ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 522/12339/16-ц

У липні 2016 року департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: ОСОБА_6 , Одеська міська рада, про витребування майна, визнання недійсним договору іпотеки, усунення перешкод у користуванні майном та скасування запису про державну реєстрацію.

Позовна заява мотивована тим, що територіальна громада міста Одеси в особі Одеської міської ради на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно є власником нежитлових приміщень загальною площею 245,2 кв. м, що загалом складаються з приміщень першого поверху площею 105,8 кв. м, приміщень підвалу площею 32 кв. м та приміщень площею 107,4 кв. м, які розташовані на АДРЕСА_1 .

Під час проведення інвентаризації зазначених нежитлових приміщень позивачу стало відомо, що на підставі заочного рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 жовтня 2008 року у справі № 2-9696/08 право власності на вказане нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_6 (реєстрацію проведено 05 листопада 2010 року за реєстраційним номером 31981659).

Проте ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 10 вересня 2012 року зазначене заочне рішення скасовано, а ухвалою цього ж суду від 31 травня 2016 року позовну заяву ОСОБА_6 до Одеської міської ради, представництва по управлінню комунальної власності Одеської міської ради про визнання права власності на спірні приміщення залишено без розгляду.

Таким чином, відсутні правові підстави вважати, що ОСОБА_6 у визначений законом спосіб набув право власності на нежитлові приміщення на

АДРЕСА_1 . 17 листопада 2010 року

ОСОБА_6 подарував вказане майно ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (по 1/3 частці кожному). ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 передали спірне майно в іпотеку ОСОБА_4 , про що був укладений договір іпотеки від 18 лютого 2013 року.

На підставі викладеного департамент комунальної власності Одеської міської ради просив: витребувати в ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (по 1/3 частці у кожного) нежитлові приміщення загальною площею 245,2 кв. м, що розташовані на АДРЕСА_1 , на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради в особі департамента комунальної власності Одеської міської ради; визнати недійсним договір іпотеки від 18 лютого 2013 року № 307, відповідно до умов якого ОСОБА_4 є іпотекодержателем спірного майна; усунути перешкоди у користуванні шляхом виселення ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 з нежитлових приміщень загальною площею 245,2 кв. м, що розташовані на АДРЕСА_1 , на користь департамента комунальної власності Одеської міської ради; скасувати записи про державну реєстрацію за ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 (по 1/3 частці за кожним) зазначених нежитлових приміщень.

і мотиви їх ухвалення

Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 12 листопада

2019 року в задоволенні позову відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 11 липня 2016 року. Скасовано арешт, накладений на нежитлові приміщення, загальною площею 245,2 кв. м, які розташовані на

АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 31981659, та належать на праві спільної часткової власності в рівних частках ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що територіальна громада міста Одеси в особі Одеської міської ради була власником спірних нежитлових приміщень, які вибули з власності останньої на підставі заочного рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 жовтня 2008 року, яке у подальшому було скасоване ухвалою цього ж суду від 10 вересня

2012 року (представник департамента комунальної власності Одеської міської ради був ініціатором перегляду заочного рішення). Станом на 17 липня 2012 року Одеській міській раді в особі уповноваженого нею органу по управлінню комунальним майном було відомо про порушення свого права та про особу, яка його порушила права власника і фактичного володільця спірних нежитлових приміщень, тобто про особу, яка порушує право власності Одеської міської ради, утримуючи майно у себе.

Департамент комунальної власності Одеської міської ради в даному судовому процесі здійснює захист права власності на нерухоме майно, яке було порушено. На віндикаційні позови держави та територіальних громад поширюється загальна позовна давність. Разом з тим департамент комунальної власності Одеської міської ради пред`явив позов у цій справі у липні 2016 року, тобто після спливу позовної давності до віндикаційних вимог, про застосування якої заявлено відповідачами, тому необхідно відмовити у задоволенні позовних вимог про витребування майна з указаної причини. Оскільки відсутні правові підстави для задоволення віндикаційного позову, то не підлягають задоволенню і решта похідних вимог у цій справі.

Постановою Одеського апеляційного суду від 27 травня 2021 року апеляційну скаргу департамента комунальної власності Одеської міської ради залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду міста Одеси від 12 листопада 2019 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском строку позовної давності. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені наявні у матеріалах справи докази, їм надана правильна оцінка, порушень норм матеріального та процесуального права не допущено. Підстави для скасування, зміни рішення суду першої інстанції у суду апеляційної інстанції відсутні.

У касаційній скарзі департамент комунальної власності Одеської міської ради, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Приморського районного суду міста Одеси від 12 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 травня 2021 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Позивач вказував, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду України від 17 грудня

2014 року у справі № 6-140цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2776цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц, від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13, від 15 червня 2021 року у справі № 916/585/18.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди неправильно застосували позовну давність до спірних правовідносин. Так, на підставі заочного рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 жовтня 2008 року у справі № 2-9696/08 право власності на спірне нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_6 . Вказане заочне рішення було скасоване, проте вимоги у зазначеній справі, а саме позовні вимоги ОСОБА_6 до Одеської міської ради, представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради про визнання права власності на спірні приміщення були вирішені лише 31 травня 2016 року шляхом постановлення ухвали про залишення зазначеного позову без розгляду. Отже, право на звернення до суду з позовом про витребування майна в органу місцевого самоврядування виникло лише 31 травня 2016 року, а позов у цій справі подано у липні 2016 року, тобто в межах позовної давності.

Разом з тим позивач довів належними та допустимими доказами, що спірне майно вибуло з його володіння поза його волею, а скасування заочного рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 жовтня 2008 року у справі № 2-9696/08 за таких обставин є підставою для витребування спірного майна у добросовісного набувача відповідно до частини першої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Заявлені департаментом комунальної власності Одеської міської ради вимоги підтверджуються матеріалами справи.

ОСОБА_1 ОСОБА_2 надіслали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови апеляційного суду. У зв`язку з цим просили суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Зазначали, що позивач з листопада

2008 року міг заявити позов про витребування спірного майна, оскільки з вказаного періоду не отримував орендну плату за це майно, яке було передано в оренду, тому не міг не знати про вибуття його з власності територіальної громади. Крім того, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та

ОСОБА_3 з 17 листопада 2010 року відкрито володіють, користуються та розпоряджаються спірним майно, їхнє право власності зареєстроване у встановленому законом порядку, а позивач не міг не знати про вказані обставини.

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Провадження у суді касаційної інстанції

29 липня 2021 року департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 12 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 травня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 12 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою департамента комунальної власності Одеської міської ради на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 12 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 травня 2021 року, витребувано справу із суду першої інстанції матеріали справи.

Справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 березня 2023 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що територіальна громада міста Одеси в особі Одеської міської ради була власником нежитлових приміщень загальною площею

245,2 кв. м, які загалом складаються з приміщень першого поверху площею 105,8 кв. м, приміщень підвалу площею 32 кв. м та приміщень площею

107,4 кв. м, розташованих на АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 30 липня 2004 року серії НОМЕР_1 , яке зареєстроване у реєстрі прав власності на нерухоме майно 15 серпня 2004 року (реєстраційний номер 7040778), свідоцтвом від 30 липня 2004 року серії НОМЕР_2 , яке зареєстроване у реєстрі прав власності на нерухоме майно 15 серпня

2004 року (реєстраційний номер 7040860), свідоцтвом від 30 липня 2004 року серії НОМЕР_3 , яке зареєстроване у реєстрі прав власності на нерухоме майно 15 серпня 2004 року (реєстраційний номер 7040818).

Право власності на нежитлові приміщення загальною площею 245,2 кв. м, які розташовані на АДРЕСА_1 , на підставі заочного рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 жовтня 2008 року у справі № 2-9696/08 зареєстровано на ОСОБА_6 , реєстрацію проведено 05 листопада 2010 року за реєстраційним номером 31981659.

Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 10 вересня 2012 року у справі скасовано заочне рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 жовтня 2008 року.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 03 листопада 2015 року (провадження № 2/522/987/16) скасовано ухвалу Приморського районного суду міста Одеси від 20 грудня 2012 року про залишення позовної заяви ОСОБА_6 без розгляду, справу направлено на новий розгляд.

Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 31 травня 2016 року у справі № 2/522/987/16 залишено без розгляду позовну заяву ОСОБА_6 до Одеської міської ради, представництва по управлінню комунальної власності Одеської міської ради про визнання права власності.

Суди також встановили, що 17 листопада 2010 року ОСОБА_6 подарував ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 нежитлові приміщення загальною площею 245,2 кв. м, які розташовані на АДРЕСА_1 (по 1/3 частки кожному).

Відповідно до витягів про державну реєстрацію прав ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на праві власності належить по 1/3 частки нежитлових приміщень на АДРЕСА_1 .

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, сформованої 02 липня 2016 року, приватним нотаріусом внесено відомості за № 165498 про державну реєстрацію договору іпотеки від 18 лютого 2013 року, предметом якого є спірне нерухоме майно, іпотекодержатель - ОСОБА_4 , боржник - ОСОБА_3 , майнові поручителі - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 .

Згідно з договором відступлення права вимоги від 27 липня 2016 року ОСОБА_4 відступила ОСОБА_5 право вимоги за іпотечним договором, укладеним 18 лютого 2013 року між ОСОБА_4 як іпотекодержателем та ОСОБА_3 , ОСОБА_1 і ОСОБА_2 як іпотекодавцями, предметом якого є нежитлові приміщення загальною площею 245,2 кв. м на АДРЕСА_1 .

Мотивувальна частина

Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 ЦК України передбачене право на звернення до суду за захистом свого права і встановлені способи захисту, серед яких є визнання права, а також відновлення становища, яке існувало до порушення.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За статтями 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до статей 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

Згідно зі статтею 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Суди встановили, що спірні нежитлові приміщення належали до комунальної власності територіальної громади міста Одеси, тому останнє має право на захист своїх порушених прав.

Обґрунтовуючи позовні вимоги у цій справі, позивач вказував, що спірне майно перейшло з власності територіальної громади до ОСОБА_6 на підставі заочного рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 жовтня 2008 року у справі № 2-9696/08, яке було скасоване ухвалою цього ж суду 10 вересня 2012 року за заявою органу місцевого самоврядування, тому порушене право підлягає захисту шляхом: витребування нежитлових приміщень на користь територіальної громади міста Одеси; визнання недійсним договору іпотеки від 18 лютого 2013 року; усунення перешкод у користуванні шляхом виселення ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з нежитлових приміщень; скасування запису про державну реєстрацію за останніми цього майна.

Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння

(стаття 387 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц зробила висновок, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а в разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним

(частини перша-третя статті 388 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц викладено висновок про те, що за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року. Отже, з урахуванням викладених вище норм процесуального та матеріального права однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.

Судами встановлено, що спірні нежитлові приміщення загальною площею 245,2 кв. м на АДРЕСА_1 вибули з власності територіальної громади міста Одеси без волі власника - на підставі заочного рішення суду у справі № 2-9696/08, яке у подальшому скасовано, а позовну заяву ОСОБА_6 до Одеської міської ради, представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради про визнання права власності на зазначене майно залишено без розгляду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц також зроблено висновок, що за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Отже, спірне майно вибуло з власності територіальної громади міста Одеси на підставі судового рішення, яке у подальшому було скасоване, тому вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

За таких обставин правильними є доводи департамента комунальної власності Одеської міської ради щодо обґрунтованості позовних вимог про витребування майна.

Відповідно до статті 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Тлумачення статті 20 ЦК України з урахуванням принципу розумності свідчить, що здійснення права на захист на власний розсуд означає, що управнений суб`єкт: має можливість вибору типу поведінки - реалізовувати чи не реалізовувати своє право на захист; у випадку, якщо буде обрана реалізація права на захист - має можливість вибору форми захисту, тобто звернутися до юрисдикційного (судового чи іншого) чи неюрисдикційного захисту суб`єктивного цивільного права чи законного інтересу, а також можливість поєднання цих форм захисту; самостійно обрати спосіб захисту в межах тієї чи іншої форми захисту, а також визначає доцільність поєднання способів захисту чи заміну одного способу захисту іншим.

Водночас така свобода захисту «на власний розсуд» має і зворотну сторону - обрання однієї форми чи певного засобу захисту жодним чином не перешкоджає настанню обставин, які можуть тим чи іншим чином нівелювати корисний ефект від звернення до іншої форми чи способу захисту.

Право на звернення до суду за захистом кореспондується зі статтею 256 ЦК України, яка встановлює для особи часові межі для звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу та називає їх позовною давністю.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу

(стаття 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки

(стаття 257 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності визначається в статті 261 ЦК України.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

За статтею 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Початок перебігу позовної давності, підстави зупинення та переривання перебігу позовної давності визначені законодавством у імперативних нормах матеріального права, проте частина п`ята статті 267 ЦК України надає суду право визнавати поважними причини пропуску позовної давності і захищати порушене право.

Відмовити у позові у зв`язку з пропуском строку позовної давності можна лише за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 697/2434/16-ц.

Таким чином, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропуску, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 07 квітня

2021 року у справі № 738/1781/18.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року в справі № 914/3224/16 зроблено висновок, що закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.

Суд першої інстанції встановив, що станом на 17 липня 2012 року Одеській міській раді в особі уповноваженого нею органу по управлінню комунальним майном було відомо про порушення права та про особу, яка його порушила власника і фактичного володільця спірного нежитлового приміщення, тобто про особу, яка порушує відповідне право власності ради, утримуючи майно у себе, оскільки представник департамента комунальної власності Одеської міської ради був ініціатором перегляду заочного рішення у справі

№ 2-9696/08.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що саме з 17 липня 2012 року починається перебіг строку позовної давності у цій справі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 вказувала, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.

Питання поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Саме позивач повинен довести поважність характеру тієї чи іншої причини, а не інші учасники, адже це в його інтересах, щоб суд визнав поважними причини пропуску позовної давності.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що питання поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі

№ 706/1272/14-ц, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17).

Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності, дане питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог (постанова Верховного Суду від 04 квітня 2022 року у справі № 523/15572/16-ц).

До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі (постанова Верховного Суду від 10 серпня 2022 року у справі № 303/6079/17).

Разом з тим позивач під час розгляду цієї справи неодноразово вказував на те, що орган місцевого самоврядування здійснював захист інтересів територіальної громади з моменту, коли дізнався про порушення її права на спірне майно, реалізовуючи захист останньої, зокрема, шляхом оскарження заочного рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 жовтня 2008 року у справі № 2-9696/08, на підставі якого і вибуло зазначене майно від дійсного власника. Позивач також вказував на доцільність вирішення заявлених ОСОБА_6 вимог у справі № 2-9696/08 (про визнання права власності на нежитлові приміщення загальною площею 245,2 кв. м на

АДРЕСА_1 ) шляхом ухвалення кінцевого судового рішення по суті заявлених вимог, оскільки результат вирішення зазначеної справи і є підставою для витребування такого майна на користь територіальної громади.

Проте лише ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 31 травня 2016 року, яка набрала законної сили, залишено без розгляду позовну заяву ОСОБА_6 до Одеської міської ради, представництва по управлінню комунальної власності Одеської міської ради про визнання права власності на нежитлові приміщення загальною площею 245,2 кв. м, що розташовані на АДРЕСА_1 .

Відмовляючи у задоволенні заявлених у справі вимог про витребування майна у зв`язку з пропуском позовної давності, суди залишили поза увагою наведені доводи департамента комунальної власності Одеської міської ради, які свідчать про поважність причин пропуску позовної давності, що є очевидним, враховуючи послідовні дії представника територіальної громади - органу місцевого самоврядування, який діючи добросовісно й розсудливо, вчиняв процесуальні дії, спрямовані на повернення спірного майна його законному власнику.

Причини пропуску позовної давності в цьому випадку пов`язані з обставинами, що залежать і від дій інших учасників судового процесу, які ініціювали провадження у справі № 2-9696/08, оскаржували судові рішення у зазначеній справі, відчужували спірне майно, передавали його в іпотеку, укладали договори відступлення права вимоги за іпотечними зобов`язаннями тощо.

Вказані обставини свідчать, що позовну давність пропущено з поважних причин, отже порушене право позивача підлягає захисту.

Крім того, суди не звернули увагу, хто саме у цій справі заявив про застосування позовної давності та яких саме вимог такі заяви стосуються, не дослідили питання перебігу позовної давності окремо за кожною звернутою вимогою, не перевірили наявності (відсутності) солідарного обов`язку відповідачів перед позивачем, не встановили наявності (відсутності) в осіб, які заявили про застосування позовної давності, права заявити суду про застосування позовної давності щодо тих вимог, які звернуті до інших відповідачів.

Встановлено та з матеріалів справи вбачається, що із заявами про застосування позовної давності до суду першої інстанції звернулися лише ОСОБА_3 (особа, якій подаровано 1/3 частку спірного майна) та ОСОБА_5 (особа, якій відступлено право вимоги за іпотечним договором, предметом якого є зазначене майно).

Інші відповідачі про застосування позовної давності не заявляли.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Для цілей застосування цих приписів поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі його учасники як позивач і відповідач

(частина перша статті 48 ЦПК України), тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17). З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один із них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц).

Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою саме до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого виснувати про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

Разом з тим ОСОБА_1 і ОСОБА_2 (щодо яких заявлено вимоги про витребування по 1/3 частці у кожного спірних нежитлових приміщення) не зверталися до суду першої інстанції із заявами про застосування позовної давності, тому суди з порушенням норм матеріального права дійшли помилкового висновку щодо пропуску позовної давності за вимогами про витребування до зазначених осіб.

Верховний Суд за викладених обставин вважає, що наявні підстави для визнання причин пропуску позивачем позовної давності поважними щодо вимог про витребування у ОСОБА_3 1/3 частки нежитлових приміщення загальною площею 245,2 кв. м, що розташовані на

АДРЕСА_1 , на користь територіальної громади міста Одеси.

Враховуючи встановлені у справі обставини, Верховний Суд вважає, що наявні правові підстави для витребування у ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (по 1/3 частці у кожного) нежитлових приміщень загальною площею 245,2 кв. м, що розташовані на АДРЕСА_1 , на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради.

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.

Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340.

При цьому відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 липня

2022 року у справі № 199/8324/19).

Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для відновлення його права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц).

Задоволення позову про витребування майна є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.

Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі прав у частині належності права власності на спірне майно.

Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру прав має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову (постанова Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі

№ 466/8649/16-ц).

Враховуючи викладене, відсутні правові підстави для задоволення заявлених департаментом комунальної власності Одеської міської ради вимог про скасування запису про державну реєстрацію за ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 (по 1/3 частці за кожним) нежитлових приміщення загальною площею 245,2 кв. м, що розташовані на

АДРЕСА_1 .

Предметом цього спору є, зокрема, вимога позивача про визнання договору іпотеки недійсним.

Відповідно до статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов`язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до статті 5 Закону України «Про іпотеку» предметом іпотеки можуть бути один або декілька об`єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об`єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України.

Так, статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Недійсний правочин не створює наслідків, крім пов`язаних з його недійсністю (частина перша статті 216 Цивільного кодексу України).

За статтею 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

У розумінні наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, але на час розгляду справи судом має право власності чи інше речове право на предмет правочину та/або претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи також може полягати в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред`явлення позову порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин (постанови від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 387/515/18, від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц).

Статтею 216 ЦК України передбачено загальні наслідки недійсності правочину: недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Отже, такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину застосовується у випадках, коли необхідно відновити становище, яке існувало до укладення правочину. Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину, тобто має місце двостороння реституція.

Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 04 серпня

2021 року № 910/3372/19.

Ураховуючи вищевикладене та фактичні обставини справи, встановлені судами, Верховний Суд приходить до висновку, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом визнання недійсним договору іпотеки є ефективним.

Зазначений висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 08 березня 2023 року у справі № 199/2943/20.

Як встановлено вище, ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 10 вересня 2012 року скасоване заочне рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 жовтня 2008 року у справі № 2-9696/08, на підставі якого право власності на нежитлові приміщення загальною площею

245,2 кв. м на АДРЕСА_1 були зареєстровані за ОСОБА_6 .

Таким чином, станом на час укладення спірного договору іпотеки (18 лютого 2013 року) перестали існувати обставини, за яких первісний набувач

( ОСОБА_6 ) зареєстрував відповідне право власності. При цьому встановлено, що спірне майно вибуло з власності територіальної громади поза її волею. За таких умов іпотекодавці не мали повноважень укладати спірний договір іпотеки. Водночас територіальна громада в особі уповноважених органів не погоджувала передачу зазначеного майна в іпотеку.

Частиною першою статті 5 Закону України «Про іпотеку» передбачено вичерпний перелік об`єктів, які можуть бути предметом іпотеки за іпотечним договором. Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об`єктів нерухомого майна за таких умов: зокрема, нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності.

Отже, лише власник може передати належне йому майно в іпотеку.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов`язанням, повагу до прав інших суб`єктів, обов`язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.

Крім того, для приватного права притаманною є така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі

№ 520/1185/16, постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19).

Очевидно, що іпотекодержатель (позикодавець), діючи розумно та добросовісно, не мав перешкод для того, щоб до укладення договору іпотеки (18 лютого 2013 року) переконатись у правовій підставі набуття іпотекодавцями спірного майна та підстав його вибуття з комунальної власності, відповідно, дізнатися і про скасування 10 вересня 2012 року судового рішення, на підставі якого це майно перейшло у власність

ОСОБА_6 . При цьому сама по собі реєстрація права власності на спірне майно за іпотекодавцями не змінює його статусу як такого, що вибуло з комунальної власності територіальної громади поза її волею.

Сукупність встановлених судами обставин свідчить, що поведінку іпотекодержателя (позикодавця) при укладенні оспорюваного договору іпотеки не можна визнати розумною та добросовісною, як власне і дії іншої сторони цього договору.

Отже, спірний правочин (договір іпотеки) не відповідає нормам законодавства, тому суди дійшли помилкового висновку про відмову в задоволенні вказаної позовної вимоги (визнання недійсним договору іпотеки).

Департамент комунальної власності Одеської міської ради довів належними та допустимими доказами укладення оспорюваного правочину з порушенням норм матеріального права, тому відповідно до частини першої статті 203, статті 215 ЦК України такий правочин необхідно визнати недійсним, відповідно, вимоги позивача в цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню, а також сприяють відновленню порушеного права територіальної громади на спірне майно.

Крім того, відповідно статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Аналіз норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 520/8004/18.

При цьому, під час розгляду справи спростована презумпція правомірності набуття ОСОБА_6 права власності на спірне майно. У справі встановлено, що спірні нежитлові приміщення вибули з власності позивача поза його волею, на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасовано.

Належність спірних приміщень територіальній громаді міста Одеси та неможливість користування ними його власником через зайняття цього майна відповідачами доведена належними та допустимими доказами.

Позивач просив усунути перешкоди у користуванні спірним майном шляхом виселення ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зі спірних нежитлових приміщень, при цьому зазначивши, що виселення з нерухомого майна полягає, зокрема, у звільненні приміщень від осіб, які виселяються, їх майна, а також у забороні таким особам користуватися цими приміщеннями.

Виходячи із зазначеного, позовні вимоги в цій частині до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягають задоволенню.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада

2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Витребовуючи спірне майно у добросовісних набувачів: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Верховним Судом враховано, що втручання у право осіб на мирне володіння майном є законним, так як передбачене статтею 388 ЦК України.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Встановлено, що спірне майно вибуло з власності територіальної громади поза її волею.

Вибуття майна із комунальної власності поза волею територіальної громади унеможливлює в подальшому на виконання повноважень та завдань територіальної громади міста передати його у користування найменш забезпеченим та найбільш соціально потребуючим категоріям населення територіальної громади, тому повернення такого майна у власність територіальної громади відстоює суспільний інтерес.

Позитивні наслідки витребування (повернення) такого майна територіальній громаді є більш важливим, ніж дотримання прав відповідачів.

При цьому відповідачі не позбавлені можливості відновити своє право у спосіб звернення до суду з вимогою про відшкодування збитків, а тому втручання у їх право власності не може вважатись непропорційним та таким, що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

Отже, у справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, вбачається відповідність заходу втручання держави в право власності відповідачів критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Перевіривши в межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково: оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог частково, а саме: витребувати в ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 спірні нежитлові приміщення, визнати недійсним договір іпотеки від 18 лютого 2013 року № 307, звільнити нежитлові приміщення загальною площею 245,2 кв. м, а також відмовити у задоволенні вимоги про скасування запису про державну реєстрацію за ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 зазначених нежитлових приміщень.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду