ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 757/61151/21-ц

У листопаді 2021 рокуОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою, в якій просила: визнати протиправною бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Крайчинського С. С. щодо непередання у межах зведеного виконавчого провадження № 60909212 на реалізацію організатору електронних торгів - державному підприємству «Сетам»

(далі - ДП «Сетам») нерухомого майна - квартири

АДРЕСА_1 , належної на праві власності боржнику - ОСОБА_2 ; зобов`язати зазначеного приватного виконавця передати у межах зведеного виконавчого провадження

№ 60909212 на реалізацію організатору електронних торгів вказане нерухоме майно.

Скарга мотивована тим, що на виконанні у приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Крайчинського С. С. перебуває зведене виконавче провадження з примусового виконання: виконавчого листа Печерського районного суду міста Києва від 22 травня 2013 року у справі № 2-595/12 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу в розмірі 3 926 547,95 грн, вартості проведеної експертизи - 2 387,88 грн, витрат по сплаті судового збору - 3 400 грн; виконавчого листа

Печерського районного суду міста Києва від 25 липня 2018 року у справі

№ 757/43442/16-ц про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 відсотків за договором позики від 22 березня 2007 року - 10 565 922,26 грн, інфляційних втрат - 3 583 247,75 грн та судових витрат - 6 890 грн.

Під час виконавчого провадження, відкритого 18 грудня 2019 року, накладено арешт на майно та кошти боржника у межах суми

24 292 579,34 грн, а також встановлено, що ОСОБА_2 належить квартира АДРЕСА_1 , в якій зареєстровані остання (боржник) та її племінники - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . На запит приватного виконавця від 28 січня 2020 року Печерська районна у місті Києві державна адміністрація як орган опіки та піклування листом № 105/01-522/1 повідомила, що інтереси дітей представляють батьки, а не державні органи і без звернення батьків вирішення питання продажу спірної квартири, право користування якою мають діти, по суті неможливо. 29 жовтня 2020 року приватний виконавець здійснив вихід за адресою реєстрації боржника та провів огляд зазначеної квартири, виніс постанову від 29 жовтня 2020 року про опис і арешт майна (коштів) боржника, однак на оцінку та реалізацію описане майно боржника не передав.

Представник стягувача 04 листопада 2021 року звернулася до приватного виконавця із заявою щодо проведення оцінки спірної квартири та передачі її на реалізацію організатору електронних торгів ДП «Сетам», проте така заява задоволена не була з підстав відсутності дозволу органу опіки та піклування та вмотивованого рішення суду.

Зазначала, що приватний виконавець допустив протиправну бездіяльність у межах зведеного виконавчого провадження № 60909212, оскільки законодавство не вимагає отримання приватним виконавцем дозволу органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна у разі, якщо зареєстровані в квартирі діти не є дітьми боржника та боржник не є особою, що їх замінює. Крім цього, орган опіки та піклування у межах повноважень, наданих законодавством, не уповноважений розглядати заяви про надання попереднього дозволу на передачу нерухомого майна на примусову реалізацію, що подані приватним виконавцем, а не батьками дитини.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 07 грудня 2021 року у задоволенні скарги відмовлено.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що державний виконавець або приватний виконавець зобов`язаний, у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, отримати попередню згоду органу опіки та піклування або відповідне рішення суду. Рішення суду про передачу спірного майна на реалізацію, право на користування яким мають неповнолітні діти (племінники боржника), не ухвалювалось.

Крім того, дозволу органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна не надано, що свідчить про відсутність у виконавця правових підстав для передачі арештованого нерухомого майна на реалізацію. Отже, відсутні підстави для задоволення скарги ОСОБА_1 на бездіяльність приватного виконавця, оскільки останній не допустив порушень, на які вказує заявник.

Постановою Київського апеляційного суду від 03 серпня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 07 грудня 2021 року у частині відмови у задоволенні вимог скарги про визнання протиправною бездіяльності приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Крайчинського С. С. щодо непередання у межах зведеного виконавчого провадження № 60909212 на реалізацію організатору електронних торгів - ДП «Сетам» нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , належної на праві власності боржникові - ОСОБА_2 , скасовано та ухвалено у цій частині нове судове рішення.

Визнано протиправною бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Крайчинського С. С. щодо непередання у межах зведеного виконавчого провадження № 60909212 на реалізацію організатору електронних торгів - ДП «Сетам» нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , належної на праві власності боржникові - ОСОБА_2 , без дозволу органу опіки та піклування.

В іншій частині ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 07 грудня 2021 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_2 є тіткою неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а не матір`ю або особою, яка її замінює. Водночас законодавство вимагає отримання згоди органу опіки та піклування на відчуження майна, право власності або право користування на яке мають діти, якщо таке відчуження здійснюється батьками або особами, які їх замінюють, та не передбачає отримання такої згоди у разі вчинення правочину (примусового відчуження) майна, власниками якого не є батьками або особами, які їх замінюють. Отже, для передачі спірного майна на реалізацію не потрібна попередня згоди органу опіки та піклування або відповідне рішення суду про передачу на реалізацію нерухомого майна.

Разом з тим відсутні правові підстави для задоволення вимог заявника про зобов`язання приватного виконавця передати на реалізацію організатору електронних торгів спірну квартиру, оскільки суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень. При цьому приватним виконавцем не здійснювалася оцінка квартири та не вчинювалися інші дії, здійснення яких є обов`язковими при передачі нерухомого майна на реалізацію.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Київського апеляційного суду від 03 серпня 2022 року та залишити в силі ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 07 грудня 2021 року.

31 серпня 2022 року ОСОБА_2 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 03 серпня 2022 року.

Верховний Суд ухвалою від 13 вересня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 03 серпня 2022 року, витребував справу із суду першої інстанції.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що законодавство не вимагає отримання дозволу органу опіки та піклування в разі, якщо зареєстровані діти не є дітьми боржника або боржник не є особою, яка замінює батьків. У цій справі судовим рішенням звернуто стягнення на визначену суму грошових коштів, а не на конкретно визначене житлове приміщення у конкретно визначений спосіб, тобто в даному конкретному випадку висновок органу опіки та піклування є обов`язковим та не ставиться в залежність від того чи є неповнолітні діти дітьми боржника (або чи є боржник особою, яка замінює батьків) чи ні. Відсутність у приватного виконавця дозволу органу опіки та піклування на примусовий продаж квартири, якою користуються малолітні діти, свідчить про неможливість звернення стягнення на таку квартиру.

Позиції інших учасників

ОСОБА_1 надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови апеляційного суду. У зв`язку з цим просила суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Зазначала, що боржник добровільно не виконує рішення суду про стягнення заборгованості та намагається уникнути відповідальності за борговими зобов`язаннями. Реєстрація у квартирі боржника племінників (дітей сестри) після настання строку для виконання договору позики та під час розгляду судової справи № 2-595/12 про стягнення заборгованості за простроченим зобов`язанням здійснена з метою унеможливлення вчинення виконавчих дій з продажу спірної квартири.

Інший учасник справи не скористався своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційних скарг, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направив.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що з 18 грудня 2019 року на примусовому виконанні у приватного виконавця виконавчого округу міста Києва

Крайчинського С. С. перебуває: виконавчий лист № 2-595/12, виданий

22 травня 2013 року Печерським районним судом міста Києва, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу в розмірі 3 995 000 грн, відсотків за договором позики - 3 926 547,95 грн, витрат на проведення експертизи - 2 387,88 грн, витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи - 150 грн та витрат на оплату судового збору - 3 400 грн; а також виконавчий лист № 757/43442/16-ц про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 відсотків за договором позики у розмірі 10 565 922,26 грн, інфляційних втрат - 3 583 247,75 грн, судових витрат - 6 890 грн. Загальна сума заборгованості становить 22 083 545,84 грн.

Постановою приватного виконавця Крайчинського С. С. від 18 грудня

2019 року виконавчі провадження об`єднані у зведене виконавче провадження № 60909212.

29 жовтня 2020 року приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Крайчинський С. С. виніс постанову про опис та арешт майна (коштів) боржника, якою описано та накладено арешт на квартиру

АДРЕСА_1 , що належить боржнику ОСОБА_2 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу квартири від 16 травня 2001 року.

Згідно з витягом з Реєстру територіальної громади міста Києва від 21 грудня 2019 року у вищезазначеній квартирі зареєстровані

ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , неповнолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та малолітній ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Неповнолітній ОСОБА_3 та малолітній ОСОБА_4 , які зареєстровані у спірній квартирі 13 липня 2012 року, є племінниками ОСОБА_2 . Боржник у виконавчому провадженні не є матір`ю або особою, яка її замінює, для дітей, які мають право користування спірним майном, про передачу на реалізацію якого заявлено стягувачем.

28 січня 2020 року приватний виконавець Крайчинський С. С. направив до відділу опіки Печерського району запит, в якому просив надати дозвіл на примусову реалізацію квартири АДРЕСА_1 .

Печерська районна в місті Києві державна адміністрація 03 лютого

2020 року направила листа приватному виконавцю, у якому зазначила, що згідно з нормами чинного законодавства інтереси дітей представляють батьки, а не державні органи і без звернення батьків вирішення питання продажу спірної квартири право користування якою мають діти по суті неможливо.

Представник стягувача - ОСОБА_6 04 листопада 2021 року звернулася до приватного виконавця Крайчинського С. С. із заявою з проханням провести оцінку нерухомого майна - спірної квартири та передати у межах зведеного виконавчого провадження квартиру на реалізацію організатору електронних торгів ДП «Сетам».

Листом від 04 листопада 2021 року на вказану заяву приватний виконавець надав відповідь про те, що для передачі на реалізацію нерухомого майна, в якому зареєстровані діти, необхідно отримати дозвіл органу опіки та піклування. Проте такого дозволу орган опіки та піклування приватному виконавцю не надав. При цьому для передачі на примусову реалізацію квартири боржника приватному виконавцю потрібне вмотивоване рішення суду.

Мотивувальна частина

Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.

Пунктом 9 частини другої статті 129 Конституції України передбачено, що основними засадами судочинства є, зокрема, обов`язковість судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

ЄСПЛ вказує, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 Конвенції детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (рішення у справі «Горнсбі проти Греції»).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 904/7326/17 вказано, що право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду пов`язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця.

Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2020 року в справі № 641/7824/18 зазначив, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Частиною першою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

За змістом частини першої статті 74 Закону України Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Пунктом 9 частини першої статті 2 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад, зокрема, забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

Відповідно до абзацу сьомого пункту 3 розділу ІІ Порядку реалізації арештованого майна, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 30 вересня 2016 року за № 1301/29431 (далі - Порядок реалізації майна) у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, заявка на реалізацію арештованого майна подається разом із копією дозволу органів опіки та піклування або відповідним рішенням суду (в електронній або паперовий формі).

Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону (частина перша статті 405 ЦК України). Це кореспондує частині першій статті 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), яка передбачає, що члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. При цьому за згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга статті 156 ЖК УРСР).

Згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 ЖК УРСР. Відповідно до змісту частини другої статті 64 ЖК УРСР це є: дружина наймача, їх діти і батьки. Також членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з власником будинку (квартири) і ведуть з ним спільне господарство.

Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем (частини друга статті 18 Закону України «Про охорону дитинства»).

Верховний Суд у постанові від 08 червня 2021 року у справі № 607/8145/18, посилаючись на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 06 травня 2019 року у справі № 639/5828/15-ц, від 06 листопада

2019 року у справі № 346/432/16-ц та від 19 червня 2019 року у справі

№ 695/2714/15-ц, зазначив, що чинним законодавством не передбачено обмежень при реалізації права власника на розпорядження майном в залежності від того чи мають право на користування ним інші особи, зокрема, малолітні діти, якщо власник не є їх батьком (матір`ю) або ж особою, яка замінює останніх.

Розглянувши справу № 755/12052/19 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2021 року дійшла висновку про необхідність отримання державним (приватним) виконавцем дозволу органу опіки і піклування на примусову реалізацію житлової нерухомості, право на користування якою мають діти, однак в указаній справі не погодилася з доводами скаржниці (боржника), оскільки дійшла висновку, що у її онуків житлові права на її нерухомість не виникли з огляду на недобросовісні дії скаржниці щодо реєстрації місця проживання власних онуків саме з метою перешкоджання виконавчому провадженню. Велика Палата Верховного Суду вказувала, що державним виконавцем не було допущено порушення відповідних прав дітей у спосіб, зазначений заявницею (порушення житлових прав її онуків за відсутності дозволу органу опіки і піклування на реалізацію житлової нерухомості - щодо передачі належної їй житлової нерухомості на торги у виконавчому провадженні, право на користування якою мають її онуки).

У разі звернення особи, яка вважає, що її права порушено діями або бездіяльністю державного/приватного виконавця, оцінку діям виконавця щодо виконання судового рішення із урахуванням прав дітей (якщо такі права порушуються) надає саме суд, враховуючи конкретні обставини справи, а також доводи сторін спору.

Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № № 295/2933/15-ц.

У справі, що переглядається, встановлено, що неповнолітній ОСОБА_3 та малолітній ОСОБА_4 , які зареєстровані у спірній квартирі 13 липня 2012 року, є племінниками

ОСОБА_2 .

При цьому ОСОБА_1 ще у липні 2008 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та відсотків, який і був задоволений рішенням Печерського районного суду міста Києва від 13 лютого 2013 року у справі № 2-595/12.

Отже, реєстрація племінників ОСОБА_2 у спірній квартирі під час провадження у справі № 2-595/12 свідчить про недобросовісні дії боржника.

Пункт 1 частини п`ятої статті 19 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що боржник зобов`язаний утримуватися від вчинення дій, що унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення.

Тлумачачи закон під час його застосування до конкретних правовідносин і вирішуючи спір, суд повинен керуватися як завданням судочинства, так і загальними засадами цивільного законодавства, серед яких, зокрема, визначені справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26 січня

2022 року у справі № 295/2933/15-ц.

Враховуючи встановлені у справі обставини (реєстрацію боржником у спірній квартирі неповнолітнього та малолітнього племінників під час провадження у суді спору про стягнення заборгованості), Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду, що для передачі спірного майна на реалізацію не потрібна попередня згоди органу опіки та піклування або відповідне рішення суду про передачу на реалізацію нерухомого майна.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на те, що судовими рішеннями стягнуто заборгованість з позичальника, а не звернуто стягнення на спірну квартиру, оскільки вказана обставина не може бути перешкодою для реалізації нерухомого майна боржника при виконанні зазначених судових рішень. Так, частиною першою статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна, об`єкти незавершеного будівництва, майбутні об`єкти нерухомості здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна.

ОСОБА_1 обрала належний спосіб захисту свого порушеного права в частині вимог про визнання протиправною бездіяльність приватного виконавця щодо непередання на реалізацію спірної квартири, тому доводи касаційної скарги в цій частині є необґрунтованими.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, а також зводяться до переоцінки доказів, незгоди з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження апеляційного суду. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в апеляційному суді з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Серявін та інші проти України»).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду