ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 161/17963/21

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи, наведені в касаційних скаргах, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла таких висновків.

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

У цьому провадженні висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення та кваліфікація дій засудженого в касаційному порядку не оспорюються. Під час розгляду кримінального провадження суд першої інстанції відповідно до вимог ч. 3 ст. 349 КПК України визнав недоцільним дослідження доказів щодо тих обстави, які ніким не оспорюються.

За приписами ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

Як визначено ст. 370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Частиною 2 ст. 420 КПК України регламентовано, що вирок суду апеляційної інстанції повинен відповідати загальним вимогам до вироків. Отже, вирок апеляційного суду має бути законним, обґрунтованим і вмотивованим, як це передбачено ст. 370 КПК України, а його зміст має відповідати вимогам ст. 374 цього Кодексу.

Втім суд апеляційної інстанції під час розгляду кримінального провадження стосовно ОСОБА_7 цих вимог не дотримався.

Так, оцінюючи обґрунтованість доводів касаційних скарг прокурора ОСОБА_8 та потерпілого ОСОБА_6 щодо невмотивованості рішення суду апеляційної інстанції, колегія суддів зазначає таке.

Приписами ч. 2 ст. 50 КК України визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно до вимог ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують і обтяжують покарання.

За змістом ст. 75 КК України рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо призначено покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховано тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, і всі ці дані в сукупності спонукають до висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання. Вирішення цього питання належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням всіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

Разом із тим дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені змістом статей 409, 414, 438 КПК України, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема, коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, доводи в касаційних скаргах прокурора та потерпілого є фактично аналогічними за своїм змістом доводам, викладеним у їхніх апеляційних скаргах. Так, не погоджуючись із вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 січня 2023 року стосовно ОСОБА_7 , прокурор ОСОБА_8 в апеляційній скарзі, зокрема, стверджувала, що місцевий суд формально послався у вироку на врахування під час призначення покарання обвинуваченому тяжкості злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, не надав належної оцінки обставинам і характеру небезпечності вчиненого обвинуваченим кримінального правопорушення, недостатньо врахував, що внаслідок ДТП, яка сталася з вини ОСОБА_7 , постраждало п`ятеро осіб, з яких четверо отримали тяжкі тілесні ушкодження з ознакою небезпеки для життя. Зазначала, що цей суд належним чином не врахував думки потерпілих у частині відшкодування завданої їм шкоди. Наголошувала, що поза увагою суду залишився той факт, що протягом тривалого часу після вчинення злочину - з 01 серпня 2021 року ОСОБА_7 не вжив жодних заходів щодо відшкодування завданих потерпілим збитків, а також сплати витрат на лікування потерпілих, понесених закладом охорони здоров`я. Стверджувала, що застосування до ОСОБА_7 приписів ст. 75 КК України є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.

Крім того, в апеляційній скарзі потерпілий ОСОБА_6 також звертав увагу суду на те, що обвинувачений ОСОБА_7 будь-які відшкодування за спричинену йому шкоду не здійснював. Вважав, що рішення місцевого суду про застосування до обвинуваченого приписів ст. 75 КК України є невмотивованим.

Водночас, з оскарженого судового рішення убачається, що суд першої інстанції призначив ОСОБА_7 основне покарання за ч. 2 ст. 286 КК України у виді позбавлення волі на строк 4 роки та відповідно до положень ст. 75 КК України звільнив його від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки.

За наслідками судового розгляду суд апеляційної інстанції задовольнив частково апеляційні скарги прокурора та потерпілого, скасував вирок місцевого суду в частині призначення додаткового покарання, ухвалив новий вирок, яким ОСОБА_7 призначив додаткове покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами на строк 3 роки, змінив вирок в частині вирішення цивільного позову ОСОБА_6 та збільшив розмір відшкодування ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 моральної шкоди. Крім того, апеляційний суд виклав у новій редакції мотивувальну частину вироку суду першої інстанції щодо вирішення питання про стягнення витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги. В іншій частині вирок місцевого суду залишено без змін.

Так, погоджуючись із висновками суду першої інстанції щодо призначення ОСОБА_7 основного покарання із застосуванням приписів ст. 75 КК України, суд апеляційної інстанції зазначив, що місцевий суд, призначаючи покарання і звільняючи від його відбування на підставі положень ст. 75 КК України, врахував ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_7 кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК України належить до категорії тяжких злочинів; дані про його особу, а саме, те що він раніше не судимий, до кримінальної відповідальності не притягувався (т. ІІ а. п. 37); визнав вину у вчиненні кримінального правопорушення; щиро розкаявся; його поведінка в суді свідчить про щире каяття та усвідомлення незаконності вчинених ним дій; активно сприяв розкриттю кримінального правопорушення; має постійне місце реєстрації та проживання (т. ІІ а. п. 42); одружений; має на утриманні малолітню дитину; непрацевлаштований; вчинив необережне кримінальне правопорушення; думки потерпілих. Також суд зважив на наявність обставин, які пом`якшують покарання, а саме щире каяття обвинуваченого ОСОБА_7 , активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, та відсутність обставин, що обтяжують покарання.

При цьому, обґрунтовуючи своє рішення, суд апеляційної інстанції також зауважив, що ОСОБА_7 не відшкодовував завдану шкоду потерпілим, оскільки після скоєння ДТП він довгий період був на лікуванні та реабілітації, проте на момент вчинення ним кримінального правопорушення мав застраховану цивільно-правову відповідальність, про що свідчить відповідний лист Моторного (транспортного) страхового бюро України (далі - МТСБУ).

Разом з тим колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що щире каяття повинно мати не формальний характер, оскільки воно само собою не є підставою для звільнення від відбування покарання, а лише характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину. Це ставлення виявляється в тому, що винний визнає свою вину, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого (постанова колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 22 березня 2018 року, провадження № 51-2607 км 18, справа № 759/7784/15-к).

Виходячи із системного тлумачення законодавства та із судової практики, щире каяття передбачає, крім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого та готовність нести покарання. Щире каяття - це не формальна вказівка на визнання свої вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями, спрямованими на виправлення зумовленої кримінальним правопорушенням ситуації. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

Про щирість каяття особи свідчить і поведінка засудженого після вчинення злочину. Якщо особа сприяє розкриттю вчиненого нею злочину (викриває співучасників, видає знаряддя та засоби вчинення злочину, видає або допомагає в розшуку майна, здобутого злочинним шляхом, надає інші докази тощо), добровільно відшкодовує завдані збитки або усуває завдану шкоду, такі дії об`єктивно підтверджують щире каяття особи.

Таким чином, можна зробити висновок, що щире каяття - це певний психічний стан особи винного, коли він засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям усіх обставин справи, вчиненням дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину або відшкодуванню заданих збитків чи усуненню заподіяної шкоди.

Внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди виникають цивільні права й обов`язки, пов`язані з її відшкодуванням. Зокрема, потерпілий набуває право отримати відшкодування шкоди, а обов`язок виплатити відповідне відшкодування за Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»(далі - Закон № 1961-ІV) виникає у страховика особи, яка застрахувала цивільну відповідальність (у визначених Законом №1961-IV випадках - МТСБУ), та в особи, яка застрахувала цивільну відповідальність, якщо розмір завданої нею шкоди перевищує розмір страхового відшкодування, зокрема на суму франшизи, чи якщо страховик (МТСБУ) за Законом №1961-IV не має обов`язку здійснити страхове відшкодування (регламентну виплату). Тобто внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди (настання страхового випадку) винуватець ДТП не звільняється від обов`язку відшкодувати завдану шкоду, але цей обов`язок розподіляється між ним і страховиком (МТСБУ).

При цьому необхідно мати на увазі, що страхова сума - це грошова сума, у межах якої (тобто не більше) страховик зобов`язаний здійснити виплату страхового відшкодування відповідно до умов договору страхування (п. 1 ст. 9 Закону № 1961-ІV).

Разом з тим матеріали кримінального провадження не містять відомостей про намагання ОСОБА_7 відшкодувати потерпілому збитки та будь-яким чином виправити наслідки вчиненого, а наданий стороною захисту лист МТСБУ (т. ІІ, а. п. 151) про наявність на момент ДТП у ОСОБА_7 страхового покриття не свідчить про те, що страхова сума покриває всі збитки, завдані кримінальним правопорушенням.

Беручи до уваги вищенаведене, Суд вважає, що висновок судів про можливість застосування інституту звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням є передчасним, а рішення про звільнення засудженого ОСОБА_7 від призначеного покарання на підставі ст. 75 КК України зі встановленням іспитового строку не є достатньо вмотивованим та обґрунтованим.

Враховуючи викладене, касаційні скарги прокурора і потерпілого підлягають частковому задоволенню, а ухвала апеляційного суду - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду апеляційний суд повинен належно оцінити відомості про особу винного, обставини, які впливають на призначення покарання та звільнення від його відбування з випробуванням, і прийняти законне, обґрунтоване й умотивоване рішення, маючи на увазі, що за тих самих даних про особу засудженого та обставин, які пом`якшують покарання, застосування ст. 75 КК України буде порушенням закону України про кримінальну відповідальність.

Отже, касаційні скарги прокурора і потерпілого слід задовольнити частково, вирок апеляційного суду відповідно до пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК України - скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції, який необхідно провести з дотриманням положень матеріального і процесуального закону, перевірити доводи апеляційних скарг та ухвалити законне й обґрунтоване рішення.

Керуючись статтями 376, 438, 441, 442 КПК України, Суд