ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 686/1696/15-ц

1. Описова частина

У січні 2015 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» (далі - АТ КБ «ПРИВАТБАНК», банк) звернулося до суду з позовом, уточнивши який у серпні 2018 року, просило стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитним договором у розмірі 54 280,12 дол. США, що еквівалентно 1 346 039,56 грн.

На обґрунтування заявлених вимог банк посилався на те, що 27 листопада 2007 року між банком і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого позивач надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 49 000,00 дол. США на строк до 24 листопада 2017 року. Відповідач зобов`язалася повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитними коштами та винагороду (комісію) за надання фінансового інструмента у строки та порядку, що встановлені цим договором.

У зв`язку з неналежним виконанням умов указаного договору в ОСОБА_1 станом на 15 липня 2016 року виникла заборгованість у розмірі 54 280,12 дол. США, з яких 32 901,67 дол. США неповерненого кредиту; 8 966,10 дол. США процентів; 2 646,00 дол. США винагороди за надання фінансового інструменту; 9 767,55 дол. США пені.

Ураховуючи наведене, банк просив позов задовольнити.

Справу суди розглядали неодноразово.

Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 25 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 03 серпня 2015 року, позов задовольнив. Стягнув з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за тілом кредиту, процентами та комісією в розмірі 36 716,70 дол. США, що еквівалентно 660 533,43 грн, та 42 055,79 грн неустойки, з яких 779,12 грн - пеня, 250 грн - штраф (фіксована частина) та 33 026,67 грн штраф (процентна складова). Вирішив питання про судові витрати.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що з вини відповідача утворилася заборгованість за кредитним договором, яка підлягає стягненню на користь банку.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 02 березня 2016 року рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 25 червня 2015 року і ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 03 серпня 2015 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що, вирішуючи спір, суди належним чином не перевірили та не дослідили наданого позивачем розрахунку заборгованості, не з`ясували періоду нарахування, зокрема щодо пені, та всіх складових заборгованості, при цьому не врахували, що відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - за порушення строків виконання грошових зобов`язань за кредитним договором свідчить про недотримання норм статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення, унаслідок чого взагалі не визначилися з дійсним обсягом відповідальності відповідача. Крім того, не перевірили доводів ОСОБА_1 про те, що її не було належним чином повідомлено про підвищення процентної ставки та про дострокове повернення всієї суми кредиту.

Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 12 жовтня 2018 року позов задовольнив частково. Стягнув з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПРИВАТБАНК» заборгованість за кредитом у розмірі 1 172 421,22 грн, що еквівалентно 41 895,35 дол. США, та пені в розмірі 27 644,83 грн. В іншій частині позову відмовив. Вирішив питання про розподіл судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 не виконала зобов`язання за кредитним договором, а тому з неї на користь банку підлягає стягненню заборгованість, розмір якої визначений у висновку експерта від 13 грудня 2017 року № 6650/16-26.

Хмельницький апеляційний суд постановою від 23 січня 2019 року рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 жовтня 2018 року в частині валюти заборгованості змінив. Стягнув з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПРИВАТБАНК» 41 895,35 дол. США та 27 644,83 грн заборгованості за кредитним договором і 17 995,57 грн судового збору.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції неправомірно визначив валюту заборгованості за кредитом, яка підлягає стягненню з ОСОБА_1 , у національній валюті України - гривні, оскільки АТ КБ «ПРИВАТБАНК» має банківську ліцензію Національного банку України на право надання банківських послуг, у тому числі здійснення валютних операцій, від 05 жовтня 2011 року № 22, а умовами кредитного договору (пункт 7.1) визначено, що позичальник повертає банку кредит, сплачує йому проценти, винагороди та комісії виключно у валюті кредиту, у зв`язку з чим дійшов висновку про стягнення кредитної заборгованості в іноземній валюті.

Верховний Суд постановою від 09 грудня 2020 року постанову Хмельницького апеляційного суду від 23 січня 2019 року скасував, справу направив на новий розгляд до апеляційного суду.

Постанова суду касаційної інстанцій мотивована тим, що апеляційний суд не перевірив характер кредитування позичальника і, відповідно, виконання банком вимог частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в результаті чого дійшов передчасного висновку про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_1 кредитної заборгованості (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19).

Суди, стягуючи із ОСОБА_1 заборгованість за процентами, комісією за користування кредитом та пеню за несвоєчасне виконання зобов`язання, не звернули увагу на норми права, які регулюють спірні правовідносини, не перевірили обґрунтованість розміру заборгованості, та дійшли передчасного висновку про задоволення вимог банку.

Хмельницький апеляційний суд постановою від 16 березня 2021 рокурішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 жовтня 2018 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково. Стягнув з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПРИВАТБАНК» прострочену заборгованість за кредитом у розмірі 3 041,31 дол. США, заборгованість за відсотками в розмірі 8 862,59 дол. США, заборгованість за пенею в розмірі 27 644,83 грн, всього 11 903,90 дол. США та 27 644,83 грн. В іншій частині позову відмовив. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що немає правових підстав для дострокового стягнення споживчого кредиту через невиконання банком вимог частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо направлення попередження позичальнику про дострокове повернення коштів, строк повернення яких не настав.

Задовольняючи позовні вимоги АТ КБ «Приватбанк» та стягуючи з відповідача заборгованість з винагороди за надання фінансового інструмента, суд першої інстанції не звернув уваги на нікчемність пункту договору, яким її встановлено, тому дійшов помилкового висновку про задоволення позову в цій частині.

Виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, суд визначає заборгованість за кредитом і процентами в іноземній валюті, однак пеня підлягає стягненню у гривні.

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 21 квітня 2021 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 жовтня 2018 року і постанову Хмельницького апеляційного суду від 16 березня 2021 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 347/1561/15, від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15; суди не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи.

На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_1 зазначає про порушення апеляційним судом норм матеріального і процесуального права, в результаті чого суд стягнув заборгованість за кредитним договором у доларах США, а не в гривнях за офіційним курсом НБУ на момент прийняття рішення.

Умовами кредитного договору передбачено обов`язок сплати позичальником винагороди за надання фінансового інструмента в розмірі 3 % від суми виданого кредиту, тобто вона сплатила 1 470 дол. США, та винагороди за надання фінансового інструмента в розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в терміни та в розмірах, визначених в графіку погашення кредиту, що становило 98,00 дол. США щомісяця, тобто вона безпідставно сплатила банку за період з 27 грудня 2007 року до 31 березня 2014 року 7 546,00 дол. США.

Такі умови кредитного договору є несправедливими, суперечать вимогам закону та порушують її права.

Крім цього, сплачуючи щомісячні платежі в більшому розмірі, ніж це передбачено графіком платежів, вона як позичальник здійснила переплату, яка за період з грудня 2007 року до грудня 2009 року становить 4 281,34 дол. США, які повинні були бути зараховані на тіло кредиту, але в судових засіданнях представник позивача пояснила, що вони не зараховувались в тіло кредиту, а чомусь зараховувались на погашення процентів.

Ураховуючи наведене, банк не зарахував сплачених нею за період з 27 листопада 2007 року до 23 липня 2016 року 13 297,34 дол. США на погашення тіла кредиту, а апеляційний суд, стягуючи з неї заборгованість за кредитом, не врахував безпідставно сплачених коштів. Апеляційний суд не перевірив виконання банком норм частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, та не перевірив обґрунтованість розміру заборгованості.

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 02 червня 2021 року, АТ КБ «ПРИВАТБАНК» просить скасувати постанову Хмельницького апеляційного суду від 16 березня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким позов банку задовольнити.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц та постановах Верховного Суду від 23 грудня 2019 року у справі № 375/250/18, від 10 квітня 2019 року у справі № 456/647/18, від 20 лютого 2019 року у справі № 1512/2-234/11, від 03 червня 2020 року у справі № 318/89/18, від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17.

На обґрунтування касаційної скарги банк зазначає, щосуд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У цій справі відповідач не заперечувала проти рішення суду першої інстанції, адже в апеляційному порядку його не оскаржувала, а апеляційна скарга банку стосувалася лише валюти стягнення за судовим рішенням, тому розгляд справи мав би відбуватися лише в межах доводів апеляційної скарги.

Крім того, частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачає право кредитодавця вимагати здійснення внесків, строк сплати яких не настав, у досудовому порядку і такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів з дати одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця.

Норми цієї статті не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, враховуючи фактичні обставини справи, оскільки обов`язковою умовою її застосування є вимога про повернення споживчого кредиту, строк сплати якого не настав. Однак останній день строку, визначений пунктом 7.1 кредитного договору, - 24 листопада 2017 року, отже, строк повернення споживчого кредиту у цій справі настав.

Також вказує, що відповідач не заявляла вимог щодо недійсності чи нікчемності умов кредитного договору та не заперечувала проти рішення міськрайонного суду про стягнення з неї на користь банку заборгованості за кредитом, у тому числі винагороди за надання фінансового інструмента. У відзиві на апеляційну скаргу АТ КБ «ПРИВАТБАНК» відповідач зазначала про правомірність рішення суду першої інстанції, просила залишити його в силі.

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2021 року відкрито у справі касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою АТ КБ «ПРИВАТБАНК».

26 липня 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2021 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 363/1834/17.

Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2022 року касаційне провадження у справі поновлено.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

27 листопада 2007 року між ЗАТ КБ «ПРИВАТБАНК», правонаступником якого є АТ КБ «ПРИВАТБАНК», і ОСОБА_1 укладено кредитний договір № HMІВGA00007872, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 54 250,00 дол. США на строк до 24 листопада 2017 року включно під 11,04 % річних. З указаних коштів 49 000,00 дол. США ОСОБА_1 отримала на споживчі цілі, а 5 250,00 дол. США спрямовані позивачем на щорічну сплату позичальником страхових платежів за договором страхування іпотечного майна та договором особистого страхування.

Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору ОСОБА_1 зобов`язалася сплатити банку проценти за користування кредитом у розмірі 0,92 % на місяць і винагороду за надання фінансового інструмента в розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця. При цьому ОСОБА_1 повинна була погашати кредит, сплачувати проценти та комісію щомісячними ануїтетними платежами у сумі 778,35 дол. США.

Згідно з пунктами 2.2.10, 2.3.3 кредитного договору ОСОБА_1 зобов`язалася повернути банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду та проценти за фактичний строк його користування, повністю виконати інші зобов`язання за договором.

07 грудня 2009 року АТ КБ «ПРИВАТБАНК» і ОСОБА_1 уклали додаткову угоду до кредитного договору, за умовами якої збільшено строк кредитування до 24 листопада 2022 року, збільшено розмір процентної ставки за кредитом до 1,09 % на місяць (13,08 % річних) та зменшено розмір щомісячного ануїтетного платежу до 633,54 дол. США. З 02 серпня 2010 року банк зменшив розмір процентів за користування кредитними коштами в односторонньому порядку до 12,58 % річних.

У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 зобов`язання станом на 15 липня 2016 року заборгованість за кредитом становила 41 895,35 дол. США, а саме: 30 942,31 дол. США - за тілом кредиту, в тому числі прострочена заборгованість - 3 041,31 дол. США; 8 862,59 дол. США - проценти, 2 090,45 дол. США - винагорода за надання фінансового інструмента, 27 644,83 грн - пеня.

2. Мотивувальна частина

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судом норм права в межах касаційних скарг, дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, а касаційна скарга АТ КБ «ПРИВАТБАНК» підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Щодо розміру нарахованої кредитної заборгованості за платежами, строк яких не настав

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

У зв`язку з неналежним виконанням умов кредитного договору у ОСОБА_1 виникла заборгованість, у результаті чого банк у січні 2015 року звернувся до суду з цим позовом, вимоги якого уточнив.

Згідно з частиною десятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.

У постанові від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Законом України «Про захист прав споживачів» порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 цього Закону у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором. У наведеній справі порядок дострокового повернення кредиту передбачений умовами кредитного договору (пункти 12.1-12.2), а саме направлення вимоги про таке повернення, і такий порядок кредитор не дотримав.

У цій справі згідно з пунктом 2.2.10 кредитного договору позичальник зобов`язується при настанні випадків, передбачених пунктом 2.3.3 цього договору, достроково погасити заборгованість перед банком в повному обсязі.

Згідно з пунктом 2.3.3 кредитного договору при виникненні події, зокрема порушення позичальником зобов`язань, передбачених умовами цього договору, позичальник має право повернути банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду, відсотки за фактичний строк його користування в повному обсязі виконати інші зобов`язання за договором протягом 30 календарних днів з дати отримання повідомлення про таку вимогу від банку. Якщо протягом цього періоду позичальник усуне порушення умов цього договору, вимога від банку втрачає чинність.

Встановивши, що, звертаючись до суду з цим позовом, банк не направляв відповідачу вимогу про дострокове повернення заборгованості за кредитним договором, тим самим не виконав як умови договору, так і вимоги закону, апеляційний суд, виконавши вказівки суду касаційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення коштів за кредитним договором строк сплати яких ще не настав.

Щодо розміру нарахованої кредитної заборгованості за платежами, строк яких настав

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 червня 2021 року у справі № 910/12876/19 зауважила, що практику застосування норм права щодо недійсності (оспорюваності, нікчемності) умови про плату (комісію) за управління кредитом (за обслуговування кредиту), інші подібні платежі у договорах про споживчий кредит треба формувати на підставі сукупного аналізу законодавства, чинного на момент укладення відповідного договору, з урахуванням його неодноразової зміни.

Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону № 2121-III), однією з яких є розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (пункт 3 частини третьої статті 47 цього Закону), зокрема надання споживчого кредиту. Тому банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.

На час укладення кредитного договору у цій справі стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» визначала підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Такі умови є несправедливими тоді, якщо всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята вказаної статті).

Наведені приписи Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на момент укладення кредитного договору, та Закону № 2121-III прямо не вказували на недійсність умови кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом. Станом на час укладення кредитного договору Закон України «Про захист прав споживачів» передбачав можливість визнання недійсними умов договорів, у тому числі про надання кредитів на споживчі цілі, якщо ці умови обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством.

Проте ОСОБА_1 не зверталася до суду з вимогами про визнання недійсними певних пунктів кредитного договору, на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов договору та в подальшому його виконувала. Банк перед укладенням кредитного договору повідомив позичальника та ознайомив з усіма його умовами, а також надав їй інформацію щодо сукупної вартості кредиту, з урахуванням відсоткової ставки за ним та її складових. Також позивач не зверталася до банку з пропозицією про внесення будь-яких змін до запропонованої редакції договору, за роз`ясненням положень, які були їй не зрозумілі, або за додатковою інформацією щодо умов кредитування, тим самим погоджуючись зі всіма умовами такого договору.

Ураховуючи наведене, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про правильність нарахування простроченої заборгованості за кредитом, заборгованості за відсотками у валюті кредиту та пені в гривні, проте помилково вважав нікчемною умову кредитного договору щодо сплати позичальником винагороди за надання фінансового інструмента від суми виданого кредиту щомісячно, застосувавши норми Закону України № 1023-XII «Про захист прав споживачів» у чинній з 2011 року редакції.

З огляду на викладене заслуговують на увагу доводи касаційної скарги банку щодо неправильного застосування апеляційним судом Закону України «Про захист прав споживачів» в указаній частині.

Аргументи касаційної скарга відповідача про неможливість стягнення кредитної заборгованості в доларах США на увагу не заслуговують, адже практика застосування норм матеріального права при стягненні заборгованості у валюті кредиту є сталою. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, оскільки належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц).

Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу банку слід задовольнити частково, постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови в стягненні винагороди за надання фінансового інструмента від суми виданого кредиту щомісячно в розмірі 2 090,45 дол. США скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про стягнення цих коштів, розмір загальної суми заборгованості змінити з 11 903,90 дол. США до 13 994,35 дол. США. В іншій частині постанову апеляційного суду слід залишити без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду