ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 507/220/19

За приписами ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правову оцінку обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Він є судом права, а не факту, і під часперевірки доводів, наведених у касаційній скарзі, виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами.

Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції згідно зі ст. 438 КПК є: істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. Вирішуючи питання про наявність зазначених підстав, суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.

Отже, касаційний суд не перевіряє судові рішення щодо неповноти та однобічності судового слідства, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи.

Фактичні обставини кримінального провадження були предметом оцінки судів першої та апеляційної інстанцій і вони перегляду у касаційному порядку, відповідно до вимог ч. 1 ст. 438 КПК, не підлягають. Неповнота судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження є підставами для скасування чи зміни відповідних судових рішень в апеляційному порядку, згідно зі ст. 409 цього Кодексу.

Разом із тим під час перегляду судових рішень судом касаційної інстанції не встановлено обставин, які би ставили під сумнів законність і обґрунтованість висновків суду про винуватість ОСОБА_9 у вчиненні кримінального правопорушення, за яке її засуджено.

Відповідно до вимог ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Під час перевірки матеріалів кримінального провадження встановлено, що висновки суду про доведеність винуватості засудженої у вчиненні інкримінованого злочину, суд належним чином умотивував дослідженими під час судового розгляду доказами, які було оцінено відповідно до вимог закону в їх сукупності і правильно визнано судом достатніми та взаємопов`язаними для ухвалення обвинувального вироку щодо ОСОБА_9 . Вирок відповідає вимогам статей 370, 373, 374 КПК, є законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Аргументи захисниць щодо недоведення належними й допустимими доказами наявності у діях засудженої ознак інкримінованого злочину є хибними.

Диспозиція ст. 286 КК є бланкетною і для встановлення того, чи були порушені правила безпеки дорожнього руху, необхідно звертатися до ПДР, якими регламентовано єдиний порядок дорожнього руху на всій території України.

При цьому для встановлення наявності об`єктивної сторони складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, має бути встановлено три обов`язкові ознаки: суспільно небезпечне діяння (порушення правил безпеки дорожнього руху), суспільно небезпечні наслідки (спричинення смерті потерпілому або заподіяння тяжких тілесних ушкоджень) та причинний зв`язок між діянням і наслідками.

Згідно встановлених судом першої інстанції обставин, ОСОБА_9 , керуючи технічно справним автомобілем «Hyundai Elantra», в світлий час доби, маючи реальну і об`єктивну можливість під час вибору в установлених межах безпечної швидкості руху враховувати дорожню обстановку та відповідно реагувати на її зміну, не обрала безпечну швидкість руху на ділянці 327 км вказаної автодороги «Київ-Одеса», внаслідок чого не впоралась з керуванням транспортного засобу, змінила напрямок свого руху праворуч на праве узбіччя. В подальшому вказаний автомобіль «Hyundai Elantra», в некерованому стані виїхав за межі проїжджої частини на праве узбіччя, де правою бічною частиною кузову допустив наїзд на нерухому перешкоду - металевий захисний відбійник, що розташований на правому узбіччі автодороги. Під час дорожньо-транспортної пригоди малолітній пасажир автомобіля «Hyundai Elantra» ОСОБА_10 загинув на місці ДТП, а малолітній пасажирці ОСОБА_11 спричинено тяжкі тілесні ушкодження.

При цьому, місцевий суд дійшов висновку, що порушення водієм ОСОБА_13 вимог пунктів 1.5, 2.3 (б), 12.1 Правил дорожнього руху України перебувають в прямому причинно-наслідковому зв`язку із виникненням ДТП та настанням суспільно-небезпечних наслідків у вигляді смерті потерпілого, а також заподіяння потерпілій тяжких тілесних ушкоджень.

Такі висновки суду першої інстанції ґрунтуються на об`єктивно з`ясованих обставинах, які підтверджено доказами, безпосередньо дослідженими під час судового розгляду й оціненими судом згідно зі ст. 94 КПК.

Зокрема, постановляючи обвинувальний вирок, суд першої інстанції врахував показання потерпілих, а також дані, що містяться у протоколі огляду місця події, висновках експертиз та інших письмових доказах, зміст яких детально наведено у вироку.

Зазначені у вироку докази є логічними, послідовними, узгоджуються між собою та не викликають сумнівів у їх достовірності, а доводи сторони захисту про протилежне Верховний Суд вважає безпідставними.

Апеляційний суд перевірив ці висновки місцевого суду, визнав їх обґрунтованими та вмотивованими, навівши достатні аргументи й підстави для прийняття такого рішення. З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погоджується і Верховний Суд.

Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність і умотивованість наведених висновків судів першої та апеляційної інстанцій, касаційні скарги захисниць не містять.

Твердження сторони захисту про те, що висновок судово-медичної експертизи від 18 грудня 2018 року № 2629 є недопустимим доказом, оскільки експертизу проведено на підставі документів, які отримані експертами без ухвали слідчого судді, та без безпосереднього огляду потерпілої, колегія суддів уважає безпідставними.

Згідно з цим висновком, внаслідок ДТП, що відбулась ІНФОРМАЦІЯ_4, потерпіла ОСОБА_11 отримала тілесні ушкодження, які відносяться до категорії тяжких за критерієм небезпеки для життя, зокрема: компресійний уламковий перелом тіла 4-го поперекового хребця з компресією оболонок спинного мозку, нижнім пара парезом (неврологічний симптом, який характеризується зниженням м`язової сили в нижніх кінцівках) та порушенням функції тазових органів; перелом кісток тазу (розрив крижово-клубового зчленування справа; перелом сідничної та лобкової кістки зліва без зміщення відламків); закритий перелом голівки лівого плеча; черепно-мозкова травма в формі струсу головного мозку; рана області правого колінного суглобу; садна голови, тулуба і кінцівок.

Місцевий суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, обговорюючи позицію захисника про необхідність визнання недопустимим доказом вказаний висновок СМЕ, констатував, що така позиція не містить об`єктивних даних, які б дозволяли зробити висновок про те, що дане експертне дослідження було отримано не у передбачений законом спосіб. Так, захисник зазначила, що під час проведення експертизи не було безпосередньо оглянуто потерпілу ОСОБА_11 , тоді як висновок був зроблений на підставі незавірених копій медичної документації щодо ОСОБА_11 . Проте, суд, досліджуючи цей висновок, встановив, що на дослідження експерту серед зазначених документів було надано консультативний висновок № 1101 НДСЛ «Охматдит», де дитині встановлений відповідний діагноз. Крім того, у своєму висновку експерт вважав достатніми надані для дослідження документи та вважав за можливе проведення експертного дослідження без безпосереднього огляду потерпілої. Таким чином, відсутні підстави для визнання даного висновку експерта недопустимим доказом. З таким висновком погоджується і колегія суддів.

Також колегія суддів відхиляє доводи сторони захисту про неправильне визнання судом допустимим доказом висновок авто-технічної експертизи від 29 листопада 2018 року № 1218-А, виходячи з такого.

З матеріалів провадження слідує, що висновком судової авто-технічної експертизи № 1218-А від 29 листопада 2018 року встановлено невідповідність дій водія ОСОБА_9 вимогам пунктам 1.5, 2.3 (б), 12.1 Правил дорожнього руху України, що призвело до ДТП.

При цьому, місцевий суд, перевіряючи позицію сторони захисту про необхідність визнання недопустимим доказом цього висновку, відмітив, що експертом досліджувались два варіанти розвитку подій - за показаннями ОСОБА_9 та за вихідними даними, які встановлені органом досудового розслідування. При цьому як в дослідницькій частині, так і у висновках дані варіанти викладені детально та не є переплутаними і стосовно кожного варіанту експертом надані відповідні висновки. Таким чином, районний наголосив, що відсутні підстави для визнання цього висновку недопустимим доказом.

Крім того, перевіряючи доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції зазначив, що твердження обвинуваченої про те, що вона не порушувала ПДР України спростовуються висновком судової авто-технічної експертизи від 29 листопада 2018 року № 1218-А, з якого вбачається, що за вказаних органом досудового розслідування обставин ОСОБА_9 повинна була діяти відповідно до вимог п. 12.1 ПДР. У даній дорожній ситуації можливість водія ОСОБА_9 уникнути наїзду на металевий відбійник та оцінка її дій щодо відповідності вимогам п. 12.1 ПДР не потребує спеціальних знань в області авто-техніки і дані питання можуть бути вирішені органами досудового слідства або судом самостійно, виходячи з правової оцінки сукупності зібраних в матеріалах кримінального провадження доказів.

Також є безпідставними доводи захисниці про недопустимість як доказу висновку судової авто-технічної експертизи від 29 листопада 2018 року № 1218-А, оскільки цю експертизу проведено на підставі показань ОСОБА_9 , які вона надавала, маючи статус свідка.

Відповідно до ч. 1 ст. 87 КПК недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Частиною другою даної норми визначено перелік діянь, які суд зобов`язаний визнати істотними порушеннями прав людини й основоположних свобод, на підставі чого можливо зробити висновок про недопустимість доказів.

Суд звертає увагу на те, що у ст. 412 КПК законодавець визначив, що невід`ємною властивістю поняття «істотність порушення вимог кримінального процесу» є його здатність перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення. Отже, аналізуючи вищезазначені норми кримінального процесуального закону, необхідно з`ясувати, як вказані ті чи інші порушення вплинули на законність ухваленого судом рішення, при цьому треба виходити з «рівня істотності» відхилень від вимог норми кримінального процесуального права.

За приписами п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК суд має визнати недопустимими докази, що були отримані з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

Зміст цієї норми права вказує на те, що вона має застосовуватися за умови, коли на час отримання показань від свідка уже існували дані, що його буде визнано підозрюваним чи обвинуваченим, але, всупереч наявності у такої особи права на мовчання та свободи від самовикриття, слідчий чи прокурор вчиняє дії, спрямовані на отримання показань від неї. Саме такі дії, а не власне факт отримання показань від свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим, мають визнаватися істотним порушенням прав людини і основоположних свобод. Тобто, має бути доведено, що права та свободи особи були порушені.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, відомості про ДТП до ЄРДР були внесені по факту кримінального правопорушення, а не щодо здійснення злочину ОСОБА_9 . Під час досудового розслідування ОСОБА_9 висловлювала свою версію подій ДТП, відповідно до якої вона не порушувала Правила дорожнього руху і саме з метою перевірки достовірності запропонованої нею версії подій, було проведено авто-технічну експертизу. В подальшому після отримання висновку авто-технічної експертизи, відповідно до якої було встановлено наявність порушень Правил дорожнього руху саме ОСОБА_9 їй було оголошено про підозру, а надані нею як свідком показання не були покладені в основу обвинувального вироку, а лише ті показання, які вона надавала як обвинувачена безпосередньо в судовому засіданні та письмові докази.

Отже, колегія суддів вважає, що порушення вимог п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК у даному конкретному випадку не є істотним, не впливає на правильність установлених судом обставин та не може бути підставою для скасування по суті правильного судового рішення, а наведені захисницею ОСОБА_7 доводи зводяться лише до неправильного тлумачення вимог закону, на які вона посилається в своїй касаційній скарзі.

Також колегія суддів відхиляє доводи сторони захисту про те, що суд визнав ОСОБА_9 винною у порушенні вимог п. 12.3 ПДР України, враховуючи, що апеляційний суд зазначив, що вирок містить лише посилання на висновок судової авто-технічної експертизи від 29 листопада 2018 року № 1218-А, відповідно до якого у разі розвитку механізму ДТП за версією ОСОБА_9 про те, що аварія сталась внаслідок вибігання на проїжджу частину собаки, в діях ОСОБА_9 вбачається невідповідність вимогам п. 12.3 ПДР України, при цьому орган досудового розслідування висунув ОСОБА_9 обвинувачення у порушенні пунктів 1.5., 2.3 (б), 12.1 ПДР України, і саме у цьому обвинуваченні ОСОБА_9 було визнано винною вироком суду.

Верховний Суд погоджується із судами попередніх інстанцій та визнає безпідставними доводи касаційних скарг про відсутність причинно-наслідкового зв`язку між діями ОСОБА_9 та наслідками ДТП, оскільки вони спростовуються дослідженими в суді висновком судової автотехнічної експертизи від 29 личстопада 2018 року №1218-А та висновками судово-медичних експертиз від 25 вересня 2018 року № 1360-2534/18 та від 18 грудня 2018 року № 2629.

Таким чином, суд дотримався вимог статей 10, 22 КПК, створивши необхідні умови для виконання учасниками процесу своїх процесуальних обов`язків і здійснення наданих їм прав. Сторони користувалися рівними правами та свободою у наданні доказів, дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Клопотання всіх учасників процесу розглянуті відповідно до вимог КПК.

Порушень процесуального порядку збирання, наведених у вироку, доказів за матеріалами провадження не встановлено, суд правильно вирішив питання про їх належність та допустимість, тому доводи в цій частині касаційних скарг захисниць колегія суддів вважає безпідставними.

Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що за встановлених фактичних обставин кримінального провадження дії ОСОБА_9 за ч. 2 ст. 286 КК кваліфіковано правильно.

Крім іншого, в касаційній скарзі адвоката ОСОБА_14 висловлена позиція щодо призначеного ОСОБА_9 покарання на підставі статей 75, 76 КК, яке вона уважає необґрунтованим, враховуючи, що іспитовий строк терміном 2 роки є несправедливим, а покладений обов`язок - не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації в умовах воєнного стану є невиправданим. Однак колегія суддів не може погодитися з цим, виходячи з наступного.

Положеннями ч. 2 ст. 50 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно до вимог ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують і обтяжують покарання.

Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання, тощо.

Згідно з ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, катування, передбачене частиною третьою статті 127 цього Кодексу, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

Разом із тим, як уже зазначалось вище, дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання мають межі, визначені змістом статей 409, 414, 438 КПК, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема, коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.

Загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору форми реалізації кримінальної відповідальності. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує урахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Як убачається з оскаржуваних судових рішень, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, указаних вимог дотримався, а в касаційній скарзі захисниці та при касаційному розгляді не наведено, що встановлення засудженій іспитового строку терміном 2 роки з покладенням обов`язку - не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.

Покарання засудженій призначено відповідно до статей 50, 65, 75, 76 КК з урахуванням тяжкості кримінального правопорушення та даних про особу засудженої. Воно є справедливим, необхідним і достатнім для виправлення засудженої та попередження вчинення нею нових злочинів. Підстав уважати таке покарання «явно несправедливим внаслідок суворості» в колегії суддів не має.

Частиною 1 ст. 128 КПК визначено, що особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

Відповідно до ч. 1 ст. 129 КПК, ухвалюючи обвинувальний вирок, постановляючи ухвалу про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.

Згідно з ст. 23 Цивільного кодексу України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

З матеріалів провадження слідує, що районний суд, ухвалюючи обвинувальний вирок щодо ОСОБА_9 , задовольнив цивільний позов потерпілої частково та стягнув з ОСОБА_9 на її користь 50 000 грн на відшкодування моральної шкоди, а також моральну шкоду, спричинену неповнолітній ОСОБА_11 , в сумі 200 000 грн.

Спричинення конкретно у цьому провадженні моральної шкоди потерпілій, а також її неповнолітній доньці діями обвинуваченої ОСОБА_9 доведено матеріалами провадження, а вирішуючи питання щодо розміру її відшкодування, суд належним чином врахував характер та обсяг страждань, які зазнала потерпіла і її неповнолітня донька, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у житті потерпілої, характер немайнових втрат, можливість їх відновлення.

Верховний Суд погоджується з судами попередніх інстанцій, що визначений розмір відшкодування моральної шкоди відповідає вимогам розумності і справедливості, а тому підстав для зменшення стягнення за цивільним позовом потерпілої в суді апеляційної інстанції не було.

З огляду на викладене, Суд уважає, що перегляд кримінального провадження в апеляційному порядку здійснювався відповідно до правил кримінального процесуального закону, постановлена ухвала не суперечить приписам статей 370, 419 КПК, а тому аргументи викладені в касаційних скаргах захисниць не знайшли свого підтвердження.

Порушень норм матеріального чи процесуального права, які би були безумовними підставами для скасування чи зміни судових рішень, як того просять захисники, під час перевірки матеріалів кримінального провадження суд касаційної інстанції не встановив.

Урахувавши наведене, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги задоволенню не підлягають.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд