ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 757/23847/21-ц

У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства юстиції України, Канівського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Черкаській області, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої органом державної влади.

Позов мотивований тим, що 28 лютого 2011 року Канівський міськрайонний суд Черкаської області ухвалив рішення у справі № 2-153/2011, яким позов

ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено та вирішено стягнути з відповідача борг в розмірі 80 300,00 грн. Рішення суду набрало законної сили 10 березня

2011 року та було звернено до виконання.

Вказував, що в процесі виконання рішення він був змушений неодноразово звертатись до відділу державної виконавчої служби Канівського міськрайонного управління юстиції з метою відкриття виконавчого провадження та примусового стягнення боргу, проте безрезультатно.

Відділ виконавчої служби безпідставно направив виконавче провадження до Ірпінського міського відділу виконавчої служби, нібито за місцем проживання боржника, втім адреси, яку зазначив боржник, не існує, у зв`язку з чим виконавче провадження повернулось до Канівського відділу виконавчої служби.

Відповідно до довідки Канівського МР відділу ДВС борг станом на 10 квітня

2019 року становить 80 300,00 грн в боржником не сплачений, а тому

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до боржника про стягнення з нього інфляційних втрат, 3 % річних та витрат, пов`язаних зі зміною курсу валют.

Рішенням Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 19 вересня 2019 року у справі № 697/688/19 позов задоволено частково. Стягнено із ОСОБА_2 інфляційні втрати в розмірі 78 059,63 грн та 3 % річних в розмірі

19 225,80 грн.

Позивач вказував, що це рішення також звернено до виконання, проте поки що не виконується з вини Канівського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Черкаській області. Понад 9 років з часу винесення рішення йому не повернено борг, державні виконавці не вчиняються дій для стягнення заборгованості, Міністерство юстиції України не здійснює належного контролю за роботою своїх структурних підрозділів.

ОСОБА_1 просив стягнути з державного бюджету через казначейську службу на свою користь 200 086,85 грн матеріальної шкоди та 1 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 18 січня 2022 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 18 січня

2023 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що згідно з пунктом 5 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу, якщо у результаті вжитих виконавцем заходів неможливо «...» з`ясувати «...» місце проживання, перебування боржника - фізичної особи «...». Суд встановив, що Канівський міськрайонний відділ виконавчої служби вживав усіх заходів, передбачених законом. Позивач не надав доказів того, що відділ виконавчої служби не вживав заходів з розшуку боржника та не виконував норм Закону України «Про виконавче провадження», тому суд дійшов висновку про недоведення позивачем факту завдання йому матеріальної шкоди. Навпаки, вбачається спроба перекласти відповідальність (у вигляді стягнення коштів) з боржника ОСОБА_2 на державу.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди, суди зазначили, що позивач не надав суду доказів на підтвердження наявності заподіяної йому моральної шкоди, причинного зв`язку між шкодою і протиправними діями відповідача, у зв`язку з чим визнав ці вимоги недоведеними.

07 лютого 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від

18 січня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 січня

2023 рокуі прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що, виходячи з неспроможності держави забезпечити виконання судового рішення, позивач має право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, передбаченої статтями 1167, 1173 ЦК України.

Аргументи інших учасників справи

17 квітня 2023 року Міністерство юстиції України подало до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

04 травня 2023 року Канівський ВДВС подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 28 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із Печерського районного суду м. Києва.

У квітні 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзивах на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

На виконанні в Канівському міськрайонному відділі ДВС перебувало зведене виконавче провадження № 61219432, до складу якого входило два виконавчі провадження, а саме: № 60548044, відкрите 11 листопада 2019 року з примусового виконання виконавчого листа № 697/688/19, який був виданий

21 жовтня 2019 року Канівським міськрайонним судом Черкаської області про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу в сумі 98 259,03 грн, та виконавче провадження № 61203822, відкрите 07 лютого 2020 року з примусового виконання виконавчого листа № 2-153/2011, який був виданий

16 березня 2011 року Канівським міськрайонним судом Черкаської області про стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу в сумі 81 223,00 грн.

Для примусового виконання вказаних судових рішень позивач неодноразово пред`являв виконавчі листи до примусового виконання в Канівський міськрайонний відділ ДВС за місцем реєстрації боржника ОСОБА_2 , і державні виконавці Канівського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Черкаській області вчиняли відповідні процесуальні дії, спрямовані на виконання вказаних рішень суду, що підтверджується відповідними копіями постанов.

У зв`язку з неможливістю встановити місце знаходження боржника виконавчий лист № 2-153 неодноразово повертався стягувачу. Виконавчі листи № 2-153 та № 697/688/19 не виконані у зв`язку з неможливістю встановити місце знаходження боржника.

Матеріали справи містять численні звернення стягувача до Міністерства юстиції України з приводу бездіяльності Канівського міськрайонного відділу виконавчої служби, на які заявнику надано відповіді.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають.

Щодо стягнення матеріальної шкоди

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України).

Згідно зі статтею 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку із знищенням або пошкодження речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статтями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.

Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Відповідно до статті 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Отже, ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких закон виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам під час здійснення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом. Предметом доказування у такій справі є факти неправомірних дій (бездіяльності) державного виконавця при виконанні вимог виконавчого документа, виникнення шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями (бездіяльністю) державного виконавця і заподіяння ним шкоди. Неправомірність дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись належними доказами, зокрема, відповідним рішенням суду, яке може мати преюдиційне значення для справи про відшкодування збитків.

Відповідний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 25 жовтня 2005 року у справі № 32/421.

Підставою для застосування цивільно-правової відповідальності відповідно до статті 1166 ЦК України є наявність у діях особи складу цивільного правопорушення, елементами якого, з урахуванням особливостей, передбачених статтями 1173, 1174 ЦК України, є заподіяна шкода, протиправна поведінка та причинний зв`язок між ними.

Верховний Суд керується тим, що при розгляді позовів фізичних чи юридичних осіб про відшкодування завданої шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, державного виконавця під час проведення виконавчого провадження суди повинні виходити з положень статті 56 Конституції України, а також статтей 1173, 1174 ЦК України і враховувати, що в таких справах відповідачами є держава в особі відповідних органів державної виконавчої служби, що мають статус юридичної особи, в яких працюють державні виконавці, та відповідних територіальних органів Державної казначейської служби України.

Підставою цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини.

Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищих посадових осіб державної виконавчої служби.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, з урахуванням вказаних норм законодавства дійшов правильного висновку про те, що підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди є правопорушення, що включає такі складові елементи як шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними.

Невиконання рішення суду не може напряму ототожнюватися із завданою позивачеві майновою шкодою, оскільки остаточно не втрачена можливість стягнення грошових коштів з боржника (відомості про закінчення виконавчого провадження, у зв`язку з неможливістю його виконання не надано), а тому невиплачені позивачеві кошти на виконання судового рішення не є майновою шкодою, яка підлягає відшкодуванню на підставі статей 1173, 1174 ЦК України. Наслідком такого відшкодування буде подвійне стягнення коштів.

Спірні правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі, пов`язані з примусовим виконанням судового рішення, у яких державна виконавча служба виступає суб`єктом примусового стягнення коштів за виконавчими документами, а не боржником у грошовому зобов`язанні, і є відповідальною за свої дії чи бездіяльність у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Ураховуючи наведене, висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову в частині відшкодування майнової шкоди є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують і зводяться лише до необхідності їх переоцінки.

Щодо стягнення моральної шкоди

У статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

У пунктах 3, 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня

1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (зі змінами та доповненнями) судам роз`яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку стосовно того, що останній не довів належними доказами той факт, що діями державного виконавця йому було завдано моральної шкоди.

Подібні висновки зроблені у постанові Верховного Суду від 12 березня 2020 року у справі № 757/74887/17-ц (провадження № 61-11090св19).

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, арішення Печерського районного суду м. Києва від

18 січня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 січня

2023 року - без змін, оскільки підстав для скасування судових рішень немає.

З огляду на те, що Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду