ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 1512/2-1526/11

1. Описова частина

У квітні 2008 року Київська районна адміністрація Одеської міської ради звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , треті особи: Одеська міська рада, ОСОБА_2 , про приведення об`єкта до попереднього стану, про приведення земельної ділянки у попередній стан шляхом знесення будівлі.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_4 (правонаступником після смерті якої за заповітом є ОСОБА_1 ) на зазначеній земельній ділянці на АДРЕСА_1 без отримання дозволів на виконання робіт здійснювала самочинне будівництво двоповерхової будівлі. Протягом 2006-2007 років Київською районною адміністрацією Одеської міської ради виносилися приписи про припинення будівельних робіт. Крім того, будівництво здійснювалося на межі земельної ділянки, яка належить ОСОБА_5 , з недотриманням відстаней між будівлями та протипожежних розривів.

Ураховуючи наведене, з урахуванням уточнень, Київська районна адміністрація Одеської міської ради просила суд зобов`язати ОСОБА_1 за власний рахунок привести у попередній стан 31/1000 частину об`єкту нерухомого майна, яке розміщено на АДРЕСА_1 , шляхом знесення прибудови літ. А1 та літ. б та приведення у попередній стан будівлі літ. Б та літ. А.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 29 вересня 2009 року до участі у справі залучено ОСОБА_1 як правонаступника ОСОБА_3 .

У березні 2010 року третя особа ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, у якому просила усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою на АДРЕСА_1 шляхом зобов`язання ОСОБА_1 знести самочинно зведену будівлю та привести у попередній стан 31/1000 частину об`єкту нерухомого майна на АДРЕСА_1 .

Позовна заява мотивована тим, що станом на березень 2010 року ОСОБА_1 побудував чотирьох поверхову будівлю, що розміщується на межі земельної ділянки, якою вона користується; будівництвом самочинної будівлі створюються перешкоди у потраплянні сонячних променів на земельну ділянку та до її житлового будинку, здійснення аерації. П`ять вікон самочинної будівлі виходять у двір ОСОБА_2 , з чим вона не погоджується.

Ухвалою Київський районний суд м. Одеси від 13 травня 2010 року позов ОСОБА_2 об`єднано в одне провадження для спільного розгляду з первісним позовом.

У жовтні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до Київської районної адміністрації Одеської міської ради про визнання права власності на дачний будинок на АДРЕСА_1 . Після уточнення позовних вимог просив відмовити у задоволенні первісного позову та позовних вимог третьої особи.

Зустрічний позов мотивований тим, що готовність будівлі становить 100 %, що підтверджується технічним паспортом; дачна будівля є єдиними цілісно-майновим комплексом з єдиною системою електро-, водопостачання, водовідведення та опалювання, єдиним входом, кухнею та ванною кімнатою. Приведення дачної будівлі в попередній стан призведе до порушення цілісності будинку та його комунікацій, унеможливить проживання у будинку, чим порушиться його право на житло. Також зазначав, що після притягнення його до адміністративної відповідальності, він не може більше відповідати за самочинне будівництво.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 24 вересня 2014 року задоволено позови Київської районної адміністрації Одеської міської ради та ОСОБА_2 . Зобов`язано ОСОБА_1 знести чотирьох-поверховий будинок літ. А1, прибудову літ. б, що розміщені на АДРЕСА_1 ; привести до попереднього стану дачну будівлю літ. Б та дачну будівлю літ. А; стягнено з ОСОБА_6 на користь Київської районної адміністрації Одеської міської ради судові витрати у розмірі 7,50 грн; стягнено з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 7 232,00 грн.

Відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що висновком судової будівельно-технічної експертизи встановлено невідповідність об`єктів нерухомого майна на АДРЕСА_1 архітектурно-будівельним нормам і правилам, що негативно впливає щодо провітрювання території, недотримано нормовані розриви з дачним будинком, розміщеним на АДРЕСА_1 . Наявність самочинних будівель порушує права суміжних землекористувачів, перебудова зазначених будівель без знесення технічно неможлива.

На підставі реєстрації 22 березня 2012 року за № ОД18212043445 Інспекцією Державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області (далі - Інспекція ДАБК в Одеській області) Декларації про готовність об`єкта до експлуатації, 12 липня 2012 року ОСОБА_6 отримав свідоцтво про право власності на самочинно побудовані об`єкти. У подальшому постановою Одеського окружного адміністративного суду від 13 березня 2013 року у справі № 1570/6451/2012 дії Інспекції ДАБК в Одеській області щодо реєстрації зазначеної Декларації про готовність об`єкта до експлуатації визнано протиправними.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 09 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 24 вересня 2014 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні позову Київської районної адміністрації Одеської міської ради відмовлено.

У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 24 вересня 2014 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 09 листопада 2017 року у частині вирішення позову Київської районної адміністрації Одеської міської ради скасовано, провадження у справі у цій частині закрито.

Рішення Апеляційного суду Одеської області від 09 листопада 2017 року в частині вирішення позову ОСОБА_2 скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-7508св18).

Верховний Суд виходив з того, що вимоги Київської районної адміністрації Одеської міської ради належать до розгляду судами адміністративної юрисдикції, а щодо позову ОСОБА_2 , то зазначив, що апеляційний суд допустив неповноту судового розгляду. У решті судові рішення не оскаржувалися.

Постановою Одеського апеляційного суду від 05 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Київського районного суду м. Одеси від 24 вересня 2014 року в частині позовних вимог ОСОБА_2 - без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що самовільне будівництво об`єкту, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 і належить на праві приватної власності ОСОБА_1 не відповідає інтересам суспільства та приватним інтересам третьої особи ОСОБА_2 , знесення спірних будівель переслідує законні цілі та здійснюється засобами, пропорційними поставленій меті, при цьому дотримується справедливий баланс інтересів як ОСОБА_1 , так і третьої особи ОСОБА_2 .

Апеляційний суд урахував положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентну практику Європейського суду з прав людини щодо захисту права власності.

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову Одеського апеляційного суду від 05 грудня 2022 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити у повному обсязі.

Аргументи учасників справи

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, не дослідив та не надав належної правової оцінки доказам у справі.

Судове рішення апеляційного суду про знесення будинку не переслідує законні цілі та здійснюється засобами, непропорційними поставленій меті, при цьому недотримується справедливий баланс інтересів сторін.

Судом не було враховано, що ОСОБА_1 отримав декларацію про завершення будівництва, що вказує на те, що спірний будинок відповідає всім вимогам державних будівельних норм.

Вважає, що позивач не довела, а судом належно не встановлено, що спірний будинок не відповідає суспільним інтересам та приватним інтересам ОСОБА_2 .

У травні 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Таранова Н. В., подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що наведені в ній доводи є безпідставними і не спростовують правильність оскаржуваної постанови апеляційного суду та наведених у ній правових висновків, тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.

02 серпня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

30 травня 2008 року ОСОБА_3 отримала державний акт на земельну ділянку серії ЯД № 758203, розташовану на АДРЕСА_1 .

Згідно з технічного паспорта від 17 вересня 2009 року на зазначеній земельній ділянці знаходяться два дачні будинки літ. А та літ. Б, при цьому зазначено про самочинне збільшення площі будинку літ. Б та самочинне будівництво будинків літ. б та літ. А-1.

28 вересня 2009 року ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом, яка відкрилася після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , згідно з якого успадкував право власності на дачну будівлю, яка становить 31/1000 частини ДБК «Расцвет» за № 29а (29/9), розташованої на АДРЕСА_1 , яка складається з двох дачних будинків літ. А та літ. Б, господарських споруд: мостіння, огорожі.

Власником суміжної земельної ділянки на АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 відповідно до державного акту на право приватної власності на землю від 10 березня 2000 року серії IV-ОД № 054521.

22 березня 2012 року Інспекцією ДАБК в Одеській області за № ОД18212043445 зареєстровано Декларацію про готовність до експлуатації реконструйованих дачних будинків літ. А, літ. Б, прибудов літ. А1, літ. б, розташованих на АДРЕСА_1 .

12 липня 2012 року ОСОБА_1 замість свідоцтва про право на спадщину від 28 вересня 2009 року отримав свідоцтво про право власності на 31/1000 частину об`єкта нерухомого майна, яка складається з будинків літ. А та літ. Б, розташованих на АДРЕСА_1 .

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 13 березня 2013 року у справі № 1570/6451/2012, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2013 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 25 лютого 2015 року, визнано протиправними дії Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області з реєстрації 22 березня 2012 року за № ОД18212043445 Декларації про готовність об`єкта до експлуатації - реконструйованого дачного будинку, розташованого на АДРЕСА_1 .

2. Мотивувальна частина

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 жовтня 2022 року у справі № 640/22599/19, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Також підставою касаційного оскарження судового рішення ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судом норм права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 вказує на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, а саме судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України, оскільки апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази; необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Постанова суду апеляційної інстанції прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Згідно із частинами першою, другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Такий спосіб захисту спрямовано на усунення порушень прав власника, не пов`язаних із позбавленням його володіння майном

У абзаці 1 пункту 17 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 6 «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» судам роз`яснено, що позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна може бути пред`явлено власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, зокрема, власником (користувачем) суміжної земельної ділянки з підстав, передбачених статтями 391, 396 ЦК України, статтею 103 ЗК України.

Позивач за негаторним позовом має право вимагати усунути наявні перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від учинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод.

Апеляційний суд правильно вказав, що ОСОБА_2 має право вимагати усунення порушення свого права у разі доведення позову, при цьому статус самочинного будівництва не має визначального значення для правильного вирішення спору.

Згідно з висновками проведеної у справі судово-технічної експертизи від 08 травня 2014 року № 424 об`єкт нерухомого майна, розміщений за адресою: АДРЕСА_1 не відповідає діючим на момент реконструкції архітектурно-будівельним нормам і правилам, його будівництво виконано, зокрема з порушенням пункту 2.15 ДБН А.2.2.-3-2004, пункту 3.25 ДБН 360-92; реконструкція і будівництво нової будівлі має негативний вплив у частині інсоляції, нормативного провітрювання території і недотримання нормованих розривів з дачним будинком, розміщеним за адресою: АДРЕСА_1 і прилеглою земельною ділянкою. При цьому, реконструкція і приведення об`єкта нерухомого майна, розміщеного за адресою: АДРЕСА_1 , у відповідність до вимог діючих ДБН без його знесення, неможливі (том 4, а. с. 40-52).

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність, тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

У статті 1 Першого протоколу до Конвенції визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

У своїй практиці ЄСПЛ (справа «Трегубенко проти України», рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року, заява N 61333/00; справа «East/West Alliance Limited» проти України», рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року, заява № 19336/04, та ін.) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій «законності» означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принципом пропорційності, тобто дотриманням «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, визначається необхідність врахування тієї обставини, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до частини п`ятої статті 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Повно та всебічно встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши докази у справі зі своїм внутрішнім переконанням, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_2 надала достатньо доказів, які в своїй сукупності доводять, що самовільне будівництво об`єкту, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 і належить на праві приватної власності ОСОБА_1 , не відповідає інтересам суспільства та приватним інтересам ОСОБА_2 , знесення спірних будівель переслідує законні цілі та здійснюється засобами, пропорційними поставленій меті, при цьому дотримується справедливий баланс інтересів сторін.

Посилання заявника на те, що судом не було належно проаналізовано пропорційність застосування такої крайньої міри примусу, як знесення будівлі, є необґрунтованим, оскільки така оцінка судом апеляційної інстанції була надана.

Верховним Судом також враховано, що висновками судово-технічної експертизи від 08 травня 2014 року, зокрема, встановлено, що приведення спірного об`єкту нерухомого майна до відповідності вимогам діючих ДБН без його знесення неможливе.

Колегія суддів вважає, що зібрані у справі докази, а також встановлені апеляційним судом обставини в своїй сукупності вказують на те, що спірна будівля порушує права ОСОБА_2 , яка не може вільно, на свій розсуд володіти та користуватися своєю власністю, й не відповідає інтересам суспільства на законність та передбачуваність застосування норм права щодо захисту права власності.

Верховний Суд зазначає й те, що позов до ОСОБА_1 про знесення самочинного будівництва пред`явлено у 2008 році. Весь цей час орган державної влади, суміжний землекористувач вимагав від забудовника - ОСОБА_1 , знести самочинне будівництво, не порушувати закон і права суміжного землекористувача, було скасовано в суді декларацію про про готовність об`єкта до експлуатації. Незважаючи на це, ОСОБА_1 продовжував самочинне будівництво, порушувати права суміжного землекористувача, а тому його доводи про порушення саме його прав є безпідстваними.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з оцінкою апеляційним судом доказів та встановлених обставин справи. Проте колегія суддів вважає, що вони не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення апеляційного суду, оскільки суд правильно встановив обставини справи та надав їм належну правову оцінку, врахувавши на виконання вимог частини п`ятої статті 411 ЦПК України висновки Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2019 року, які стали підставою для направлення справи на новий розгляд у частині позову ОСОБА_2 до суду апеляційної інстанції.

Отже, доводи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі заявника доводи були предметом дослідження, як у суді апеляційної інстанції, так і в суді першої інстанції, з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість його судового рішення не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,