ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 757/61974/18-ц

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) «Дельта Банк», ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Товарна біржа (далі - ТБ) «Полонекс», Фонд гарантування вкладів фізичних осіб

(далі - ФГВФО), про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги.

В обґрунтування позову вказувала, що 31 березня 2008 року вона уклала з Акціонерним комерційним інноваційним банком (далі - АКІБ) «УкрСиббанк» договір про надання споживчого кредиту № 11325593000, згідно з умовами якого банк надав їй кредитні кошти у розмірі 180 000 доларів США, що еквівалентно 909 000 грн.

На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позивач уклала з АКІБ «УкрСиббанк» договір іпотеки від 31 березня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтак В. Я. і зареєстрований за № 5922, згідно з яким позивач передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 та земельну ділянку за кадастровим номером 18101366:00:04:010:0016 площею 143 кв.м, розташовану за вказаною адресою.

8 грудня 2011 року АКІБ «УкрСиббанк» і ПАТ «Дельта Банк» уклали договір купівлі-продажу права вимоги, згідно з умовами якого останнє набуло право вимоги за договором про надання споживчого кредиту № 11325593000 від 31 березня 2011 року та укладеним на його забезпечення договором іпотеки.

27 червня 2013 року ПАТ «Дельта Банк» та позивач уклали додатковий договір № 2 до договору про надання споживчого кредиту № 11325593000 від 31 березня 2008 року, за умовами якого заборгованість за кредитом переведена в національну валюту, а також договір про внесення змін та доповнень до договору іпотеки від 31 березня 2008 року.

3 березня 2015 року на підставі постанови Правління Національного банку України (далі - НБУ) про віднесення ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних ФГВФО запроваджено тимчасову адміністрацію і розпочато процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку.

4 січня 2018 року ТБ «Полонекс» проведено аукціон з продажу активів

ПАТ «Дельта Банк» у зв`язку з його ліквідацією, на якому, серед іншого, продано право вимоги за кредитним договором № 11325593000 від 31 березня 2008 року і забезпечувальними договорами.

Згідно з протоколом електронного аукціону № UA-EA-2017-11-01-000193-c переможцем електронних торгів за лотом № F11GL921 став ОСОБА_2 , який придбав активи ПАТ «Дельта Банк» за 597 250 грн.

1 лютого 2018 року за результатами аукціону, оформленими протоколом

№ UA-EA-2017-11-01-000193-c, ПАТ «Дельта Банк» і ОСОБА_2 укладено договір № 162/К про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитним договором № 11325593000 від 31 березня 2008 року та забезпечувальними договорами.

На думку позивача, оспорюваний договір за своєю юридичною природою є договором факторингу і суперечить положенням цивільного законодавства щодо суб`єктного складу договору, тому підлягає визнанню недійсним відповідно до частини першої статті 215 ЦК України.

За таких обставин просила визнати недійсним договір № 162/К від 1 лютого

2018 року про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, укладений

ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2 .

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 17 грудня 2019 року відмовлено у задоволенні позову.

Суд першої інстанції виходив з недоведення позивачем належними та допустимими доказами того, що спірний договір не відповідає вимогам чинного законодавства. Крім того, позивач не зазначила, яким чином оспорюваний правочин порушує її права та не надала доказів на підтвердження таких обставин.

Постановою Київського апеляційного суду від 15 вересня

2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 грудня 2019 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з підстав його недоведення належними і допустимими доказами та недоведення порушення права позивача оспорюваним правочином, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального і процесуального права.

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 грудня

2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами попередніх інстанцій того, що оспорюваний договір, незважаючи на його назву, містить ознаки договору факторингу, оскільки ОСОБА_2 за вказаним договором сплатив 597 250 грн і набув право на одержання прибутку у вигляді різниці між сплаченою вартістю права вимоги і ціною вимоги, яка передбачена цим договором. Підтвердженням вказаних обставин свідчить звернення ОСОБА_2 з позовом до заявника про стягнення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту у розмірі 2 204 516,84 грн. Таке визначення правової природи договору факторингу викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 вересня

2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), яка не врахована судами попередніх інстанцій.

Заявник вказує на помилковість висновків судів про недоведення порушення оспорюваним правочином її прав, оскільки вона як споживач банківських послуг (позичальник та іпотекодавець) звернулася до суду за захистом своїх порушених прав, так як заміна кредитодавця та іпотекодержателя (з ПАТ «Дельта Банк» на ОСОБА_2 ) у договорах, в яких заявник є стороною, порушує її права як споживача банківських послуг і таке право може бути захищене в судовому поряду. Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18).

На думку заявника, суди попередніх інстанцій не врахували висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 761/20611/17 (провадження № 61-22261св18), в якій зазначено, що, «уклавши договір відступлення права вимоги за кредитним договором, фінансова компанія отримала фінансування у розмірі 545 000 грн, інша сторона договору (фізична особа), в свою чергу, укладаючи вказаний договір, набула право одержання прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, яка відступається, і ціною вимоги, що передбачена договором про відступлення права вимоги, тобто фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника), що є основною ознакою договору факторингу». Вказане узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 755/12702/16-ц (провадження № 61-28925св18).

Також заявник зазначає про неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 639/4836/17 (провадження № 61-21697св19), про те, що право брати участь у проведенні конкурсу з реалізації майна неплатоспроможного банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами мають виключно такі банки та фінансові установи, які мають ліцензії на право надання кредитів.

Суди попередніх інстанцій, як вважає заявник, не врахували висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 19 грудня 2019 року у справі № 766/12845/16-ц (провадження №61-12038св18) та від 9 жовтня

2019 року у справі № 686/12230/18 (провадження № 61-10160св19), згідно з яким відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.

У грудні 2020 року представник ФГВФО - адвокат Гудова О. В. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила про безпідставність її доводів та правильність висновків судів попередніх інстанцій.

У січні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу в якому просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої та постанову апеляційного суду - без змін.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першоїінстанції. Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), у постановах Верховного Суду від 9 жовтня 2019 року у справі № 686/12230/18 (провадження № 61-10160св19), від 19 грудня 2019 року у справі № 766/12845/16 (провадження № 61-12038св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 755/12702/16 (провадження № 61-28925св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 761/20611/17 (провадження № 61-22261св18), від 19 лютого 2020 року у справі № 639/4836/17 (провадження № 61-21697св19 ) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 31 березня 2008 року ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» уклали договір про надання споживчого кредиту № 11325593000, згідно з умовами якого банк надав їй кредитні кошти у розмірі 180 000 доларів США, що еквівалентно 909 000 грн.

На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором ОСОБА_1 уклала з АКІБ «УкрСиббанк» договір іпотеки від 31 березня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтак В. Я. і зареєстрований за № 5922, згідно з яким позивач передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 143 кв.м з кадастровим номером 18101366:00:04:010:0016, розташовану за вказаною адресою.

8 грудня 2011 року АКІБ «УкрСиббанк» і ПАТ «Дельта Банк» уклали договір купівлі-продажу права вимоги, згідно з умовами якого останнє набуло право вимоги за договором про надання споживчого кредиту № 11325593000 від 31 березня 2011 року та укладеним на його забезпечення договором іпотеки.

27 червня 2013 року ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 уклали додатковий договір № 2 до договору про надання споживчого кредиту № 11325593000 від 31 березня 2008 року, за умовами якого заборгованість за кредитом переведена в національну валюту, а також договір про внесення змін та доповнень до договору іпотеки від 31 березня 2008 року.

3 березня 2015 року на підставі постанови Правління НБУ про віднесення

ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних ФГВФО запроваджено тимчасову адміністрацію і розпочато процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку.

4 січня 2018 року ТБ «Полонекс» проведено аукціон з продажу активів

ПАТ «Дельта Банк» у зв`язку з його ліквідацією, на якому, серед іншого, продано право вимоги за кредитним договором № 11325593000 від 31 березня 2008 року та відповідним забезпечувальним договором.

Суди встановили, що згідно з протоколом електронного аукціону

№ UA-EA-2017-11-01-000193-c переможцем електронних торгів за лотом № F11GL921 став ОСОБА_2 , який придбав активи ПАТ «Дельта Банк» за 597 250 грн.

1 лютого 2018 року за результатами аукціону, оформленими протоколом

№ UA-EA-2017-11-01-000193-c, ПАТ «Дельта Банк» і ОСОБА_2 укладено договір № 162/К про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитним договором № 11325593000 від 31 березня 2008 року та забезпечувальним договором.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи і перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та додержання норм процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і відзивів на неї, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з частиною першою статті 510 ЦК України сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор.

Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України).

Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 512 ЦК України).

Правочинами, на підставі яких відбувається відступлення права вимоги, можуть бути, зокрема, купівля-продаж, дарування, факторинг.

Частиною третьою статті 656 ЦК України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов`язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) зазначено, що договір відступлення права вимоги має такі ознаки: 1) предметом є відступлення права вимоги щодо виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) таке зобов`язання може бути як грошовим, так і не грошовим (передання товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним або безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, за яким виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні. Отже, за договором відступлення права вимоги первісний кредитор у конкретному договірному зобов`язанні замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання.

Натомість договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом є надання фінансової послуги за плату; 2) мета полягає у наданні фактором й отриманні клієнтом фінансової послуги; 3) зобов`язання, в якому клієнт відступає право вимоги, може бути тільки грошовим; 4) такий договір має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, але й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 5) укладається тільки у письмовій формі та має містити визначені Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Якщо предметом і метою договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу.

Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути зумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не означає наявність фінансової послуги, яку новий кредитор надає попередньому.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) та від 8 червня 2021 року в справі № 346/1305/19 (провадження № 14-181цс20) викладено правовий висновок, що за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальними договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ.

Постановою правління НБУ від 2 березня 2015 року № 150 «Про віднесення

ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних» виконавча дирекція ФГВФО прийняла рішення від 2 березня 2015 року № 51 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Дельта Банк», згідно з яким з 3 березня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу ФГВФО на тимчасову адміністрацію в ПАТ «Дельта Банк».

На підставі постанови правління НБУ від 2 жовтня 2015 року № 664 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Дельта Банк» виконавча дирекція ФГВФО 2 жовтня 2015 року прийняла рішення № 181 «Про початок здійснення процедури ліквідації ПАТ «Дельта Банк» та делегування повноважень ліквідатора банку», відповідно до якого розпочато процедуру ліквідації

ПАТ «Дельта Банк» та призначено уповноважену особу ФГВФО на ліквідацію строком на 2 роки з 5 жовтня 2015 року до 4 жовтня 2017 року включно.

20 лютого 2016 року виконавча дирекція ФГВФО прийняла рішення № 619, яким продовжила строки здійснення процедури ліквідації ПАТ «Дельта Банк» на два роки - до 4 жовтня 2019 року.

Відповідно до пунктів 2, 6 частини другої статті 46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції Закону, чинній на час виникнення спірних правовідносин, з дня початку процедури ліквідації банку: банківська діяльність банку завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню або збільшенню ліквідаційної маси; укладення правочинів, пов`язаних з відчуженням майна банку чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому статтею 51 цього Закону.

Згідно з частинами другою та третьою статті 51 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після затвердження виконавчою дирекцією Фонду результатів інвентаризації майна банку та формування ліквідаційної маси Фонд розпочинає передпродажну підготовку та реалізацію майна банку у порядку, визначеному цим Законом та нормативно-правовими актами Фонду, за найвищою вартістю у найкоротший строк. Фонд затверджує способи, порядок, склад та умови відчуження майна банку, включеного до ліквідаційної маси, у разі потреби організовує консолідований продаж майна кількох банків, що одночасно перебувають у процедурі ліквідації.

Частиною шостою статті 51 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у вказаній редакції Закону передбачено, що майно (активи) банку або кількох банків (пули активів) може бути реалізоване у такий спосіб:

1) на відкритих торгах (аукціоні); 2) шляхом продажу безпосередньо юридичній або фізичній особі.

Продаж майна (активів) банку у спосіб, передбачений цією частиною, може проводитися в електронній формі (на електронних майданчиках).

4 січня 2018 року на електронному майданчику dgp.prozorro.sale відбувся відкритий електронний аукціон (торги) з продажу майнових прав ПАТ «Дельта Банк» за кредитним портфелем, що складається з прав вимоги за кредитним договором, що забезпечений заставою нерухомого майна на підставі договору іпотеки, за результатами якого було визначено переможця електронного аукціону з продажу вказаного лоту, а саме: ОСОБА_2 , про що складено протокол електронного аукціону № UА-ЕА-2017-11-01-000193-с від 4 січня 2018 року.

1 лютого 2018 року за результатами аукціону, оформленими протоколом

№ UA-EA-2017-11-01-000193-c, ПАТ «Дельта Банк» і ОСОБА_2 укладено договір

№ 162/К про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитним договором № 11325593000 від 31 березня 2008 року та забезпечувальними договорами.

Отже оспорюваний договір купівлі-продажу майнових прав за його ознаками є договором, за якими банк у зобов`язаннях за кредитним договором і договором іпотеки замінений на ОСОБА_2 як нового кредитора.

ОСОБА_2 не набув право здійснювати фінансові операції стосовно боржника, оскільки за умовами про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитним договором у нього виникло лише право вимагати виконання зобов`язань за кредитним договором і договором, який його забезпечує.

Враховуючи викладене, такий договір не можна кваліфікувати як договір факторингу. Він є змішаним, бо містить елементи різних договорів (частина друга статті 628 ЦК України), зокрема ознаки договору купівлі-продажу права вимоги (за умовами якого продавець продав, а покупець придбав право вимоги на публічних торгах) і договору відступлення права вимоги (цесії) (за умовами якого первісний кредитор передав право вимоги новому кредитору).

Оскільки за своєю правовою природою спірні договори є договорами купівлі-продажу майнового права, укладені банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, на виконання якого здійснена цесія, а її сторонами можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, тому висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що відступлення права вимоги є правильними та обґрунтованими.

Зазначений висновок відповідає правовому висновку, викладеному Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) та від 8 червня 2021 року в справі № 346/1305/19 (провадження № 14-181цс20), постановах Верховного Суду від 4 серпня 2021 року в справі № 705/5544/19 (провадження № 61-8523св20), від 10 серпня 2021 року в справі № 755/7758/19 (провадження № 61-17748св20), від 16 лютого 2022 року в справі № 754/12759/17

(провадження № 61-10416св20), від 8 липня 2022 року в справі № 487/7748/18 (провадження № 61-19069св21) та від 25 січня 2023 року в справі № 638/18879/18 (провадження № 61-11179св22).

Тому помилковими є доводи позивача про те, що договір купівлі-продажу майнових прав містить ознаки договору факторингу.

Положення нормативно-правових актів, які регламентують процедуру ліквідації банку, допускають продаж на конкурсних засадах майна банку, що перебуває у стадії виведення з ринку (ліквідації), шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та за договорами забезпечення виконання зобов`язання будь-яким суб`єктам правовідносин, зокрема і без статусу банку або іншої фінансової установи (постанова Верховного Суду від 16 грудня

2020 року у справі № 640/14873/19 (провадження № 61-6649св20)).

Врахувавши, що продаж і відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язань у процедурі ліквідації банку може відбутися на конкурсних засадах на користь будь-якої особи, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що ОСОБА_2 як фізична особа в силу вимог чинного законодавства міг бути стороною оспорюваного договору.

Також колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанції про відсутність підстав вважати порушеними права та інтереси позивача оспорюваним правочином.

Надаючи оцінку оскаржуваним судовим рішенням на предмет їх законності у межах доводів касаційної скарги, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди правильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли цілком обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), та постановах

Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 755/12702/16-ц (провадження № 61-28925св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 761/20611/17 (провадження № 61-22261св18) та від 19 грудня 2019 року у справі № 766/12845/16-ц (провадження №61-12038св18), відхиляються касаційним судом, оскільки правовідносини у цій справі відрізняються від правовідносин у справах, на які посилається заявник. Зокрема, у справі, що переглядається, попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії, перебував у процедурі ліквідації та розпродував активи з метою розрахунку зі своїми кредиторами. Водночас у справах № 909/968/16, № 761/20611/17 та № 766/12845/16-ц, на які посилається заявник, суди попередніх інстанцій не встановлювали обставини щодо продажу попереднім кредитором активів в процедурі ліквідації банку. У справі № 755/12702/16-ц судами встановлено обставини щодо укладення сторонами договору факторингу, а у справі, яка переглядається, суди зазначили, що оспорюваний договір не можна кваліфікувати як договір факторингу.

Посилання заявника про помилковість висновків судів про недоведення позивачем порушення оспорюваним правочином її прав та інтересів не впливають на правильність таких висновків, оскільки, оспорюючи вказаний договір, позивач у позовній заяві не зазначила, які саме її права порушені цим договором. Позовна заява містить тільки доводи щодо неправомірного переходу права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи, що не має банківської ліцензії. При цьому заміна кредитора у зобов`язанні не змінює саме зобов`язання і позивач має ті ж самі права і обов`язки, визначені кредитним та іпотечним договорами, як перед первісним кредитором, так і, у разі переходу права вимоги, перед іншим кредитором, тому сама по собі заміна кредитора не свідчить про порушення прав позивача. Позивач також не посилалася на належне виконання своїх зобов`язань за кредитним договором та повернення кредитору коштів у порядку та на умовах, визначених кредитним договором. Інших підстав недійсності оспорюваних договорів позивач не зазначила.

Такого висновку у подібних правовідносин дійшов Верховний Суд у постанові від 25 січня 2023 року у справі № 368/18879/18 (провадження № 61-11179св22).

Не впливають на правильність вирішення справи і доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 639/4836/17 (провадження № 61-21697св19), виходячи з наступного .

У вказаній постанові Верховного Суду зазначено, що відповідно до пункту 10 частини першої та пункту 1 частини п`ятої статті 12, а також на виконання пункту 13 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» виконавча дирекція ФГВФО вирішила затвердити Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку (рішення від 5 липня 2012 року № 2). Пунктом 5.11 розділу V Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку встановлено, що право брати участь в проведенні конкурсу з реалізації майна банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами мають право виключно банки та фінансові установи, які мають ліцензії на право надання кредитів. Пункт 5.11 розділу V Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку містить загальнообов`язкову норму права про обов`язковість наявності ліцензії як умови участі фінансової установи у конкурсі з реалізації майна банку. За своєю правовою природою наведене правило є нормою цивільного законодавства, що має імперативний характер та виключає можливість відступлення від такого правила, порушення якого призводить до порушення загальних вимог чинності правочинів за статтею 203 ЦК України. Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку не містить жодних виключень щодо того, що учасник конкурсу може не мати ліцензії на право надання кредитів чи цей документ може бути замінений іншим.

За таких обставин висновок про наявність ліцензії як обов`язкової умови для участі фінансової установи у конкурсі з реалізації майна банків під час проведення ліквідаційної процедури судами зроблений на підставі пункту 5.11 розділу V Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку.

Вказаним пунктом Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку доповнено 21 травня 2016 року, тому Верховний Суд у справі № 639/4836/17 погодився з його застосуванням у відповідній редакції до правовідносин, які виникли у сторін зазначеної справи 29 липня 2016 року.

Крім того, рішенням виконавчої дирекції ФГВФО від 21 листопада 2016 року № 2526 «Про внесення змін до Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку» у пункті 5.11 глави 5 розділу V цього Положення виключені слова «між фінансовими установами (банками та небанківськими фінансовими установами, які відповідно до своїх установчих документів та ліцензій мають право надавати кредити, крім кредитних спілок)».

Таким чином, положення нормативно-правових актів, якими врегульовано процедуру ліквідації банку, допускають продаж майна банку, який перебуває в стадії виведення з ринку (ліквідації), шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язання на конкурсних засадах будь-яким суб`єктам правовідносин, у тому числі без статусу банку або фінансової установи.

Такий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 16 грудня

2020 року у справі № 640/14873/19 (провадження № 61-6649св20) та від 10 серпня 2021 року у справі № 755/7758/19 (провадження № 61-17748св20).

У справі, яка переглядається, правовідносини виникли 4 січня 2018 року (проведення торгів) та на момент їх виникнення пункт 5.11 у розділі V Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку допускав продаж майна банку, який перебуває в стадії виведення з ринку (ліквідації), шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язання на конкурсних засадах будь-яким суб`єктам правовідносин, у тому числі без статусу банку або фінансової установи

За таких обставин посилання заявника на неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених в постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 639/4836/17 (провадження № 61-21697св19), є безпідставними, оскільки фактичні обставини у зазначеній справі є відмінними від обставин у справі, яка переглядається.

Також підлягають відхиленню доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків Верховного Суду від 9 жовтня 2019 року у справі № 686/12230/18 (провадження № 61-10160св19), оскільки цією постановою Верховний Суд не вирішував спір по суті заявлених позовних вимог та не ухвалював остаточного судового рішення за наслідками розгляду справи по суті, а лише скасував рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і направив справу на новий розгляд до місцевого суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України.

При цьому в постанові від 11 серпня 2021 року у вказаній справі

(провадження № 61-12810св20), зазначивши, що продаж і відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язання у процедурі ліквідації банку може відбутися на конкурсних засадах на користь будь-якої особи, Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду і залишив в силі рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав та договору відступлення прав вимоги за іпотечним договором з вказаних підстав. Тому висновки судів попередніх інстанції узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 11 серпня 2021 року у справі № 686/12230/18 (провадження № 61-12810св20).

Отже доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій і не впливають на правильність вирішення справи по суті.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК

України судове рішення апеляційного суду підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і на такі заявник не вказує.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду