ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 369/12148/16-ц

ОПИСОВА ЧАСТИНА

У грудні 2016 року прокурор Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства «Київське лісове господарство» (далі - ДП «Київське лісове господарство») звернувся до суду з позовом до Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про визнання незаконними рішень та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння.

Свої вимоги обґрунтував тим, що рішенням Віто-Поштової сільської ради від 30 жовтня 2008 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 та передано йому у власність для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку загальною площею 0,7 га в межах Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.

На підставі цього рішення управлінням земельних ресурсів у Києво-Святошинському районі 25 листопада 2008 року ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 692528 з кадастровим номером 3222481201:01:005:0091.

У подальшому рішенням Віто-Поштової сільської ради від 26 березня 2009 року змінено цільове призначення земельної ділянки - з ведення особистого селянського господарства на будівництво розважального-оздоровчого центру, СТО та мийки, й 18 квітня 2009 року Управлінням земельних ресурсів у Києво-Святошинському районі ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 340758.

09 лютого 2016 року ОСОБА_2 відчужив належну йому земельну ділянку на користь ОСОБА_1 .

Прокурор зазначав, що рішення Віто-Поштової сільської ради від 30 жовтня 2008 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства» та від 26 березня 2009 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки з земель призначення для ведення особистого селянського господарства на землі для будівництва розважального-оздоровчого центру, СТО та мийки» приймалися поза межами компетенції, у зв`язку з чим видача в подальшому державного акта на право власності, зміна цільового призначення земельної ділянки та подальше її відчуження також здійснено з порушенням вимог законодавства.

За інформацією Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства від 19 вересня 2016 року та ДП «Київське лісове господарство» від 15 вересня 2016 року земельна ділянка знаходиться в кварталі лісництва, є лісовим масивом, використовується для ведення лісового господарства та щодо неї не надавалося погодження для вилучення земельної ділянки з постійного користування ДП «Київське лісове господарство».

21 жовтня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру в Києво-Святошинському районі Київської області із заявою про поділ земельної ділянки з кадастровим номером 3222481201:01:005:0091 на дві земельні ділянки площами 0,69 га та 0,01 га. У результаті поділу утворено дві земельні ділянки площами 0,69 га та 0,01 га з кадастровими номерами: 3222481201:01:005:5157 та 3222481201:01:005:5158.

Посилаючись на те, що Віто-Поштова сільська рада не мала повноважень щодо вилучення, надання у власність та зміни цільового користування земельних ділянок державної власності лісогосподарського призначення для нелісогосподарських потреб, прокурор, уточнивши позовні вимоги, просив суд:

- визнати недійсними вказані рішення Віто-Поштової сільської ради від 30 жовтня 2008 року та від 26 березня 2009 року;

- витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки площами 0,69 га та 0,01 га з кадастровими номерами: 3222481201:01:005:5157 та 3222481201:01:005:5158, розташовані у с. Віті-Поштовій Києво-Святошинського району Київської області .

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 29 червня 2017 року, в позові відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції виходив з того, що передана у приватну власність ОСОБА_2 земельна ділянка відноситься до категорії земель лісогосподарського призначення, у встановленому законом порядку не вилучалася у законного користувача - ДП «Київське лісове господарство», цільове призначення землі з лісогосподарського на ведення особистого селянського господарства не змінювалося. Тому оспорювані прокурором рішення прийняті Віто-Поштовою сільською радою із перевищенням повноважень та суперечать вимогам закону, що свідчить про порушення права держави, однак позовні вимоги не підлягають задоволенню з підстав спливу строку позовної давності, оскільки про порушене право Кабінет Міністрів України та ДП «Київське лісове господарство» дізналося у 2008 році.

Постановою Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року за наслідками розгляду касаційної скарги заступника прокурора Київської області рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 29 червня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними рішень Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 30 жовтня 2008 року та від 26 березня 2009 року скасовано та ухвалено нове рішення у цій частині про відмову в позові.

В іншій частині рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 29 червня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині позовних вимог про визнання недійсними рішень Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 30 жовтня 2008 року і від 26 березня 2009 року та відмовляючи у задоволенні цих позовних вимог, касаційний суд виходив з того, що позивач обрав неналежний спосіб захисту, який не відновить порушеного права власності держави на спірні земельні ділянки лісового фонду.

Направляючи справу на новий розгляд касаційний суд виходив з того, що суди дійшли передчасних висновків про пропуск позивачем строку позовної давності, оскільки вони не встановили початку перебігу позовної давності для Кабінету Міністрів України, право якого порушено.

При новому розгляді справи рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що на час прийняття Віто-Поштовою сільською радою оспорюваних рішень вирішення питань у спірних правовідносинах відносились до повноважень місцевих державних адміністрацій, тому інтереси держави в особі Кабінету Міністрів України не порушені.

Постановою Київського апеляційного суду від 06 липня 2021 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду та вважав судове рішення таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Постановою Верховного Суду від 18 травня 2022 року касаційну скаргу Київської обласної прокуратури задоволено частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2021 року в частині позову Першого заступника прокурора Київської області в інтересах ДП «Київське лісове господарство» до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння скасовано, позов в цій частині залишено без розгляду.

Постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2021 року в частині позову Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині позову Першого заступника прокурора Київської області в інтересах ДП «Київське лісове господарство» до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння та залишаючи в цій частині позов без розгляду, касаційний суд виходив з того, що позовні вимоги прокурора в інтересах державного підприємства спрямовані на захист цього підприємства, а не на захист прав або інтересів держави, а тому не підлягають розгляду по суті, оскільки прокурор не має повноважень на ведення справ в частині таких вимог.

Скасовуючи постанову апеляційного суду в частині позову прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та направляючи справу в цій частині на новий апеляційний розгляд, касаційний суд виходив з того, що суди не виконали вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 23 жовтня 2019 року. Так переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що місцевим судом повторно розглянутий спір в частині вимог прокурора про визнання недійсними оспорюваних рішень Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 30 жовтня 2008 року та від 26 березня 2009 року, не врахував неприпустимість розгляду судами одного і того ж спору двічі.

Крім того, апеляційний суд не звернув до уваги, що приймаючи в цій справі постанову від 23 жовтня 2019 року, Верховний Суд погодився з висновками судів щодо порушення прав Кабінету Міністрів України, та, направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, наголошував на необхідності визначення моменту, з якого часу орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, міг дізнатися про порушення прав держави. Проте при новому розгляді справи на порушення вимог статті 417 ЦПК України питання початку перебігу позовної давності для захисту порушеного права держави суди не досліджували, натомість відмовили у задоволені позову у зв`язку із недоведеністю порушення інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України.

Крім того, касаційний суд виходив з того, що, ухвалюючи оскаржуване судове рішення, апеляційний суд не звернув увагу на те, що позов пред`явлено на захист інтересів держави, не врахував, що ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання, суд ототожнив поняття вилучення та надання земельної ділянки лісового фонду певного розміру і, відповідно, компетенції органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо цього, із захистом інтересів держави щодо лісів, які перебувають під особливою охороною держави, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про те, що передачею спірної земельної ділянки у власність фізичної особи не було порушено права держави в особі Кабінету Міністрів України.

Під час нового розгляду Київський апеляційний суд постановою від 28 вересня 2022 рокуапеляційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області залишив без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, а також зазначив, що відповідно до законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин, до повноважень Кабінету Міністрів України не входило розгляд питань про передачу у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею менш як 1 гектар, що перебувають у державній власності. Розгляд питання, пов`язаного із передачею у власність, наданням у постійне користування для нелісогосподарських потреб земель лісогосподарського призначення площею до 1 гектара, що перебувають у державній власності, у межах сіл, селищ, міст районного значення та припинення права користування ними належало до повноважень районних державних адміністрацій. Тому оскільки на час виникнення спірних правовідносин вирішення вказаних питань відносились до повноважень місцевих державних адміністрацій, то інтереси держави в особі Кабінету Міністрів України не порушені, а тому позов не підлягає задоволенню.

Суд апеляційної інстанції посилався на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 24 березня 2021 року в справі № 369/9036/17 (провадження № 61-15511св20).

28 листопада 2022 року Київська обласна прокуратура звернулася засобами поштового зв`язку до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року і постанову Київського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов прокурора в повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суди застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 21 серпня 2019 року в справі № 911/3681/17, від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 15 травня 2018 року в справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року в справі № 469/1203/15-ц, від 28 листопада 2018 року в справі № 504/2864/13; постанові Верховного Суду від 26 липня 2018 року в справі № 926/1111/15 та постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року в справі № 6-140цс14 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також, вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 24 березня 2021 року в справі № 369/9036/17 (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також заявник вказує на порушення судом апеляційної інстанції вимог статті 417 ЦПК України, оскільки не враховано висновки та вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 18 травня 2022 року в цій справі.

Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору.

Зважаючи на приписи статей 152, 153 ЗК України та статей 387, 388 ЦК України, в даному позові в інтересах держави, у якості органу, уповноваженого на здійснення функцій у правовідносинах, пов`язаних із захистом інтересів держави, визначено Кабінет Міністрів України, як орган, який відповідно до частини восьмої статті 122, частини дев`ятої статті 149 ЗК України (зі змінами, внесеними до ЗК України з 15 березня 2012 року) від імені Українського народу з 15 березня 2012 року став єдиним розпорядником земельних ділянок лісогосподарського призначення державної форми власності, і залишався таким суб`єктом на час розгляду даної справи.

На момент виникнення спірних правовідносин уповноваженим органом державної влади дійсно була районна державна адміністрація, однак, на момент звернення прокурором до суду з даним позовом, таким органом вже був Кабінет Міністрів України.

Суди неправильно застосували положення матеріального права, які регулювали повноваження органів державної влади на розпорядження землями лісогосподарського призначення від імені держави, ототожнюючи поняття компетенції органу державної влади на час дії норми закону та права на розпорядження земельними ділянками як на час вчинення зазначених у позові порушень, так і на час звернення прокурором з позовом, чим безпідставно позбавлено державу права на судовий зазист.

Необґрунтованим є посилання судів на рішення Господарського суду Київської області від 27 травня 2008 року у справі № 9/257-08, оскільки цим рішенням припинено право користування ДП «Київське лісове господарство» земельними ділянками лісогосподарського призначення ДП «Київське лісове господарство»: в кварталі 50 виділи 1, 2, 4, 5, 15, 23, що розташовані в межах населеного пункту с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області, проте спірна земельна ділянка із кадастровим номером 3222481201:01:005:0091 розташована у виділі 6 кварталу 50 Васильківського лісництва ДП «Київське лісове господарство», питання щодо вилучення якого господарським судом не розглядалося.

У квітні 2023 року Кабінет Міністрів України в особі представника Фартушної В. Л. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу задовольнити повному обсязі. Також просить розглядати справу за участі представника Кабінету Міністрів України.

Також відзив на касаційну скаргу подав ОСОБА_1 , у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, які ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Верховного Суду від 28 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано із Києво-Святошинського районного суду Київської області цивільну справу № 369/12148/16.

У березні 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 20 вересня 2023 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що рішенням Віто-Поштової сільської ради від 30 жовтня 2008 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 та передано йому у власність для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку загальною площею 0,7 га в межах Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області (т. 1 а. с. 25).

13 жовтня 2008 року ОСОБА_2 сплатив на користь ДП «Київське лісове господарство» 31 606,40 грн на відшкодування збитків за вилучення ділянки державного лісового фонду (т. 1 а. с. 77).

На підставі цього рішення 25 листопада 2008 року Управлінням земельних ресурсів в Києво-Святошинському районі ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 692528 з кадастровим номером 3222481201:01:005:0091, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010832900553 (т. 1 а. с. 27).

Рішенням Віто-Поштової сільської ради від 26 березня 2009 року змінено цільове призначення земельної ділянки - з ведення особистого селянського господарства на будівництво розважально-оздоровчого центру, СТО та мийки (т. 1 а. с. 26).

18 квітня 2009 року ОСОБА_2 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 340758, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010991300893 (т. 1 а. с. 29).

09 лютого 2016 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_2 відчужив належну йому земельну ділянку на користь ОСОБА_1 . Рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Васильківського районного нотаріального округу Семенець О. А. від 09 лютого 2016 року з індексним номером 28153579 зареєстровано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222481201:01:005:0091.

21 жовтня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області із заявою про поділ земельної ділянки з кадастровим номером 3222481201:01:005:0091 на дві земельні ділянки площами 0,69 га та 0,01 га. У результаті поділу утворено дві земельні ділянки площами 0,69 га та 0,01 га з кадастровими номерами: 3222481201:01:005:5157 та 3222481201:01:005:5158.

Відповідно до інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 26 серпня 2016 року та матеріалів лісовпорядкування 2003 та 2014 років Васильківського лісництва ДП «Київліс» вказана земельна ділянка розташована у виділі 6 (17) кварталу 50 Васильківського лісництва і є земельною ділянкою лісового фонду, покрита лісовою рослинністю.

Рішенням Господарського суду Київської області від 27 травня 2008 року, яке набрало законної сили у справі № 9/257-08, за позовом Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області до Києво-Святошинської районної державної адміністрації, ДП «Київське лісове господарство» про припинення права користування земельними ділянками припинено право користування ДП «Київське лісове господарство» земельними ділянками лісогосподарського призначення, у тому числі квартал 50 виділ 2 площею 0,98 га, квартал 50 виділ 2 площею 0,98 га, квартал 50 виділ 2 площею 0,98 га, які знаходяться у межах населеного пункту Віта-Поштова Києво-Святошинського району Київської області.

Вказаним рішенням установлено, що ДП «Київське лісове господарство» надало згоду Віто-Поштовій сільській раді на передачу та використання для потреб перспективного розвитку села до земель запасу Віто-Поштової сільської ради вищевказані земельні ділянки лісового фонду Васильківського лісництва.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзивах на касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

23 жовтня 2019 року Верховний Суд у цій справі прийняв постанову, якою, за наслідками розгляду касаційної скарги заступника прокурора Київської області, скасував рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 29 червня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними рішень Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 30 жовтня 2008 року та від 26 березня 2009 року й ухвалив у цій частині нове рішення про відмову в позові, а в іншій частині скасував і передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Приймаючи в цій справі постанову від 23 жовтня 2019 року, Верховний Суд погодився з висновками судів щодо порушення прав Кабінету Міністрів України, та, направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, наголошував на необхідності визначення моменту, з якого орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, міг дізнатися про порушення прав держави.

Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України).

Проте при новому розгляді справи в порушення вимог статті 417 ЦПК України питання початку перебігу позовної давності для захисту порушеного права держави судом першої інстанції не досліджувалось, натомість відмовлено у задоволенні позову у зв`язку із недоведеністю порушення інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України. На зазначене також не звернув увагу й суд апеляційної інстанції, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін.

Під час нового перегляду судових рішень в касаційній інстанції Верховний Суд постановою від 18 травня 2022 року констатував невиконання судами вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 23 жовтня 2019 року, та дійшов висновку, зокрема, про скасування постанови Київського апеляційного суду від 06 липня 2021 року в частині позову Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України і направлення в цій частині справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Направляючи справу на новий апеляційний розгляд, касаційний суд знову звертав увагу апеляційного суду про порушення прав Кабінету Міністрів України, та просив врахувати, що позов пред`явлено на захист інтересів держави і, що ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Однак при новому розгляді справи апеляційний суд в порушення вимог статті 417 ЦПК України не виконав вказівки Верховного Суду та дійшов висновку про відмову у задоволенні позову прокурора у зв`язку із недоведеністю порушення інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України.

Вказані обставини свідчать про те, що постанова апеляційного суду ухвалена з порушенням норм процесуального права, а тому підлягає скасуванню.

Щодо обґрунтованості позовних вимог

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Пред`являючи позов у цій справі в інтересах держави, прокурор посилався на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної власності, яка належала до лісового фонду, зокрема, фізичною особою - відповідачем, що, на переконання позивача, є підставою для витребування цієї земельної ділянки на користь держави.

За змістом статей 13, 19 Конституції України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом статей 317, 319, 321 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів, регулюються Земельним кодексом України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України).

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення (стаття 19 ЗК України).

Відповідно до положень статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання у власність або користування.

У статті 7 ЛК України закріплено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов до висновку, про те, що інтереси держави в особі Кабінету Міністрів України не порушені.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з таких підстав.

Відповідно до статті 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону (частини перша, друга статті 84 ЗК України - тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Згідно з частиною другою статті 1 ЛК України (тут і далі - у редакції на момент виникнення спірних правовідносин) ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені статтею 27 ЛК України.

Статтею 13 ЗК України передбачено, що саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

У статті 57 ЛК України визначено вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, відповідно до частини першої якої зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України.

Аналогічне положення міститься у статті 20 ЗК України.

Порядок вилучення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК України, якою встановлено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

У частині п`ятій статті 149 ЗК України встановлено, що районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності (крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті), які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі, інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції тощо) з урахуванням вимог частини восьмої цієї статті.

Відповідно до частини дев`ятої статті 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема ліси для нелісогосподарських потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

У справі, яка є предметом касаційного перегляду, встановлено, що відповідно до інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 26 серпня 2016 року та матеріалів лісовпорядкування 2003 року Васильківського лісництва Виробничої частини ДЛГО «Київліс» земельна ділянка із кадастровим номером 3222481201:01:005:0091 розташована у виділі 6 кварталу 50 Васильківського лісництва, а за даними лісовпорядкування 2014 року Васильківського лісництва ДП «Київський лісгосп» - у виділі 17 кварталу 50 Васильківського лісництва, є земельною ділянкою лісового фонду, покрита лісовою рослинністю. Тобто, спірна земельна ділянка виділ 6 становить частину 50 кварталу Васильківського лісництва ДП «Київліс» та виділена відповідачу рішенням Віто-Поштової сільської ради у 2008 році.

Отже, спірна земельна ділянка відноситься до земель лісового фонду.

Пред`являючи позовні вимоги, прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка перейшла у власність фізичної особи на підставі рішень сільської ради, яка не мала повноважень щодо вилучення, надання у власність та зміни цільового користування земельних ділянок державної власності лісогосподарського призначення для нелісогосподарських потреб.

Лісова ділянка - це ділянка лісового фонду України з визначеними межами, виділена відповідно до цього Кодексу для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів без вилучення її у землекористувача або власника землі.

Ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) зазначено, що ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

На необхідність належного захисту та відтворення лісів, забезпечення прав громадян на безпечне довкілля звертав увагу Президент України в Указі «Про деякі заходи щодо збереження та відтворення лісів» № 228/2021 від 07 червня 2021 року.

Саме лише припинення права користування державного підприємства земельною ділянкою лісового фонду, не є підставою для автоматичної зміни цільового призначення такої земельної ділянки та припинення права власності на ліси.

Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, апеляційний суд не звернув увагу на те, що позов пред`явлено на захист інтересів держави, не врахував, що ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання, суд ототожнив поняття вилучення та надання земельної ділянки лісового фонду певного розміру і, відповідно, компетенції органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо цього, із захистом інтересів держави щодо лісів, які перебувають під особливою охороною держави, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про те, що передачею спірної земельної ділянки у власність фізичної особи не було порушено права держави в особі Кабінету Міністрів України.

Відповідно до статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо воно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно не з їхньої волі.

Оскільки спірна земельна ділянка відноситься до земель лісового фонду, та вибула з володіння держави, без її волі, то позовні вимоги прокурора про витребування цієї земельної ділянки на користь держави є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Щодо пропорційності втручання у мирне володіння майном

У спорах щодо земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршені екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема, без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель лісового фонду з державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Колегія суддів звісно враховує, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте ці положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (зокрема рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, заява № 19336/04, § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтується таке втручання на національному законі, чи переслідує легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, а наслідки його застосування мають бути передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (зокрема рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04).

У зв`язку із зазначеним право держави витребувати земельну ділянку, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її набуття фізичною особою, передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони земель і регламентування підстав для витребування майна є доступними, чіткими та передбачуваними.

Витребування спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення, що протиправно відчужена фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням цього майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим правовим режимом відповідної земельної ділянки.

Суспільний інтерес у контролі за використанням земельних ділянок лісового фонду у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_1 у збереженні володіння земельною ділянкою. Земельна ділянка лісового фонду має використовуватися як власність Українського народу для суспільних потреб за цільовим призначенням, виконувати свої важливі функції.

У зв`язку з зазначеним, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про задоволення позовних вимог та витребування спірної земельної ділянки, на якій зростають ліси, на користь держави в особі Кабінету Міністрів України.

Колегія суддів звертає увагу, що в силу характерних особливостей земельної ділянки лісового фонду ОСОБА_1 при її придбанні не міг не розуміти, що ця земельна ділянка не призначена для будівництва розважально-оздоровчого центру, СТО та мийки, а становить лісовий фонд України, який має використовуватися в цілях, пов`язаних з веденням лісового господарства.

ОСОБА_1 не позбавлений можливості заявити до власника земельної ділянки (держави) позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження витребуваних земельних ділянок, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельних ділянок, які не можуть бути відокремлені без завдання їм шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки.

Вказаний висновок узгоджується із висновками Верховного Суду у подібних правовідносинах, висловленими у постановах від 12 січня 2022 року у справі № 369/4161/17 (провадження № 61-11700св20) та від 28 вересня 2022 року в справі № 369/6522/17 (провадження № 61-7581св22).

Також доцільно зазначити, що ОСОБА_1 має право на відшкодування завданих збитків за рахунок продавця земельної ділянки на умовах, визначених у статті 661 ЦК України.

Щодо строків застосування позовної давності слід зазначити наступне

У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 цього Кодексу).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).

Під час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_1 заявив клопотання про застосування строків позовної давності.

Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

У разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65, 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17.

Закон пов`язує початок перебігу позовної давності не з моментом поінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з моментом коли саме уповноваженому органу, право якого порушено внаслідок прийнятого незаконного рішення, стало відомо про таке порушення.

Колегія суддів враховує те, що Кабінет Міністрів України не був учасником спірних правовідносин щодо вилучення у держави та передачі у комунальну, а потім й у приватну власність земель лісогосподарського призначення. Матеріали справи не містять інформації, що Віто-Поштова сільська рада Києво-Святошинського району Київської області доводила до відома Кабінету Міністрів України інформацію про прийняття спірних рішень, передачу спірної земельної ділянки у приватну власність.

Встановлено, що 12 грудня 2016 року прокуратура Київської області надіслала Кабінету Міністрів України лист, у якому повідомила, що прокуратурою підготовлено позов, який буде пред`явлено в інтересах Кабінету Міністрів України до Києво-Святошинського районного суду Київської області. Проте із часу повідомлення Кабінет Міністрів України із самостійним позовом до суду не звернувся (т. 1 а. с. 33).

У зв`язку із зазначеним колегія суддів дійшла висновку про те, що Кабінету Міністрів України стало відомо про передачу у власність земельної ділянки лісогосподарського призначення з моменту пред`явлення позову прокурором у грудні 2016 року.

Інших доказів, які б свідчили про те, що Кабінет Міністрів України мав можливість довідатися про порушення свого права раніше, відповідачами суду не надано.

Прокурор посилався на те, що про порушення інтересів держави йому стало відомо у 2016 році.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що строк позовної давності не пропущено та наявні правові підстави для задоволення позовних вимог про витребування майна.

Щодо позовної давності колегія суддів враховує висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 28 вересня 2022 року в справі № 369/6522/17 (провадження 61-7581св22), від 26 квітня 2022 року в справі № 372/453/19 (провадження № 61-6762св21), від 12 січня 2022 року в справі № 369/4161/17 (провадження № 61-11700св20), від 31 травня 2023 року в справі № 369/12149/16 (провадження № 61-13356св22) в аналогічних правовідносинах.

Враховуючи вказані вище висновки Верховного Суду в аналогічних справах, тривалість розгляду цієї справи та невиконання судами вказівок Верховного Суду, викладених у постановах від 23 жовтня 2019 року та від 18 травня 2022 року у цій справі, а також те, що матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про те, що Кабінет Міністрів України мав можливість довідатися про порушення свого права раніше, колегія суддів вважає, що за обставинами цієї справи в цьому конкретному випадку скасування рішень суддів першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового про задоволення позовних вимог не буде порушенням норм статті 400 ЦПК України.

Щодо посилання апеляційного суду на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 24 березня 2021 року в справі № 369/9036/17 колегія суддів виходить з наступного.

Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, Верховний Суд у справі № 369/9036/17 виходив із того, що позови були подані прокурором в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, який на момент виникнення спірних правовідносин не мав повноважень вирішувати питання у спірних правовідносинах, оскільки на час прийняття Віта-Поштовою сільською радою оскаржуваного рішення від 18 грудня 2008 року відповідно вирішення питань у спірних правовідносинах належало до повноважень місцевих державних адміністрацій, тому інтереси держави в особі Кабінету Міністрів України не порушені.

Зокрема, у зазначеній справі йшлося про те, що відповідно до частини дев`ятої статті 149 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою-восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу, а площа спірних земельних ділянок не перевищувала 1 га.

Водночас відповідно до змісту позовної заяви у цій справі та доданих до неї доказів, зокрема проекту організації та розвитку лісового господарства Державного лісогосподарського об`єднання «Київліс» 2004 року йшлося про те, що спірна земельна ділянка перебуває у кварталі 50, який розташований в межах населеного пункту с. Віта-Поштова, загальною площею 9,2 га. Тобто спірна земельна ділянка по суті є складовою земельної ділянки (масиву) площею, яка перевищує 1 га.

З урахуванням наведеного висновки у справі № 369/9036/17, на які посилається апеляційний суд, не підлягають застосуванню до правовідносин, що виникли у цій справі.

Аналогічні висновки містяться у постанові верховного Суду від 31 травня 2023 року в справі № 369/12149/16 (провадження № 61-13356св22), від 28 вересня 2022 року в справі № 369/6522/17 (провадження № 61-7581св22).

Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 зазначила, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію суду касаційної інстанції.

Таким чином, доводи касаційної скарги є обґрунтованими та знайшли своє підтвердження.

Щодо клопотання Київської обласної прокуратури та Кабінету Міністрів України, про участь у судовому засіданні

Від Київської обласної прокуратури та від Кабінету Міністрів України надійшли клопотання про участь у судовому засіданні прокурора Офісу Генерального прокурора та представника Кабінету Міністрів України.

Європейський суд з прав людини вказав, що процедура допуску скарг до розгляду та провадження виключно з питань права, на відміну від того, що стосується питань фактів, може відповідати вимогам статті 6 Конвенції, навіть якщо скаржнику не була надана можливість бути особисто заслуханим апеляційним чи касаційним судом, за умови, якщо відкрите судове засідання проводилось у суді першої інстанції і якщо суди вищої інстанції не мали встановлювати факти справи, а тільки тлумачити відповідні юридичні норми (ZHUK v. UKRAINE, № 45783/05, § 32, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Згідно статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішує Верховний Суд з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

Оскільки суд касаційної інстанції не приймав рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень у справі і такої необхідності колегія суддів не вбачає, тому підстави для задоволення клопотань відсутні.

Відповідно до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Перевіривши в межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу Київської обласної прокуратури задовольнити, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року в частині позову Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Щодо вирішення питання розподілу судових витрат

Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача (пункт 1 частини другої вказаної статті), у разі відмови в позові - на позивача (пункт 2 частини другої вказаної статті).

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги та задоволення позовних вимог прокурора в частині витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, то судові витрати у вигляді судового збору за подання позовної заяви, апеляційних та касаційних скарг у розмірі 92 372,27 грн підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь прокуратури Київської області.

Керуючись статтями 141, 400, 402, 406, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду