ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 199/7376/16-ц

ОПИСОВА ЧАСТИНА

У жовтні 2016 року перший заступник прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Товариство з обмеженою відповідальністю «Ренессанс-Клуб» (далі - ТОВ «Ренессанс-Клуб»), Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство «Лівобережжя» (далі - КЖЕП «Лівобережжя»), про витребування майна.

На обґрунтування позову посилався на таке.

В ході здійснення представницьких повноважень прокуратурою області встановлено факт безпідставного вибуття з комунальної власності територіальної громади міста Дніпра об`єктів нерухомого майна шляхом їх відчуження на користь приватних підприємств, у тому числі нежитлового приміщення АДРЕСА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Дніпропетровської обласної ради від 23 жовтня 2003 року

№ 232-10/ХХІУ «Про виконання рішення обласної ради від 18 липня 2003 року № 202-9/XXIV «Про підвищення ефективності управління майном спільної власності територіальних громад області» в частині передачі обласних комунальних підприємств до власності територіальної громади міста Дніпропетровська» затверджено розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 18 серпня 2003 року № 159-р «Про передачу із спільної власності територіальних громад області до територіальної громади міста Дніпропетровська цілісного майнового комплексу обласного житлово-комунального підприємства «Лівобережжя».

Рішенням Дніпропетровської міської ради від 19 листопада 2003 року № 11/13 «Про прийняття у комунальну власність територіальної громади міста обласних житлово-комунальних підприємств «Південне», «Центральний», «Лівобережжя»» до комунальної власності територіальної громади міста прийнято житлово-комунальне підприємство «Лівобережжя» з майном, будівлями і спорудами, що перебували на його балансі, відповідно до акта приймання-передачі від 18 серпня 2003 року.

На підставі розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 18 серпня 2003 року № 159-р, рішення Дніпропетровської міської ради від 26 лютого 2003 року № 35/7 відділом Дніпропетровського міського управління юстиції 07 травня 2013 року за КЖЕП «Лівобережжя» проведено державну реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 60249412101).

Надалі у зв`язку з реорганізацією комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, необхідністю забезпечення ефективності управління комунальним майном та визначення єдиного підприємства, наділеного повноваженнями з управління комунальним майном та корпоративними правами територіальної громади міста в особі Комунального підприємства «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю» (далі - КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю»), рішенням Дніпропетровської міської ради від 02 березня 2011 року № 16/9 об`єкти нерухомого майна, зокрема КЖЕП «Лівобережжя», передано з балансу комунальних житлово-експлуатаційних підприємств на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю».

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2012 року відкрито провадження у справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя». Однак на той час КЖЕП «Лівобережжя» не виконало в повному обсязі рішення Дніпропетровської міської ради від 02 березня 2011 року № 16/9, внаслідок чого нерухоме майно обліковувалося на його балансі за відсутності правових підстав.

Постановою Господарського суду Дніпропетровської області від 14 серпня 2012 року у справі № 38/5005/6636/2012 КЖЕП «Лівобережжя» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.

На підставі вказаної постанови ліквідатором КЖЕП «Лівобережжя» призначено арбітражного керуючого Барановського О. М., який всупереч нормам чинного законодавства та рішенням Дніпропетровської міської ради з питань управління об`єктами комунальної власності включив нежитлове приміщення АДРЕСА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , до ліквідаційної маси підприємства-банкрута.

Надалі зазначене нежитлове приміщення було реалізовано Товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» шляхом проведення біржових торгів, оформлених протоколом від 27 грудня 2012 року № 22, переможцем яких визначено ТОВ «Ренессанс-Клуб».

10 червня 2013 року між КЖЕП «Лівобережжя» та ТОВ «Ренессанс-Клуб» було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1 загальною площею 127,1 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І. В.

Надалі на підставі договору купівлі-продажу від 15 жовтня 2013 року ТОВ «Ренессанс-Клуб» відчужило зазначене нежитлове приміщення на користь ОСОБА_1 .

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя» задоволено скаргу прокуратури Дніпропетровської області на дії ліквідатора, визнано неправомірними дії ліквідатора КЖЕП «Лівобережжя» - арбітражного керуючого ОСОБА_2 щодо включення до ліквідаційної маси підприємства-банкрута нерухомого майна, зокрема нежитлового приміщення АДРЕСА_1 , а також щодо продажу його з відкритих біржових торгів, визнано недійсними результати біржових торгів, проведених 27 грудня 2012 току Товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» з продажу нерухомого майна, та визнано недійсним договір купівлі-продажу від 10 червня 2013 року № 721, зареєстрований приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І. В., укладений між ліквідатором-арбітражним керуючим ОСОБА_3 та ТОВ «Ренессанс-Клуб», з відчуження нежитлового приміщення АДРЕСА_1 , загальною площею 127,1 кв. м. Наведене свідчить про те, що ТОВ «Ренессанс-Клуб» набуло право власності на спірне нежитлове приміщення та відчужило його на користь ОСОБА_1 поза волею власника - Дніпровської міської ради.

З урахуванням наведеного перший заступник прокурора Дніпропетровської області в інтересах Дніпровської міської ради просив витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради нежитлове приміщення АДРЕСА_1, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 жовтня 2017 року позов задоволено.

Витребувано від ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради нежитлове приміщення АДРЕСА_1, що розташоване на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 60249412101). Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що при реалізації спірного майна не було дотримано процедури його відчуження, майно вибуло від власника поза його волею, а тому підлягає поверненню у власність територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 жовтня 2017 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з наявності правових підстав для застосування до спірних правовідносин частини першої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки спірне нерухоме майно вибуло з володіння Дніпровської міської ради поза її волею. Проте вказаний висновок суперечить нормам матеріального та процесуального права.

Рішення ухвалено місцевим судом у заочному порядку, тому відповідач була позбавлена реальної можливості подати заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, а заявила про їх застосування у заяві про перегляд заочного рішення та в апеляційній скарзі.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 21 травня 2013 року у справі № 38/5005/6636/2012 встановлено припинення з 14 серпня 2012 року повноважень Дніпропетровської міської ради як представника власника спірного майна, тобто саме з цієї дати міська рада знала про наявність свого порушеного права, а з позовом до суду перший заступник прокурора Дніпропетровської області в інтересах Дніпровської міської ради звернувся лише в жовтні 2016 року, тобто після спливу позовної давності, що є підставою для відмови в задоволенні позову.

Постановою Верховного Суду від 03 березня 2021 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Дніпропетровської області задоволено частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що позовна давність може бути застосована лише до позовних вимог, які є обґрунтованими та доведеними. Водночас суд апеляційної інстанції не з`ясував, чи з волі власника вибуло спірне майно та чи є ОСОБА_1 його добросовісним набувачем.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 16 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 жовтня 2017 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спірний об`єкт нерухомості вибув з володіння власника поза його волею, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що пред`явлення позову до добросовісного набувача про витребування цього майна на підставі статті 388 ЦК України відповідає вимогам закону.

Суд апеляційної інстанції відхилив доводи ОСОБА_1 про пропуск позивачем повної давності, оскільки лише після постановлення ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/20, якою було встановлено факт недійсності договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна, прокуратурі та Дніпровській міській раді стало відомо про порушені права та особу, яка їх порушила.

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить заочне рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанції не врахували, що вона є добросовісним набувачем спірного майна.

Під час придбання нерухомого майна вона переконалася у тому, що це майно належить продавцеві та уклала з ним нотаріально посвідчений договір.

Задоволення віндикаційного позову та витребування майна у відповідача як добросовісного набувача спірного майна призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Суди першої та апеляційної інстанцій помилково не застосували до спірних правовідносин наслідки спливу позовної давності, не врахували, що постановлення ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012 не впливає на перебіг позовної давності, оскільки вперше спірне нерухоме майно було відчужене 10 червня 2013 року.

Згідно з листом ліквідатора КЖЕП «Лівобережжя» Саричевої Н. В. від 09 серпня 2013 року, який Дніпровська міська рада отримала 12 серпня 2013 року, ліквідатор повідомила Дніпровську міська раду про реалізацію спірного майна при здійсненні ліквідаційної процедури.

Водночас із позовом прокурор звернувся лише у жовтні 2016 року, тобто після спливу позовної давності. Прокурор та Дніпровська міська рада не надали належних доказів на підтвердження неможливості дізнатися про порушення права раніше.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16-ц, від 20 травня 2020 року у справі № 199/8047/16-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 522/14454/15?ц, від 22 січня 2020 року у справі № 520/7397/15-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 522/23155/16-ц, від 26 вересня 2019 року у справі № 2-4352/11, від 16 грудня 2020 року у справі № 496/3663/16-ц, від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц, від 18 грудня 2019 року у справі № 345/4014/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 2-3872/11, від 13 листопада 2019 року у справі № 2/1522/12319/11.

У жовтні 2021 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому прокурор Дніпропетровської обласної прокуратури просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Також просив розгляд справи здійснювати за участю представника Офісу Генерального Прокурора.

На обґрунтування відзиву посилається на те, що територіальна громада м. Дніпра як рівнозначний ОСОБА_1 суб`єкт права власності має право захищати своє порушене право власності і це не є порушенням статті 1 Першого Протоколу до Конвенції.

Укладаючи договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна з ТОВ «Ренессанс-Клуб», відповідачка мала можливість встановити, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння територіальної громади м. Дніпра незаконно, та відповідно вжити заходи для уникнення порушень власних прав.

Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що позов поданий у межах позовної давності, оскільки лише після постановлення ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012 позивач дізнався про порушення свого права.

На підтвердження доводів про початок перебігу позовної давності прокурор Дніпропетровської обласної прокуратури посилається на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 01 липня 2020 року у справі № 289/832/16, від 04 серпня 2021 року у справі № 199/8662/16, від 01 вересня 2021 року у справі № 199/3189/18.

Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2021 року відкрито провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 07 грудня 2022 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Суди встановили, що рішенням Дніпропетровської обласної ради від 23 жовтня 2003 року № 232-10/ХХІУ «Про виконання рішення обласної ради від 18 липня 2003 року № 202-9/XXIV «Про підвищення ефективності управління майном спільної власності територіальних громад області» в частині передачі обласних комунальних підприємств до власності територіальної громади міста Дніпропетровська» затверджено розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 18 серпня 2003 року № 159-р «Про передачу із спільної власності територіальних громад області до територіальної громади міста Дніпропетровська цілісного майнового комплексу обласного житлово-комунального підприємства «Лівобережжя».

Рішенням Дніпропетровської міської ради від 19 листопада 2003 року № 11/13 «Про прийняття у комунальну власність територіальної громади міста обласних житлово-комунальних підприємств «Південне», «Центральний», «Лівобережжя» до комунальної власності територіальної громади міста прийнято житлово-комунальне підприємство «Лівобережжя» з майном, будівлями і спорудами, що перебували на його балансі, за актом приймання-передачі від 18 серпня 2003 року.

Рішенням Дніпропетровської міської ради від 02 березня 2011 року № 16/9 «Про проведення реорганізації комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, підпорядкованих департаменту житлово-комунального господарства та капітального будівництва Дніпропетровської міської ради» з метою реалізації Програми реформування та розвитку житлово-комунального господарства міста Дніпропетровська на 2008-2012 роки, затвердженої рішенням міської ради від 26 грудня 2007 року № 14/26 (зі змінами та доповненнями), підвищення ефективності, надійності функціонування системи житлового господарства, раціонального використання бюджетних коштів у сучасних ринково-економічних умовах, відповідно до листа Управління житлового господарства Дніпровської міської ради від 01 грудня 2010 року вх. № 8/4891 та керуючись Законом України «Про місцеве самоврядування в України», міська рада вирішила провести реорганізацію комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, підпорядкованих департаменту житлово-комунального господарства та капітального будівництва Дніпропетровської міської ради, зокрема КЖЕП «Лівобережжя», шляхом передачі об`єктів нерухомого майна з їх балансу на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю».

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2012 року у справі № 38/5005/6636/2012 відкрито провадження у справі про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя».

На час відкриття провадження у справі про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя» не виконало в повному обсязі рішення Дніпропетровської міської ради від 02 березня 2011 року № 16/9, внаслідок чого нерухоме майно обліковувалося на його балансі за відсутності правових підстав.

Постановою Господарського суду Дніпропетровської області від 14 серпня 2012 року у справі № 38/5005/6636/2012 КЖЕП «Лівобережжя» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.

На підставі зазначеної постанови ліквідатором КЖЕП «Лівобережжя» призначено арбітражного керуючого Барановського О. М., нежитлове приміщення АДРЕСА_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, включено до ліквідаційної маси підприємства - банкрута з метою продажу.

Надалі вказане нежитлове приміщення було реалізоване Товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» шляхом проведення біржових торгів, оформлених протоколом від 27 грудня 2012 року № 22, переможцем яких визначено ТОВ «Ренессанс-Клуб».

На підставі розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради від 18 серпня 2003 року № 159-р, рішення Дніпропетровської міської ради від 26 лютого 2003 року № 35/7 відділом Дніпропетровського міського управління юстиції 07 травня 2013 року за КЖЕП «Лівобережжя» проведено державну реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

10 червня 2013 року між КЖЕП «Лівобережжя» та ТОВ «Ренессанс-Клуб» укладений договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Мудрецькою І. В., за умовами якого КЖЕП «Лівобережжя» передало у власність ТОВ «Ренессанс-Клуб» нежитлове приміщення АДРЕСА_1 , загальною площею 127,1 кв. м.

За договором купівлі-продажу нерухомого майна від 15 жовтня 2013 року ТОВ «Ренессанс-Клуб» відчужило спірне нежитлове приміщення на користь ОСОБА_1 .

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя» скаргу прокуратури Дніпропетровської області на дії ліквідатора задоволено, визнано неправомірними дії ліквідатора КЖЕП «Лівобережжя» - арбітражного керуючого ОСОБА_2 щодо включення до ліквідаційної маси підприємства-банкрута нерухомого майна, зокрема нежитлового приміщення АДРЕСА_1 , а також щодо продажу його з відкритих біржових торгів, визнано недійсними результати біржових торгів, проведених 27 грудня 2012 року Товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» з продажу нерухомого майна, та визнано недійсним договір купівлі-продажу від 10 червня 2013 року № 721, зареєстрований приватним нотаріусом Мудрецькою І. В., укладений між ліквідатором - арбітражним керуючим ОСОБА_3 та ТОВ «Ренессанс-Клуб», з відчуження нежитлового приміщення АДРЕСА_1 , загальною площею 127,1 кв. м.

Звертаючись до суду з цим позовом на підставі частини першої статті 388 ЦК України, перший заступник прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради просив витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Дніпра спірне нежитлове приміщення, оскільки це майно вибуло з володіння громади поза її волею.

Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з його волі. Власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16 (провадження № 14-2цс21) зазначила, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Встановивши, що останній набувач спірного нежитлового приміщення ОСОБА_1 набула право власності на підставі оплатного договору купівлі-продажу нерухомого майна від 15 жовтня 2013 року, укладеного між нею як покупцем і ТОВ «Ренессанс-Клуб» як продавцем, та ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя» було встановлено факт недійсності договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради з порушенням вимог чинного законодавства та поза її волею, а відповідачка не набула права власності на спірне нерухоме майно у спосіб та порядку, що визначені законом.

З урахуванням наведеного суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов дійшли обґрунтованого висновку про те, що спірне нерухоме майно підлягає витребуванню від добросовісного набувача (відповідачки) на користь позивача.

Щодо доводів касаційної скарги про неправильне застосування статті 388 ЦК України, порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, необхідності дотримання справедливого балансу

У касаційній скарзі заявниця посилається на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16 (провадження № 61-35744св18), від 20 травня 2020 року у справі № 199/8047/16 (провадження № 61-13212св18), у яких зазначено, що задоволення віндикаційного позову та витребування майна у відповідача як добросовісного набувача спірного нежитлового приміщення призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20), яка набрала законної сили після прийняття вказаних заявницею постанов Верховного Суду, зазначено, що критеріями пропорційності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач - внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, заява №29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І, навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, необхідно застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)). Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частини перша та третя статті 388 ЦК України).

Якщо законом установлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (частина п`ята статті 12 ЦК України).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням.

Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

У справі, що переглядається, суди встановили, що останній набувач спірного нежитлового приміщення ОСОБА_1 набула право власності на підставі оплатного договору купівлі-продажу нерухомого майна від 15 жовтня 2013 року, укладеного між нею як покупцем і ТОВ «Ренессанс-Клуб» як продавцем. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП «Лівобережжя» було встановлено факт недійсності договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна, колегія суддів дійшла висновку, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради з порушенням вимог чинного законодавства та поза його волею.

Враховуючи викладене, відповідачка не набула права власності на спірне нерухоме майно у спосіб та порядку, що визначені законом.

Встановивши, що спірний об`єкт нерухомості вибув з володіння власника поза його волею, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли по суті правильного висновку про те, що пред`явлення позову до добросовісного набувача (відповідачки) про витребування цього майна на підставі статті 388 ЦК України відповідає вимогам закону, а тому спірне майно підлягає витребуванню на користь позивача.

Верховний Суд не бере до уваги посилання заявниці на постанови Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16 (провадження

№ 61-35744св18), від 20 травня 2020 року у справі № 199/8047/16 (провадження № 61-13212св18), оскільки питання щодо добросовісності набувача вирішується у кожній справі окремо.

У справі, яка переглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, суди по суті не встановили невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідачки критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ, з чим погоджується і Верховний Суд.

Верховний Суд також врахував, що відповідачка відповідно до статті 661 ЦК України,не позбавлена права звернутися з позовом до продавця витребуваного майна з вимогою про відшкодування збитків, завданих вилученням у неї товару за рішенням суду з підстав, що виникли до моменту його продажу.

Отже, наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявницею норм матеріального та процесуального права та зводяться до незгоди зі встановленими судами обставинами справи.

Щодо наявності підстав для застосування позовної давності

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац перший частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Отже, позовна давність є строком пред`явлення позовної вимоги як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16).

Позов у цій справі прокурор подав до суду у жовтні 2016 року.

Відхиляючи доводи щодо застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що лише після постановлення ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012, якою було встановлено факт недійсності договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна, прокурору та Дніпровській міській раді стало відомо про порушення права та про особу, яка його порушила.

У касаційній скарзі заявниця посилається на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, у постанові Верховного Суду від 11 березня 2021 року у справі № 522/4690/17, відповідно до яких перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.

Верховний Суд відхиляє зазначені посилання з огляду на таке.

Визначаючи початок перебігу позовної давності у справі, яка переглядається, Верховний Суд застосовує правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі № 369/6601/15-ц, відповідно до якого частиною другою статті 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, за якою право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не передбачена законом.

Отже, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не передбачено законом, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності передбачає його законність і добросовісність.

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Як зазначено вище, ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012 про банкрутство ЖКП «Лівобережжя» задоволено скаргу прокуратури області на дії ліквідатора та визнано неправомірними його дії щодо включення до ліквідаційної маси банкрута певних об`єктів нерухомого майна комунальної власності, продажу його з відкритих біржових торгів та визнано недійсними договори купівлі-продажу, укладені на їх підставі.

Зокрема, рішенням суду визнано неправомірними дії ліквідатора ЖКП «Лівобережжя» - арбітражного керуючого Барановського О. В. щодо включення до ліквідаційної маси підприємства-банкрута нежитлового приміщення АДРЕСА_1 та продажу його з відкритих біржових торгів, визнано недійсними результати біржових торгів, проведених 27 грудня 2012 року Товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» з продажу нерухомого майна, оформлених протоколом від 27 грудня 2012 року №2-2, та визнано недійсним договір купівлі-продажу від 10 червня 2013 року № 721.

Зазначений договір купівлі-продажу за своєю правовою природою є не нікчемним, а оспорюваним правочином. Відповідно, правова оцінка його недійсності пов`язується саме з відповідними висновками рішення суду про те, що є правомірним способом захисту цивільного права та інтересу.

Саме з набранням судовим рішенням (про визнання такого правочину недійсним) законної сили і остаточним вирішення наведеного спору судами пов`язується спростування презумпції правомірності укладеного правочину та презумпції його чинності.

Істотним для вирішення цього спору є те, що у справі, яка переглядається, спірне майно відчужене уповноваженою особою - арбітражним керуючим під час здійснення судової процедури банкрутства, що зумовлює особливість вибуття такого майна з володіння власника (уповноваженої особи) та не дозволяє зробити висновок про протиправність такого вибуття, доки наведене не буде встановлено судом.

З урахуванням наведеного, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що початок перебігу позовної давності пов`язаний з наведеними юридичними фактами та їх оцінкою правомочною особою, що сформульована у рішенні Господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2016 року у справі № 38/5005/6636/2012 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 10 червня 2013 року № 721.

Подібні висновки щодо початку перебігу позовної давності викладені Верховним Судом у постановах від 01 липня 2020 року у справі

№ 289/832/16-ц (провадження № 61-10710св18), від 04 серпня 2021 року у справі № 199/8662/16-ц (провадження № 61-6424св20), на які посилається прокурор Дніпропетровської обласної прокуратури у відзиві на касаційну скаргу. Підстави відступити від зазначених висновків судом не встановлено.

Щодо клопотання прокурора Дніпропетровської обласної прокуратури про виклик у судове засідання

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Таким чином, питання виклику учасників справи у судове засідання суд вирішує з урахуванням конкретних обставин справи та встановленої необхідності надання пояснень учасниками справи.

Оскільки Верховний Суд не ухвалював рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і така необхідність відсутня, то підстав для виклику представників сторін немає. Тому у задоволенні клопотання необхідно відмовити.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на те, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду