ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 304/296/15-ц

У березні 2015 року ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , Перечинської міської ради Закарпатської області та просила визнати незаконними і скасувати: рішення виконкому Перечинської селищної ради народних депутатів від 16 вересня 1993 року № 45; рішення виконкому Перечинської селищної ради народних депутатів від 28 серпня 1997 року№ 48; видане ОСОБА_3 свідоцтво про право особистої власності від 25 вересня 1997 року; також просила виділити їй частку домоволодіння АДРЕСА_1 .

На обґрунтування вимог зазначала, що їй на праві власності належить частина домоволодіння АДРЕСА_1 .

Відповідач ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 27 липня 1993 року є власником іншої частини спірного житлового будинку, разом зі своєю дружиною проживає у ньому, користується ним вцілому, вважає себе одноосібним власником, змінив замки на воротах, відтак позбавив її можливості користуватися належною їй частиною домоволодіння. У добровільному порядку досягнути домовленості про виділ чи поділ будинку з відповідачем неможливо.

Рішенням виконкому Перечинської селищної ради народних депутатів № 45 від 16 вересня 1993 за заявою ОСОБА_3 узаконено раніше побудовані приміщення у домоволодінні АДРЕСА_1 : кімнату площею 18,7 кв. м, житлову кімнату площею 15,3 кв. м та побудоване над ними господарське приміщення розміром 8,4 м х 2,8 м.

Рішенням виконкому Перечинської селищної ради народних депутатів № 48 від 28 серпня 1997 року прийнято в експлуатацію та затверджено акт здачі в експлуатацію прибудови розміром 5,10 м х 8,40 м до житлового будинку АДРЕСА_1 .

На підставі цього рішення 25 вересня 1997 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право особистої власності на прибудову «А'» до житлового будинку АДРЕСА_1 .

Вказані рішення виконкому та свідоцтво про право особистої власності, видане на ім'я ОСОБА_3 , є незаконними.

Спірна прибудова - літня кухня під літерою «Б», яка у технічному паспорті відображена як приміщення № 6, згідно виданого ОСОБА_3 свідоцтва про право власності входить до складу прибудови «А'», хоча таке приміщення існувало на час видачі їй свідоцтва про право на спадщину за законом від 16 грудня 1989 року та входило до спадкової маси.

Таку прибудову зведено до моменту набуття ОСОБА_3 права спільної часткової власності на частину домоволодіння (на підставі свідоцтва про право на спадщину від 27 липня 1993 року).

Оскільки домоволодіння належить їй та ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності, тому прибудова під літ. «А'» (літня кухня) також є їх спільною власністю.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.

Рішенням Перечинського районного суду Закарпатської області від 01 грудня 2016 року позов задоволено частково.

Проведено поділ в натурі житлового будинку АДРЕСА_1 відповідно до варіанту № 1 висновку № 8901 судової будівельно-технічної експертизи від 29 липня 2016 року, а саме:

виділено ОСОБА_1 як другому співвласнику згідно Плану реального розподілу приміщень житлового будинку на АДРЕСА_1 наступне нерухоме майно: кухня площею 7, 8 кв. м; суміщений санвузол площею 5, 4 кв. м; житлова кімната площею 19, 7 кв. м та коридор площею 4, 9 кв.м;

виділено ОСОБА_3 як першому співвласнику згідно Плану реального розподілу приміщень житлового будинку на АДРЕСА_1 наступне нерухоме майно: підвал площею 10, 4 кв. м; житлова кімната площею 20, 2 кв. м; суміщений санвузол площею 7, 4 кв. м; хол площею 6, 8 кв. м; кухня-столова площею 18, 9 кв. м та ганок площею 15, 2 кв. м.

Залишено у спільному користуванні ОСОБА_1 та ОСОБА_3 вбиральню, огорожу, ворота/хвіртку та колодязь.

Витрати, пов`язані з влаштуванням перегородок, відповідно до експертизи, покладено на ОСОБА_1 та ОСОБА_3 порівну. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 34 409, 00 грн за відступ від частки.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 узаконив добудову «А'» до спірного будинку у встановленому законом порядку, тому відсутні підстави для визнання незаконними та скасування рішень виконкому Перечинської селищної ради № 45 від 16 вересня 1993 року та № 48 від 28 серпня 1997 року і свідоцтва про право особистої власності від 25 вересня 1997 року.

При вирішенні питання про поділ спірного будинку слід використати варіант № 1, запропонований у висновку судової будівельно-технічної експертизи, оскільки він більш точно охоплює приміщення спірного будинку, що входили у спадкову масу відповідно до правовстановлюючих документів сторін на момент прийняття ними спадщини.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 01 грудня 2016 року в частині відмови в задоволенні вимог про скасування та визнання незаконними рішень виконкому Перечинської селищної ради та свідоцтва про право особистої власності на жилий будинок змінено в частині правового обґрунтування підстав для відмови в задоволенні цих вимог.

Рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 01 грудня 2016 року в частині задоволених позовних вимог скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні вимог ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , про виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності, відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 пропустила позовну давність в частині вимог про визнання незаконними та скасування рішень виконкому Перечинської селищної ради народних депутатів № 45 від 16 вересня 1993 року та № 48 від 28 серпня 1997 року, а також свідоцтва про право особистої власності від 25 вересня 1997 року. Відтак суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні вказаних вимог, однак помилився з мотивами такої відмови, тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає зміні з викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Вимоги про виділ частки у домоволодінні задоволенню не підлягають, оскільки спірне майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, у зв`язку з чим можливий тільки поділ цього майна в натурі між сторонами, внаслідок чого право спільної часткової власності на нього припиняється. Провівши поділ майна та виділивши кожному зі співвласників частину приміщень та залишивши їх іншу частину у спільному користуванні співвласників, про що позовних вимог не заявлялось, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог.

У листопаді 2021 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_4 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 01 грудня 2016 року в частині відмовлених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову, а також скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року.

На обґрунтування касаційної скарги зазначала про застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року в справі № 6-48цс15 та у постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року в справі № 146/293/16-ц (провадження № 61- 4845св18), від 11 квітня 2018 року в справі № 146/296/16-ц (провадження № 61-11966св18), від 22 травня 2018 року в справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 07 листопада 2018 року в справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-306цс18), від 28 лютого 2019 року в справі № 472/34/15-ц, від 25 вересня 2019 року в справі № 272/62/15-ц, від 13 листопада 2019 року в справі № 559/2644/16-ц, від 05 лютого 2021 року в справі № 754/11486/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відмовляючи у задоволенні вимог в частині визнання незаконними та скасування рішень та свідоцтва про право власності у зв'язку з пропуском позовної давності апеляційний суд не вказав, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, не перевірив, коли позивач повинна була та могла довідатися про порушення своїх майнових прав. ОСОБА_1 стало відомо про існування оскаржуваних рішень органу місцевого самоврядування у 2015 році, після чого вона в межах трирічного строку звернулася до суду за захистом своїх прав.

У листопаді 2021 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 01 грудня 2016 року в частині розподілу судових витрат та постанову Закарпатського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року в частині розподілу судових витрат.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року в справі № 441/1502/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Апеляційний суд у порушення вимог частини тринадцятої статті 141 ЦПК України не здійснив розподіл судових витрат між сторонами пропорційно розміру задоволених позовних вимог, залишивши в силі рішення суду першої інстанції про стягнення з нього на користь позивачки витрат за проведення експертизи та судового збору на користь держави.

Окрім того, апеляційний суд помилково стягнув на його користь з позивачки 1 183,15 грн на відшкодування судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, оскільки ним відповідно до ухвали Апеляційного суду Закарпатської області від 16 січня 2017 року було сплачено 4 019, 40 грн судового збору за звернення до суду з апеляційною скаргою.

Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 та витребувано її матеріали з Перечинського районного суду Закарпатської області.

10 січня 2022 року справа № 304/296/15-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 17 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 .

Ухвалою Верховного Суду від 23 березня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

ОСОБА_3 направив відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому просив залишити її без задоволення.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_2 - залишенню без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 05 лютого 1968 року № 168 належала 1/8 частина домоволодіння АДРЕСА_1 .

Згідно договору дарування від 24 серпня 1970 року № 1086 ОСОБА_1 належало 5/16 частин вищевказаного домоволодіння, а на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 16 грудня 1989 року № 2069 - 1/16 його частина.

У свідоцтві про право на спадщину за законом від 16 грудня 1989 року зазначено, що домоволодіння складається з будинку під літ. «А», надвірних споруд: літня кухня «Б», сараї «В», «Г», гараж «Е», вбиральня «Д», навіс «З», огорожа колодязь.Відтак, ОСОБА_1 належало на праві власності 1/16 частина надвірної споруди літня кухня «Б».

Отже, ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , вцілому належала 1/2 частина спірного домоволодіння.

ОСОБА_3 згідно свідоцтва про право на спадщину від 27 липня 1993 року належить на праві власності частина спірного домоволодіння АДРЕСА_1 . У даному свідоцтві про право на спадщину зазначено, що загальнокорисна площа будинку становить 118 кв. м, житлова - 54, 40 кв. м, до складу домоволодіння входять надвірні споруди: два сараї «В», «Д», вбиральня «Г», огорожа 1-5.

Також у свідоцтві вказано, що приміщення № НОМЕР_1 площею 15,3 кв. м у спадкову масу не входить, оскільки самовільно збудоване.

Рішенням виконкому Перечинської селищної ради народних депутатів № 45 від 16 вересня 1993 року за заявою ОСОБА_3 узаконено раніше побудовані приміщення: кімнату площею 18,7 кв. м, житлову кімнату площею 15,3 кв. м та побудоване над ними господарське приміщення розміром 8,4 м х 2,8 м при домоволодінні АДРЕСА_1 , яке належить йому на праві співвласності.

Рішенням виконкому Перечинської селищної ради народних депутатів № 48 від 28 серпня 1997 року прийнято в експлуатацію та затверджено акт здачі в експлуатацію прибудови розміром 5,10 м х 8,40 м до житлового будинку АДРЕСА_1 , яке належить ОСОБА_3 на праві співвласності.На підставі вказаного рішення ОСОБА_3 25 вересня 1997 року видано свідоцтво про право особистої власності від на прибудову «А'» до житлового будинку на

АДРЕСА_1. Прибудова «А' » складається з трьох приміщень: кімнати площею 18,7 кв. м, кімнати площею 15,3 кв. м та побудованого над ними господарського приміщення розміром 8,4 м х 2,8 м.

Суди встановили, що до складу прибудови «А'», належної на праві власності ОСОБА_3 , входить приміщення літньої кухні «Б», право власності на 1/16 частину якої належало ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 16 грудня 1989 року.

Відповідач ОСОБА_3 звернувся до суду першої інстанції із заявою про застосування позовної давності щодо вимог про визнання незаконними та скасування рішень виконкому Перечинської селищної ради народних депутатів та свідоцтва про право особистої власності.

Під час розгляду справи ОСОБА_1 зазначала, що була обізнана про проведення реконструкції літньої кухні літ «Б», яка у технічному паспорті зазначена як приміщення № 6, 1/16 частина якої належить їй на праві власності в порядку спадкування.

Щодо касаційної скарги ОСОБА_2 .

Звертаючись до суду з позовом у березні 2015 року, ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , просила визнати незаконними і скасувати: рішення виконкому Перечинської селищної ради народних депутатів від 16 вересня 1993 року № 45; рішення виконкому Перечинської селищної ради народних депутатів від 28 серпня 1997 року № 48; видане ОСОБА_3 свідоцтво про право особистої власності від 25 вересня 1997 року.

Відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред`явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Згідно зі статтею 71 ЦК Української РСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Статтею 75 ЦК Української РСР передбачено, що позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.

Відповідно до статті 76 ЦК Української РСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови в позові (частина перша статті 80 ЦК Української РСР 1963 року).

Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.

Ураховуючи наведене і те, що на момент прийняття виконкомом Перечинської селищної ради народних депутатів оспорюваних рішень ОСОБА_1 була власником 1/16 частини приміщення літньої кухні «Б», яка в результаті проведених реконструкцій та перебудов увійшла до складу прибудови «А'», одноосібним власником якої є ОСОБА_3 , ОСОБА_1 була незаконно позбавлена права власності на частину вказаної прибудови, тому не можна вважати оспорювані рішення виконкому та свідоцтво про право власності законними.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказала, що позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.

Суд апеляційної інстанції під час розгляду справи встановив, що ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , не надала доказів на підтвердження того, що вона не мала об`єктивної можливості довідатися про оспорювані рішення органу місцевого самоврядування як співвласник спірного майна до 2015 року, з урахуванням того, що вона була обізнана про проведення ОСОБА_3 реконструкції спірної перебудови.

Ураховуючи, що вказані позовні вимоги ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , є обґрунтованими, проте до суду з цим позовом вона звернулася лише у березні 2015 року, правильним є висновок апеляційного суду про відмову в їх задоволенні у зв`язку зі спливом позовної давності.

Поняття спільної часткової власності визначено у частині першій статті 356 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності.

Право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле.

Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно в цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними процентами від цілого чи у дробовому вираженні.

Згідно з частиною третьою статті 358 ЦК України кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

Згідно з частинами першою, другою статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.

Відповідно до статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.

У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

Виходячи з аналізу змісту наведених норм права, поняття «поділ» та «виділ» не є тотожними.

При поділі майно, що знаходиться в спільній частковій власності, поділяється між усіма співвласниками, і правовідносини спільної часткової власності припиняються.

При виділі частки правовідносини спільної часткової власності, як правило, зберігаються, а припиняються лише для співвласника, частка якого виділяється. Винятком з цього правила є ситуація, коли майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, - тоді має місце поділ спільного майна.

Тобто, поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється.

Встановивши, що спірне майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, у зв`язку з чим виділ частки в цьому майні лише для позивача є неможливим, а можливий поділ цього майна в натурі між сторонами, у разі якого право спільної часткової власності на нього припиняється, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні вимог по виділ частки майна у праві спільної часткової власності.

Доводів на спростування вказаних обставин касаційна скарга ОСОБА_2 , яка є правонаступником ОСОБА_1 , не містить.

Щодо касаційної скарги ОСОБА_3 .

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно з частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови в позові покладаються на позивача.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 було сплачено 243,60 грн судового збору та ухвалою Перечинського районного суду Закарпатської області від 16 березня 2015 року їй було відстрочено сплату решти судового збору до ухвалення судового рішення у справі.

Рішенням Перечинського районного суду Закарпатської області від 01 грудня 2016 року стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави 2 438, 12 грн судового збору та на користь ОСОБА_1 2 477,45 грн витрат на проведення судової експертизи.

Оскільки за результатами перегляду справи апеляційним судом було скасовано рішення суду першої інстанції про часткове задоволення вимог ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , про виділ майна частки із майна, що є у спільній власності та ухвалене нове рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині, відсутні підстави для стягнення з ОСОБА_3 на користь держави судового збору. Понесені ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , витрати на проведення судової експертизи відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України покладаються на позивача.

Встановлено, що за подання апеляційної скарги на рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 01 грудня 2016 року ОСОБА_3 сплатив судовий збір у розмірі 4 019, 40 грн, разом з тим, Закарпатський апеляційний суд стягнув на його користь з позивача ОСОБА_2 лише 1 183, 15 грн на відшкодування судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.

Таким чином, касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат - скасуванню, а постанова суду апеляційної інстанції в частині розподілу судових витрат - зміні шляхом збільшення розміру стягнутого з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судового збору за подання апеляційної скарги з 1 183, 15 грн до 4 019,40 грн.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне задовольнити касаційну скарги ОСОБА_3 , скасувати рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 01 грудня 2016 року в частині розподілу судових витрат, постанову Закарпатського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року в цій частині - змінити, збільшивши розмір стягнутого на його користь з ОСОБА_2 судового збору за подання апеляційної скарги з 1 183, 15 грн до 4 019,40 грн.

В іншій частині рішення Перечинського районного суду Закарпатської області у незміненій при апеляційному перегляді частині та постанова Закарпатського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року підлягають залишенню без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412,416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду