ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 443/1118/15-ц

У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Жидачівської міської ради Львівської області, ОСОБА_2 та просив визнати недійсним рішення Вільховецької сільської ради Жидачівського району від 25 грудня 1995 року про передачу у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0, 4721 га у селі Тейсарів Жидачівського району, а також визнати недійсним державний акт на право власності на землю серії ІІ-ЛВ № 024528 від 27 листопада 1998 року, виданий Вільховецькою сільською радою Жидачівського району Львівської області на ім`я ОСОБА_3 , зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 201.

На обґрунтування позову зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_4 та 01 жовтня 2014 року він отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом, яка складається з 7/16 частин житлового будинку з відповідною частиною прилеглих до нього господарських будівель та споруд, що розташовані на АДРЕСА_1 . Право власності на вказану нерухомість його батько набув в порядку спадкування після смерті матері ОСОБА_5 .

Як йому стало відомо, 27 лютого 1998 року Вільховецька сільська рада видала ОСОБА_3 державний акт на право приватної власності на землю серії ІІ- ЛВ № 024528 для обслуговування житлового будинку та ведення особистого підсобного господарства в селі Тейсарів. Разом з тим, на момент видачі вказаного державного акту співвласниками будинку АДРЕСА_1 , розташованого на цій земельній ділянці, були ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 . Ні його батько, ні ОСОБА_5 не відмовлялись від користування земельною ділянкою, на якій розташований будинок АДРЕСА_1 . Таким чином, Вільховецька сільська рада, приймаючи рішення від 25 грудня 1995 року про передачу ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки площею 0,4721 га для обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства, порушила його права як співвласника будинку.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив позов задовольнити.

Рішенням Жидачівського районного суду Львівської області від 22 липня 2021 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 25 січня 2022 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що право власності на спірну земельну ділянку ОСОБА_9 набула на підставі рішення виконкому Вільховецької сільської ради від 25 грудня 1995 року, тобто за життя ОСОБА_5 , яка законність приватизації не оспорювала. За таких обставин вимоги ОСОБА_1 , який набув право власності на частку у будинковолодінні АДРЕСА_1 в порядку спадкування після смерті свого батька ОСОБА_4 , який був спадкоємцем ОСОБА_5 , є необґрунтованими.

У березні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив скасувати рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 22 липня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 25 січня 2022 року й ухвалити нове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування касаційної скарги зазначав про застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2018 року в справі № 910/18560/16, від 05 грудня 2018 року № 713/1817/16-ц, від 12 грудня 2018 року в справі № 372/5635/13-ц, від 18 грудня 2019 року в справі № 263/6022/16-ц та від 16 червня 2020 року в справі № 689/26/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

15 квітня 1994 року Жидачівський районний суд Львівської області ухвалив рішення, яким визнав право власності на частки будинковолодіння на АДРЕСА_1 : за ОСОБА_2 - на 5/16 частин будинковолодіння; за ОСОБА_7 - на 1/16 частину будинковолодіння; за ОСОБА_8 - на 1/16 частину будинковолодіння; за ОСОБА_5 - на 7/16 частин будинковолодіння; за ОСОБА_6 - на 2/16 частин будинковолодіння.

На момент ухвалення судом вказаного рішення чинною була стаття 30 ЗК України 1990 року, відповідно до якої при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об`єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення.

У 1979 році ОСОБА_10 була виділена земельна ділянка для будівництва житлового будинку, у 1994 році право власності на нього було визнано за кількома особами, в тому числі ОСОБА_5 , тому усі співвласники будинку набули право користування спірної земельної ділянкою.

Ухвалою Верховного Суду від 06 червня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Жидачівського районного суду Львівської області.

22 червня 2022 року справа № 443/1118/15-ц надійшла до Верховного Суду.

ОСОБА_2 направила відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що рішенням Жидачівського районного суду Львівської області від 15 квітня 1994 року визнано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 в таких долях: за ОСОБА_9 на 5/16 частин будинковолодіння; за ОСОБА_7 на 1/16 частину будинковолодіння; за ОСОБА_8 на 1/16 частину будинковолодіння; за ОСОБА_5 на 7/16 частин будинковолодіння; за ОСОБА_6 на 2/16 частин будинковолодіння.

Вказаним рішенням встановлено, що рішенням виконкому Жидачівської райради народних депутатів від 06 вересня 1979 року № 326 земельна ділянка в розмірі 0,08 га в селі Тейсарів виділена під забудову ОСОБА_10 , хоча фактично будинок на вказаній земельній ділянці будувався за рахунок спільної праці ОСОБА_11 та його батька ОСОБА_10 для ОСОБА_11 та його сім`ї.

Рішенням Вільховецької сільської ради від 25 грудня 1995 року передано у приватну власність ОСОБА_9 земельну ділянку в селі Тейсарів площею 0,50 га, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель - 0, 20 га, для ведення особистого підсобного господарства - 0, 30 га.

27 листопада 1998 року ОСОБА_9 видано державний акт серії ІІ-ЛВ № 024528 на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,4720 га на території села Тейсарів для обслуговування будинку та ведення особистого підсобного господарства. Належна ОСОБА_9 земельна ділянка складається з трьох окремих ділянок: ділянки НОМЕР_1 площею 0,20 га, ділянки НОМЕР_2 площею 0,1397 га та ділянки НОМЕР_3 площею 0,1324 га. Ділянка НОМЕР_2 по межі від точок А до Б межує із землями ОСОБА_4 .

Відповідно до плану встановлених меж земельної ділянки ОСОБА_9 на земельній ділянці площею 0,1397 га розташований, зокрема, житловий будинок (площа 0,0167 га).

Згідно акту встановлення і узгодження меж земельної ділянки ОСОБА_9 проведено встановлення і узгодження меж спірної земельної ділянки в присутності суміжних землекористувачів, зокрема ОСОБА_4 .

ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , спадщину після її смерті, яка складається з 7/16 частин житлового будинку з відповідною частиною прилеглих до нього господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1 , в установленому законом порядку прийняв батько позивача ОСОБА_4 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 . 01 жовтня 2014 року ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті батька, яка складається з 7/16 частин житлового будинку з відповідною частиною прилеглих до нього господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1 .

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 15 липня 2015 року, житловий будинок АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_8 (1/16 частина будинковолодіння), ОСОБА_7 (1/16 частина будинковолодіння); ОСОБА_2 (5/16 частин будинковолодіння); ОСОБА_6 (2/16 частин будинковолодіння); ОСОБА_1 (7/16 частин будинковолодіння).

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 діяв як спадкоємець ОСОБА_4 , який, в свою чергу, був спадкоємцем ОСОБА_5 , якій на праві спільної часткової власності належало 7/16 частин будинку АДРЕСА_1 , розташованого на спірній земельній ділянці.

Суди встановили, що ОСОБА_5 набула право власності на частину домоволодіння АДРЕСА_1 на підставі рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 15 квітня 1994 року.

Відповідно до частин першої, другої статті 30 ЗК України 1990 року (в редакції, чинній на момент набуття ОСОБА_5 права власності на 7/16 частин домоволодіння) при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об`єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об`єктів.

Таким чином, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України 1990 року закон передбачав автоматичний перехід права власності або права користування земельною ділянкою до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права.

Відповідно до статті 42 ЗК України 1990 року громадяни, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка належать на праві спільної сумісної власності, використовують і розпоряджаються земельною ділянкою спільно. Використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об`єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду.

Отже, чинне на момент набуття ОСОБА_5 у власність частини будинку АДРЕСА_1 земельне законодавство імперативно передбачало перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди.

З огляду на наведене, внаслідок прийняття Вільховецькою сільською радою Жидачівського району 25 грудня 1995 року рішення про передачу у приватну власність ОСОБА_9 спірної земельної ділянки, на якій розташований будинок АДРЕСА_1 , було порушено права співвласників житлового будинку на цю земельну ділянку.

За правилами статей 71, 76 ЦК Української РСР 1963 року загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Таким чином, позовна давність за вимогою про визнання недійсним рішення сільської ради про передачу у приватну власність ОСОБА_9 земельної ділянки спливла ще за життя ОСОБА_5 , оскільки її право було порушене з моменту прийняття оспорюваного рішення 27 грудня 1995 року.

Разом з тим, ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , за життя не оскаржувала рішення Вільховецької сільської ради Жидачівського району від 25 грудня 1995 року та державний акт на право власності на землю від 27 листопада 1998 року, виданий на ім`я ОСОБА_9 .

Окрім того, батьку позивача ОСОБА_4 було відомо про оформлення ОСОБА_9 права власності на спірну земельну ділянку, оскільки згідно акта встановлення і узгодження меж земельної ділянки ОСОБА_3 , у 1996 році у присутності ОСОБА_4 як суміжного землекористувача було проведено встановлення і узгодження меж спірної земельної ділянки.

Для спадкоємців право на судовий захист спадкового майна зберігається та існує у межах механізму регулювання тих цивільних відносин, що виникли за життя спадкодавця. А отже, з прийняттям спадщини для спадкоємців заново не розпочинається перебіг позовної давності для захисту тих прав та інтересів, що були порушені за життя спадкодавця.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 03 травня 2022 року у справі № 520/5386/15-ц (провадження № 61-3496св21).

З огляду на наведене, у задоволенні вимог ОСОБА_1 слід відмовити у зв`язку з пропуском позовної давності.

За таких обставин, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, але помилились щодо мотивів такої відмови.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, змінити судові рішення шляхом викладення їх мотивувальних частин в редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду