ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 520/16281/15-ц

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Перша одеська державна нотаріальна контора, про встановлення факту, що має юридичне значення, визнання договору дарування удаваним правочином і визнання його договором купівлі-продажу, визнання договору купівлі-продажу частково недійсним, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, припинення права власності, визнання права власності.

Позовну заяву мотивовано тим, що з кінця 1989 року вона та ОСОБА_2 стали проживати однією сім`єю, підтримувати фактичні шлюбні відносини, вести спільне господарство. Вони працювали в Чорноморському морському пароплавстві та завжди намагалися піти в рейс разом на одних і тих самих судах. Свої відносини вони не реєстрували, оскільки існували обмеження на спільну роботу близьких родичів і свояків.

Для поліпшення житлових умов та надбання власного житла за спільно зароблені грошові кошти у розмірі, еквівалентному 17 000,00 дол. США, та за взаємною домовленістю і згодою, 08 грудня 1992 року вони придбали квартиру

АДРЕСА_1 . Придбання квартири було оформлено договором дарування на ім`я ОСОБА_2 за спільною домовленістю. Благоустрій та утримання квартири здійснювались ними зі спільного бюджету до 18 вересня 2002 року, коли квартира була продана.

26 квітня 1994 року вони за грошові кошти в еквіваленті 12 000,00 дол. США придбали у ОСОБА_3 1/2 частку житлового будинку на

АДРЕСА_2 , якою до 2001 року користувались як дачею. При цьому придбання вказаного об`єкту нерухомості також було оформлено договором дарування на ім`я ОСОБА_2

ІНФОРМАЦІЯ_1 у них (сторін) народилася дочка ОСОБА_4 , а 05 жовтня 2001 року вони офіційно зареєстрували шлюб.

Також за час шлюбу нею та ОСОБА_2 побудовано новий будинок під літ. «Б1», за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 233,0 кв. м, житловою площею 72,5 кв. м, який не прийнято до експлуатації, та було придбано автомобіль «HYUNDAI І30», 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

З лютого 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 припинили шлюбні відносини. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 01 березня 2016 року, яким було змінено рішення Київського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2015 року, шлюб між ними розірвано. ОСОБА_2 почав погрожувати виселити її разом з дочкою зі спірного будинку, посилаючись на те, що все майно належить йому на праві приватної власності, тому вона звернулася до суду за захистом своїх прав.

Ураховуючи викладене та уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 , просила суд:

- встановити факт придбання нею та ОСОБА_2 1/2 частки житлового будинку на АДРЕСА_2 внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету;

- визнати удаваним договір дарування 1/2 частки житлового будинку на АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , та визнати його договором купівлі-продажу;

- визнати договір купівлі-продажу недійсним в частині зазначення набувачем майна ОСОБА_2 та визнати її та ОСОБА_2 покупцями 1/2 частки житлового будинку на АДРЕСА_2 літ. «А», загальною жилою площею 37,3 кв. м, з надвірними спорудами;

- визнати 1/2 частку житлового будинку на АДРЕСА_2 літ. «А», загальною жилою площею 37,3 кв. м, з надвірними спорудами, спільною сумісною власністю її та ОСОБА_2 в рівних частках;

- припинити право власності ОСОБА_2 на 1/2 частку житлового будинку на АДРЕСА_2 , яка складається в цілому з літ. «А», загальною жилою площею 37,3 кв. м, з надвірними спорудами;

- визнати за нею право власності на 1/4 ідеальну частку житлового будинку на АДРЕСА_2 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м, з надвірними спорудами, що розташовані на земельній ділянці площею 0,0648 га;

- визнати за нею право власності на 1/2 ідеальну частку земельної ділянки площею 0,0648 га для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських будівель, яка розташована на АДРЕСА_2 ;

- визнати за нею, як співзабудовником, право власності на 1/2 частку побудованого нею за час шлюбу з ОСОБА_2 , але не прийнятого до експлуатації, житлового будинку під літ. «Б1» на АДРЕСА_2 , загальною площею 233,0 кв. м, житловою площею 72,5 кв. м, відповідно до технічного паспорту від 04 лютого 2016 року;

- в порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю, визнати за нею право власності на 1/2 частку автомобіля «HYUNDAI І30», 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , та визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку зазначеного автомобіля.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2018 рокуу складі судді Васильків О. В. позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано договір дарування 1/2 частки житлового будинку на

АДРЕСА_2 від 26 квітня 1994 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори, удаваним правочином та визнано його договором купівлі-продажу.

Визнано 1/2 частку житлового будинку на АДРЕСА_2 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м, з надвірними спорудами спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частку житлового будинку на АДРЕСА_2 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею

37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м, з надвірними спорудами, розташованого на земельній ділянці, площею 0,0648 га.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку земельної ділянки, площею 0,0648 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер: 5110136900:33:022:0023.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку побудованого, але не прийнятого до експлуатації, житлового будинку під літ. «Б1» за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 233,0 кв. м, житловою площею 72,5 кв. м, відповідно до технічного паспорта від 04 лютого 2016 року.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку автомобіля «HYUNDAI І30», 2008 року випуску, колір сірий, реєстраційний номер НОМЕР_1 , легковий комбі, номер кузова НОМЕР_2 , та визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку автомобіля марки «HYUNDAI», моделі І30, 2008 року випуску, колір сірий, реєстраційний номер НОМЕР_1 , легковий комбі, номер кузова НОМЕР_2 .

У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що договір дарування, укладений

06 квітня 1994 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , не був безоплатним, тому є удаваним правочином, що був здійснений з метою приховання іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу.

Отже, 1/2 частка житлового будинку на АДРЕСА_2 набута ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за час спільного проживання без реєстрації шлюбу, за спільні грошові кошти, тому є об`єктом спільної сумісної власності.

При цьому позовні вимоги щодо встановлення факту придбання сторонами

1/2 частки спірного будинку внаслідок спільної праці та визнання договору недійсним в частині зазначення набувачем майна ОСОБА_2 окремому задоволенню не підлягають, оскільки вказані обставини встановлені при вирішенні позовної вимоги щодо визнання договору дарування удаваним та визнання 1/2 частки спірного будинку спільною сумісною власністю подружжя. Також не підлягає задоволенню позовна вимога щодо припинення права власності ОСОБА_2 на 1/2 частку спірного будинку, оскільки вона охоплюється вимогами щодо визнання вказаної частки спільною сумісною власністю та визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/4 частку спірного будинку.

Щодо об`єкту незавершеного будівництва, то він побудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації і право власності на нього не оформлюється з вини відповідача. ОСОБА_1 позбавлена можливості реалізувати своє право на поділ зазначеного майна, набутого за час шлюбу, тому суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання за позивачем права власності на 1/2 частку спірного об`єкта нерухомості. При цьому, оскільки незавершений будівництвом будинок розташований на земельній ділянці з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, тому зазначена земельна ділянка є об`єктом спільної сумісної власності подружжя й підлягає поділу у розмірі частки права власності на житловий будинок, необхідної для її обслуговування.

Також за час шлюбу подружжям придбано автомобіль, який підлягає поділу, однак неподільні речі не можуть бути реально поділені, жоден із подружжя не надав згоду щодо грошової компенсації за частину автомобіля, тому суд визнав ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишив майно у їх спільній частковій власності.

Разом з тим суд залишив без задоволення заяву відповідача про застосування строку позовної давності, оскільки до 2015 року права позивача не були порушені, тому не розпочинався перебіг позовної давності.

Постановою Одеського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 задоволено частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2018 року в частині: визнання договору дарування 1/2 частки житлового будинку на АДРЕСА_2 від 26 квітня 1994 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідченого державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори, удаваним правочином та визнання його договором купівлі-продажу; визнання 1/2 частки житлового будинку на АДРЕСА_2 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м, з надвірними спорудами, спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/4 частку житлового будинку на АДРЕСА_2 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м, з надвірними спорудами, розташованого на земельній ділянці, площею 0,0648 га, скасовано.

У цій частині прийнято постанову, якою в задоволенні зазначених позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

У решті рішення суду залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що 26 квітня 1994 року ОСОБА_1 було відомо, про те, що в цей день укладено саме договір дарування, вона була присутня при укладанні спірного договору дарування, тому саме 26 квітня 1994 року відповідно до частини першої статті 261 ЦК України позивач дізналася про порушення свого права.

Обставин, які б перешкоджали звернутися до суду вчасно для захисту своїх прав, ОСОБА_1 не зазначила, позов пред`явила після ухвалення рішення про розірвання шлюбу з ОСОБА_2 , тому в частині позовних вимог про визнання договору дарування удаваним правочином і визнання його договором купівлі-продажу, визнання 1/2 частки житлового будинку спільною сумісною власністю та визнання за нею права власності на 1/4 частку житлового будинку суд відмовив у зв`язку зі спливом позовної давності, про що було заявлено відповідачем ОСОБА_2 .

У решті апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.

У частині відмови у задоволенні позовних вимог рішення районного суду в апеляційному порядку не оскаржувалось.

Постановою Верховного Суду від 18 березня 2020 рокукасаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задоволено частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанову суду касаційної інстанції мотивовано тим, що ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договору дарування удаваним правочином і визнання його договором купівлі-продажу, визнання 1/2 частки житлового будинку спільною сумісною власністю та визнання за нею права власності на 1/4 частку житлового будинку у зв`язку із пропуском нею строку позовної давності, апеляційний суд на порушення вимог статей 263-265 ЦПК України не навів жодних правових висновків щодо обґрунтованості цих вимог, але застосував положення про позовну давність.

Також посилання апеляційного суду на те, що початок перебігу строку позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору, оскільки ОСОБА_1 була присутня при його укладенні, суперечить нормам статті 261 ЦК України.

Судом апеляційної інстанції не встановлено фактичних обставин справи, які мають значення для правильного її вирішення, а саме, протягом якого періоду відбувалось будівництво житлового будинку на АДРЕСА_2 , ступінь його будівельної готовності та можливість визначення окремих частин, що підлягають виділу, вартість будівельних та оздоблювальних матеріалів та конструктивних елементів, які були використані при будівництві цього об`єкту нерухомості.

Крім того, якщо будівництво житлового будинку на АДРЕСА_2 відбувалось до 2004 року, то до цих правовідносин необхідно застосовувати Закон України «Про власність», який діяв на той час, а ОСОБА_1 повинна довести ступінь її участі працею й коштами у створенні спільної власності (пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»).

Постановою Одеського апеляційного суду від 30 грудня 2020 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2018 року в частині визнання договору дарування 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_2 від 26 квітня 1994 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідченого державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори, удаваним правочином та визнання його договором купівлі-продажу; визнання 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_2 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м, з надвірними спорудами, спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/4 частку житлового будинку АДРЕСА_2 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею

62,8 кв. м, з надвірними спорудами, розташованого на земельній ділянці, площею 0,0648 га, визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку земельної ділянки, площею 0,0648 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер: 5110136900:33:022:0023, та права власності на 1/2 частку побудованого, але не прийнятого в експлуатацію, житлового будинку літ. «Б1» за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 233,0 кв. м, житловою площею 72,5 кв. м, відповідно до технічного паспорта від 04 лютого 2016 року, скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні цих позовних вимог.

Рішення суду першої інстанції переглядалося в апеляційному порядку в частині визнання договору дарування 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_2 від 26 квітня 1994 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , удаваним правочином та визнання його договором купівлі-продажу; визнання 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_2 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м з надвірними спорудами, спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/4 частку житлового будинку АДРЕСА_2 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м, з надвірними спорудами, розташованого на земельній ділянці, площею 0,0648 га, визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку земельної ділянки, площею 0,0648 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер: 5110136900:33:022:0023, та права власності на 1/2 частку побудованого, але не прийнятого в експлуатацію, житлового будинку під літ. «Б1» за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 233,0 кв. м, житловою площею 72,5 кв. м, відповідно до технічного паспорта від 04 лютого 2016 року.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що ні ОСОБА_1 , ні її представником ОСОБА_6 не надано судам безспірних доказів на підтвердження набуття сторонами 06 квітня 1994 року 1/2 частки житлового будинку на АДРЕСА_2 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м, з надвірними спорудами, розташованого на земельній ділянці, площею 0,0648 га, за спільні грошові кошти або спільною працею, та наявність правових підстав для поділу об`єкту незавершеного будівництва - двоповерхового житлового будинку з підвалом (літ. «Б1») за адресою: АДРЕСА_2 , розташованого на земельній ділянці, площею 0,0648 га, кадастровий номер: 5110136900:33:022:0023.

У даному випадку, коли письмова угода між сторонами у справі, якою спірне майно визначено спільною власністю, відсутня, лише письмові докази, а не свідчення свідків, є належними та допустимим доказами підтвердження ступеню участі ОСОБА_1 працею й коштами у створенні спільної власності.

Проте, ОСОБА_1 не довела належним чином ступінь участі працею й коштами у створенні спільної власності - набуття 06 квітня 1994 року спірної 1/2 частини будинку АДРЕСА_2 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м, з надвірними спорудами, розташованого на земельній ділянці, площею 0,0648 га.

Отже, позовні вимоги в частині визнання договору дарування 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_2 від 26 квітня 1994 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідченого державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори, удаваним правочином та визнання його договором купівлі-продажу; визнання 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_2 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м з надвірними спорудами, спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/4 частку житлового будинку АДРЕСА_2 , яка складається в цілому літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м, з надвірними спорудами, розташованого на земельній ділянці, площею 0,0648 га, є недоведеними.

За змістом статей 60, 69, 70 СК України, статей 331, 372 ЦК України новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

За позовом дружини, членів сім`ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об`єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.

У разі неможливості поділу об`єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

Проте, ОСОБА_1 не доведено належним чином, зокрема, висновком судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи, проведеної на її замовлення або призначеної судом, обставини, що мають суттєве значення для привального вирішення спору, а саме, протягом якого періоду відбувалось будівництво житлового будинку під літ. «Б-1» на АДРЕСА_2 , у

1995 році, як зазначає відповідач, або під час шлюбу у 2001 році, ступінь його будівельної готовності та можливість визначення окремих частин, що підлягають виділу, вартість будівельних та оздоблювальних матеріалів та конструктивних елементів, які були використані при будівництві цього об`єкту нерухомості.

Крім того, якщо будівництво житлового будинку на АДРЕСА_2 відбувалось до 2004 року, то до цих правовідносин необхідно застосовувати Закон України «Про власність», який діяв на той час, а ОСОБА_1 повинна довести ступінь її участі працею й коштами у створенні спільної власності (пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»)» (постанова Верховного Суду від 20 березня 2020 року у справі №520/16281/15).

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 стверджував, що об`єкт незавершеного будівництва був зведений ще у 1995 році та надав суду першої інстанції квитанції, накладні, прикази, ордера, договори на підтвердження придбання будівельних матеріалів за п`ять років до реєстрації шлюбу у жовтні

2001 року.

З матеріалів справи вбачається, що під час розгляду справи ОСОБА_1 відмовилась від проведення судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи, яка у даному випадку є належним та допустимим доказом для встановлення зазначених вище обставин.

Тому, позовні вимоги в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку земельної ділянки, площею 0,0648 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер: 5110136900:33:022:0023, та права власності на 1/2 частку побудованого, але не прийнятого в експлуатацію, житлового будинку під літ. «Б1» за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 233,0 кв. м, житловою площею 72,5 кв. м, відповідно до технічного паспорта від 04 лютого 2016 року, також є недоведеними.

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 30 грудня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції при повторному розгляді справи не перевірив межі доводів та вимог апеляційної скарги ОСОБА_2 . Апеляційний суд у своїй постанові посилався на ті ж самі обставини та нормативно-правові акти, що і суд першої інстанції, однак ухвалив протилежне за змістом рішення.

На порушення положень статей 263, 265 ЦПК України апеляційний суд не зазначив в судовому рішенні мотивів відхилення аргументів ОСОБА_1 щодо суті спору.

На підтвердження обставин щодо проживання однією сім`єю з ОСОБА_2 , ведення спільного господарства та придбання спільного майна, починаючи з 1989 року, ОСОБА_1 згідно з вимогами статей 12, 76, 81 ЦПК України надала суду першої інстанції належні та допустимі докази, що було враховано під час розгляду справи у цьому суді.

1/2 частина жилого будинку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , була відчужена ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 за договором дарування на відплатній основі, що вказує про удаваність указаного договору.

ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 з 2002 року, а відповідач ОСОБА_2 з 2010 року.

Суд апеляційної інстанції звільнив ОСОБА_2 від сплати судового збору за подання апеляційної скарги без достатніх на те підстав, оскільки відповідач як учасник бойових дій може бути звільнений від сплати судового збору у справах, пов`язаних з порушенням його прав саме як учасника бойових дій.

Постанова Одеського апеляційного суду від 30 грудня 2020 року в частині залишення без змін рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2018 року про визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (за кожним окремо) права власності на 1/2 частку автомобіля «HYUNDAI І30», реєстраційний номер НОМЕР_1 , заявником не оскаржується, а тому в касаційному порядку не переглядається.

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у березні 2021 року, ОСОБА_2 заперечував проти доводів ОСОБА_1 , просив відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувану постанову Одеського апеляційного суду від 30 грудня 2020 року залишити без змін.

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у березні 2021 року, ОСОБА_3 підтримала доводи ОСОБА_1 щодо суті її позовних вимог, просила касаційну скаргу задовольнити, постанову Одеського апеляційного суду від 30 грудня 2020 року в оскаржуваній частині скасувати, а рішення Київського районного суду від 12 липня 2018 року у справі № 520/16281/15-ц - залишити в силі.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано з Київського районного суду міста Одеси цивільну справу № 520/16281/15-ц, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про зупинення виконання постанови Одеського апеляційного суду від 30 грудня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 02 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 07 грудня 2022 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 511/2303/19.

Ухвалою Верховного Суду від 10 травня 2023 року поновлено касаційне провадження у справі.

Фактичні обставини справи

У період з 1989 року до 1994 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 працювали на одних і тих самих судах, що підтверджується копіями судових ролей за вказаний період, наданими архівом Державного підприємства «Одеський морський торговельний порт» (а. с. 28-84, т. 2).

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 тривалий час мали сімейні стосунки без офіційної реєстрації шлюбу, були пов`язані спільним побутом, мали спільну дитину ще до укладення шлюбу, реєстрація якого відбулась 05 жовтня 2001 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася дитина ОСОБА_4

06 квітня 1994 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, згідно з яким ОСОБА_3 подарувала, а ОСОБА_2 прийняв у дар 1/2 частку житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_2 , та складається в цілому з одної кам`яної житлової споруди, загальною жилою площею 37,3 кв. м та надвірних споруд, розташованих на земельній ділянці 895 кв. м (а. с. 16, т. 1).

Відповідно до нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_7 , поданої до суду, зазначено, що у 1994 році ОСОБА_7 проживала у житловому будинку АДРЕСА_2 . У квітні 1994 року сестра її чоловіка - ОСОБА_3 продала 1/2 частку вищевказаного житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами подружжю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за 380 400 000 крб, що за офіційним курсом Національного банку України на момент укладення правочину було еквівалентно 12 000,00 дол. США. Після продажу вказаної частки житлового будинку подружжя звернулось до ОСОБА_7 з пропозицією продати їм додатково частину земельної ділянки за цією ж адресою для подальшого будівництва. Був укладений договір про порядок використання земельної ділянки між співвласникам житлового будинку, визначивши, що у користуванні подружжя залишається земельна ділянка орієнтовною площею 0,07 га, після чого ОСОБА_7 , отримала 158 500 000 крб, що еквівалентно

5 000,00 доларів США (а. с. 29, т. 1).

Розпорядженням виконавчого комітету Одеської міської ради від 16 грудня

1996 року затверджено проєкт будівництва жилого будинку на належній ОСОБА_2 частині домоволодіння АДРЕСА_2 , з розміщенням приміщень.

Згідно з державним актом на право постійного користування землею серії І-ОД № 027437 ОСОБА_2 на підставі рішення Одеської міської Ради народних депутатів Одеської області від 17 квітня 2001 року

№ 2334-ХХІІІ надано у постійне користування земельну ділянку площею 0,0648 га у межах згідно з планом. Земельна ділянка розташована на АДРЕСА_2 на території Одеської міської ради. Землю надано для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (а. с. 25, т. 1).

28 грудня 2004 року ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку, згідно з яким на підставі рішення Одеської міської ради від 11 липня 2003 року № 1627-XXIV він є власником земельної ділянки на АДРЕСА_2 , площею 0,0648 га у межах згідно з планом. Цільове призначення (використання) земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (а. с. 26, т. 1).

05 жовтня 2001 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали шлюб, про що відділом реєстрації актів громадянського стану Іллічівського районного управління юстиції зроблено актовий запис № 413 (а. с. 13, т. 1).

Згідно з копією домової книги для прописки громадян, що проживають в будинку АДРЕСА_2 ОСОБА_1 зареєстрована в зазначеному будинку з 16 жовтня 2002 року, ОСОБА_2 - з 09 серпня 2010 року, ОСОБА_4 - з 21 серпня 2010 року (а. с. 194-199, т. 1).

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2015 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 про розірвання шлюбу з ОСОБА_1 .

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 01 березня 2016 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2015 року змінено в частині зазначення того, що сторони «майже п`ять років сумісного господарства не ведуть, жодних подружніх стосунків не підтримують» і вказано, що сторони не ведуть сумісного господарства з лютого 2015 року. У решті рішення суду залишено без змін (а. с. 202-204, т. 1).

Відповідно до звіту про проведення технічного обстеження від 16 березня 2016 року № 16-ТО-22/03 технічний стан побудованого двоповерхового житлового будинку з підвалом (літ. «Б1») за адресою: АДРЕСА_2 , - добрий. Виконані будівельні роботи з будівництва житлового будинку ДБН В.2.2-15-2002. Закінчений будівництвом двоповерховий житловий будинок з підвалом (літ. «Б1»), загальною площею 233,0 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 , готовий до прийняття до експлуатації в установленому порядку. Обєкт збудований у період 1995-2002 року (а. с. 159-164, т. 1).

ОСОБА_2 неодноразово просив суд застосувати строк позовної давності у цій справі.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування апеляційним судом норм матеріального і процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги, колегія суддів вважає, що постанова Одеського апеляційного суду від 30 грудня 2020 року не повною мірою відповідає зазначеним вище вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Щодо будинку під літ. «А», загальною площею 62,8 кв. м

Частиною першою статті 58 Конституції України визначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з частиною першою Прикінцевих положень Сімейного кодексу України (далі - СК України) цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року.

Положеннями Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), що діяв до 01 січня 2004 року та був чинний на час виникнення спірних правовідносин, визначалось, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є спільною сумісною власністю (частина 1 статті 22). В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнавались рівними (частина 1 статті 28).

Статтею 16 Закону України «Про власність», який був чинний на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім`ю України.

Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними (стаття 17 Закону України «Про власність»).

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 12 постанови від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність», відповідних норм Цивільного кодексу Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону «Про власність», стаття 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, стаття 18, пункт 2 статті 17 Закону України «Про власність»), тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебували у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку з цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини першої статті

17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим.

Вказаний правовий висновок викладений в постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13, від 23 вересня 2015 року у справі

№ 6-1026цс15 та у постанові Верховного Суду від 15 лютого 2021 року у справі

№ 754/13566/17 (провадження № 61-9578св19).

В постанові від 11 березня 2015 року у справі №6-211цс14 Верховний Суд України також виходив з того, що: «…. сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю.

Тільки в разі встановлення цих фактів та обставин положення частини першої статті 24 КпШС України, частини першої статті 17 Закону України від 07 лютого 1991 року № 697-XII «Про власність» вважається правильно застосованим із дотриманням рекомендацій, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм КпШС України» та від 22 грудня 1995 року №29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»».

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 10 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; стаття 12 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).

Статтею 212 ЦПК України 2004 року установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Такі ж вимоги передбачені у статті 89 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

Суди попередніх інстанцій обґрунтовано встановили, що до офіційної реєстрації шлюбу у 2001 році ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю, мають спільну дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Разом з цим, ОСОБА_1 не довела належними, допустимими та достатніми доказами ступінь участі працею й коштами у створенні спільної власності - набуття 06 квітня 1994 року, тобто під час спільного проживання з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу, спірної 1/2 частини будинку АДРЕСА_2 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м, з надвірними спорудами, розташованого на земельній ділянці, площею 0,0648 га.

Колегія суддів також зауважує, що положеннями КпШС України не передбачено можливості встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, (постанова Верховного Суду від 15 лютого 2021 року у справі

№ 754/13566/17 (провадження № 61-9578св19)).

Оскільки позивач не довела належними доказами набуття житлового будинку під літ. «А» унаслідок участі працею й коштами спільно з ОСОБА_2 , то її вимоги про визнання удаваним договору дарування, визнання його договором купівлі-продажу та частково недійсним не можуть бути задоволенні, з огляду на те, що цей правочин на час його укладення не порушував права та законні інтереси позивача.

Проаналізувавши положення законодавства, чинного на час набуття спірної

1/2 частини житлового будинку під літ. «А» на АДРЕСА_2 , зокрема, статей 16, 17 Закону України «Про власність», зазначені вище правові висновки, а також встановлені у справі фактичні обставини, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність відмови у задоволенні її позовних вимог про визнання договору дарування 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_2 від 26 квітня 1994 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , удаваним правочином та визнання його договором купівлі-продажу; визнання 1/2 частки указаного житлового будинку, яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м з надвірними спорудами, спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/4 частку указаного житлового будинку з надвірними спорудами, розташованого на земельній ділянці, площею 0,0648 га.

Щодо незавершеного будівництвом будинку під літ. «Б1» та земельної ділянки, площею 0,0648 га, розташованих на АДРЕСА_2

Судом установлено, що на підставі рішення Одеської міської Ради народних депутатів Одеської області від 17 квітня 2001 року № 2334-ХХІІІ

ОСОБА_2 надано у постійне користування земельну ділянку по

АДРЕСА_2 , площею 0,0648 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель.

На підставі рішення Одеської міської ради від 11 липня 2003 року № 1627-XXIV ОСОБА_2 28 грудня 2004 року видано державний акт на право власності на вищевказану земельну ділянку.

На земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_2 , був побудований житловий будинок, в якому сторони проживають з 2002 року до теперішнього часу, однак зазначений будинок є об`єктом незавершеного будівництва, оскільки не зданий в експлуатацію.

Верховний Суд, приймаючи постанову від 18 березня 2020 року про скасування постанови суду апеляційної інстанції та направляючи цю справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виходив із того, що судом апеляційної інстанції не встановлено фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме протягом якого періоду відбувалось будівництво житлового будинку по АДРЕСА_2 , ступінь його будівельної готовності та можливість визначення окремих частин, що підлягають виділу, вартість будівельних та оздоблювальних матеріалів та конструктивних елементів, які були використані при будівництві цього об`єкту нерухомості.

Також скасовуючи попередню постанову суду апеляційної інстанції, Верховний Суд зазначив, що якщо будівництво житлового будинку по

АДРЕСА_2 відбувалось до 2004 року, то до цих правовідносин необхідно застосовувати Закон України «Про власність», який діяв на той час, а

ОСОБА_1 повинна довести ступінь її участі працею й коштами у створенні спільної власності (пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 20 від 22 грудня 1995 року «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»).

Суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач не довела ступінь її участі працею й коштами у створенні спільної власності, зокрема у будівництві будинку під літ. «Б1».

Суд виходив із того, що об`єкт незавершеного будівництва був зведений ще у 1995 році та взяв до уваги надані відповідачем до суду першої інстанції квитанції, накладні, ордера, договори на підтвердження придбання будівельних матеріалів за п`ять років до реєстрації шлюбу у жовтні 2001 року.

Однак з таким висновком суду апеляційної інстанції погодитись не можна, оскільки матеріали справи містять достатньо належних та допустимих доказів, які підтверджують участь позивача у будівництві будинку під літ. «Б1» працею та коштами, зокрема: показання свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ; копію трудової книжки ОСОБА_1 , з якої вбачається, що позивач розпочала свою трудову діяльність з 1980 року та працювала майже безперервно в різних закладах та установах, з 14 грудня 1984 року до 27 листопада 2001 року в Чорноморському морському пароплавстві; довідку про доходи ОСОБА_1 ; докази наявності внесків ОСОБА_1 на ощадній книжці.

Посилання ОСОБА_2 на те, що вказаний об`єкт будівництва був побудований ним особисто колегія суддів відхиляє, оскільки вони не підтвердженні наявними у матеріалах справи доказами. При цьому суд апеляційної інстанції помилково погодився із такими доводами

ОСОБА_2 з посиланням на докази придбання будівельних матеріалів в 1995 році, оскільки факт придбання у 1995 році будівельних матеріалів не свідчить про те, що будинок не будувався після 1995 року. Крім того, зазначені обставини спростовуються як показаннями свідків, так і наданими фотокартками (а. с. 115-131, т. 1).

Також, відповідно до наданого позивачем звіту про проведення технічного обстеження побудованого двоповерхового житлового будинку з підвалом

(літ. «Б1») від 16 березня 2016 року, об`єкт збудований у період 1995-2002 року

(а. с. 159-164, т. 1), що також спростовує доводи відповідача про побудову спірного будинку у 1995 році.

Таким чином, Верховний Суд вважає, що позивач належними та допустимими доказами довела свою участь працею та коштами у зведенні незавершеного будівництвом будинку під літ. «Б1», однак зазначає, що її вимоги про визнання за нею як співзабудовником права власності на 1/2 частку побудованого з ОСОБА_2 , але не прийнятого до експлуатації житлового будинку під літ. «Б1» на АДРЕСА_2 , загальною площею 233,0 кв. м, задоволенню не підлягають з огляду на таке.

Набуття права власності на об`єкти незавершеного будівництва визначено у статті 331 ЦК України. За змістом частини другої цієї статті право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

Відповідно до вимог статей 328 та 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

За змістом зазначених норм матеріального права до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію.

Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання.

Зазначене узгоджується із висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19 (справа

№ 14-56цс22).

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16, про те, що оскільки спірний об`єкт незавершеного будівництва збудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об`єктом спільної сумісної власності подружжя; будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації і право власності на нього не оформлюється з вини відповідача; позивачка позбавлена можливості здійснити вказані дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна, є підстави для визнання за позивачкою права на частину спірного об`єкта незавершеного будівництва.

Оскільки позивач заявила позовні вимоги про визнання права на частину спірного об`єкта незавершеного будівництва, який до прийняття до експлуатації та його державної реєстрації право власності не може бути предметом поділу між сторонами, то у задоволенні цих позовних вимог слід відмовити. При цьому позивач не позбавлена можливості заявити вимоги про поділ матеріалів, обладнання, які були використані в процесі будівництва спірного майна.

Оскільки позовні вимоги про поділ земельної ділянки, на якій розташований зазначений незавершений будівництвом об`єкт, є похідними від вимог про визнання права власності на частку спірного будинку, то у їх задоволенні також слід відмовити саме з цих підстав.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов загалом правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за нею як співзабудовником права власності на 1/2 частку побудованого з ОСОБА_2 , але не прийнятого до експлуатації житлового будинку під літ. «Б1» на АДРЕСА_2 , загальною площею 233,0 кв. м, однак з помилковими мотивами щодо недоведеності участі позивача працею та коштами у зведенні цього будинку.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржуване судове рішення в частині вирішення позовних вимог про визнання права власності на частину будинку під літ. «Б1» на АДРЕСА_2 змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови, а в іншій частині постанову суду залишити без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду