ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 341/2120/21

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків.

Згідно зі ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції переглядає судове рішення суду апеляційної інстанції у межах касаційної скарги, в якій не заперечується винуватість ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, за який його засуджено, та кваліфікація вчиненого за ч. 3 ст. 185 КК.

Відповідно до положень ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: 1) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; 2) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції керується статтями 412 - 414 КПК.

За приписами ч. 1 ст. 412 КПК істотними порушеннями кримінального процесуального закону України є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Разом із тим, доводи касаційної скарги засудженого ОСОБА_6 щодо істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, в частині розгляду кримінального провадження за відсутності його захисника, то вони є необґрунтованими.

Положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.

Статтею 129 Конституції України закріплено, що однією з основних засад судочинства є забезпечення обвинуваченому права на захист.

Стаття 59 Конституції України гарантує право кожного на професійну правничу допомогу та вільний вибір захисника своїх прав, а ст. 63 - право на захист підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного.

Згідно зі ст. 7 КПК право на захист віднесено до загальних засад кримінального провадження.

Відповідно до ст. 20 КПК підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.

Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов`язані роз`яснити підозрюваному, обвинуваченому його права та забезпечити право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника.

У випадках, передбачених цим Кодексом та/або законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги, підозрюваному, обвинуваченому правова допомога надається безоплатно за рахунок держави.

Згідно зі ст. 49 КПК суд зобов`язаний забезпечити участь захисника у кримінальному провадженні, в якому участь захисника відповідно до вимог ст. 52 цього Кодексу не є обов`язковою, у випадку, якщо підозрюваний, обвинувачений заявив клопотання про залучення захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об`єктивних причин не може його залучити самостійно, а також у випадку, якщо суд вирішить, що обставини кримінального провадження вимагають участі захисника, а підозрюваний, обвинувачений не залучив його.

Обов`язкова участь захисника регламентується ст. 52 КПК. Відповідно до змісту цієї статті участь захисника є обов`язковою у кримінальному провадженні, зокрема щодо особливо тяжких злочинів.

Інкримінований ОСОБА_6 злочин передбачений ч. 3 ст. 185 КК відповідно до положень ст. 12 КК є тяжким злочином. Участь захисника у кримінальних провадженнях щодо тяжких злочинів є необов`язковою. Інших підстав, що згідно з законом вимагають обов`язкової участі захисника, матеріали провадження не містять.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження під час розгляду у місцевому суді засуджений ОСОБА_6 будь-яких клопотань щодо забезпечення його захисником під час розгляду кримінального провадження не заявляв, що підтверджується аудіо записами та журналами судових засідань від 18 листопада 2021 року та 10 лютого 2022 року.

Також в матеріалах кримінального провадження наявна розписка про отримання ОСОБА_6 пам`ятки про права та обов`язки (т. 1 а. п. 13), де зокрема останньому було роз`яснено право на захист.

Крім того у процесі розгляду справи судом апеляційної інстанції ОСОБА_6 уклав договір про надання правової допомоги від 26 січня 2023 року із захисником ОСОБА_8 тим самим реалізувавши право на захист самостійно залучивши захисника (т. 1 а. п. 177). При цьому при оскарженні вироку місцевого суду засуджений ОСОБА_6 не вказував у своїй апеляційній скарзі про таке порушення його прав, а не погоджувався виключно з розміром призначеного покарання та просив застосувати відносно нього положення ст. 69 КК (т. 1 а.п. 61-63).

Враховуючи викладене, колегія суддів констатує, що мати захисника та отримувати його допомогу є правом підозрюваного, обвинуваченого і ОСОБА_6 , який був належним чином поінформований про таке право та йому була надана можливість ним скористатися. У цьому випадку немає підстав вважати, що за відсутності захисника засуджений був позбавлений справедливого судового розгляду і що це створило перешкоди для реалізації наданих йому прав.

Відповідно до вимог статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути співмірним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Кримінальний закон передбачає у виключних випадках можливість застосування положень ст. 69 КК лише за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Тобто, призначення покарання, нижчого від найнижчої межі, встановленої в санкції відповідної норми, можливе, якщо певні обставини або сукупність обставин одночасно відповідають двом умовам, визначеним в законі: вони можуть бути визнані такими, що пом`якшують покарання відповідно до ч. 1 та/або ч. 2 ст. 66 КК, та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину.

При визначенні поняття обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, суд повинен виходити з системного тлумачення статей 66 та 69 КК, згідно з якими підстави, що дають суду повноваження вийти за межі мінімального покарання, встановленого законом, мають знаходитися у зв`язку з метою злочину, роллю, яку виконувала особа, визнана винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, її поведінкою під час його вчинення, іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку злочину та особу винного. Суд, застосовуючи положення ст. 69 КК при призначенні покарання, зобов`язаний не лише перерахувати обставини, що його пом`якшують, а й обґрунтувати яким чином такі обставини істотно знизили чи мали би знизити ступінь тяжкості вчиненого злочину.

Як вбачається з матеріалів справи, переглянувши вирок місцевого суду в апеляційному порядку за апеляційною скаргою засудженого ОСОБА_6 щодо неправильного застосування судом першої інстанції закону України про кримінальну відповідальність, що на думку останнього, призвело до призначення йому покарання яке не відповідає ступеню тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, вказаних вимог закону апеляційний суд дотримався.

Залишаючи без зміни вирок суду першої інстанції в частині призначеного ОСОБА_6 покарання, апеляційний суд, разом зі ступенем тяжкості вчиненого злочину, узяв до уваги конкретні обставини справи, характер протиправних дій винного, а саме те, що ОСОБА_6 вчинив корисливий злочин, а також врахував дані про особу винного, який раніше неодноразово притягався до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів проти власності, однак після звільнення з місць позбавлення волі, маючи не зняту та не погашену судимість, знову вчинив новий, умисний корисливий злочин проти власності, що вказує на його стійку антисоціальну поведінку та небажання ставати на шлях виправлення і прагнення вести злочинний спосіб життя.

Крім того, суд апеляційної інстанції зважив на обставини, що пом`якшують покарання, а саме щире каяття, добровільне відшкодування шкоди та активне сприяння розкриттю злочину.

З огляду на такі обставини у їх поєднанні, апеляційний суд обґрунтовано вирішив, що застосування до ОСОБА_6 положень статей 69, КК та звільнення його від відбування покарання з випробуванням суперечить загальним засадам покарання і не забезпечить досягнення його мети.

Таким чином, повною мірою врахувавши всі обставини, які за законом мають правове значення, в тому числі й ті, на які засуджений ОСОБА_6 послався у своїй касаційній скарзі, зваживши на принцип індивідуалізації покарання, апеляційний суд правильно погодився з розміром призначеного останньому місцевим судом покарання за ч. 3 ст. 185 КК у виді позбавлення волі на строк 3 роки, що є мінімальним у межах санкції вказаної норми.

На думку колегії суддів, у даному конкретному випадку таке покарання відповідає вимогам статей 50, 65 КК, є справедливим, необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження вчинення нових злочинів. Правових підстав вважати його явно несправедливим через суворість немає. Переконливі аргументи, які би ставили під сумнів наведені висновки апеляційного суду і доводили би необхідність зміни чи скасування ухвали апеляційного суду, в касаційній скарзі засудженого відсутні.

Оскільки істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які би впливали на законність та обґрунтованість рішення апеляційного суду щодо ОСОБА_6 , судам апеляційної інстанції допущено не було,? а призначене покарання відповідає тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого, касаційна скарга ОСОБА_6 не підлягає задоволенню.

Рішення апеляційного суду вмотивоване та відповідає вимогам ст. 419 КПК.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд