289/832/16-ц (провадження № 61-10710св18), від 04 серпня 2021 року № 199/8662/16-ц (провадження № 61-6424св20), підстав відступити від зазначених висновків Верховний Суд не встановив.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що оскаржувані судові рішення ухвалені без урахування правового висновку Великої Палати Верховного Суду, зробленого у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19), що початок перебігу позовної давності у справі, яка переглядається, має обраховуватися з моменту, коли майно вибуло із власності власника. Такі доводи касаційної скарги спростовуються фактичними обставинами справи щодо моменту, коли позивачу стало відомо про порушення прав територіальної громади.

Щодо представництва прокурором інтересів держави

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

ЄСПЛ звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02).

У частинах першій, третій статті 23 Закону України «Про прокуратуру» (тут і далі у редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом) зазначено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень..

Наведеним приписам кореспондують відповідні приписи ЦПК України.

Зокрема, згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України (в редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом) з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою). Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Прокурор, який звертається до суду з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді (незалежно від форми, в якій здійснюється представництво), повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених частинами другою або третьою статті 25 Закону України «Про прокуратуру».

Системне тлумачення частини другої статті 45 ЦПК України (в редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом) та статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає змогу зробити висновок про те, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох таких випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Отже, прокурор, звертаючись до суду, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу, а іншою - відсутність такого органу.

У Рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 зроблено висновок про те, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Отже, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19) зроблено висновок про те, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин.

Звертаючись з позовом в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради, прокурор обґрунтував неналежне, на його переконання, здійснення захисту інтересів територіальної громади м. Дніпра міською радою як уповноваженим органом, яка самостійно не вживала достатніх заходів представницького характеру з метою захисту прав територіальної громади на спірне нерухоме майно протягом тривалого періоду часу, незважаючи на те, що їй достеменно було відомо, що нерухоме майно вибуло з комунальної власності поза волею її власника.

Тож прокурор навів підставу для представництва інтересів держави, а саме незаконне вибуття спірного нерухомого майна з комунальної власності, та зазначив підстави для звернення до суду з позовом, існування нагальної потреби у захисті порушених інтересів держави.

У справі, що переглядається, прокурор, звертаючись до суду з позовом, відповідно до вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру», статті 45 ЦПК України (в редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом), належно обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив, у чому полягає порушення інтересів держави, та органи, уповноважені державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, підтвердив неналежне, на його переконання, здійснення захисту інтересів держави в особі Дніпропетровської міської ради, яка не вжила заходів щодо подання позову.

Поданий прокурором позов підтримала Дніпровська міська рада, яка не оспорювала в суді наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в її особі, заперечень проти цього не висловлювала.

З огляду на викладене суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтовані висновки про те, що позов подано прокурором як повноважною особою, яка має право на представництво інтересів держави в особі Дніпровської міської ради, яка самостійно не вчиняла дій для відновлення порушених відповідачами інтересів держави.

Щодо підвідомчості спору господарському суду

На переконання заявників, суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил про підсудність справи цивільним судам.

З такими доводами касаційної скарги Верховний Суд не погодився.

Відповідно до частини дев`ятої статті 16 ГПК України (тут і далі - у редакції, чинній на момент подання позову) справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини першої статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

За змістом пункту 7 частини першої статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов`язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.

Відповідно до статті 10 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов`язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що спірне майно не входить до ліквідаційної маси боржника, а тому, відповідно, спір впливає на майнові права боржника на спірне майно, суд не вирішував майнового спору з вимогами до підприємства-банкрута.

Посилання заявників на правові висновки Верховного Суду України, зроблені у постановах від 13 квітня 2016 року у справі № 908/4804/14 та від 16 листопада 2016 року у справі № 908/560/16, Верховний Суд відхиляє, оскільки у зазначених справах Верховний Суд України зазначив, що за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

Водночас у справі, яка переглядається, не було предметом спору залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

Посилання у касаційній скарзі на постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 916/1979/13 (провадження № 12-62гс18) Верховний Суд також відхиляє, оскільки у зазначеній справі Велика Палата Верховного Суду не формувала правового висновку щодо підвідомчості спору у подібних правовідносинах. У зазначеній справі предметом спору було оскарження рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки в оренду та у постійне користування, що свідчить про відмінність предметів спорів, складу учасників, природи спірних правовідносин.

Підсумовуючи, Верховний Суд встановив, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, ухвалюючи рішення у справі за результатами розгляду позову, встановивши фактичні обставини справи, правильно встановив правову природу спірних правовідносин, які виникли між сторонами.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Підстав для розподілу судових витрат суд не встановив.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду