ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 372/675/20

У лютому 2020 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади с. Красна Слобідка Обухівського району Київської області звернувся до суду із позовом до Краснослобідської сільської ради Обухівського району Київської області (далі - Краснослобідська сільська рада), ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення та скасування державної реєстрації права власності.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що Краснослобідська сільська рада є органом місцевого самоврядування, який представляє інтереси територіальних громад с. Красна Слобідка та с. Безіменне на території Обухівського району Київської області. Загальний склад ради - 14 осіб.

08 серпня 2017 року відбулася 7 сесія Краснослобідської сільської ради, на час проведення якої діяв Регламент роботи Краснослобідської сільської ради 6 скликання, затверджений рішенням Краснослобідської сільської ради від 16 грудня 2010 року № 2.2-VІ.

Згідно з протоколом сесії на ній були присутні 7 депутатів ради, що підтверджується списком присутніх депутатів. Водночас відповідно до частини дванадцятої статті 46 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сесія ради є повноважною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу ради. Тобто сесія мала бути повноважною за присутності 8 депутатів Краснослобідської сільської ради.

Незважаючи на це, після затвердження порядку денного одним із питань, що ставилося на розгляд сесії, було розгляд заяви ОСОБА_2 про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки. Згідно з інформацією про результати поіменного голосування під час прийняття рішення Краснослобідської сільської ради про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки ОСОБА_2 від 08 серпня 2017 року «за» проголосували 7 депутатів і сільський голова.

На думку прокуратури, рішення від 08 серпня 2017 року № 99.7-VІІ прийняте Краснослобідською сільською радою під час неповноважної сесії, меншістю із загального складу депутатів ради, тобто з порушенням статей 46, 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», а тому на підставі частини десятої статті 59 цього Закону таке рішення має бути визнане недійсним.

Враховуючи викладене, позивач просив визнати недійсним рішення 7 сесії скликання Краснослобідської сільської ради від 08 серпня 2017 року № 99.7-VІІ «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки в АДРЕСА_1 ОСОБА_2 » і скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 28 серпня 2017 року, індексний номер 36787344, про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,25 га, кадастровий номер 3223185601:01:034:0060, що розташована в с. Красна Слобідка Обухівського району Київської області.

Суди неодноразово розглядали цю справу.

Заочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 23 грудня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що прокурором на порушення статті 56 ЦПК України не визначено складу територіальної громади с. Красна Слобідка Обухівського району Київської області, відсутні підтвердження порушення її прав відповідачами, що свідчить про безпідставність позовних вимог.

Згідно з протоколом Краснослобідської сільської ради 7 сесії сьомого скликання від 08 серпня 2017 року загальний склад ради - 14 депутатів, присутній склад ради - 7 депутатів, присутні на сесії: сільський голова ОСОБА_4 , секретар сільської ради ОСОБА_19., депутати сільської ради: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , відсутні депутати сільської ради: ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 .

На сесії депутатами прийняли рішення про припинення повноважень одного з них, тому правомочним складом стало 7 депутатів, що відповідало кількість депутатів, які приймали рішення 08 серпня 2017 року.

При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос, що свідчить про правомірність рішень ради від 08 серпня 2017 року.

Згідно з відомістю поіменного голосування за рішення Краснослобідської сільської ради «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована на АДРЕСА_1 , 08 серпня 2017 року на засіданні сесії проголосувало 8 осіб (7 депутатів та сільський голова), проти - 0, утрималось - 0, що відповідає Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Постановою Київського апеляційного суду від 07 червня 2022 року апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задоволено частково. Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 грудня 2021 року скасовано. Закрито провадження у частині позовних вимог про визнання недійсним рішення Краснослобідської сільської ради 7 сесії сьомого скликання від 08 серпня 2017 року № 99.7-VІІ «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки на АДРЕСА_1 ОСОБА_2 ». Відмовлено у задоволенні позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 36787344 від 28 серпня 2017 року, про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,25 га, кадастровий номер 3223185601:01:034:0060, що розташована у с. Красна Слобідка Обухівського району Київської області.

Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спір у частині визнання недійсним рішення сільської ради є земельним спором між державою та територіальною громадою, який, виходячи із суб`єктного складу сторін, належить до господарської юрисдикції, що виключає його розгляд у зазначеній частині в порядку цивільного судочинства. Вирішуючи питання юрисдикції, апеляційний суд посилався на висновок Великої Палати Верховного Суду, зроблений у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц.

Відмовляючи у задоволенні вимог позову в частині скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за ОСОБА_1 , апеляційний суд вказав на помилковість висновку місцевого суду про повноважність 7 сесії Краснослобідської сільської ради сьомого скликання від 08 серпня 2017 року, адже для повноважності такої сесії необхідна була присутність не менше восьми депутатів. Водночас із протоколу засідання суд встановив, що присутніми були 7 депутатів. У зв`язку з цим апеляційний суд дійшов висновку, що прокурор довів факт неповноважності 7 сесії сьомого скликання сільської ради від 08 серпня 2017 року. Водночас суд вважав, що належним та ефективним способом захисту порушених прав у цій справі є вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, яку прокурор не заявляв.

Постановою Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 07 червня 2022 року скасовано, справу направлено до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходив із того, що заявлені вимоги у справі в цілому стосуються прав та інтересів фізичної особи, якій орган місцевого самоврядування оспорюваним рішенням передав земельну ділянку у власність (позов спрямований на позбавлення її права власності на земельну ділянку), а отже, суд помилково закрив провадження у справі щодо вимог про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування.

Постановою Київського апеляційного суду від 10 січня 2023 року заочне рішення суду першої інстанції змінено шляхом викладення мотивувальної частини рішення у редакції цієї постанови.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що пред`явлення позовних вимог про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на майно не є необхідним для ефективного відновлення прав. Належним та ефективним способом захисту порушених прав власника є вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, проте такі вимоги прокурор не заявляв.

У лютому 2023 року заступник керівника Київської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 грудня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 січня 2023року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі зазначає про те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 16 січня 2019 року у справі № 755/9555/18, від 20 березня 2019 року у справі № 442/730/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 805/2857/17-а, від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16, від 26 лютого 2020 року у справі № 287/167/18, від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16, Верховного Суду від 04 жовтня 2018 року у справі № 320/9663/15-а, від 07 листопада 2018 року у справі № 916/749/17, від 31 січня 2019 року у справі № 363/406/15-а, від 13 грудня 2019 року у справі № 495/463/16-а, від 13 травня 2020 року у справі № 300/906/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 25 вересня 2020 року у справі № 921/341/19.

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а постанова апеляційного суду - зміні.

Обставини, встановлені судами

08 серпня 2017 року відбулося засідання 7 сесії сьомого скликання Краснослобідської сільської ради. Загальний склад ради становив 14 депутатів, присутні були 7 депутатів: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та сільський голова ОСОБА_4 . Відсутні були депутати: ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 . Першим питанням порядку денного сесії був розгляд заяви депутата ОСОБА_11 про дострокове припинення повноважень депутата.

На дату скликання сесії, 08 серпня 2017 року, діяв Регламент роботи Краснослобідської сільської ради шостого скликання, затверджений рішенням Краснослобідської сільської ради від 16 грудня 2010 року № 2.2-VІ.

Рішенням Краснослобідської сільської ради від 08 серпня 2017 року № 99.7-VІІ затверджено проєкт землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_18 земельної ділянки площею 0,25 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована на АДРЕСА_1 .

На підставі цього рішення ОСОБА_1 зареєструвала право власності на земельну ділянку (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 28 серпня 2017 року, індексний номер 36787344), що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 20 січня 2020 року № 196921297.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, виходив із безпідставності заявлених прокурором вимог, оскільки за обставинами, встановленими у цій справі, рішення сільської ради прийняте правомочним складом її сесії.

Змінюючи мотиви прийнятого судом першої інстанції рішення про відмову у задоволенні позову прокурора, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту порушених прав, оскільки належним способом захисту у спірних правовідносин є позов про витребування земельної ділянки на підставі статті 388 ЦК України.

Верховний Суд не може у повній мірі погодитися з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається, прокурор просив визнати недійсним рішення 7 сесії сьомого скликання Краснослобідської сільської ради від 08 серпня 2017 року № 99.7-VІІ «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки в АДРЕСА_1 ОСОБА_2 » та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 28 серпня 2017 року, індексний номер 36787344, про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,25 га, кадастровий номер 3223185601:01:034:0060, що розташована в с. Красна Слобідка. Підставою звернення до суду з позовом прокурор визначив те, що оскаржуване рішення сільської ради прийняте неповноважним її складом.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, оскільки першим питанням сесії був розгляд заяви одного з депутатів про припинення його повноважень, тому після задоволення цієї заяви правомочним складом стало 7 депутатів, що відповідало кількості депутатів, які ухвалили оспорюване прокурором рішення.

Суд апеляційної інстанції, не встановлюючи, чи порушено право територіальної громади оскаржуваним рішенням сільської ради, змінив рішення суду першої інстанції, оскільки вважав, що правомірним та ефективним способом захисту порушених прав власника є вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Водночас апеляційний суд не врахував такого.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Зазначені норми права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Отже, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Здійснюючи право на судовий захист, звертаючись до суду, особа повинна зазначити суб`єктивне бачення порушеного права чи охоронюваного інтересу та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов`язаний надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Таким чином, при вирішенні спору важливе значення має встановлення наявності в особи, яка звернулася із позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов.

Відсутність права на позов у матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Тобто, встановивши, що права або інтереси позивача не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову за безпідставністю, недоведеністю чи необґрунтованістю.

Водночас, якщо суд дійде переконання про порушення прав, свобод чи інтересів позивача, він має надати оцінку обраному позивачем способу захисту та з`ясувати, чи є цей спосіб правомірним та ефективним, оскільки обрання способу захисту, що не відповідає цим критеріям, є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18) сформульовано висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту потрібно встановити, які саме права (правомірні інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного права чи неправомірність або неефективність вибраного позивачем способу захисту прав, які суд за результатами вирішення спору вважатиме порушеними, невизнаними або оспорюваними, є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові.

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції, не з`ясувавши, чи порушені права територіальної громади оскаржуваним рішенням сільської ради, відмовив у задоволенні позову з підстав обрання неефективного (за змістом рішення йдеться саме про неправомірний, тобто не передбачений правом для спірних відносин) способу захисту. Такі висновки апеляційного суду є помилковими, оскільки суд може відмовити в позові за безпідставністю чи недоведеністю пред`явлених вимог або ж суд може встановити, що право позивача порушене, невизнане чи оспорюване, тобто встановити обґрунтованість позову, втім відмовити з підстав вибору неправомірного чи неефективного способу захисту.

Щодо порушення прав територіальної громади оскаржуваним рішенням сільської ради

Суд першої інстанції зробив висновок про те, що права територіальної громади не порушено, оскільки оспорюване рішення сільської ради прийняте повноважним складом. Апеляційний суд власних висновків по суті спору не зробив.

Частина друга статті 19 Конституції України визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини дванадцятої статті 46 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сесія ради є повноважною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу ради.

Згідно з частинами першою, другою статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.

У регламенті роботи Краснослобідської сільської ради шостого скликання, затвердженому рішенням Краснослобідської сільської ради від 16 грудня 2010 року № 2.2-VI, зазначено, що рада складається з депутатів, обраних відповідно до Закону України «Про депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (пункт 1.2). Сесія ради є правомочною, якщо в ній беруть участь більше половини депутатів від загального складу ради (пункт 3.9). Під час встановлення результатів голосування до загального складу ради зараховують сільського голову, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, та враховують його голос (пункт 4.4). Рішення сільської ради приймається більшістю від загальної кількості обраних депутатів ради, а у випадках, окремо передбачених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», не менш як двома третинами голосів депутатів від загального складу ради.

У касаційній скарзі прокурор посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 442/730/17 (провадження № 14-557цс18) та у постановах Верховного Суду від 04 жовтня 2018 року у справі № 320/9663/15-а (2аз/320/11/15) (адміністративне провадження № К/9901/12643/18, № К/9901/12648/18), від 31 січня 2019 року у справі № 363/406/15-а (адміністративне провадження № К/9901/1159/18), від 13 грудня 2019 року у справі № 495/463/16-а (адміністративне провадження № К/9901/32303/18), від 13 травня 2020 року у справі № 300/906/19 (адміністративне провадження № К/9901/1170/20), щодо застосування правил статті 19 Конституції України, частини дванадцятої статті 46, частини другої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування».

Верховний Суд визнав безпідставними доводи касаційної скарги про незастосування судами висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 442/730/17 (провадження № 14-557цс18) та постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2018 року у справі № 320/9663/15-а (2аз/320/11/15) (адміністративне провадження № К/9901/12643/18, № К/9901/12648/18), оскільки зроблені у цих постановах висновки щодо застосування норм права стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.

Так, у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 442/730/17 (провадження № 14-557цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що для встановлення порушення процедури прийняття рішення визначальним є сам факт участі депутата у голосуванні за наявності конфлікту інтересів (незалежно потенційного чи реального), а не вплив такого голосування на прийняте рішення з урахуванням наявності кваліфікованої більшості, яка потрібна для ухвалення позитивного рішення колегіальним органом. Прийняте в умовах реального конфлікту інтересів у одного з депутатів рішення органу місцевого самоврядування компрометує, спаплюжує таке рішення та, як наслідок, нівелює довіру суспільства до органів місцевого самоврядування в цілому.

У постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2018 року у справі № 320/9663/15-а (2аз/320/11/15) (адміністративне провадження № К/9901/12643/18, № К/9901/12648/18) зазначено, що рішення міської ради про закриття першої сесії не оскаржено і не скасовано, тому не існували правові підстави для скликання, відкриття, проведення другого пленарного засідання першої сесії ради. За наявності обраного секретаря міської ради депутат ради не мав законних повноважень відкривати пленарне засідання.

Водночас у справі, що переглядається, основним питанням є наявність кворуму та, відповідно, повноважень сесії сільської ради на прийняття оскаржуваного рішення.

У постанові Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 363/406/15-а (адміністративне провадження № К/9901/1159/18) визначено, що пленарне засідання може бути оголошене відкритим і проводиться у разі, якщо на ньому присутні половина складу депутатів плюс один депутат (кворум). На сесії сільської ради, що відбулася 06 листопада 2014 року, із загального складу ради, яка становить 16 депутатів, були присутні лише 8 депутатів. З наведених підстав Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що сесія сільської ради є неповноважною.

У постанові від 13 грудня 2019 року у справі № 495/463/16-а (адміністративне провадження № К/9901/32303/18) Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що участь міського голови у голосуванні при прийнятті рішення (на пленарному засіданні місцевої ради) не можна розцінювати як чинник, який впливає на кількісний склад депутатів на пленарному засіданні як умови, з якою закон пов`язує повноважність сесії місцевої ради. Міський голова є головною посадовою особою територіальної громади і обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі. Окрім того, міський голова є самостійною складовою системи місцевого самоврядування, що поряд з наведеним вище дає підстави для висновку, що урівноважувати його правовий статус зі статусом депутата місцевої ради не можна. Сесія місцевої ради є певним періодом, протягом якого працює місцева рада; пленарні засідання є однією з форм роботи місцевої ради, які проводяться відповідно до встановленої процедури і протягом роботи сесії. Ототожнювати сесію з пленарним засіданням є помилковим. Так само помилковим є трактувати повноважність сесії місцевої ради через призму присутності на її пленарному засіданні депутатів місцевої ради безвідносно до рішень, які ухвалила ця рада на своєму пленарному засіданні під час сесійного періоду. Тобто правова оцінка того, чи дотримано вимог закону щодо кворуму на пленарному засіданні, є одним з аспектів правової оцінки рішення, яке ухвалила місцева рада на пленарному засіданні під час певної сесії. Верховний Суд врахував, що 06 січня 2016 року без відповідного розпорядження селищного голови та доведення його до відома депутатів та населення було зібрано 7 депутатів селищної ради із загального складу 14 депутатів, що свідчить про відсутність кворуму, у зв`язку з чим погодився з висновками судів про часткове задоволення позову, визнання протиправними дій селищної ради щодо прийняття рішень на сесії за відсутності кворуму, визнання відсутності компетенції селищної ради на вирішення питань водопостачання, відведення та очищення стічних вод.

У постанові Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 300/906/19 (адміністративне провадження № К/9901/1170/20) зазначено, що 13 грудня 2018 року відкрито та проведено двадцять третю сесію сьомого скликання Оболонської сільської ради, усього обрано 14 депутатів, присутні - 7 депутатів, відсутні - 7 депутатів. Верховний Суд звернув увагу на те,що при встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос. Проте потрібно розділяти суть врахування голосу сільського, селищного, міського голови під час голосування в пленарному засіданні та кворум пленарного засідання, де до загального складу відповідної сільської, селищної, міської ради голова не входить. Тобто голос голови не враховується до загального складу відповідної сільської ради для визначення кворуму для пленарного засідання. Загальний склад депутатів Оболонської сільської ради становить 14 депутатів, а тому в силу приписів частини дванадцятої статті 46 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сесія ради є повноважною, якщо в її пленарному засіданні бере участь не менше 8 депутатів. Втім відповідно до протоколу засідання двадцять третьої сесії Оболонської сільської ради сьомого скликання з усього складу депутатського корпусу ради присутніх на цій сесії було лише 7 депутатів, а тому Верховний Суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій про те, що двадцять третя сесія Оболонської сільської ради сьомого скликання, яку проведено 13 грудня 2018 року, є неповноважною.

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до протоколу 7 сесії сьомого скликання Краснослобідської сільської ради від 08 серпня 2017 року загальний склад ради - 14 депутатів, присутніх зі складу ради - 7 депутатів.

Отже, 7 сесія Краснослобідської сільської ради була б повноважною за присутності більше половини депутатів на її пленарному засіданні, тобто не менше 8 депутатів. Втім, присутніми були лише 7 депутатів, тому сесія ради через брак мінімально необхідного кворуму не може вважатися повноважною, вона не могла бути відкритою.

Суди першої та апеляційної інстанцій зазначених обставини не врахували, як і не врахували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 363/406/15-а (адміністративне провадження № К/9901/1159/18), від 13 грудня 2019 року у справі № 495/463/16-а (адміністративне провадження № К/9901/32303/18), від 13 травня 2020 року у справі № 300/906/19 (адміністративне провадження № К/9901/1170/20).

З наведених підстав Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що рішення 7 сесії сьомого скликання Краснослобідської сільської ради від 08 серпня 2017 року № 99.7-VІІ «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки в АДРЕСА_1 ОСОБА_2 » є незаконним, оскільки прийняте неповноважною сесією з порушенням частини дванадцятої статті 46 та частини другої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Оцінка правомірності та ефективності застосованого позивачем способу захисту у спірних правовідносинах

З огляду на те, що права територіальної громади порушені оскаржуваним рішенням сільської ради, тому наступним питанням, що підлягає з`ясуванню, є питання вибору правомірного та ефективного способу захисту порушених прав територіальної громади.

Згідно з частинами першою, другою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд, відповідно до викладеної в позові вимоги позивача, може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

При розгляді справи суд має з`ясувати, чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у таких правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібний правовий висновок викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечувати відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19).

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, прокурор посилався на порушення права власності територіальної громади на землю, порушення порядку надання земельної ділянки у власність громадянину.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19) зазначено, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зроблено висновки про те, що факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Належним відповідачем за позовом про витребування від особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає ефективному способу захисту прав позивача - власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).

Також Велика Палата Верховного Суду сформувала висновки про те, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Такі висновки зроблені, зокрема, у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19).

Отже, з урахуванням релевантної судової практики Великої Палати Верховного Суду, пред`явлення позовних вимог про визнання рішення органу місцевого самоврядування недійсним та про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на майно не є необхідним для ефективного відновлення прав. Ефективним способом захисту порушених прав власника є вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Обрання позивачем неправомірного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, що узгоджується із висновками, висловленими Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції врахував наведені висновки Великої Палати Верховного Суду, а також те, що прокурор вимоги про витребування земельної ділянки не заявляв, у зв`язку з чим обґрунтовано відмовив у задоволенні позову з підстав обрання неефективного (неправомірного) способу захисту порушених прав, що не перешкоджає повторному зверненню до суду з обранням правомірного та ефективного способу захисту.

Крім того, у постановах від 31 серпня 2022 року у справах № 372/773/19 (провадження № 61-10650св20) та № 372/770/19 (провадження № 61-10545св20), від 11 січня 2023 року у справі № 372/772/19 (провадження № 61-10872св22), від 22 березня 2023 року у справі № 372/721/19 (провадження № 61-10560св22) з подібними правовідносинами Верховний Суд також дійшов висновків про відмову у позовах прокурора з підстав обрання неефективного способу захисту права власності територіальної громади с. Красна Слобідка Обухівського району Київської області.

Отже, суд апеляційної інстанції помилково не з`ясував, чи порушені права позивача, проте Верховний Суд дійшов переконання, що таке право порушене. В іншій частині рішення апеляційний суд зробив правильний висновок про вибір позивачем неефективного способу захисту, що є самостійною підставою для відмови в позові. З наведених підстав постанову суду апеляційної інстанції потрібно змінити, доповнивши її мотивувальну частину висновками про незаконність оскаржуваного рішення сільської ради та порушення прав територіальної громади на землі комунальної власності.

Оцінка інших доводів касаційної скарги

У касаційній скарзі прокурор зазначив, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 16 січня 2019 року у справі № 755/9555/18, від 20 березня 2019 року у справі № 442/730/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 805/2857/17-а, від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16, від 26 лютого 2020 року у справі № 287/167/18, від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16, Верховного Суду від 04 жовтня 2018 року у справі № 320/9663/15-а, від 07 листопада 2018 року у справі № 916/749/17, від 31 січня 2019 року у справі № 363/406/15-а, від 13 грудня 2019 року у справі № 495/463/16-а, від 13 травня 2020 року у справі № 300/906/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 25 вересня 2020 року у справі № 921/341/19.

Оскільки врахуванню підлягають висновки у справах у подібних правовідносинах, Верховний Суд аналізує наведені заявником як приклад на предмет подібності рішення Верховного Суду до обставин розглядуваної справи.

Критерії оцінки відносин на предмет подібності сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у справі № 233/2021/19. За такими критеріями суд касаційної інстанції визначає подібність відносин з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

У цих постановах сформульовані висновки щодо питання юрисдикції, вимог до повноважного складу сесії відповідної ради, реєстраційних дій, правил об`єднання позовних вимог, щодо застосування положень Закону України «Про запобігання корупції».

Наведені висновки, викладені в згаданих постановах, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки їх сформульовано у справах, фактичні обставини яких є відмінними від обставин справи, що переглядається. У цій справі має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, тому інші вимоги власника, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, не є необхідними для ефективного відновлення його права.

Верховний Суд встановив, що апеляційний суд, не з`ясувавши, чи порушені права територіальної громади оскаржуваним рішенням сільської ради, відмовив у задоволенні позову з підстав обрання неефективного способу захисту. Такі висновки апеляційного суду є помилковими, оскільки суд може відмовити в позові за безпідставністю чи недоведеністю заявлених вимог або ж суд може встановити, що право позивача порушене, невизнане чи оспорюване, тобто встановити обґрунтованість позову, втім відмовити з підстав обрання неправомірного чи неефективного способу захисту.

Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 363/406/15-а (адміністративне провадження № К/9901/1159/18), від 13 грудня 2019 року у справі № 495/463/16-а (адміністративне провадження № К/9901/32303/18), від 13 травня 2020 року у справі № 300/906/19 (адміністративне провадження № К/9901/1170/20), не врахували, що оскаржуване рішення сільської ради прийняте неповноважною сесією з порушенням частини дванадцятої статті 46 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та частини другої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Водночас Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову з тих підстав, що позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного права, яким у спірних правовідносинах має бути віндикація.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд зробив висновок про те, що касаційну скаргу потрібно задовольнити частково, а постанову суду апеляційної інстанції змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а саме: доповнити її мотивувальну частину висновками щодо незаконності оскаржуваного рішення сільської ради та порушення прав територіальної громади на землі комунальної власності. Постанову апеляційного суду в іншій частині, а саме в частині залишення без змін резолютивної частини рішення суду першої інстанції про відмову в позові, потрібно залишити без змін.

За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша-четверта статті 412 ЦПК України).

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи те, що Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги, зміну мотивувальної частини оскаржуваної постанови апеляційного суду, тобто правовий результат вирішення спору залишився без змін, то судові витрати, понесені заявником у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на Київську обласну прокуратуру.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду