ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 201/2289/20

У березні 2020 року Дніпровська міська рада звернулась з позовом до ОСОБА_1 , реєстратора Комунального підприємства «Юридична реєстрація нерухомості та бізнесу» Гладкова Ю. В. про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно.

Позов мотивовано тим, що 26 вересня 2019 року державним реєстратором Гладковим Ю. В. зареєстровано за ОСОБА_1 право власності на гараж 3 за адресою АДРЕСА_1 , підставою виникнення право власності зазначено протокол зборів співвласників багатоквартирного будинку, серія та номер відсутні виданий 05 вересня 2019 року.

Земельна ділянка на якій розміщено гараж в користування чи у власність ОСОБА_1 не передавалася та відноситься до земель комунальної власності, тому позивач зазначив, що розміщення вказаного об`єкта порушує права та законні інтереси територіальної громади міста Дніпра, як землевласника, Дніпровська міська рада просила:

усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою, належною до земель комунальної власності територіальної громади міста Дніпра, шляхом надання Дніпровській міській раді права на знесення самочинно побудованого гаражу № НОМЕР_1 загальною площею 15 м2 , що розташований за адресою: АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_1 за рахунок ОСОБА_1 ;

скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 48873658 від 26 вересня 2019 року прийняте реєстратором комунального підприємства «Юридична реєстрацію нерухомості та бізнесу» Гладковим Ю. В. про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на гараж № НОМЕР_1 загальною площею 15 м2 розташованого за адресою АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 липня 2020 року в складі судді: Демидової С. О., позов Дніпровської міської ради залишено без задоволення.

Заочне рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на обґрунтування позовних вимог про зобов`язання звільнити земельну ділянку та привести її у стан, що існував до порушення законодавства, Дніпропетровська міська рада посилалась на те, що самочинне будівництво здійснено на землях, що належать територіальній громаді, що порушує права мешканців територіальної громади;

відповідно до частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Системний аналіз положень статей 376 ЦК України, 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» дає підстави для висновку, що самочинне будівництво підлягає безумовному знесенню, якщо: власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за особою, яка здійснила таке будівництво; власник земельної ділянки не заперечує проти визнання права власності на самочинну забудову, однак така забудова порушує права інших осіб на зазначену земельну ділянку; самочинна забудова зведена на наданій земельній ділянці, але з відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил, що порушує права інших осіб, за умови, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, відмовилась від здійснення перебудови. При вирішенні питання про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки дослідженню підлягає, зокрема, наявність у особи права на отримання земельної ділянки у власність чи в користування, вжиття нею заходів до оформлення права на земельну ділянку, тощо;

позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 здійснено самочинне будівництво, відсутності актів обстеження земельної ділянки, актів перевірки дотримання вимог земельного законодавства, складених уповноваженою особою, із зазначенням дати виявлення порушення земельного законодавства, графічних матеріалів, висновків землевпорядної чи будівельно-технічної експертизи, які вказували б на конкретну земельну ділянку на якій розташоване майно відповідача та характеристики будівлі, яку позивач вимагає знести, а відсутність таких доказів може призвести до порушення прав інших осіб, майно яких може бути знесеним.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 березня 2021 року апеляційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено, заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 липня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову.

Усунуто перешкоди в користуванні земельною ділянкою, належною до земель комунальної власності територіальної громади міста Дніпро, шляхом надання Дніпровській міській раді права на знесення самочинно побудованого гаражу № НОМЕР_1 , загальною площею 15 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та належить ОСОБА_1 , за рахунок ОСОБА_1 .

Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 48873658 від 24 вересня 2019 року, прийняте реєстратором Комунального підприємства «Юридична реєстрація нерухомості та бізнесу» Гладковим Ю. В., про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на гараж № НОМЕР_1 , загальною площею 15 кв. м, що розташований за адресою:

АДРЕСА_1 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

встановивши, що відповідач здійснив самочинне будівництво спірного гаражу з порушенням будівельних норм і правил, без належного дозволу на його будівництво та самовільним зайняттям земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Дніпро, колегія суддів дійшла висновку про задоволення позову.

у ОСОБА_1 відсутні документи, які підтверджують його право власності або право користування земельною ділянкою, на якій здійснено самочинне будівництво, відповідач своїми діями обмежує законного власника, Дніпровську міську раду, у праві розпоряджатися земельною ділянкою та використовувати її за призначенням;

закон передбачає лише один випадок, при якому можливе визнання права власності на самочинне будівництво, а саме коли земельна ділянка надається уже під збудоване нерухоме майно і визнання права власності в такому випадку можливо лише на підставі рішення суду. Матеріали справи не містять рішення суду про визнання за відповідачем права власності на об`єкт самочинного будівництва, а протокол зборів співвласників багатоквартирного будинку в силу приписів статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію прав та їх обтяжень» не може підтверджувати виникнення, зміну та припинення прав на спірне майно.

Постановою Верховного Суду від 23 грудня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 березня 2021 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова касаційного суду мотивована тим, що:

в суді апеляційної інстанції справа розглянута за відсутності відповідача ОСОБА_1 , належним чином не повідомленого про дату та час судового засідання. Згідно пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

ОСОБА_1 касаційну скаргу обґрунтовував у тому числі тим, що апеляційний суд розглянув справу без його належного повідомлення. Суд касаційної інстанції скасовує судове рішення за наявності підстав, які тягнуть за собою обов`язкове скасування судового рішення. Під час нового розгляду апеляційному суду необхідно дотриматись встановленого процесуальним законом порядку розгляду справи, а здійснюючи судові виклики (повідомлення) відповідача звернути увагу, що такі виклики (повідомлення) мають здійснюватися не за адресою спірного гаражу, а за зареєстрованим у встановленому порядку місцем проживання ОСОБА_1 .

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року апеляційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено, заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 липня 2020 року скасовано, позов Дніпровської міської ради задоволено.

Усунуто перешкоди в користуванні земельною ділянкою, належною до земель комунальної власності територіальної громади міста Дніпро, шляхом надання Дніпровській міській раді права на знесення самочинно побудованого гаражу № НОМЕР_1 , загальною площею 15 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , та належить ОСОБА_1 , за рахунок ОСОБА_1 .

Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 48873658 від 24 вересня 2019 року, прийняте реєстратором Комунального підприємства «Юридична реєстрація нерухомості та бізнесу» Гладковим Ю. В., про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на гараж № НОМЕР_1 , загальною площею 15 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

у разі порушення прав інших осіб право на звернення до суду мають такі особи за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власник (користувач) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 цього Кодексу). Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил;

системний аналіз положень статей 376 ЦК України, 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» дає підстави для висновку, що самочинне будівництво підлягає безумовному знесенню, якщо: власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за особою, яка здійснила таке будівництво; власник земельної ділянки не заперечує проти визнання права власності на самочинну забудову, однак така забудова порушує права інших осіб на зазначену земельну ділянку; самочинна забудова зведена на наданій земельній ділянці, але з відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил, що порушує права інших осіб, за умови, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, відмовилась від здійснення перебудови;

установивши, що відповідач здійснив самочинне будівництво з порушенням будівельних норм і правил, без належного дозволу на будівництво об`єктів нерухомості та із самовільним зайняттям земельної ділянки, яка знаходиться у комунальній власності територіальної громади м. Дніпро, колегія суддів зробила висновок про наявність підстав для задоволення позову, оскільки у ОСОБА_1 відсутні документи, які підтверджують його право власності або право користування земельною ділянкою, на якій здійснено самочинне будівництво, відповідач своїми діями обмежує її законного власника, Дніпровську міську раду, у праві розпоряджатися земельною ділянкою та використовувати за призначенням. Отже, наявні підстави для звільнення вказаної земельної ділянки і повернення її Дніпровській міській раді на підставі статті 212 ЗК України, оскільки позивачем надані належні та допустимі докази, які підтверджують факт існування на спірний земельній ділянці самочинно збудованого гаража;

при вирішенні питання про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки дослідженню підлягає, зокрема, наявність у особи права на отримання земельної ділянки у власність чи у користування, вжиття нею заходів до оформлення права на земельну ділянку, тощо. З урахуванням того, що ОСОБА_1 не вживав необхідних заходів для оформлення свого права землекористування, та беручи до уваги, всі встановлені обставини справи, колегія суддів зробила висновок про наявність достатніх правових підстав для звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самочинного будівництва;

спірне майно є об`єктом самочинного будівництва. Закон передбачає лише один випадок, при якому можливе визнання права власності на самочинне будівництво, виключно у випадку, коли земельна ділянка надається уже під збудоване нерухоме майно і визнання права власності в такому випадку можливо лише на підставі рішення суду. Однак, матеріали справи не містять рішення суду про визнання за відповідачем права власності на об`єкт самочинного будівництва. Зі змісту інформаційної довідки з державного реєстру прав на нерухоме майно №191605534 від 05 грудня 2019 року, підставою для виникнення права власності та, відповідно, підставою для проведення реєстрації прав на спірний гараж, вказано протокол зборів співвласників багатоквартирного будинку, без номеру, від 05 вересня 2019 року. Однак, співвласники багатоквартирного не мають повноважень для вирішення питання виникнення, зміни та припинення прав на нерухоме майно, яке первинно їм не належить і яке, як зазначалося вище, має статус самочинного будівництва. Протокол зборів співвласників багатоквартирного будинку в силу приписів статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію прав та їх обтяжень» не може підтверджувати виникнення, зміну та припинення прав на майно. Згідно частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», належним способом захисту права в даному випадку буде скасування судом рішення про державну реєстрацію прав. Тому колегія зробила висновок, що рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 48873658 від 24 вересня 2019 року, прийняте реєстратором КП «Юридична реєстрація нерухомості та бізнесу» Гладковим Ю. В., про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на гараж № НОМЕР_1 , загальною площею 15 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 підлягає скасуванню.

Аргументи учасників справи

31 січня 2022 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , на постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року, в якій просив: постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі заочне рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

при розгляді справи суд апеляційної інстанції не дотримався встановленого статтями 89, 264 ЦПК України принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін;

суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу. Суд апеляційної інстанції не надавав оцінку та не мотивував відхилення всіх доказів, а саме: рішення № 491 параграф 3 від 11 листопада 1958 року виконкому Жовтневої райради депутатів трудящих ся про надання дозволу ОСОБА_3 (батькові відповідача) на будівництво гаража для легкового автомобіля у дворі будинку АДРЕСА_1 ; довідки Жовтневого Райкомунхозу м. Дніпропетровська від 08 грудня 1958 року № Р-130; технічний паспорт на гараж № НОМЕР_1 від 10 вересня 2019 року ДМР 07691, видавник ТОВ «БП Експерт» (надалі Технічний паспорт), який розташований по АДРЕСА_1 , згідно якого гараж було побудовано в 1975 році батьком відповідача. До першої касаційної скарги відповідач надавав копію свого паспорта, згідно якого в 1975 році йому було 15 років і він не міг збудувати гараж; письмову відмову нотаріуса по спадковій справі № 693/2011, згідно якої відповідачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на гараж після смерті батька в зв`язку з тим, що спадкодавець не зареєстрував своє право власності на гараж; інформаційну довідку № 305830137 від 26 липня 2022 року;

нормами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без з`ясування обставин, виходячи зі змісту заявлених позовних вимог та підстав, на які посилався позивач як на їх обґрунтування, висновок апеляційного суду про задоволення позову не можна вважати обґрунтованим та таким, що відповідає завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справи, оскільки у всіх справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права;

відсутній висновок Верховного Суду в подібних правовідносинах щодо не застосування статті 105 ЦК УРСР;

на виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 03 березня 2021 року в справі № 201/2289/20 05 жовтня 2021 року приватним нотаріусом ДМНО Виноградовою В. Ю. внесено запис про скасування рішення від 26 вересня 2019 року щодо реєстрації права власності на гараж за Відповідачем-1. Це підтверджується наданою представником Відповідача-1 копією інформаційної довідки № 305830137 від 26.07.2022 року (Т. 2, а. с. 22). Підстави для закриття провадження у справі визначені у статті 255 ЦПК України. З огляду на підхід, який Велика Палата Верховного Суду застосувала у постанові від 26 червня 2019 року у справі N 13/51-04, провадження N 12-67гс19, конкретизувавши свій висновок так, що закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України можливе, якщо предмет спору відсутній як на час пред`явлення позову, так і на час ухвалення судом судового рішення.

В березні 2023 року Дніпровська міська рада подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду - без змін.

Відзив на касаційну скаргу мотивовано тим, що:

відповідачем наводиться позиція щодо неврахування доказів, втім вказані документи досліджувались в ході судового розгляду справи Дніпровським апеляційним судом, однак, суд не зобов`язаний вказувати посилання на кожний доказ в судовому рішенні;

батько позивача отримав дозвіл на будівництво гаража. На момент смерті батька відповідача право власності на вказаний гараж у передбачений законом спосіб не зареєстровано. Втім аргументи відповідача про можливість оформлення у встановленому порядку права власності на вказаний гараж у зв`язку з правомірністю набуття права користування земельною ділянкою, є помилковими і не заслуговують на увагу;

незалежно від того, хто здійснював самочинне будівництво та відповідно, самовільно зайняв вперше земельну ділянку, набувши у власність нежитлове приміщення, саме відповідач набув усі права та обов`язки щодо вказаного майна, а тому він є належним відповідачем за заявленими у цій справі вимогами.

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2023 року: відкрито касаційне провадження у справі; у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року відмовлено.

03 березня 2023 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 22 лютого 2023 рокувказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Фактичні обставини

Апеляційний суд встановив, що 24 вересня 2019 року за ОСОБА_1 на підставі рішення державного реєстратора комунального підприємства «Юридична реєстрація нерухомості та бізнесу» Гладкова Ю. В. індексний номер 48873658 від 26 вересня 2019 року зареєстровано право власності на гараж № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 . Підстава виникнення права власності - протокол зборів співвласників багатоквартирного будинку, виданий 05 вересня 2019 року.

Згідно повідомлення управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпропетровської міської ради №10/1-96 від 30 лютого 2020 року інформація щодо реєстрації документів, які дають право на виконання будівельних робіт та засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів за адресою: АДРЕСА_1 , гараж № НОМЕР_1 -відсутня.

Відповідно до повідомлення департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області № 1004-1.18/450 від 20 лютого 2020 року, - відомості щодо видачі/реєстрації Департаментом документів, які надають право на виконання будівельних робіт та засвідчують прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта «гараж» за адресою: АДРЕСА_1 гараж НОМЕР_1 -відсутні.

Дніпровською міською радою рішення про надання земельної ділянки в оренду (суборенду), у власність або у користування для будівництва та обслуговування спірної капітальної будівлі - гаража № НОМЕР_1 розташованого, за адресою: АДРЕСА_1 , не приймалося.

Матеріали справи не містять рішення суду про визнання за відповідачем права власності на об`єкт самочинного будівництва.

Щодо позовної вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2021 року в справі № 509/11/17 (провадження № 61-268св21) зазначено, що

«ОСОБА_1 вимог про усунення перешкод у здійснені права користування та розпорядження своїм майном (знесення самочинно збудованого майна) чи про відновлення становища, яке існувало до порушення не пред`являв. Тому в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 необхідно було відмовити у зв`язку з тим, що визнання незаконними та скасування рішень державних реєстраторів та визнання недійсними договорів купівлі-продажу не є ефективним способом захисту та не забезпечує усунення порушень спричинених самочинним будівництвом. Як наслідок постанову апеляційного суду в цій частині належить змінити в мотивувальній частині.

Апеляційним судом обґрунтовано зазначено, що в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до державних реєстраторів про визнання незаконними та скасування рішень державних реєстраторів слід відмовити, оскільки державні реєстратори не є належними відповідачами, а тому в цій частині постанову апеляційного суду слід залишити без змін».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 квітня 2022 року у справі № 521/21538/19 (провадження № 61-204св22) вказано, що:

«позовні вимоги про визнання незаконними та скасування рішень про державну реєстрацію прав, визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання недійсними договорів, які заявлені саме у зв`язку з здійсненням на думку прокурора самочинного будівництва є неефективними способами захисту, а позовні вимоги про знесення самочинно збудованих будинків, зобов`язання привести земельну ділянку до попереднього стану є недоведеними».

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 вересня 2021 року в справі № 335/5136/19 (провадження № 61-18942св20) зазначено, що:

«пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, підтверджують, що цей спір виник між ОСОБА_1 та банком. Тому державний реєстратор є неналежним відповідачем, і у зв`язку з цим у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора необхідно відмовити із зазначеної підстави. Тому постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора належить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в їх задоволенні».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 лютого 2023 року по справі № 431/7386/19 (провадження № 61-8694св21) зазначено, що: «Пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатись як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою. Державний реєстратор не може виступати належним відповідачем у такому спорі. Зміст і характер відносин між учасниками справи в цій справі, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір у позивача виник з третьою особою внаслідок подання ОСОБА_2 заяви про скасування державної реєстрації права власності на спірну нерухомість за ОСОБА_1, а тому виконавчий комітет Старобільської міської ради Луганської області є неналежним відповідачем».

У справі, що переглядається:

позовна вимога міської ради до ОСОБА_1 про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у зв`язку з самочинним будівництвом не є ефективним способом захист та не забезпечує усунення порушень спричинених самочинним будівництвом. Тому постанову апеляційного суду в цій частині належить скасувати, а заочне рішення в цій частині належить змінити в мотивувальній частині, оскільки суд першої інстанцій зробив помилковий висновок про відмову у її задоволенні позову в зв`язку з необґрунтованістю вимоги;

зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанціями обставини справи, підтверджують, що цей спір виник між міською радою та ОСОБА_1 . Тому державний реєстратор є неналежним відповідачем, і у зв`язку з цим у задоволенні позовної вимоги міської ради до державного реєстратора необхідно відмовити із зазначеної підстави. Тому постанову апеляційного суду в цій частині належить скасувати, а заочне рішення в цій частині належить змінити в мотивувальній частині, оскільки суд першої інстанцій зробив помилковий висновок про відмову у її задоволенні позову в зв`язку з необґрунтованістю вимоги.

Щодо позовної вимоги Дніпровської міської ради про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом надання Дніпровській міській раді права на знесення самочинно побудованого гаража за рахунок ОСОБА_1 а) щодо надання міській раді права на знесення

Неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (див. пункт 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18).

У зв`язку із цим суд, з`ясувавши в розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (див. пункт 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19).

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).

Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків. Тлумачення частини третьої статті 11 ЦК України свідчить, що правові норми самі по собі не можуть створювати суб`єктивних прав та обов`язків, оскільки необхідна наявність саме юридичного факту (див: постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18).

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України).

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України).

На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п`ята статті 376 ЦК України).

Тлумачення вказаних норм, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що:

рішення суду здатне бути джерелом для набуття цивільних прав і обов`язків тільки у випадках, встановлених актами цивільного законодавства;

рішення суду, як правомірна приватно-правова конструкція, не повинно використовуватися учасниками цивільного обороту всупереч його призначенню для набуття цивільних прав і обов`язків, за відсутності вказівки про це в актах цивільного законодавства;

при існуванні самочинного будівництва власник земельної ділянки може вимагати не надання права на знесення самочинного будівництва на підставі судового рішення, а, зокрема, зобов`язанняпорушника знести самостійно самочинне будівництво або за його рахунок, чи визнання за власником земельної ділянки на якій здійснено самочинне будівництво, права власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване;

при існуванні самочинного будівництва метою власника земельної ділянки є захист права власності на земельну ділянку, а не набуття на підставі рішення суду права на знесення. Тому вимога про надання права на знесення не є належним способом захисту права.

У справі, що переглядається:

позивач просив усунути перешкоди шляхом надання міській раді права на знесення самочинно побудованого гаража;

суди не звернули увагу, що рішення суду, як правомірна приватно-правова конструкція, не повинно використовуватися учасниками цивільного обороту всупереч його призначенню для набуття цивільних прав і обов`язків, за відсутності вказівки про це в актах цивільного законодавства;

суди не звернули увагу, що при існуванні самочинного будівництва власник земельної ділянки може вимагати не надання права на знесення самочинного будівництва на підставі судового рішення, а, зокрема, зобов`язанняпорушника знести самостійно самочинне будівництво або за його рахунок, чи визнання за власником земельної ділянки на якій здійснено самочинне будівництво, права власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване;

тому позовна вимога про усунення перешкод шляхом надання міській раді права на знесення самочинно побудованого гаража не є належним способом захисту права. Як наслідок постанову апеляційного суду в цій частині належить скасувати, а заочне рішення в цій частині належить змінити в мотивувальній частині, оскільки суд першої інстанцій зробив помилковий висновок про відмову у її задоволенні позову в зв`язку з необґрунтованістю вимоги.

б) щодо усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого гаража за рахунок ОСОБА_1 .

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина перша та третя статті 13 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини першої статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини вказав, що:

«право власності заявниці на гараж та його постійний характер не ставилися під сумнів двадцять років, поки не почалося нове дороговартісне будівництво на ділянці, яка збіглася з місцем розташування гаража заявниці. «Самовільний» характер користування заявницею земельною ділянкою у цій справі виник не в результаті порушення законодавства на момент будівництва її гаража, а, насамперед, у результаті розвитку українського законодавства в рамках переходу від радянського законодавства, яке не визнавало право приватної власності на землю та оренду у класичному сенсі, до системи, що ґрунтувалася на праві власності та наданні землі в оренду, які наразі характеризують українське земельне законодавство. Усталеним принципом практики суду є те, що умови надання компенсації згідно з положеннями відповідного законодавства є важливими для оцінки, чи зберігає оскаржуваний захід необхідний справедливий баланс, і, зокрема, чи покладає він на заявника непропорційний тягар.

До заявниці ставилися як до особи, яка самовільно зайняла земельну ділянку та не мала права не лише на відшкодування, але, у принципі, була зобов`язана відшкодувати владі міста витрати, понесені у зв`язку зі знесенням її гаража. Специфічний характер її ситуації до уваги взято не було. У такій ситуації, коли проект будівництва був, насамперед, спрямований на розбудову житла з метою отримання приватної комерційної вигоди, хоча він також оцінювався національними органами державної влади з точки зору інтересів суспільства через сприяння збільшенню та оновленню наявного житлового фонду, відповідати вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції могло б лише відшкодування, визначене порядком, який гарантує загальну оцінку наслідків експропріації, у тому числі присудження компенсації, яка відповідатиме ринковій вартості відчуженого майна. Жодної такої компенсації разом із належними гарантіями заявниці запропоновано не було» (SVITLANA ILCHENKO v. UKRAINE, № 47166/09, § 63 - 64, 71, 75-76, ЄСПЛ, від 04 липня 2019 року).

Європейський суд з прав людини зазначив, що:

«за обставин цієї справи, беручи до уваги прецедентне право та наведений нижче аналіз, суд вважає, що застосовною є норма про позбавлення власності (див. SVITLANA ILCHENKO v. UKRAINE, № 47166/09, §§ 60-64, 04 липня 2019 року). Повертаючись до питання законності втручання, суду важко прийняти твердження уряду про те, що будівлі, які належали компаніям-заявникам, були законно знищені з наступних причин. Наявні документи свідчать про те, що будівлі, які належали компаніям-заявникам, були знесені на підставі рішення міської ради від 7 листопада 2012 року, яке розглядало майно компаній-заявників як «самовільне будівництво». У зв`язку з цим суд зазначає, що стаття 376 Цивільного кодексу, чинна на той час, передбачала, що будівництво будівлі вважається самовільним, якщо воно було збудовано на ділянці, яка не була відведена особі, яка вів будівництво; або воно було виділено з іншою метою; або якщо не було відповідного документа на право виконання будівельних робіт або робіт згідно із затвердженим проектом; або якщо це суттєво порушувало будівельні стандарти та правила. Цією ж статтею передбачено, що особа, яка здійснила самовільне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Однак будівлі були викуплені у держави в 1990-х роках; вони вже були побудовані, і влада ніколи не припускала, що під час будівництва будинків було порушено будь-який закон. Державні органи видали компаніям-заявникам майнові сертифікати, що підтверджують їх приватну власність на будівлі, і ці сертифікати ніколи не були анульовані. Більше того, у договорах оренди конкретно вказувалося, що землю було надано компаніям-заявникам з метою обслуговування та експлуатації кафе та магазину, які розташовані в будівлях (див. пункт 3 вище). Таким чином, на момент винесення рішення № 679 міська рада усвідомлювала, що компанії-заявники є законними власниками будівель, про які йде мова, і що знищення будівель порушить їхні права власності та завдасть шкоди компаніям-заявникам. За таких обставин важко зрозуміти, як на момент видання рішення міської ради від 7 листопада 2012 року могло належним чином кваліфікувати будівлі, що належали компаніям-заявникам, як «самовільне будівництво». Той факт, що земля перебувала у муніципальній власності, а договір оренди закінчився, не скасовував права власності компаній-заявників на будівлі, яке було встановлено належним чином і не залежало від права власності на земельну ділянку. У зв`язку з цим суд зауважує, що ані Уряд, ані національні суди не посилалися на будь-яке національне правове положення, яке визначає міську раду як орган чи один із органів влади, уповноважених приймати рішення щодо експропріації приватної власності. Суд не зміг визначити будь-яке таке національне законодавство самостійно» (CASE OF AZALIYA, TOV AND OTHERS v. UKRAINE, № 31211/14 та № 31338/14, § 20-22, ЄСПЛ, від 09 березня 2023 року).

Аналіз матеріалів справи свідчить, що:

в матеріалах справи містяться: рішення № 491 параграф 3 від 11 листопада 1958 року виконкому Жовтневої райради депутатів трудящих про надання дозволу ОСОБА_3 (батькові відповідача) на будівництво гаража для легкового автомобіля у дворі будинку АДРЕСА_1 ; довідка Жовтневого Райкомунхозу м. Дніпропетровська від 08 грудня 1958 року № Р-130 (т. 1., а. с. 181-182);

ОСОБА_1 посилався на вказані документи в додаткових поясненнях під час апеляційного розгляду, наголошував, що відповідні документи надавалися державному реєстратору для реєстрації права власності ОСОБА_1 на спірний гараж та просив врахувати їх при кваліфікації правомірності будівництва спірного гаража (т. 2., а. с. 25-28);

позивач у відзиві на касаційну скаргу підтверджує, що відповідні докази були досліджені апеляційним судом, втім їх оцінка не відображена в постанові апеляційного суду.

У справі, що переглядається:

суди не перевірили, та в судових рішеннях не аргументували, які докази свідчать про правомірність або неправомірність спорудження спірного гаража, зокрема, з урахуванням змісту рішення № 491 параграф 3 від 11 листопада 1958 року виконкому Жовтневої райради депутатів трудящих та про відсутність або наявність підстав для кваліфікації спірного гаража як об`єкта самочинного будівництва;

за таких обставин, передчасним є висновок про задоволення позовної вимоги про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого гаража за рахунок ОСОБА_1 . Тому судові рішення в частині позовної вимоги про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого гаража за рахунок ОСОБА_1 належить скасувати, а справу в цій частині слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Щодо закриття провадження в справі

Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, зокрема, якщо відсутній предмет спору (пункт 2 частини першої статті 255 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 13/51-04 (провадження № 12-67гс19) вказано, що:

«4.13. Пунктом 2 частини першої статті 231 ГПК України встановлено, що господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

4.14. Господарський суд закриває провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, зокрема у випадку припинення існування предмета спору (наприклад, сплата суми боргу, знищення спірного майна, скасування оспорюваного акта державного чи іншого органу тощо), якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань.

4.15. Закриття провадження у справі на підставі зазначеної норми ГПК України можливе також у разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи. Якщо ж він був відсутній і до порушення провадження у справі, то зазначена обставина зумовлює відмову в позові, а не закриття провадження у справі.

4.16. Одночасно слід зазначити, що предмет спору - це об`єкт спірного правовідношення, з приводу якого виник спір. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20 (провадження № 61-3438сво21) зазначено, що:

«предмет спору - це об`єкт спірного правовідношення, з приводу якого виник спір. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. З урахуванням викладеного, відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.

Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 13/51-04, провадження № 12-67гс19, прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання. Суд закриває провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, зокрема у випадку припинення існування предмета спору, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань.

З огляду на підхід, який Велика Палата Верховного Суду застосувала у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 13/51-04, провадження № 12-67гс19, слід відступити від висновку, сформульованого у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів: Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 456/647/18, провадження № 61-2018св19; Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2020 року у справі № 686/20582/19, провадження № 61-1807св20; Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 вересня 2020 року у справі № 750/1658/20, провадження № 61-9658св20, конкретизувавши цей висновок так, що закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України можливе, якщо предмет спору був відсутній як на час пред`явлення позову, так і на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення».

У касаційній скарзі ОСОБА_1 вказує, що 05 жовтня 2021 року приватним нотаріусом внесено запис про скасування рішення від 26 вересня 2019 року щодо реєстрації права власності на гараж.

Разом із тим, оскільки обставини, вказані у касаційній скарзі, не існували на момент пред`явлення позову, так і на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення, то підстави для закриття провадження в частині позовної вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень відсутні.

касаційну скаргу слід задовольнити частково;

оскаржену постанову апеляційного суду скасувати;

заочне рішення суду першої інстанції в частині позовної вимоги про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого гаража за рахунок ОСОБА_1 скасувати та справу в частині позовної вимоги про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого гаража за рахунок ОСОБА_1 передати на новий розгляд до суду першої інстанції;

заочне рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом надання Дніпровській міській раді права на знесення самочинно побудованого гаража та про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень змінити виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

У постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено такий висновок, що «якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,