ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 522/10025/21

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків.

Згідно зі ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому він уповноважений лише перевіряти правильність застосування судом норм матеріального й процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскаржених судових рішеннях, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: 1) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; 2) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції керується статтями 412 - 414 КПК.

За приписами ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення у значенні ст. 414 КПК означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке би мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні злочину, за який його засуджено, та кваліфікація вчиненого за ч. 1 ст. 286 КК у касаційній скарзі не оспорюється.

З приводу доводів касаційної скарги захисник ОСОБА_6 про невідповідність призначеного ОСОБА_9 судом покарання за ч. 1 ст. 286 КК у виді обмеження волі на строк 1 рік ступеню тяжкості вчиненого злочину й особі засудженого через суворість, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно зі статтями 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. Домірність покарання за злочин є проявом справедливості як однієї з основоположних засад кримінального провадження.

Відповідно до загальних засад призначення покарання (ст. 65 КК), суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути співмірним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. Справедливість покарання має визначатися з урахуванням інтересів усіх суб`єктів кримінально-правових відносин, а також інших осіб з погляду підвищення рівня їх безпеки шляхом запобігання вчиненню нових злочинів і надання підстав правомірно очікувати відповідну протиправному діянню реакцію держави, що є важливим чинником юридичної захищеності людини.

При цьому за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення (ч. 1 ст. 69 КК) в редакції чинній на момент вчинення злочину.

Кримінальний закон передбачає у виключних випадках можливість застосування положення ст. 69 КК лише за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Тобто, призначення покарання, нижчого від найнижчої межі, встановленої в санкції відповідної норми, можливе, якщо певні обставини або сукупність обставин одночасно відповідають двом умовам, визначеним в законі: вони можуть бути визнані такими, що пом`якшують покарання відповідно до ч. 1 та/або ч. 2 ст. 66 КК, та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевий суд, з рішенням якого погодився й суд апеляційної інстанції, обираючи міру примусу ОСОБА_7 , дав належну оцінку ступеню тяжкості вчиненого злочину, виходячи не лише з визначених у ст. 12 КК формальних критеріїв, а і з особливостей конкретного кримінального правопорушення. Так, суд узяв до уваги, що засуджений вчинив необережний тяжкий злочин у сфері безпеки руху та експлуатації транспорту, тобто джерела підвищеної небезпеки, наслідками якого стало заподіяння середньої тяжкості тілесних ушкоджень особі, при цьому врахував обставини дорожньо-транспортної пригоди, характер допущених ОСОБА_7 порушень ПДР України, а також дані про особу винного, котрий до кримінальної відповідальності раніше не притягувався, та призначив останньому покарання за ч. 1 ст. 286 КК в межах санкції вказаної норми у виді обмеження волі на строк 1 рік, а також застосував додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 3 роки, що не свідчить про його явну несправедливість та надмірну суворість.

Належно умотивувавши своє рішення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, з яким погодився й апеляційний суд, про відсутність передбачених законом про кримінальну відповідальність обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_7 кримінального правопорушення, а відтак і підстав для застосування положень ст. 69 КК.

При цьому, судами також було враховано дані про неодноразове притягнення ОСОБА_7 до адміністративної відповідальності за порушення правил дорожнього руху.

На думку колегії суддів, в даному конкретному випадку такий розмір покарання відповідає вимогам статей 50, 65 КК, є справедливим, пропорційним та співрозмірним вчиненому. Правових підстав вважати його явно несправедливим через суворість немає. Переконливі аргументи, які би ставили під сумнів наведені висновки судів першої та апеляційної інстанцій, в касаційній скарзі захисника відсутні.

Таким чином, у контексті наведеного не можна визнати переконливими твердження захисника ОСОБА_6 , що незастосування положень ст. 69 КК призвело до невідповідності призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину й особі засудженого через суворість, як і доводи сторони захисту про безпідставне призначення ОСОБА_7 додаткового покарання у виді позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

Так, суд, прерогативою якого є призначення покарання, «зв`язаний» системою покарань, і не може відступити від неї. Якщо додаткове покарання безпосередньо передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, то порядок його призначення залежить від особливостей конструкції цієї санкції. У випадку, коли додаткове покарання передбачається як обов`язкове до призначення, то це вже вирішено самим законодавцем, який, встановлюючи таку санкцію, тим самим покладає на суд обов`язок призначити додаткове покарання. При застосуванні таких санкцій відмова від призначення обов`язкового додаткового покарання можлива лише за наявності підстав, передбачених частиною 2 статті 69 КК.

Санкція ч. 1 ст. 286 КК, за якою ОСОБА_7 судом призначено додаткове покарання у виді позбавленням права керувати транспортними засобами, визначає обов`язкове призначення додаткового покарання та не містить альтернатив в цьому питанні, а підстави, передбачені ч. 2 ст. 69 КК, відсутні. Тому застосування додаткового покарання у цьому провадженні відповідає вимогам закону України про кримінальну відповідальність.

Разом із тим, колегія суддів погоджується з доводами касаційної скарги захисника ОСОБА_6 щодо можливості застосування до ОСОБА_7 положень ст. 75 КК та звільнення останнього від відбування призначеного йому судом покарання.

Колегія суддів наголошує, що виправлення засудженого є таким впливом покарання на свідомість особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, за допомогою якого усуваються ті її негативні риси, які призвели до вчинення кримінального правопорушення.

Виправлення виявляється у внесенні коректив у соціально-психологічні характеристики засудженого, нейтралізації негативних криміногенних настанов, вихованні законослухняності та поваги до положень закону, в тому числі й кримінального.

Досягнення мети виправлення означає, що в особистості засудженого в результаті застосування до нього покарання відбулись такі зміни, які фактично унеможливлюють вчинення ним нового кримінального правопорушення з огляду на зміни його ціннісних орієнтирів, що неможливо без усвідомлення та засудження винуватим вчиненої ним власної суспільно небезпечної дії.

При обранні форми реалізації кримінальної відповідальності суд у визначених законом межах наділений правом вибору не лише виду та розміру покарання, а й порядку його відбування. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст. 75 КК.

Питання призначення кримінального покарання та звільнення від його відбування повинні вирішуватися з урахуванням мети покарання, при цьому, з огляду на положення ст. 75 КК, законодавець підкреслює важливість такої цілі покарання як виправлення засудженого, передбачивши, що при призначенні низки покарань, зокрема й у виді позбавлення волі на строк не більше п`яти років, особу може бути звільнено від відбування покарання з іспитовим строком, якщо суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, при цьому суд має врахувати не тільки тяжкість кримінального правопорушення, особу винного, але й інші обставини справи.

Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, яке би ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини та захистом інтересів держави й суспільства.

Однак, переглянувши вирок місцевого суду в апеляційному порядку за апеляційною скаргою сторони захисту щодо безпідставного незастосування місцевим судом відносно ОСОБА_7 положень ст. 75 КК, що призвело до несправедливості призначеного йому судом покарання через суворість, вказаних вимог закону апеляційний суд не дотримався.

Зокрема, без належної уваги судів першої та апеляційної інстанцій залишилися дані про особу винного, який раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, кримінальне правопорушення скоїв з необережності, його відношення до вчиненого, визнання вини, наявність постійного місця проживання та роботи, утримання малолітньої доньки.

Зазначені обставини, які підлягають обов`язковому врахуванню, і додержання принципу співмірності та індивідуалізації покарання є підставою для висновку колегії суддів про можливість досягти мети заходу примусу із звільненням ОСОБА_7 від відбування основного покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік на підставі ст. 75 КК, але в умовах здійснення контролю уповноваженим органом з питань пробації за його поведінкою впродовж іспитового строку, який був би достатнім для того, щоб останній довів своє виправлення, що не суперечить умовам застосування вказаної норми матеріального права.

Допущені місцевим та апеляційним судом порушення, на яких наголошувала у своїй касаційній скарзі захисник, можливо усунути в касаційному порядку шляхом зміни судових рішень на підставі п. 2 ч. 1 ст. 438 КПК.

Враховуючи викладене, касаційна скарга захисника ОСОБА_6 підлягає частковому задоволенню, а вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду щодо ОСОБА_7 - зміні, у зв`язку з необхідністю застосування до останнього положень ст. 75 КК та покладенням обов`язків, передбачених ст. 76 КК.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Суд