ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 495/10988/17

Описова частина

У грудні 2017 року перший заступник керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області (далі - Білгород-Дністровська місцева прокуратура) звернувся до суду із позовом до Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області (далі - Затоківська селищна рада), ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , виконавчий комітет Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, про визнання незаконним рішення сільської ради, визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку.

Позовна заява мотивована тим, що між Затоківською селищною радою та Департаментом державної автомобільної інспекції МВС України 12 жовтня 2005 року укладено договір оренди терміном на 25 років земельної ділянки площею 1,5244 га для розміщення готельного комплексу « ІНФОРМАЦІЯ_1 », розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . На підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок 23 грудня 2014 року проведено державну реєстрацію земельної ділянки площею 0,0919 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 (кадастровий номер 5110300000:02:012:0168), із земель, раніше наданих у користування Департаменту державної автомобільної інспекції МВС України.

Рішенням Затоківської селищної ради від 29 грудня 2014 року № 2692 земельну ділянку площею 0,0919 га на АДРЕСА_2 , кадастровий номер 5110300000:02:012:0168, передано у власність ОСОБА_1 для індивідуального дачного будівництва. Надалі державним реєстратором реєстраційної служби Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції в Одеській області згідно з рішенням від 23 січня 2015 року № 18825457 зареєстровано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 0,0919 га на АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право власності від 23 січня 2015 року № 32625794.

Прокурор зазначив, що розпорядження земельною ділянкою здійснено з порушенням законодавства, оскільки: земельну ділянку у порушення статей 79-1, 118 ЗК України передано без розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність; відведення земельної ділянки у власність для індивідуального дачного будівництва здійснено з порушенням Генерального плану смт Затока та за відсутності детального плану території. Порушення інтересів територіальної громади смт Затока полягають у незаконному набутті ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку комунальної власності площею 0,0919 га. Чинним законодавством України не визначено суб`єкта контролю за законністю прийняття органом місцевого самоврядування рішень щодо відведення земельних ділянок з відповідними повноваженнями на звернення до суду з позовами. У зв`язку з чим прокурор самостійно виступає як позивач у цій справі.

На підставі наведеного перший заступник керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури просив суд:

визнати незаконним рішення Затоківської селищної ради від 29 грудня 2014 року № 2692 «Про передачу ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 0,0919 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0168, для індивідуального дачного будівництва, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 ;

визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 23 січня 2015 року № 32625794 щодо земельної ділянки площею 0,0919 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0168, для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 24 вересня 2020 року в задоволенні позову першого заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що посилання на необхідність виготовлення та надання на погодження відповідного проекту землеустрою земельної ділянки є безпідставним. Спірна земельна ділянка, кадастровий номер 5110300000:02:012:0168, для індивідуального дачного будівництва була зареєстрована у Державному земельному кадастрі із визначенням кадастрового номера, категорії земельної ділянки та виду використання в межах зазначеної категорії. Державна реєстрація спірної земельної ділянки проведена державним реєстратором на підставі прийнятого ним самостійного рішення. Визначення виду використання спірної земельної ділянки «для індивідуального дачного будівництва» та внесення зазначених відомостей до Державного земельного кадастру є офіційними та обов`язковими для використання у відносинах, пов`язаних із відчуженням, передачею земельної ділянки. Тому Затоківська селищна рада при прийнятті рішення про передачу спірної земельної ділянки із визначеним кадастровим номером, цільовим призначенням земельної ділянки та видом її використання не порушила вимог законодавства в частині надання її у власність фізичній особі в межах безоплатної приватизації, визначеної статтею 121 ЗК України.

Цільове призначення спірної земельної ділянки, кадастровий номер 5110300000:02:012:0168, яка передана у власність ОСОБА_1 і зареєстрована за нею на праві власності, Е07-«Землі рекреаційного призначення» (вид використання: Е07-03 - для індивідуального дачного будівництва). Зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель (за винятком земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) здійснюється її власником самостійно. Зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель не є зміною її цільового призначення, а отже, не потребує проходження процедур, які відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення (розробки проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, його затвердження тощо).

Суд вважав спростованими посилання позивача на те, що відведення спірної земельної ділянки відбулося в порушення Генерального плану смт Затока та за відсутності детального плану території, що мало місце нераціональне використання спірної земельної ділянки із завданням економічних збитків територіальній громаді. Суд вважав недоведеним те, яким саме чином у розумінні практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) позбавлення відповідачки ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку сприятиме задоволенню суспільного інтересу, та звернув увагу на необхідність дотримання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном.

Рішення місцевого суду оскаржено в апеляційному порядку заступником керівника Одеської обласної прокуратури.

Постановою Одеського апеляційного суду від 06 жовтня 2022 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції при розгляді справи не допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права. Місцевим судом всебічно та повно з`ясовано обставини, які мають значення для справи, у судовому засіданні досліджено усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості та надано їм правильну оцінку.

Під час вирішення справи суд першої інстанції суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги прокуроразадоволенню не підлягають.

У цій справі встановлено, що зміна цільового призначення землі не відбулася, змінився вид використання землі в межах однієї категорії землі (землі рекреаційного призначення), що не призвело до зміни цільового призначення земельної ділянки та, відповідно, не вимагало розробки проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та його затвердження.

Затоківська селищна рада як власник земельної ділянки, кадастровий номер 5110300000:02:012:0168, мала право визначати вид її використання в межах категорії землі рекреаційного призначення. На підставі технічної документації щодо поділу земельна ділянка, кадастровий номер 5110300000:02:012:0168, була сформована з присвоєнням кадастрового номеру та зареєстрована в Державному земельному кадастрі. Лише потому ця сформована та зареєстрована земельна ділянка була передана ОСОБА_1 у власність. Генеральним планом смт Затока (зі змінами від 16 березня 2015 року) спірна земельна ділянка віднесена до земель рекреаційного призначення об`єктів стаціонарної рекреації, дачного будівництва.

Отже, прийняття Затоківською селищною радою рішення від 29 грудня 2014 року № 2692, яким передано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку, кадастровий номер 5110300000:02:012:0168, для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_2 , відповідало як документації із землеустрою, так і містобудівній документації.

Разом із тим апеляційний суд вказав про те, що вимоги про визнання незаконним рішення ради та визнання недійсним свідоцтва про право власності на спірну земельну ділянку не відповідають належному способу захисту.

Ураховуючи викладене, заявлені в цій справі прокурором позовні вимоги про визнання незаконним рішення Затоківської селищної ради від 29 грудня 2014 року № 2692 «Про передачу ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 0,0919 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0168, для індивідуального дачного будівництва, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 »; визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 23 січня 2015 року № 32625794 щодо земельної ділянки площею 0,0919 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0168, не відповідають належному способу захисту.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Такий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18.

У січні 2023 року заступник керівника Одеської обласної прокуратури подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 24 вересня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 06 жовтня 2022 року, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу мотивовано тим, що місцевий та апеляційний суди повно і всебічно не з`ясували обставини справи.

Рішення у справі ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц, постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 381/3165/17 та постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 366/2648/16-ц, від 17 червня 2020 року у справі № 395/746/17, від 07 квітня 2021 року у справі № 912/2518/19, від 10 листопада 2021 року у справі № 495/10983/17 та від 08 грудня 2021 року у справі № 495/1494/18 (пункт 1 частини другої стаття 389 ЦПК України).

Недотримання встановленого порядку набуття права власності на земельну ділянку є порушенням чинного земельного законодавства.

Спірна земельна ділянка є новою земельною ділянкою, сформованою шляхом поділу, що потребувало виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Разом із тим апеляційним судом не перевірено правомірність надання у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки та не вирішено питання про витребування, дослідження й оцінку Генерального плану смт Затока та технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Апеляційний суд не взяв до уваги, що прокурор звернувся до суду з позовом як самостійний позивач, але він не є власником землі, а тому помилково застосовано до спірних правовідносин положення статей 387, 388 ЦК України.

Провадження у суді касаційної інстанції

17 січня 2023 року ухвалою Верховного Суду поновлено заступнику керівника Одеської обласної прокуратури строк на касаційне оскарження рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області 24 вересня 2020 року та постанови Одеського апеляційного суду від 06 жовтня 2022 року, відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.

10 травня 2023 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

30 травня 2023 року, у зв`язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Воробйової І. А., на підставі службових записок секретаря Першої судової палати Луспеника Д. Д. у касаційному провадженні № 61-376св23 здійснено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями. Суддею-доповідачем у зазначеній справі визначено Сердюка В. В., суддями, які входять до складу колегії, визначено: Фаловську І. М. , Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. та ОСОБА_5

19 січня 2024 року, у зв`язку зі звільненням у відставку судді Верховного Суду ОСОБА_5 , у касаційному провадженні № 61-376св23 здійснено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями. Суддею-доповідачем у зазначеній справі визначено Сердюка В. В., суддями, які входять до складу колегії, визначено: Фаловську І. М., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Олійник А. С.

Представник ОСОБА_3 ОСОБА_6 у відзиві на касаційну скаргу вказує на правильність висновків місцевого та апеляційного судів, просить касаційну скаргу залишити без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

За договором оренди від 12 жовтня 2004 року, укладеним між Затоківською селищною радою та Департаментом державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України (далі - Департамент ДАІ МВС України), земельна ділянка площею 1,5244 га (на земельній ділянці відсутні об`єкти нерухомого майна), розташована за адресою: смт Затока, м. Білгород-Дністровський, Лиманський курортний район Одеської області, була передана в оренду (довгострокове платне користування) на двадцять п`ять років для розміщення готельного комплексу «ІНФОРМАЦІЯ_1». Договір оренди посвідчений державним нотаріусом Шостої одеської державної нотаріальної контори Щукіною Л. С. 12 жовтня 2004 року, зареєстровано в реєстрі за № 4-4059 (т. 1, а. с. 16-18).

20 листопада 2014 року за актом приймання-передачі об`єкта оренди (земельної ділянки), складеним власником земельної ділянки Затоківською селищною радою (орендодавець) та Департаментом ДАІ МВС України (орендар), згідно з рішенням Затоківської селищної ради від 22 вересня 2014 року № 2189 орендар повернув орендодавцю, а орендодавець прийняв земельну ділянку (кадастрові номери: 5110300000:02:012:0017, 5110300000:02:012:0016, 5110300000:02:012:0015) загальною площею 1,5244 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 15 зв.).

23 грудня 2014 року Відділом Держземагенства у м. Білгород-Дністровський здійснено в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки площею 0,0919 га (кадастровий номер 5110300000:02:012:0168) для індивідуального дачного будівництва, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 20-24).

Рішенням Затоківської селищної ради від 29 грудня 2014 року № 2692 «Про передачу ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 0,0919 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0168, для індивідуального дачного будівництва, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 » передано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 0,0919 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0168, для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 19).

Згідно з Державним реєстром речових прав на нерухоме майно станом на 11 грудня 2017 року щодо земельної ділянки, кадастровий номер 5110300000:02:012:0168, міститься така інформація: реєстраційний номер 556875351103; площа 0,0919 га; дата державної реєстрації земельної ділянки - 23 грудня 2014 року; орган, що здійснив державну реєстрацію земельної ділянки - Відділ Держкомзему у м. Білгород-Дністровський; цільове призначення - для індивідуального дачного будівництва; адреса: АДРЕСА_2 ; державна реєстрація з відкриттям розділу проведена 20 січня 2015 року; підстава - витяг з державного земельного кадастру про земельну ділянку, серія та номер: НВ-5101675772014, виданий 23 грудня 2014 року, видавник Відділ Держземагенства у м. Білгород-Дністровський; рішення виконавчого комітету місцевої ради депутатів, серія та номер: 2692, виданий 29 грудня 2014 року, видавник: Затоківська селищна рада:

за ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) право власності на земельну ділянку зареєстровано 23 січня 2015 року на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер: НОМЕР_2 , виданий 23 січня 2015 року, видавник Реєстраційна служба Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції Одеської області; підстава внесення запису - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 18825457 від 23 січня 2015 року 17:10:04, державний реєстратор Алексєєнко В. А. Білгород-Дністровське міськрайонне управління юстиції Одеської області; форма власності: приватна; право власності припинено 23 червня 2015 року;

за ОСОБА_7 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) право власності на земельну ділянку зареєстровано 23 червня 2015 року на підставі договору дарування земельної ділянки, серія та номер: 1008, виданий 23 червня 2015 року приватним нотаріусом Білгород-Дністровського міського нотаріального округу Чухрай Т. Ю.; підстава внесення запису - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 22316434 від 23 червня 2015 року 16:40:20, державний реєстратор приватний нотаріус Білгород-Дністровського міського нотаріального округу Чухрай Т. Ю.; форма власності - приватна; право власності припинено 30 листопада 2015 року;

за ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ) право власності на земельну ділянку зареєстровано 30 листопада 2015 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, серія та номер: 2088, виданий 30 листопада 2015 року приватним нотаріусом Білгород-Дністровського міського нотаріального округу Чухрай Т. Ю.; підстава внесення запису - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 26596873 від 30 листопада 2015 року 14:35:41, державний реєстратор приватний нотаріус Білгород-Дністровського міського нотаріального округу Чухрай Т. Ю.; форма власності - приватна; розмір частки- 1 (т. 1, а. с. 20-24).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

За положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина перша статті 5 ЦПК України).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Щодо зміни виду використання земельної ділянки

Відповідно до частин першої, другої статті 18 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Згідно з частинами першою, другою статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

Відповідно до частин першої, другої статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

У статті 1 Закону України «Про землеустрій» зазначено, що цільове призначення земельної ділянки - використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.

Отже, основою для визначення цільового призначення земельної ділянки є її належність до відповідної категорії земель і відповідного способу використання.

За абзацами першим, другим частини п`ятої статті 20 ЗК України види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. Земельні ділянки сільськогосподарського призначення використовуються їх власниками або користувачами виключно в межах вимог щодо користування землями певного виду використання, встановлених статтями 31, 33-37 цього Кодексу.

Отже, за цільовим призначенням землі України поділяються на категорії. У межах кожної категорії земель виділяються види використання земельної ділянки, які визначаються її власником або користувачем самостійно (з урахуванням винятків).

До земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів (стаття 50 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до статті 51 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристичних та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об`єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об`єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об`єктів стаціонарної рекреації.

Статтею 52 ЗК України визначено, що землі рекреаційного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель. Порядок використання земель рекреаційного призначення визначається законом.

Отже, відповідно до закріпленого принципу раціонального використання та охорони земель земельні ділянки рекреаційного призначення підлягають використанню виключно відповідно до видів їх використання, які відповідають їх цільовому призначенню.

Відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), землі рекреаційного призначення (секція Е 07) (земельні ділянки зелених зон і земельних насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристичних та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об`єктів фізичної культури і спору, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об`єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об`єктів стаціонарної рекреації): 07.01 - для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення; 07.02 - для будівництва та обслуговування об`єктів фізичної культури і спору; 07.03 - для індивідуального дачного будівництва; 07.04 - для колективного дачного будівництва; 07.05 - для цілей підрозділів 07.01-07.04 та для збереження та використання земель природно-заповідного фонду.

Велика Палата Верховного Суду постановою від 01 червня 2021 року у справі № 925/929/19 (провадження № 12-11гс21) відступила від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 05 березня 2013 року у справі № 21-417а12, від 08 квітня 2015 року у справі № 6-32цс15, Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 712/10864/16-а, Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 701/902/17-ц, від 03 червня 2019 року у справі № 708/933/17, від 24 лютого 2020 року у справі № 701/473/17, про те, що зміна виду використання землі в межах її цільового призначення повинна проводитися в порядку, встановленому для зміни цільового призначення такої землі.

Отже, земельним законодавством встановлено, що за проектами землеустрою та з дотриманням відповідної процедури здійснюється зміна цільового призначення земельних ділянок. Для зміни виду використання земельної ділянки без зміни її категорії цільового призначення такої процедури чинним законодавством не передбачено.

Зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель не є зміною її цільового призначення, як наслідок, не потребує проходження процедур, які, відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення (розробки проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, його затвердження тощо). Зміна використання земельної ділянки з виду «Для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення» (розділ секція Е07 підрозділ 07.01) на вид використання «Для індивідуального дачного будівництва» (розділ секція Е07 підрозділ 07.03) не призводить до зміни цільового призначення земельної ділянки та відбувається у межах однієї категорії земель (землі рекреаційного призначення).

Аналогічний висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладений у постановах Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі № 495/1439/18 (провадження № 61-11915св21), від 22 лютого 2023 року у справі № 495/1427/18 (провадження № 61-10511св21), від 28 червня 2023 року у справі № 495/1491/18 (провадження № 61-11245св22).

Як встановили суди земельна ділянка, загальною площею 1,5244 га (кадастрові номери 5110300000:02:012:0015, 5110300000:02:012:0016, 5110300000:02:012:0017), що перебувала в оренді Департаменту ДАІ МВС України, за категорією землі є землею рекреаційного призначення та мала вид використання «для розміщення готельного комплексу «ІНФОРМАЦІЯ_1»», що відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548, входить у вид 07.01 «Для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення».

Земельна ділянка, площею 0,0919 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0168, що сформована на підставі технічної документації щодо поділу земельної ділянки, яка раніше перебувала в оренді Департаменту ДАІ МВС України та була повернута орендарем власнику Затоківській селищній раді 20 листопада 2014 року, за категорією землі є землею рекреаційного призначення та після повернення орендодавцю набула виду використання «для індивідуального дачного будівництва», що відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548, входить у вид 07.01 «Для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення» (в Державному земельному кадастрі ця земельна ділянка зареєстрована відділом Держземагенства у м. Білгороді-Дністровському 23 грудня 2014 року, тобто у період після повернення орендарем та до передачі у приватну власність).

Земельна ділянка, площею 0,0919 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0168, що передана рішенням ради від 29 грудня 2014 року № 2692 у приватну власність ОСОБА_1 , за категорією землі є землею рекреаційного призначення та мала вид використання «для індивідуального дачного будівництва», що відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548, входить у вид 07.03 «Для індивідуального дачного будівництва».

Місцевий та апеляційний суди правильно зазначили, що у цьому випадку зміна цільового призначення землі не відбулася, змінився вид використання землі в межах однієї категорії землі (землі рекреаційного призначення), що не призвело до зміни цільового призначення земельної ділянки та, відповідно, не вимагало розробки проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та його затвердження.

Затоківська селищна рада як власник земельної ділянки, кадастровий номер 5110300000:02:012:0168, мала право визначати вид її використання в межах категорії землі рекреаційного призначення. На підставі технічної документації щодо поділу земельна ділянка, кадастровий номер 5110300000:02:012:0168, була сформована з присвоєнням кадастрового номера та зареєстрована в Державному земельному кадастрі. Лише потім ця сформована та зареєстрована земельна ділянка була передана ОСОБА_1 у власність. Генеральним планом смт Затока (зі змінами від 16 березня 2015 року) спірна земельна ділянка віднесена до земель рекреаційного призначення об`єктів стаціонарної рекреації, дачного будівництва.

Прийняття Затоківською селищною радою рішення від 29 грудня 2014 року № 2692, яким передано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку, кадастровий номер 5110300000:02:012:0168, для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_2 , відповідало як документації із землеустрою, так і містобудівній документації, тому підстав для задоволення позову із зазначених позивачем мотивів немає.

Щодо способу захисту порушених прав, застосованого позивачем

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14?144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19).

У справі, яка переглядається, позовна заява подана прокурором у зв`язку з незаконним, на його думку, заволодінням земельною ділянкою комунальної власності фізичною особою ОСОБА_1 , яка в подальшому відчужена ОСОБА_1 ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого 23 червня 2015 року договору дарування, який потім відчужив земельну ділянку ОСОБА_3 на підставі нотаріально посвідченого 30 листопада 2015 року договору купівлі-продажу.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14?2цс21) у постанові від 23 листопада 2021 року зазначила, що набуття особою у володіння нерухомого майна полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Таким чином, належним відповідачем у справі за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14?208цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12?148гс19), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).

Отже, вимоги про визнання незаконним рішення ради та визнання недійсним свідоцтва про право власності на спірну земельну ділянку не відповідають належному способу захисту.

Так, для витребування нерухомого майна оспорювання вказаного рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18).

Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, провадження № 12-97гс19; від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19, провадження № 12-157гс19).

Визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку (яке видане на підставі відповідного оспорюваного рішення про передачу у власність земельної ділянки) також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18).

Ураховуючи викладене, у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що заявлені в цій справі прокурором Білгород-Дністровської місцевої прокуратури позовні вимоги не відповідають належному способу захисту.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Такий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).

Водночас Верховний Суд зауважує, що суд апеляційної інстанції помилково додатково мотивував висновки про відмову у задоволенні позову взаємовиключними підставами, а саме відсутністю порушеного права позивача та обранням позивачем неефективного способу захисту у вигляді визнання незаконним рішення ради та визнання недійсним свідоцтва про право власності на спірну земельну ділянку.

Вказівка суду апеляційної інстанції на додаткову підставу відмови в задоволенні позову (обрання прокурором неефективного способу захисту) є помилковою, оскільки обрання неефективного способу захисту може бути підставою для відмови у позові лише в разі доведеності наявності порушеного права.

Хоча постанова суду апеляційної інстанції і містить недолік у частині мотивування підстав відмови у задоволенні позову, проте це не впливає на правильність вирішення спору по суті.

Колегія суддів відхиляє доводи прокурора про те, що апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин положення статей 387, 388 ЦК України, а обраний ним спосіб судового захисту порушених прав є ефективним, враховуючи те, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, не довів існування порушеного права, що і стало підставою для відмови у позові, а тому немає необхідності проводити правову оцінку доводів касаційної скарги у цій частині з мотивів, наведених вище.

Щодо доводів касаційної скарги

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19).

Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).

У справі № 522/7636/14-ц розглядався позов прокурора в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ТОВ «Аракс-Груп», Реєстраційної служби про визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна із чужого незаконного володіння, зобов`язання вчинити дії.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18) сформульовано висновок про те, що однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема, й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.

У справі № 381/3165/17 розглядався позов житлово-будівельного кооперативу «Машинобудівник» до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 18 травня 2020 року у справі № 381/3165/17 (провадження № 61-44458сво18) сформулювала висновок про те, що витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У справі № 395/746/17 (постанова Верховного Суду від 17 червня 2020 року, провадження № 61-38231св18) розглядався позов фермерського господарства «Черній Михайло Андрійович» до ОСОБА_1, Новомиргородської районної державної адміністрації Кіровоградської області в особі сектору з питань державної реєстрації прав на нерухоме майно і юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців про витребування земельної ділянки та зобов`язання скасувати запис у реєстрі про реєстрацію права власності на земельну ділянку.

У справі № 366/2648/16-ц (постанова Верховного Суду від 22 травня 2019 року, провадження № 61-31882св18) розглядався позов Броварської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави до Головного управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_1, третя особа - Управління Держгеокадастру в Іванківському районі, про визнання недійсними наказів та договорів оренди землі.

У справі № 912/2518/19 (постанова Верховного Суду від 07 квітня 2021 року) розглядався позов заступника керівника Знам`янської місцевої прокуратури до Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, Фермерського господарства «Соколова Олександра Вікторовича» про визнання наказів і договорів оренди землі недійсними та повернення земельних ділянок.

У справі № 495/10983/17 (постанова Верховного Суду від 10 листопада 2021 року, провадження № 61-19358св20) розглядався позов першого заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області до Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, виконавчий комітет Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, про визнання незаконним рішення, визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку.

У цій справі рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 квітня 2018 року у задоволенні позову першого заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області відмовлено.

Постановою Одеського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 квітня 2018 року скасовано, а позов першого заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області задоволено частково.

Визнано незаконним рішення Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області від 29 грудня 2014 року «Про передачу гр. ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 0,093 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0179, для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1».

Визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 32264940, видане 15 січня 2015 року реєстраційною службою Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції Одеської області про право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,093 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0179, для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1.

Суд касаційної інстанції скасував постанову апеляційного суду, а справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки матеріали справи не містять відомостей щодо дослідження апеляційним судом таких доказів, зокрема Генерального плану смт Затока (Лиманський курортний район) та технічної документації із землеустрою щодо об`єднання і поділу вказаних земельних ділянок. Такі докази у справі є вирішальними для ухвалення законного та обґрунтованого у цій справі рішення, яке б відповідало вимогам статей 263, 382 ЦПК України.

Отже, у справі № 495/10983/17 Верховний Суд не висловлював висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

У справі № 495/1494/18 розглядався позов заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури до Затоківської селищної ради, ОСОБА_1, Головного територіального управління юстиції в Одеській області про визнання незаконним рішення, недійсним свідоцтва про право власності, визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора.

У справі № 495/1494/18 рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 28 березня 2019 року у задоволенні позову першого заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури відмовлено.

Постановою Одеського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 28 березня 2019 року скасовано, а позов першого заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури задоволено частково.

Визнано незаконним рішення Затоківської селищної ради від 05 червня 2015 року № 3020 «Про передачу ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 0,1000 га (кадастровий номер 511000000:02:001:0338) для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1».

Визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 13 січня 2016 року № 51597264 щодо земельної ділянки площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 5110300000:02:001:0338).

Визнано незаконним рішення державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області від 13 січня 2016 року, індексний номер 2788767, на підставі якого за ОСОБА_1 проведено державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 5110300000:02:001:0338).

Скасовано запис у державному реєстрі речових прав № 12921653 про проведену державну реєстрацію прав за ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 5110300000:02:001:0338).

У задоволенні позовних вимог першого заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури до Головного територіального управління юстиції в Одеській області відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 08 грудня 2021 року (провадження № 61-5155св21) постанову Одеського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки матеріали справи не містять відомостей щодо дослідження апеляційним судом таких доказів, як Генерального плану смт. Затока, яким визначено віднесення спірної земельної ділянки до земель рекреаційного призначення об`єктів стаціонарної рекреації, дачного будівництва, а також численних рішень Затоківської селищної ради, прийнятих щодо земельної ділянки, що є предметом спору у цій справі, зокрема рішення від 03 грудня 2014 року № 2606 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки Затоківської селищної ради для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1», яким затверджено технічну документацію щодо поділу земельної ділянки площею 1,2000 га (кадастровий номер 5110300000:02:001:0268) Затоківської селищної ради для індивідуального дачного будівництва.

Постановою Одеського апеляційного суду від 06 жовтня 2022 року рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 28 березня 2019 року змінено у його мотивувальній частині та залишено без змін у резолютивній частині.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що місцевий суд правильно відмовив прокурору в задоволенні позову, проте навів помилкові обґрунтування такої відмови.

Апеляційний суд дійшов висновку, що прокурор обрав неналежний спосіб захисту, а саме вимоги про визнання незаконним рішення ради та визнання недійсним свідоцтва про право власності на спірну земельну ділянку, які є неефективними. Суд вважав належним способом захисту витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України, а належним відповідачем - особу, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку, що відповідає практиці Великої Палати Верховного Суду.

Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що прийняття Затоківською селищною радою рішення від 05 червня 2015 року № 3020, яким передано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку (кадастровий номер 5110300000:02:001:0338), відповідало як документації із землеустрою, так і містобудівній документації, оскільки зі спірними земельними ділянками зміна цільового призначення землі не відбулася, а змінився вид використання землі в межах однієї категорії землі (землі рекреаційного призначення), що не призвело до зміни цільового призначення земельної ділянки та, відповідно, не вимагало розробки проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та його затвердження.

Постановою Верховного Суду від 15 березня 2023 року рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 28 березня 2019 року, у незміненій після апеляційного перегляду частині, та постанову Одеського апеляційного суду від 06 жовтня 2022 року залишено без змін.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

Отже, правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а тому колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18), постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 381/3165/17 (провадження № 61-44458сво18) та постанові Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 495/10983/17 (провадження № 61-19358св20).

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень норм матеріального права у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, алез різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Решта доводів касаційної скарги зводяться до незгоди з оскарженим судовим рішенням у справі та переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Враховуючи, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, не довів існування порушеного права, що і стало підставою для відмови у позові, тому немає необхідності проводити правову оцінку доводів касаційної скарги у цій частині з мотивів, наведених вище.

Отже, вказані, а також інші доводи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів попередніх інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні прокурором норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування судових рішень, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене судове рішення без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги, на думку колегії суддів, слід відмовити, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 402, 406, 409, 410, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду