ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 205/8396/17

У грудні 2017 року перший заступник прокурора Дніпропетровської області, діючи в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради, звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 , треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Ренессанс-Клуб» (далі - ТОВ «Ренессанс-Клуб»), комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Ленінського району (далі - КВ ЖРЕП Ленінського району), про витребування майна.

Позов мотивовано тим, що в ході здійснення представницьких повноважень прокуратурою області встановлений факт безпідставного вибуття з комунальної власності територіальної громади м. Дніпра об`єктів нерухомого майна шляхом їх відчуження на користь приватних підприємств, у тому числі нежитлового приміщення НОМЕР_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Зазначене нежитлове приміщення перебувало на балансі КВ ЖРЕП Ленінського району.

На виконання Програми реформування та розвитку житлово-комунального господарства міста, рішенням Дніпропетровської міської ради від 02 березня 2011 року № 16/9, об`єкти нерухомого майна з балансу комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, зокрема КВ ЖРЕП Ленінського району передано на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю».

07 липня 2012 року ухвалою господарського суду Дніпропетровської області порушено провадження у справі № 38/5005/5752/2012 про банкрутство КВ ЖРЕП Ленінського району.

20 липня 2012 року постановою господарського суду Дніпропетровської області КВ ЖРЕП Ленінського району визнано банкрутом.

Ліквідатором КВ ЖРЕП Ленінського району призначено арбітражного керуючого Барановського О. М., який всупереч нормам чинного законодавства та рішення Дніпропетровської міської ради з питань управління об`єктами комунальної власності, нежитлове приміщення НОМЕР_1, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , включив до ліквідаційної маси підприємства-банкрута, яке в подальшому було реалізовано шляхом проведення товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» торгів з продажу вказаного нежитлового приміщення, переможцем яких визнано ТОВ «Ренессанс-Клуб».

19 липня 2013 року між КВ ЖРЕП Ленінського району та ТОВ «Ренессанс-Клуб» укладено договір купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 18 вересня 2017 року у справі № 38/5005/5752/2012 задоволено скаргу прокурора на дії ліквідатора та визнано неправомірними дії ліквідатора КВ ЖРЕП Ленінського району арбітражного керуючого Барановського О. М. щодо включення до ліквідаційної маси підприємства-банкрута нерухомого майна, зокрема нежитлового приміщення НОМЕР_1, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , площею 154,3 кв. м, та продажу з відкритих біржових торгів вказаного нерухомого майна. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 19 липня 2013 року № 1187, який укладений між ліквідатором-арбітражним керуючим Саричевою Н. В. та ТОВ «Ренессанс-Клуб».

За договором купівлі-продажу від 11 серпня 2014 року ТОВ «Ренессанс-Клуб» відчужило нежитлове приміщення НОМЕР_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_3 .

Посилаючись на викладене, прокурор просив витребувати від ОСОБА_3 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради нежитлове приміщення НОМЕР_1, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 86841212101).

Заочним рішенням Ленінського районного суду міста Дніпропетровська у складі судді Остапенко Н. Г. від 17 грудня 2018 року позов прокурора в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради задоволено.

Витребувано від ОСОБА_3 на користь територіальної громади, в особі Дніпровської міської ради нежитлове приміщення НОМЕР_1, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив з того, що спірне майно вибуло з власності територіальної громади м. Дніпра поза волею громади, інтереси якої представляє Дніпровська міська рада, шляхом вчинення ліквідатором боржника у справі про банкрутство дій з перевищенням повноважень, що в свою чергу свідчить про наявність підстав для витребування вказаного майна у відповідача як добросовісного набувача.

Постановою Дніпровського апеляційного суду у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Деркач Н. М., Пищиди М. М., від 21 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, заочне рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 17 грудня 2018 року скасовано, у задоволені позову прокурора відмовлено.

Додатковою постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2021 року вирішено питання розподілу судових витрат.

Колегія суддів, скасовуючи заочне рішення суду першої інстанції, погодилась з висновками щодо наявності підстав для витребування спірного майна, проте вказала, що прокурор 14 грудня 2017 року звернувся до суду поза межами позовної давності, початок перебігу якої почався 12 серпня 2013 року, коли Дніпровську міську раду було повідомлено ліквідатором про включення спірного нерухомого майна до складу ліквідаційної маси та його реалізацію у порядку, встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Крім того, колегія суддів зауважила, що постановою господарського суду Дніпропетровської області від 20 липня 2012 року було припинено повноваження ліквідаційної комісії підприємства та інших органів, щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, а повноваження власника (власників) майна покладено на ліквідатора.

Апеляційний суд також врахував доводи ОСОБА_3 , яка зазначала, що судом першої інстанції справа була розглянута за відсутності належним чином повідомленого відповідача, що порушило її право на справедливий суд та позбавило можливості використати надані їй процесуальні права, зокрема заявити про застосування позовної давності.

Постановою Верховного Суду від 07 червня 2022 року постанова Дніпровського апеляційного суду від 21 січня 2021 року скасована, справа передана на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд виходив з того, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про те, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника без його належного волевиявлення.

При цьому апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, обґрунтовано звернув увагу на доводи ОСОБА_3 , яка зазначала, що судом першої інстанції справа була розглянута за відсутності належним чином повідомленого відповідача, що порушило її право на справедливий суд та позбавило можливості використати надані їй процесуальні права, зокрема заявити про застосування позовної давності.

Проте, ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, колегія апеляційного суду, дійшла передчасних висновків щодо пропуску позовної давності.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Заочне рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 17 грудня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

Витребувано від ОСОБА_2 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради нежитлове приміщення НОМЕР_1, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна-86841212101).

Стягнено з ОСОБА_2 на користь прокуратури Дніпропетровської області судовий збір за розгляд справи у суді першої інстанції у розмірі 8 066,04 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що початок перебігу позовної давності пов`язаний з наведеними юридичними фактами та їх оцінкою правомочною особою, сформульованою у рішенні господарського суду Дніпропетровської області від 18 вересня 2017 року у справі № 38/5005/5752/2012 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 19 липня 2013 року. Тобто, початок перебігу строку позовної давності розпочався 18 вересня 2017 року, а тому прокурор, звернувшись 14 грудня 2017 року, не пропустив строк позовної давності для звернення до суду з зазначеним позовом.

Встановлено, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника, тобто територіальної громади в особі Дніпровської міської ради, без його належного волевиявлення. Тому позовні вимоги про витребування від ОСОБА_2 на користь територіальної громади, в особі Дніпровської міської ради, нежитлового приміщення НОМЕР_1, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 підлягають задоволенню.

При цьому, наявні підстави для втручання у право на мирне володіння ОСОБА_1 майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Ухвалою Верховного Суду від 13 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Ленінського районного суду міста Дніпропетровська.

22 березня 2023 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2023 року доповнення до касаційної скарги ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 вересня 2022 року повернуто без розгляду особі, яка його подала.

В касаційній скарзі заявник як на підставу касаційного оскарження посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року у справі № 1522/25684/12, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1503цс16 та ін., постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19.

Заявник вказує, що вона на підставі договору купівлі-продажу законно придбала спірне нежитлове приміщення та є його добросовісним набувачем, а його витребування буде втручанням у її право на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

При поданні позову до суду пропущено строк позовної давності.

Відзив на касаційну скаргу

У лютому 2023 року Дніпропетровська обласна прокуратура засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

У лютому 2023 року Дніпровська міська рада засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що рішенням Дніпропетровської міської ради народних депутатів від 27 листопада 1991 року № 46 «Про комунальну власність Дніпропетровської міської ради народних депутатів», яке доповнено рішенням Дніпропетровської міської ради від 26 вересня 2001 року № 26/23, затверджено перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Дніпро (т. 1 а. с. 10-17).

На підставі рішення Дніпропетровської міської ради народних депутатів від 27 листопада 1991 року № 46 та рішення Дніпропетровської міської ради від 26 вересня 2001 року № 26/23 відділом Дніпропетровського міського управління юстиції 05 червня 2013 року проведено державну реєстрацію права комунальної власності територіальної громади м. Дніпропетровська в особі Дніпропетровської міської ради на нежитлове приміщення НОМЕР_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 86841212101) (т. 1 а. с. 25).

На підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 02 березня 2011 року № 16/9 «Про проведення реорганізації комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, підпорядкованих департаменту житлово-комунального господарства та капітального будівництва Дніпропетровської міської ради» проведено реорганізацію комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, підпорядкованих департаменту житлово-комунального господарства та капітального будівництва Дніпропетровської міської ради, зокрема, КП ЖРЕП Ленінського району, шляхом передачі з їх балансу на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю» Дніпропетровської міської ради окремо розташовані нежитлові будівлі і споруди, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру (т. 1 а. с. 18-21).

Рішення сесії Дніпропетровської міської ради від 02 березня 2011 року КВ ЖРЕП Ленінського району належним чином не виконано.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2011 року у справі № 7/5005/15290/2011 задоволено позов Дніпропетровської міської ради до КВ ЖРЕП Ленінського району та зобов`язано відповідача передати шляхом підписання авізо та актів приймання-передачі зі свого балансу на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю» Дніпропетровської міської ради спірні об`єкти нерухомого майна. Вказане рішення господарського суду Дніпропетровської області набрало законної сили.

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2011 року у справі № 7/5005/15290/2011 належним чином виконане не було, об`єкти нерухомого майна не передані КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю».

Рішенням Дніпропетровської міської ради від 28 березня 2012 року № 41/22 «Про затвердження проміжних ліквідаційних балансів юридичних осіб деяких комунальних житлово-експлуатаційних підприємств Дніпропетровської міської ради» затверджено проміжні ліквідаційні баланси юридичних осіб станом на 01 лютого 2012 року, у тому числі КВ ЖРЕП Ленінського району.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 07 липня 2012 року порушено провадження у справі № 38/5005/5752/2012 про банкрутство КВ ЖРЕП Ленінського району.

Постановою господарського суду Дніпропетровської області від 20 липня 2012 року у справі № 38/5005/5752/2012 КВ ЖРЕП Ленінського району визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Барановського О. М.

Арбітражним керуючим Барановським О. М. нежитлове приміщення НОМЕР_1, за адресою: АДРЕСА_1, включено до ліквідаційної маси підприємства-банкрута, а в подальшому реалізовано шляхом проведення товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» торгів, переможцем яких визнано ТОВ «Ренессанс-Клуб».

На підставі проведених біржових торгів, 19 липня 2013 року між КВ ЖРЕП Ленінського району та ТОВ «Ренессанс-Клуб» укладено договір купівлі-продажу зазначеного нежитлового приміщення, який посвідчено приватним нотаріусом Мудрецькою І. В. за реєстровим № 1187 (т. 1 а. с. 27-30).

Листом ліквідатора Саричевої Н. В. на ім`я директора департаменту корпоративних прав та правового забезпечення Дніпропетровській міської ради Величко О. В., який було отримано 12 серпня 2013 року за вх. № 12/3108 повідомлено, що до складу ліквідаційної маси увійшли об`єкти нерухомого майна, перелік яких додано до листа. Вказані об`єкти нерухомого майна, у тому числі спірне нежитлове приміщення АДРЕСА_2 , реалізовані при здійсненні ліквідаційної процедури у порядку, встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», для задоволення вимог кредиторів, включених до реєстру вимог кредиторів.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 18 вересня 2017 року у справі № 38/5005/5752/2012 скаргу першого заступника прокурора Дніпропетровської області від 03 березня 2017 року на дії ліквідатора задоволено. Визнано неправомірними дії ліквідатора КВ ЖРЕП Ленінського району Дніпропетровської міської ради арбітражного керуючого Барановського О. М. щодо включення до ліквідаційної маси підприємства-банкрута нерухомого майна, зокрема нежитлового приміщення НОМЕР_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 154,3 кв. м, та продажу з біржових торгів вказаного нерухомого майна. Визнано недійсними результати біржових торгів, проведених 27 грудня 2012 року товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» з продажу спірного нерухомого майна. Визнано недійсним договір купівлі-продажу № 1187 від 19 липня 2013 року, укладений між ліквідатором-арбітражним керуючим Саричевою Н. В. та ТОВ «Ренессанс-Клуб» з відчуження спірного нерухомого майна.

Спірне приміщення ТОВ «Ренессанс-клуб» відчужило на користь ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу від 11 серпня 2014 року, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Батовою Л. Г. за реєстровим № 3163 (т. 1 а. с. 31-34).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтями 319, 321, 658 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд; право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові.

Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

За змістом статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Отже, у разі якщо відчуження майна мало місце два і більше разів після укладення правочину, який в подальшому визнано недійсним, таке майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, як від добросовісного набувача шляхом подання віндикаційного позову на підставі частини першої статті 388 ЦК України.

Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором у ланцюгу договорів.

Власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними (постанова Верховного Суду від 23 грудня 2022 року у справі № 463/6249/16-ц, провадження № 61-14356св20).

У справах про витребування майна із чужого незаконного володіння суди повинні оцінювати наявність або відсутність добросовісності у зареєстрованого володільця нерухомого майна (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, провадження № 14-192цс19, від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, провадження № 14-436цс19).

Відповідно до частини п`ятої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Статтею 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що до виключної компетенції пленарного засідання міської ради відноситься прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення.

Частинами п`ятою, восьмою статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності; об`єкти комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Отже, виключні правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Дніпровська міська рада.

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частиною першою статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

Відповідно до статей 22, 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (в редакції до внесення змін 19 січня 2013 року) у випадках, передбачених законом, господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру; з дня прийняття постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури виконання зобов`язань боржника, визнаного банкрутом, здійснюється у випадках і порядку, передбаченому цим розділом. Статтею 26 цього Закону передбачено передачу певного майна боржника в комунальну власність місцевої громади.

Отже, законодавством про банкрутство не встановлюється порядок реалізації майна боржника виключно шляхом його продажу та не виключається можливість передачі майна боржника, в тому числі комунального підприємства, за наявності відповідного рішення місцевої ради, на баланс іншого комунального підприємства, зокрема, за рішенням суду про зобов`язання вчинити такі дії. Також, постанову суду першої інстанції про введення ліквідаційної процедури у справі про банкрутство не можна вважати судовим рішенням, на виконання якого безумовно здійснюється реалізація майна боржника, оскільки даним судовим актом вводиться особлива процедура банкрутства боржника, а сама реалізація майна боржника або передача майна, яке перебувало у нього на праві власності чи повного господарського відання, здійснюється з урахуванням положень законодавства, що регулює хід ліквідаційної процедури та інших особливостей правового статусу майна боржника, визначених спеціальними законами щодо різних категорій боржників.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Аналогічні положення містились у частині третій статті 61 ЦПК України, в редакції, чинній на час звернення прокурора до суду з цим позовом.

Преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

З урахуванням того, що у справі № 38/5005/5752/2012 встановлено факт недійсності договору купівлі-продажу з відчуження спірного нерухомого майна, що свідчить про вибуття спірного майна з володіння законного власника - територіальної громади міста з порушенням вимог чинного законодавства, та поза його волею, вказані обставини під час розгляду цієї справи не підлягають доказуванню.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано взяв до уваги преюдиційність фактів, встановлених у справі № 38/5005/5752/2012, та дійшов висновків про те, що спірне комунальне майно вибуло з власності територіальної громади міста Дніпра поза волею громади, інтереси якої представляє Дніпровська міська рада, іншим шляхом (шляхом вчинення ліквідатором боржника у справі про банкрутство дій з перевищенням повноважень, про що є відповідна ухвала суду у справі про банкрутство).

Встановивши, що спірне нерухоме майно вибуло з власності Дніпровської міської ради поза волею власника, що в свою чергу свідчить про наявність підстав для витребування вказаного майна у відповідача як добросовісного набувача в порядку частини першої статті 388 ЦК України, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про задоволення позовних вимог прокурора у повному обсязі.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29 березня 2018 року у справі № 904/10673/16 та від 21 березня 2018 року у справі № 904/11074/16, а також у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2019 року у справі № 199/7377/16-ц.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на нерухомість.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.

У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Згідно з принципами диспозитивності та змагальності сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами (зокрема, і щодо подання зустрічного позову), несуть ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням ними процесуальних дій, а суд не розглядає не ініційовані сторонами питання (пункти 4 і 5 частини третьої статті 2, частини перша - четверта статті 12, частини перша та третя статті 13 ЦПК України). Якщо кінцевий набувач розпорядився процесуальними правами та не заявив зустрічний позов про надання належного відшкодування шкоди у зв`язку з вимогою про витребування майна, це не позбавляє його права заявити цей позов у разі ініціювання повернення майна власнику. Навіть у випадку повернення майна від кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до проміжного набувача, у якого він придбав майно, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України.

Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) та від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19).

Верховний Суд зауважує, що висновки суду апеляційної інстанції відповідають правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20).

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц та від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц).

Суд апеляційної інстанції, з урахуванням судових рішень у справі № 38/5005/5752/2012, зробив обґрунтований висновок про те, що спірне майно вибуло з власності територіальної громади міста Дніпра, інтереси якої представляє Дніпровська міська рада, поза її волею.

Відсутність волі Дніпровської міської ради на продаж спірного нерухомого майна підтверджена також наявним в матеріалах справи вироком Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 22 квітня 2016 року, яким ОСОБА_5 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 382 КК України (т. 2 а. с. 184-193).

Згідно вказаного вироку ОСОБА_5 , будучи службовою особою, зокрема головою ліквідаційної комісії КВ ЖРЕП Ленінського району, на якого було покладено обов`язок щодо зняття обтяжень та передачі вказаного майна на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю», достовірно знаючи про рішення господарського суду, яким його зобов`язано передати майно КВ ЖРЕП Ленінського району на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю», умисно не виконуючи рішення господарського суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2011 року у справі № 7/5005/15290/2011, що набрало законної сили, не передав з балансу КВ ЖРЕП Ленінського району на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю» нерухоме майно. В результаті злочинних дій щодо умисного невиконання ОСОБА_5 рішення суду, нерухоме майно, яке є власністю територіальної громади міста Дніпра, перейшло у власність третіх осіб.

При цьому до складу нерухомого майна, щодо якого ОСОБА_5 умисно не виконував судове рішення, увійшло і спірне нежитлове приміщення НОМЕР_1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , яке в подальшому було придбано ОСОБА_1 .

Аналіз обставин розглядуваної справи свідчить, що в даному випадку висновок суду апеляційної інстанції про втручання у права ОСОБА_1 повною мірою відповідає як положенням статті 388 ЦК України, так і критеріям законності та пропорційності в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 199/2819/17 (провадження № 61-20307св19), від 05 квітня 2023 року у справі № 199/8279/16-ц (провадження № 61-13873св20) та від 10 травня 2023 року у справі № 205/3353/17 (провадження № 61-21537св19).

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин справи.

При цьому ОСОБА_1 не позбавлена права вимагати від особи, яка продала їй спірне приміщення, повернення сплачених коштів за договором купівлі-продажу, а крім того, за наявності законних підстав реалізувати права, передбачені частинами третьою та/або четвертою статті 390 ЦК України.

У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 цього Кодексу).

Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим статтею 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду із цим позовом) встановлено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Неправомірність дій ліквідатора підприємства, недійсність договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна встановлені лише ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 18 вересня 2017 року у справі № 38/5005/5752/2012, а тому доводи відповідача стосовно пропуску строку позовної давності є безпідставними.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 199/2819/17 (провадження № 61-20307св19) та від 10 травня 2023 року у справі № 205/3353/17 (провадження № 61-21537св19).

Отже, не заслуговують на увагу доводи заявника про те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду