ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 399/819/20

У касаційній скарзі захисник висловлює доводи щодо оскарження фактичних обставин справи та надання власної оцінки доказам, які, виходячи з вимог ст.ст. 433, 438 КПК України, не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.

Натомість, зазначені обставини ретельно перевірив суд апеляційної інстанції, в тому числі, шляхом проведення судового слідства й дослідження матеріалів кримінального провадження.

Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК України; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України; вмотивованим є рішення, в якому наведено належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Оскаржуваний вирок апеляційного суду відповідає наведеним вимогам закону.

Під час перегляду судового рішення судом касаційної інстанції у межах передбачених законом повноважень не встановлено обставин, які би ставили під сумнів законність і обґрунтованість висновків суду апеляційної інстанцій про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, за який його засуджено. Ці висновки підтверджуються зібраними у кримінальному провадженні й безпосередньо дослідженими в судовому засіданні доказами.

Статтею 94 КПК України передбачено, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Відповідно до ст. 89 КПК України суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті при ухваленні судового рішення.

З матеріалів провадження встановлено, що суд належним чином вирішив питання допустимості всіх доказів у провадженні. Дотримуючись положень ст. 94 КПК України, суд оцінив усі докази в їх сукупності, детально виклав їх у вироку, встановив, що вони є взаємоузгодженими, належними та допустимими, доповнюють один одного і дійшов обґрунтованого переконання про те, що вина ОСОБА_7 доведена поза розумним сумнівом.

У поданій касаційній скарзі сторона захисту не заперечує факту заподіяння ОСОБА_7 тілесного ушкодження потерпілому ОСОБА_8 , однак вважає, що суд апеляційної інстанції дав неправильну юридичну оцінку діям засудженого, оскільки останній, за його твердженням, діяв з неконкретизованим умислом та не мав умислу на вбивство потерпілого, а тому такі дії підзахисного необхідно кваліфікувати за ч. 2 ст. 125 КК України.

Проте, колегія суддів відхиляє ці доводи сторони захисту з огляду на таке.

Під час кваліфікації злочинів проти життя і здоров`я особи питання про наявність чи відсутність умислу на вбивство необхідно вирішувати з огляду на сукупність усіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного й потерпілого, що передувала події, їхні стосунки. Визначальним при цьому є суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.

Залежно від характеру передбачення суспільно небезпечних наслідків виділяють умисел конкретизований і неконкретизований. Конкретизований умисел - це умисел, за якого особа передбачає конкретний характер суспільно небезпечних наслідків свого діяння, а неконкретизований - за якого особа передбачає можливість настання альтернативних суспільно небезпечних наслідків. Дії винуватого кваліфікуються як замах лише за наявності конкретизованого (визначеного) умислу.

Окрім того, колегія суддів звертає увагу на те, що замахом закон визнає діяння, безпосередньо спрямоване на вчинення злочину. Мета досягнення суспільно небезпечного результату - конструктивний елемент попередньої злочинної діяльності, в тому числі й замаху. Таким чином, наслідки, які не настали, інкримінуються особі у тому разі, якщо їх було включено в мету його діяння, і досягнення такої мети було б неможливе без зазначених наслідків. Якщо ж особа не мала наміру досягти певних наслідків, то вона не могла і вчинити замах на їх досягнення. На цих позиціях стоїть і судова практика.

Відповідно до ч. 1 ст. 15, ч. 2 ст. 24 КК України замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом (коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання) дій (бездіяльності), безпосередньо спрямованих на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово звертав увагу на те, що замах, безпосередньо спрямований на вчинення злочину, є його стадією та становить кінцеве діяння щодо реалізації умислу, рішення й наміру вчинити злочин, а тому він є актом, який виконується виключно з прямим умислом, за наявності цілі досягнення суспільно - небезпечного результату.

Про наявність прямого умислу можуть свідчити конкретні діяння винної особи, які завідомо для нього мали потягти за собою смерть потерпілого і не призвели до бажаного наслідку лише в силу обставин, які не залежали від його волі.

Суд апеляційної інстанції при оцінці діянь засудженого (з`ясуванні змісту і спрямованості умислу) правильно врахував характер, рішучість і динамічність дій, вчинених засудженим, їх раптовість, знаряддя злочину, механізм нанесення удару та його спрямованість.

Так, апеляційний суд урахував показання потерпілого, який стверджував, що ОСОБА_7 раптово схопив його лівою рукою за шию, а правою наніс удар в шию колючим предметом. Після цього потерпілому вдалося вивернутися та побігти до батьків, де йому надали першу медичну допомогу, після чого він пішов у лікарню, в якій йому наклали шви на рану.

Свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 підтвердили ці показання щодо того, що потерпілий прийшов до них з раною на шиї, із якої текла кров, повідомив, що тілесне ушкодження йому наніс ОСОБА_7 ножем, однак він втік від останнього. Також свідки пояснили, що обробили рану і пішли до лікарні, де потерпілому наклали шви і лікар пояснив, що сонна артерія знаходиться за 2-3 мм до лінії порізу.

Лікар-хірург КНП «Онуфріївська ЦРЛ» ОСОБА_11 пояснив, що до лікарні звернувся ОСОБА_8 із різаною раною на шиї та повідомив, що знайомий наніс йому удар ножем у шию. У потерпілого була значна кровотеча, оскільки різана рана в область шиї завжди викликає сильну кровотечу. Рана була глибока, з рівними краями, що свідчить про її заподіяння ріжучим предметом. Небезпека поранення була в тому, що воно знаходилося на відстані 8 мм від сонної артерії, пошкодження якої привело б до смерті потерпілого у короткий проміжок часу і ускладнило надання йому допомоги.

Згідно висновку судово-медичної експертизи у потерпілого ОСОБА_8 на момент звернення за медичною допомогою була наявна різана рана лівої бокової поверхні шиї, що виникла від дії ріжучого предмета, яким могло бути лезо ножа. Допитаний у суді апеляційної інстанції експерт ОСОБА_12 підтвердив свій висновок та уточнив, що рана була розташована на відстані 8 мм від лівої сонної артерії. Ці висновки також підтверджуються висновками судово-медичної експертизи, проведеної на підставі ухвали апеляційного суду, де чітко встановлена відстань від рани до сонної артерії на шиї потерпілого.

Таким чином, апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду, що всі докази у даному провадженні є належними, допустимими та достовірними, взаємоузгоджуються між собою та з іншими доказами по справі. При цьому апеляційний суд дійшов висновку, що вони підтверджують вину обвинуваченого ОСОБА_7 у скоєнні закінченого замаху на вбивство потерпілого ОСОБА_8 , оскільки здійснюючи удар ножем у життєво важливий орган, обвинувачений діяв з прямим умислом на заподіяння смерті потерпілому, усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачав їх наслідки у виді смерті потерпілого і бажав їх настання, проте його дії не призвели до заподіяння смерті завдяки тому, що ОСОБА_8 втік.

Обґрунтовуючи свою позицію, апеляційний суд зазначив, що про наявність умислу на вбивство потерпілого свідчать дії обвинуваченого, який спровокував конфліктну ситуацію, виражався нецензурною лайкою на адресу потерпілого. Суд дійшов переконливого висновку, що ОСОБА_7 усвідомлював, що він умисно завдає удару зі значною силою в життєво важливий орган потерпілого - шию, гострим предметом, який має ріжучу поверхню, з обох боків шиї проходять сонні артерії, куди й був спрямований удар. Останньому було відомо, що ніж, навіть з невеликим лезом, має колюче-ріжучі властивості і в результаті завдання ним удару по відкритій частині тіла людини - шиї, спричинить проникаюче поранення. А завдання удару в сонну артерію призведе до її пошкодження та смерті потерпілого, оскільки останній за декілька хвилин стече кров`ю.

Отже, апеляційний суд переконливо довів, що ОСОБА_7 усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачав його суспільно небезпечні наслідки та бажав їх настання, що підтверджується тим, що він навіть не намагався надати будь-якої допомоги потерпілому.

Таким чином, суд дійшов правильного висновку, що обвинувачений вчинив усі дії, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від його волі, тому що потерпілий після удару вивернувся з-під руки обвинуваченого, схопившись за шию, та побіг з місця події і йому була надана невідкладна медична допомога.

Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, вважає їх правильними. Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність і умотивованість цих висновків, касаційна скарга захисника не містить.

Той факт, що в результаті злочинних дій засудженого потерпілому ОСОБА_8 були заподіяні легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров`я, а також розбіжності у показаннях свідків щодо інтенсивності кровотечі та розмірів рани, за обставин цього кримінального провадження не спростовує того, що ОСОБА_7 діяв з прямим умислом на заподіяння смерті потерпілому, а є результатом не доведення його злочинного умислу до кінця.

У підсумку колегія суддів зазначає, що частина 2 ст. 17 КПК України передбачає, що винуватість особи має бути доведена поза розумним сумнівом. На переконання колегії суддів, у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_7 цей стандарт доведення винуватості цілком дотримано. Адже за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що були дослідженні в суді апеляційної інстанції, можливо дійти висновку про те, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

Зазначене у вироку формулювання обвинувачення, визнане апеляційним судом доведеним, відповідає диспозиції норми кримінального закону, якою встановлено кримінальну відповідальність за вчинені засудженим дії, які суд правильно кваліфікував за п. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України.

Покарання ОСОБА_7 призначено із дотриманням вимог ст.ст. 50, 65 КК України, враховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке є особливо тяжким, особу обвинуваченого, який є особою з інвалідністю 3 групи, не одружений, не працює, в силу ст. 89 цього Кодексу не має судимостей, за місцем проживання характеризується негативно, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває. Обставин, що пом`якшують покарання, судом не встановлено. Обставиною, що обтяжує покарання, суди визнали вчинення кримінального правопорушення у стані алкогольного сп`яніння. Враховуючи усі наведені обставини та дані про особу винного, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення мінімального покарання, передбаченого санкцією статті, за якою його засуджено. Підстав для застосування ст.ст. 69, 75 КК України суд не вбачав.

Суд касаційної інстанції погоджується із таким висновком та вважає, що призначене покарання є необхідним і достатнім для виправлення винного і попередження вчинення нових злочинів.

Матеріали провадження не містять даних про порушення вимог кримінального процесуального чи неправильне застосування кримінального законів, які були б безумовними підставами для зміни чи скасування судового рішення, а тому підстав для задоволення касаційної скарги захисника немає.

Урахувавши наведене, Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. У зв`язку із цим та керуючись статтями 434, 436 КПК України, колегія суддів вважає за необхідне залишити судове рішення без зміни.

З цих підстав суд ухвалив:

Вирок Кропивницького апеляційного суду від 30 березня 2023 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.