ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 757/2862/16-ц

У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , реєстраційної служби Головного управління юстиції в місті Києві про визнання права власності за набувальною давністю та зобов`язання здійснити реєстраційні дії.

Позов мотивований тим, що з 1993 року він користується двокімнатною квартирою АДРЕСА_1 . Надалі позивач і його матір ОСОБА_4 , яка проживала з ним, прийняли рішення про придбання вказаної квартири з метою її об`єднання з квартирою АДРЕСА_2 за тією ж адресою в одну велику квартиру для проживання сім`ї.

Наголошував, що оскільки йому не вистачало коштів на придбання квартири, він позичив їх у чоловіка своєї сестри ( ОСОБА_2 ) - ОСОБА_5 в розмірі 30 000,00 дол. США, оформивши право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 (мати позивача), а право на іншу 1/2 частину квартири - за ОСОБА_5 .

ОСОБА_1 вказував на те, що до 1996 року він та його мати робили в квартирі ремонт за свої власні кошти. Надалі вони домовилися з відповідачкою та її чоловіком про те, що будуть здавати квартири АДРЕСА_1 та

АДРЕСА_2 в оренду для отримання коштів з метою повернення боргу.

Позивач зазначав, що в 1997 році відповідачка розлучилася зі своїм чоловіком ОСОБА_5 , який у 1999 році видав довіреність своєму знайомому

ОСОБА_7 для оформлення договору дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 відповідачці ОСОБА_2 .

З 1999 року спірна квартира належала на праві спільної часткової власності відповідачці та матері сторін ОСОБА_4 по 1/2 частини. У 2004 році мати подарувала свою частину спірної квартири позивачу ОСОБА_1 .

З часу придбання спірного нерухомого майна (27 серпня 1993 року)

ОСОБА_2 у квартирі не проживала, оскільки мешкає з родиною у АДРЕСА_5 частину квартири, яка належить їй на праві власності, не утримувала, не ремонтувала і не дбала про це майно.

ОСОБА_1 з урахуванням останньої заяви про зміну підстав позову та збільшення позовних вимог від 07 листопада 2018 року просив:

припинити право спільної власності ОСОБА_2 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ;

присудити на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію за належну їй 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 у розмірі 2 260 000,00 грн, що становить ринкову вартість частки квартири відповідно до експертного висновку;

визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

У червні 2019 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визначення порядку користування квартирою, усунення перешкод у користуванні квартирою та стягнення компенсації за користування частиною квартири.

На обгрунтування зустрічного позову зазначала, що вона є власницею 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування частини квартири від 29 жовтня 1999 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пушня Т. І. та зареєстрованого за № 3505.

ОСОБА_2 вважала, що її проживання в іншій країні та неможливість деякий час за сімейними обставинами та за станом здоров`я приїздити до своєї квартири, не позбавляє її права вільно користуватися та на свій розсуд розпоряджатися своєю частиною власності у спірній квартирі. При цьому ОСОБА_1 у своїй позовній заяві фактично визнає, що він перешкоджає їй користуватись належною їй частиною спірної квартири, вважаючи, що має право розпоряджатися нею на свій розсуд.

Крім того, вказувала, що відповідно до обставин, які викладені у заяві про збільшення позовних вимог ОСОБА_1 , він одноособово користується спірною квартирою та не визнає право позивачки за зустрічним позовом розпоряджатись належною їй 1/2 частиною цієї квартири.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 13 березня 2014 року в справі № 757/23167/13-ц, яке набрало законної сили, ОСОБА_1 зобов`язано не чинити ОСОБА_2 перешкод у користуванні спірною квартирою та вселено ОСОБА_2 у квартиру

АДРЕСА_1 . Цим рішенням суду встановлено, що

ОСОБА_1 чинив ОСОБА_2 перешкоди у користуванні її частиною квартири.

ОСОБА_2 наголошувала, що відповідач за зустрічним позовом

ОСОБА_1 ніколи не працював, жив за рахунок здачі в оренду двох квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .

ОСОБА_2 з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від

10 серпня 2020 року просила:

стягнути з ОСОБА_1 на її користь матеріальну компенсацію за володіння її 1/2 частиною у спільній частковій власності на квартиру

АДРЕСА_1 у розмірі 978 323,00 грн.;

визначити порядок користування спірною квартирою АДРЕСА_1 , виділивши їй кімнату площею 24 кв. м, ОСОБА_1 виділити кімнату площею 24, 8 кв. м, а коридор площею 11,1 кв. м, вбиральню поєднану площею 7,1 кв. м, кухню площею 9,3 кв. м залишити в спільному користуванні;

усунути перешкоди в користуванні квартирою

АДРЕСА_1 у спосіб її вселення до спірної квартири.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 22 лютого 2022 року позов ОСОБА_1 залишено без розгляду.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 матеріальну компенсацію за користування та володіння належною їй 1/2 частиною у спільній частковій власності на квартиру АДРЕСА_1 в сумі 978 323,00 грн.

Визначено порядок користування квартирою АДРЕСА_1 , виділивши ОСОБА_2 кімнату площею 24 кв. м, ОСОБА_1 - кімнату площею 24,8 кв. м. Приміщення коридору площею 11,1 кв. м, вбиральні поєднаної площею 7,1 кв. м, кухні площею 9,3 кв. м залишено в спільному користуванні.

Усунено перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 , вселивши ОСОБА_2 в указану квартиру.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 8 624,30 грн.

Суд першої інстанції, залишаючи позовну заяву ОСОБА_1 про припинення права приватної власності на 1/2 частину квартири та визнання права власності без розгляду, виходив з того, що позивач за первісним позовом недобросовісно користується наданими законом процесуальними правами та повторно не з`явився в судове засідання.

Задовольняючи зустрічні позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що має місце порушення прав власності ОСОБА_2 , яке полягає у перешкоджанні ОСОБА_1 розпоряджатись належною їй 1/2 частиною квартири. При цьому суд першої інстанції вважав можливим прийняти розрахунок, наданий ОСОБА_2 , та стягнути з ОСОБА_1 компенсацію за користування 1/2 частиною спірної квартири в розмірі 978 323,00 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 03 квітня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 лютого 2022 року в частині залишення без розгляду позову ОСОБА_1 про припинення права приватної власності на 1/2 частину квартири та визнання права власності скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду в частині первісних позовних вимог.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 лютого 2022 року в частині задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою та стягнення матеріальної компенсації за користування часткою квартири скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 лютого 2022 року в частині задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визначення порядку користування квартирою залишено без змін.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 лютого 2022 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судового збору за розгляд справи судом першої інстанції в розмірі 8 624,30 грн змінено, зменшено розмір судового збору за розгляд справи судом першої інстанції з 8 624,30 грн до 768,40 грн.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за розгляд справи судом апеляційної інстанції в розмірі 15 827,44 грн.

Апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для залишення первісного позову ОСОБА_1 без розгляду.

Суд вказав, що, як вбачається з матеріалів справи, 13 грудня 2021 року на електронну адресу суду першої інстанції надійшло клопотання адвоката

Мазуренко Т. С., яке подане в інтересах позивача ОСОБА_1 . У цьому клопотанні представник позивача просила відкласти розгляд справи, призначений на 14 грудня 2021 року на 12 год 00 хв, у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 уклав договір про надання правової допомоги 10 грудня 2021 року, та представникові необхідно ознайомитися з матеріалами справи. Отже, сторона позивача повідомила суд першої інстанції про поважність причини неявки в судове засідання, яке було призначене на 14 грудня 2021 року о 12 год 00 хв. Згідно з довідкою від 14 грудня 2021 року, що складена секретарем судового засідання, у зв`язку з неявкою в судове засідання у справі всіх осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося. Надалі розгляд справи було відкладено на

22 лютого 2022 року о 15 год 00 хв. ОСОБА_1 подав до канцелярії суду заяву про відкладення судового розгляду у зв`язку з хворобою. До заяви долучив копію довідки від 18 лютого 2022 року № 15, яка видана Вишгородською амбулаторією ЗПСМ №2 КНП «ЦПМСД» Вишгородської міської ради. У довідці зазначено діагноз позивача за первісним позовом, а саме COVID-19. Таким чином, позивач повідомив суд першої інстанції про причини неможливості явки в судове засідання, призначене на 22 лютого 2022 року.

Крім того, наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19. 11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 ВООЗ офіційно визнала пандемію COVID-19. 11 березня 2020 року Рада суддів України звернулася з листом до громадян, які є учасниками судових процесів, з проханням утриматися від участі у судових засіданнях, якщо слухання не передбачають обов`язкової присутності учасників справи.

Ураховуючи викладене, зважаючи на надані позивачем докази поважності причини неявки його в судове засідання, апеляційний суд вважав передчасним рішення суду першої інстанції про залишення позову ОСОБА_1 про припинення права приватної власності на 1/2 частину квартири та визнання права власності без розгляду.

Оскільки суд першої інстанції з порушенням норм пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України не постановив ухвалу про залишення позову без розгляду, наслідком скасування якої судом апеляційної інстанції є повернення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду, апеляційний суд вважає за необхідне рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 лютого

2022 року в частині залишення без розгляду позову ОСОБА_1 скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду в частині первісних позовних вимог.

Апеляційний суд також не в повній мірі погодився з висновками суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 .

Аналіз застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладених у рішеннях Європейського суду з прав людини, а також статей 317, 319, 321, 328, 391 ЦК України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. Проте позивачка за зустрічним позовом не надала жодних належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження факту перешкоджання їй ОСОБА_1 у користуванні належною їй частиною спірної квартири. Посилання ОСОБА_2 на те, що ОСОБА_1 , вважаючи, що має право розпоряджатися спірною квартирою на власний розсуд, фактично визнає, що він перешкоджає їй у користуванні її частиною спірною квартирою, не може бути достатньою підставою вважати встановленим та доведеним факт такого перешкоджання.

Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень рішенням Печерського районного суду міста Києва від 13 березня 2014 року в справі № 757/23167/13-ц позов ОСОБА_2 до ОСОБА_8 , ОСОБА_1 про усунення перешкод в реалізації права власності та вселення задоволено. Зобов`язано ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_2 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 .

Вселено ОСОБА_2 в указану квартиру.

Зі змісту ухвали Печерського районного суду міста Києва від 11 квітня 2018 року у справі № 757/23167/13-ц вбачається, що суд першої інстанції встановив те, що рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 березня 2014 року набрало законної сили та 06 червня 2014 року у цій справі видано виконавчий лист. 19 січня 2015 року державний виконавець ВДВС Печерського РУЮ у м. Києві виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1. 19 квітня 2016 року державний виконавець ВДВС Печерського РУЮ у м. Києві виніс постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 8 частини першої статті 49, статті 50 Закону України «Про виконавче провадження», у зв`язку із фактичним виконанням рішення суду від 13 березня 2014 року. Постановою державного виконавця ВДВС Печерського РУЮ у м. Києві від

11 липня 2017 року виконавче провадження № НОМЕР_1 відновлено на підставі статті 41 Закону України «Про виконавче провадження».

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 11 квітня 2018 року у справі № 757/23167/13-ц скаргу ОСОБА_1 на постанову державного виконавця Печерського РВ ДВС м. Києва ГУЮ у м. Києві про відновлення виконавчого провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про вселення та усунення перешкод у користуванні задоволено. Визнано дії державного виконавця щодо винесення постанови про відновлення виконавчого провадження № НОМЕР_1 неправомірними. Скасовано постанову державного виконавця від 11 липня 2017 року про відновлення виконавчого провадження за виконавчим листом № 757/23167/13, виданим 06 червня 2014 року.

Таким чином, зважаючи на те, що виконавче провадження у справі

№ 757/23167/13-ц є закінченим у зв`язку з фактичним виконанням рішення суду від 13 березня 2014 року, перешкоди у користуванні житлом, які, як було встановлено судом в указаній справі, чинилися ОСОБА_2 , є такими, що фактично усунуті. Тому ОСОБА_2 , звертаючись до суду в червні 2019 року із зустрічною позовною вимогою до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення, згідно з частиною третьою статті 12 ЦПК України повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог. За таких обставин суд першої інстанції в цій частині дійшов помилкового висновку про встановлення факту порушення прав власності позивачки за зустрічним позовом ОСОБА_2 .

Апеляційний суд критично оцінив надані позивачкою копію листа Печерського управління ГУНП у м. Києві та копію висновку за результатами перевірки ЖЄО

№ 45152, датовані 21 жовтня 2017 року, оскільки зміст цих доказів не підтверджує фактів перешкоджання ОСОБА_2 у користуванні спірним житлом станом на дату звернення позивачки з позовом. Крім того, представник позивачки під час перегляду справи не заперечувала ту обставину, що вона тривалий час фактично проживає за межами України, спроб вселитися в спірну квартиру не вчиняла. Не містять належних та допустимих доказів матеріали справи і щодо тих обставин, що позивачка мала намір розпорядитися своєю часткою квартири, а відповідач би їй завадив. Таким чином, зустрічна позовна вимога ОСОБА_2 в частині усунення перешкод у користуванні житлом та вселенні не підлягає задоволенню у зв`язку з недоведеністю позивачкою за зустрічним позовом факту перешкоджання їй відповідачем у користуванні спірною квартирою.

Звертаючись до суду з позовною вимогою про стягнення матеріальної компенсації за користування часткою квартири, ОСОБА_2 вважала, що ОСОБА_1 визнає те, що він одноособово користується її 1/2 частиною в спільній частковій власності, чим порушує її права на отримання прибутку від користування її власністю. Отже, у цій справі позовна вимога про стягнення матеріальної компенсації за користування часткою квартири є похідною від позовної вимоги ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житлом.

Оскільки позивачкою за зустрічним позовом не доведено факту перешкоджання їй ОСОБА_1 у володінні та користуванні тією частиною спільного майна в натурі, яка відповідає її частці у праві спільної часткової власності, не надано доказів перешкоджання їй відповідачем у реалізації права на розпорядження частиною спільного майна, зокрема, шляхом надання такої частини квартири в оренду, підстав для задоволення зустрічної позовної вимоги про стягнення на користь позивачки матеріальної компенсації немає.

ОСОБА_1 і ОСОБА_2 є співвласниками квартири АДРЕСА_1 , у рівних частках по 1/2 кожний. Домовленості щодо порядку користування квартирою, з огляду на звернення до суду з первісним та зустрічним позовами, сторони не досягли. Тому апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність достатніх підстав для задоволення зустрічної позовної вимоги ОСОБА_2 про визначення порядку користування сторонами спірною квартирою. При цьому порядок користування спірною квартирою, визначений судом першої інстанції, на переконання суду апеляційної інстанції, не призводить до порушення прав відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_1 , оскільки виділені сторонам кімнати мають незначний обсяг відхилення від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність, отже, таке відхилення є допустимим.

Аргументи учасників справи

У травні 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Падалко О. Ю. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду в частині скасування рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 лютого 2022 року про залишення позовних вимог

ОСОБА_1 без розгляду та відмови у задоволенні позовних вимог

ОСОБА_2 про стягнення матеріальної компенсації за користування часткою квартири, рішення суду першої інстанції в указаній частині залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

ця справа перебувала в провадженні суду першої інстанції з 2016 року. Унаслідок систематичного затягування розгляду справи позивачем за первісним позовом у спосіб подання до суду різних безпідставних заяв, зокрема про відкладення розгляду справи, про відводи судді.Після всіх зловживань процесуальними правами позивача за первісним позовом суд апеляційної інстанції, скасовуючи ухвалу про залишення позову ОСОБА_1 без розгляду, не лише постановив рішення без урахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, а й схвалив та узаконив зловживання процесуальними правами позивача за первісним позовом та його неповагу до суду та до інших учасників процесу;

процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов`язані з принципом диспозитивності цивільного судочинства, за змістом якого особа, що бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами. Ці наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути і поважними. Отже, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд повинен залишати позовну заяву без розгляду. Зазначена норма є імперативною та дисциплінує позивача як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він має право подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи. Правове значення у цьому випадку має тільки належне повідомлення позивача про день та час розгляду справи, повторність неявки в судове засідання та неподання заяви про розгляд справи за відсутності позивача;

відмовляючи у задоволенні вимог за зустрічним позовом про стягнення матеріальної компенсації за користування 1/2 частиною у спільній власності та перешкоджанню у користуванні цією власністю, суд помилково виходив з того, що ОСОБА_2 не довела належними доказами цих вимог. У заяві про збільшення вимог за первісним позовом ОСОБА_1 зазначав, що

ОСОБА_2 постійно проживає в Лондоні , фактично не користується квартирою, не утримує її. У спірній квартирі проживає він зі своєю дружиною, сином та донькою. Тому здавати квартиру в оренду для задоволення вимог відповідачки він не планує. Таким чином, із заяви про збільшення позовних вимог позивача за первісним позовом вбачається, що він одноособово користується спірної квартирою та не визнає право позивача за зустрічним позовом розпоряджатись належною їй частиною спірної квартири. Крім того, у 2015 році ОСОБА_1 спочатку звернувся із позовом про визнання права власності на належну ОСОБА_2 1/2 частину спірної квартири за набувальною давністю, в якій зазначав про те, що він відкрито користується її частиною квартири, робить ремонт, утримує її, а потім - із заявою про зміну предмету позову. Перешкоджання користування ОСОБА_2 своєю частиною квартири також підтверджується висновком Печерського управління поліції ГУНП у м. Києві за результатами перевірки від 21 жовтня 2017 року ЖЄО № 45152, в якому зі слів ОСОБА_1 зазначено, що він змінив замки в квартирі, оскільки до цієї квартири почали приходити невідомі люди, яких заселяла сестра. Крім того, ним вказано, що у суді розглядається його позов про визнання права власності на 1/2 частину квартири за ним. Також рішенням Печерського районного суду міста Києва від 13 березня 2014 року і справі № 757/23167/13-ц, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном та вселення задоволено, зобов`язано ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_2 перешкод у користуванні спірною квартирою та вселено ОСОБА_2 у вказану квартиру. Цим рішенням встановлено, що

ОСОБА_1 чинив ОСОБА_2 перешкоди у користуванні її частиною квартири. Проте апеляційний суд проігнорував обставини, встановлені рішенням суду між цими ж сторонами (преюдиційні факти);

відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про стягнення на користь позивачки за зустрічним позовом грошової компенсації, апеляційний суд безпідставно виходив з того, що така компенсація можлива лише у випадку поділу будинку в натурі, а не при встановленні порядку користування приміщенням, яке перебуває у спільній частковій власності. Твердження суду апеляційної інстанції про те, що стягнення матеріальної компенсації з одного співвласника на користь іншого можливе лише у випадку виділу майна із спільної власності в натурі суперечить нормам частини третьої статті 358 ЦК України та висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2023 року касаційну скаргу

ОСОБА_2 залишено без руху, надано строк для усунення її недоліків.

Ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2023 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження постанови апеляційного суду, відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

№ 711/7486/19, від 11 березня 2021 року у справі № 558/9/18, від 31 серпня

2021 року у справі № 570/5535/17, від 28 жовтня 2021 року у справі

№ 465/6555/16- ц, від 03 листопада 2021 року у справі № 463/4480/19, від

13 липня 2022 року у справі № 201/6130/19, від 29 березня 2023 року у справі

№ 295/17762/18, від 29 вересня 2021 року у справі № 369/11118/17, від

08 листопада 2022 року у справі № 457/174/16-ц, від 26 січня 2022 року у справі

№ 522/4958/16-ц, від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14, від 20 квітня 2022 року у справі № 910/2615/18, від 24 березня 2021 року у справі

№ 459/2226/16, від 23 червня 2021 року у справі № 640/19644/15, від 03 березня 2020 року у справі № 748/2803/16-ц, від 23 червня 2021 року у справі

№ 621/1686/17, від 21 жовтня 2020 року у справі № 242/4413/16.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування частини квартири від 11 травня 2004 року, який посвідчено державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори Лазарєвою Л. І. та зареєстровано за № 10-2228.

ОСОБА_2 на праві приватної власності належить 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування частини квартири від 29 жовтня 1999 року, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пушня Т. І. та зареєстровано за № 3505.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 13 березня 2014 року в справі № 757/23167/13-ц позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном та вселення задоволено, зобов`язано ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_2 перешкод у користуванні спірною квартирою та вселено її у квартиру.

Згідно з технічним паспортом квартира

АДРЕСА_1 є двокімнатною, загальна площа становить 86,40 кв. м, житлова - 48,80 кв. м, в тому числі: 1а кімната - 24,8 кв. м, 2а кімната - 24,0 кв. м, коридор - 11,1 кв. м, вбиральня поєднана - 7,1 кв. м., кухня - 9,3 кв. м, балкон - 1,7 кв. м.

Відповідно до висновку експерта від 02 квітня 2018 року № 02/04/18 за результатами проведення експертного будівельно-технічного дослідження, що проведено судовим експертом Стасюк М. Ю., вбачається, що згідно з технічною точкою зору відповідно до вимог нормативно-правових актів в галузі будівництва розділити квартиру АДРЕСА_1 на дві ізольовані квартири відповідно до часток співвласників (по 1/2 частині кожному) не вбачається можливим.

Щодо залишення без розгляду первісного позову

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

ЄСПЛ у своїх рішеннях у справах «Осман проти Сполученого Королівства» від 28 жовтня 1998 року та «Креуз проти Польщі» від 19 червня 2001 року зазначив, що право на суд не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду, за своєю природою, потребує регулювання з боку держави.

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільних процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Відповідно до частини четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (частина перша статті 44 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 211 ЦПК України розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи.

Відповідно до частини третьої статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про причини своєї неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання без поважних причин.

Суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи (пункт 3 частини першої статті 257 ЦПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 березня 2023 року в справі № 711/7486/19 (провадження № 61-10183св21), на яку посилається особа, яка подала касаційну скаргу, вказано, що:

«процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов`язані з принципом диспозитивності цивільного судочинства, за змістом якого особа, що бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами.

Вказані наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути і поважними. Отже, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд повинен залишати позовну заяву без розгляду. Зазначена норма є імперативною та дисциплінує позивача як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він має право подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи.

Правове значення у цьому випадку має тільки належне повідомлення позивача про день та час розгляду справи, повторність неявки в судове засідання та неподання заяви про розгляд справи за відсутності позивача.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від

30 вересня 2020 року у справі № 759/6512/17, провадження № 61-4437св20, від

07 грудня 2020 року у справі № 686/31597/19, провадження № 61-15254св20, від 20 січня 2021 року у справі № 450/1805/18, провадження № 61-2329св20».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 756/6049/19 (провадження № 61-4177св21) вказано, що:

«залишення позову без розгляду - це форма закінчення розгляду цивільної справи без ухвалення судового рішення, у зв`язку із виникненням обставин, які перешкоджають розгляду справи, але можуть бути усунуті в майбутньому. Однією з підстав для залишення позову без розгляду є повторна, тобто двічі поспіль, неявка в судове засідання позивача, якщо від нього не надходило заяви про розгляд справи без його участі та існують перешкоди для такого розгляду.

При цьому позивач має бути належним чином і в установленому порядку повідомлений про дату, час і місце як першого, так і другого судового засідання, в яке він не з`явився. Процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов`язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, у відповідності до змісту якого учасник справи самостійно розпоряджається наданими йому законом процесуальними правами. Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо нез`явлення позивача є перешкодою для розгляду справи. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи.

Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він має право подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи. З матеріалів справи вбачається, що заява про розгляд справи за відсутності позивача ані позивачем, ані його представником подана не була. Правове значення в даному випадку має лише належне повідомлення позивача про день та час розгляду справи, повторність неявки в судове засідання та неподання заяви про розгляд справи за відсутності позивача. Аналогічні правові позиції викладені Верховним Судом, зокрема у постановах від 07 серпня 2020 року у справі № 405/8125/15-ц, від 21 вересня 2020 року у справі № 658/1141/18, від 19 квітня 2021 року у справі № 675/1714/19, від 26 квітня 2021 року у справі № 675/1561/19 тощо».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2022 року в справі № 201/13532/15-ц (провадження № 61-17821св21) зазначено, що:

«причини повторної неявки позивача в судове засідання правового значення не мають, а обов`язковими умовами для застосування передбачених пунктом

3 частини першої статті 257 ЦПК України процесуальних наслідків повторної неявки позивача в судове засідання є одночасно його належне повідомлення про час і місце судового засідання та відсутність заяви позивача про розгляд справи без його участі у судовому засіданні.

Правом на залишення позову без розгляду суд наділений лише у разі повторної неявки належним чином повідомленого позивача, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і якщо його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи. Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій встановивши, що позивач будучи належним чином повідомленим про день та час розгляду справи в суді першої інстанції не з`явився у судові засідання, призначені на 27 листопада 2017 року та 05 лютого 2018 року, і не надіслав заяву до суду про розгляд справи за його відсутності, дійшли обґрунтованого висновку про залишення позову без розгляду, правильно застосувавши положення статей 223, 257 ЦПК України».

У справі, що переглядається:

суд першої інстанції, залишаючи позовну заяву ОСОБА_1 про припинення права приватної власності на 1/2 частину квартири та визнання права власності без розгляду, виходив з того, що позивач за первісним позовом недобросовісно користується наданими законом процесуальними правами та двічі поспіль 14 грудня 2021 року та 22 лютого 2022 року не з`явився в судове засідання;

апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції у зазначеній частині, вказав, що висновки місцевого суду щодо залишення позову

ОСОБА_1 про припинення права приватної власності на 1/2 частину квартири та визнання права власності без розгляду є передчасними, оскільки він повідомив суд про поважність причин та неможливість явки в судове засідання, яке було призначене на 22 лютого 2022 року;

проте суд апеляційної інстанції не врахував, що поважність причин повторної неявки позивача в судове засідання не мають правового значення для вирішення питання про залишення позову без розгляду, за умови належного повідомлення позивача про день та час розгляду справи, повторності неявки в судове засідання та неподання позивачем заяви про розгляд справи за його відсутності.

За таких обставин постанову апеляційного суду в частині скасування рішення суду першої інстанції щодо залишення без розгляду первісного позову

ОСОБА_1 належить скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині - залишити в силі.

Щодо вимог за зустрічним позовом про стягнення компенсації за користування частиною квартири

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Статтею 41 Конституції України визначено, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише відповідно і в порядку, встановлених законом.

Згідно з частинами першою та другою статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Частиною першою статті 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки, існує:

(а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок - два співвласники);

(б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна.

Відповідно до частин першої - третьої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації (частина третя статті 358 ЦК України).

Результат тлумачення частини третьої статті 358 ЦК України дає підстави для висновку, що ця норма передбачає право одного із співвласників на стягнення компенсації з іншого (інших) співвласника (співвласників), який (які) володіє (володіють) і користується (користуються) спільним майном, лише у разі неможливості надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року в справі № 640/19644/15 (провадження № 61-9395св19), на яку є посилання у касаційній скарзі, зазначено, що «[…] тлумачення частини третьої статті 358 ЦК України свідчить, що право співвласника на компенсацію може виникати як в разі повної неможливості задоволення вимог співвласника на одержання у користування частини спільного майна, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності (наприклад, частка співвласника в спільній частковій власності є незначною і надання йому її у володіння та користування неможливо), так і в тому випадку, якщо співвласнику надається у володіння і користування частина майна, яка є меншою за його частку в праві спільної часткової власності».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (частина третя статті 12, частина перша статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при зверненні до суду з позовною вимогою про стягнення матеріальної компенсації за користування частиною квартири, ОСОБА_2 зазначала, що ОСОБА_1 одноособово користується її часткою в спільній власності, чим порушує її права на отримання прибутку від користування цією власністю;

суд першої інстанції зробив висновок про те, що порушення права власності ОСОБА_2 , яке полягає у перешкоджанні ОСОБА_1 розпоряджатись належною їй 1/2 частиною квартири, доведено належним чином. Тому суд стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію за користування 1/2 частиною квартири в розмірі 978 323,00 грн;

під час перегляду справи апеляційний суд встановив, що рішенням Печерського районного суду міста Києва від 13 березня 2014 року в справі

№ 757/23167/13-ц позов ОСОБА_2 до ОСОБА_8 , ОСОБА_1 про усунення перешкод в реалізації права власності та вселення задоволено. Зобов`язано ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_2 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 . Вселено

ОСОБА_2 в указану квартиру. При цьому суд вважав, що оскільки виконавче провадження у справі № 757/23167/13-ц закінчене у зв`язку з фактичним виконанням рішення суду, перешкоди у користуванні житлом, які чинилися ОСОБА_2 , є такими, що фактично усунуті. Тому вона, звертаючись до суду в червні 2019 року із зустрічною позовною вимогою до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення, повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог;

при цьому суд апеляційної інстанції зробив висновок, що зустрічна позовна вимога про стягнення матеріальної компенсації за користування частиною квартири є похідною від позовної вимоги ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житлом. Оскільки позивачка за зустрічним позовом не довела факту створення їй перешкод ОСОБА_1 у володінні та користуванні тією частиною спільного майна в натурі, яка відповідає її частці у праві спільної власності, зокрема, шляхом надання такої частини квартири в оренду, підстав для задоволення зустрічної позовної вимоги про стягнення на користь позивачки матеріальної компенсації немає;

апеляційний суд помилково вважав, що вимога за зустрічним позовом про стягнення матеріальної компенсації за користування частиною квартири є похідною вимогою. У задоволенні цієї вимоги належало відмовити саме з підстав її недоведеності, адже ОСОБА_2 не довела існування перешкод у користуванні спірною квартирою після виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 березня 2014 року в справі № 757/23167/13-ц про усунення перешкод (т. 3, а. с. 151-152). Безпідставність притримання ОСОБА_1 у себе половини орендної плати за здавання в оренду спільної квартири ОСОБА_2 на підставі статті 1212 ЦК України також не доводила.

За таких обставин суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні вимог за зустрічним позовом про стягнення на підставі частини третьої статті 358 ЦК України компенсації за користування частиною квартири, проте помилився щодо мотивів такої відмови. Отже, постанову апеляційного суду в частині вимог за зустрічним позовом про стягнення компенсації за користування частиною квартири належить змінити в мотивувальній частині.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду