ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 336/6943/17

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та просила: визнати недійсним заповіт ОСОБА_4 , посвідчений 07 вересня 2012 року заступником сільського голови Михайлівської сільської ради Король А. М. за № 81; визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 20 листопада 2013 року, укладений між ОСОБА_4 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Туріченко О. М., в частині дарування частини квартири, належної ОСОБА_4 ; витребувати у ОСОБА_3 частину квартири АДРЕСА_1 ; встановити факт її постійного проживання зі спадкодавцем ОСОБА_4 , померлим ІНФОРМАЦІЯ_1 , на час відкриття спадщини за адресою: АДРЕСА_2 .

На обґрунтування вимог зазначала, що є донькою ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

07 вересня 2012 року спадкодавець склав заповіт, посвідчений заступником сільського голови Михайлівської сільської ради за № 81, яким все належне йому майно заповів сину ОСОБА_2 , її рідному брату.

20 листопада 2013 року ОСОБА_4 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 уклали договір дарування, за умовами якого ОСОБА_4 , ОСОБА_4 подарували, а ОСОБА_2 отримав в дар квартиру АДРЕСА_1 .

На момент складання заповіту та укладення договору дарування батько не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними, оскільки протягом 2011 року переніс два ішемічних інсульти. З історії хвороби № 4569 вбачається, що у нього були суттєві порушення когнітивних функцій, зниження критики та адекватності. Після другого інсульту батько постійно знаходився в ліжку, не міг самостійно пересуватися, підтримувати будь-яке спілкування, відповідати на елементарні питання, потребував постійного стороннього догляду.

Після смерті батька вона є такою, що прийняла спадщину, оскільки постійно проживала разом з ним на момент його смерті.

У 2017 році вона звернулася до п`ятої Запорізької нотаріальної контори із заявою про отримання свідоцтва про право на спадщину після смерті батька, та дізналась про існування спадкової справи, заведеної за заявою відповідача.

Окрім того, 28 липня 2017 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Цей правочин не підлягає визнанню недійсним, однак вона як спадкоємець після смерті батька ОСОБА_4 має право на витребування спірної квартири з чужого володіння.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 10 листопада 2021 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 21 березня 2023 року, позов задоволено частково.

Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 зі спадкодавцем ОСОБА_4 на момент його смерті в будинку АДРЕСА_2 .

Визнано недійсним заповіт ОСОБА_4 , посвідчений 07 вересня 2012 року заступником сільського голови Михайлівської сільської ради Король А. М.

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 20 листопада 2013 року, укладений між ОСОБА_4 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Туріченко О. М., в частині дарування частини квартири, належної ОСОБА_4 .

У задоволенні решти вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 4 125,00 грн витрат на отримання професійної правничої допомоги, по 1 141, 50 грн витрат, понесених на сплату судового збору.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з доведеності факту постійного проживання позивача з ОСОБА_4 на момент його смерті.

Відповідно до висновку експерта, складеного за результатами проведення посмертної судово-психіатричної експертизи, ОСОБА_4 , 1939 року народження, на день підписання заповіту 07 вересня 2012 року та при підписанні договору дарування 20 листопада 2013 року виявляв ознаки психічного розладу у вигляді деменції внаслідок органічного ураження головного мозку (гіпертонічна хвороба, ішемічні інсульти у травні та вересні 2011 року), внаслідок чого не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними. Вказані обставини є підставою для визнання недійсними цих правочинів.

Вимоги про витребування частки у нерухомому майні на підставі статей 387, 388 ЦК України не підлягають задоволенню, оскільки витребувати можна лише індивідуально визначену річ. Матеріали справи не містять відомостей про виділення в натурі подарованої ОСОБА_4 ОСОБА_2 частки квартири АДРЕСА_1 .

У травні 2023 року ОСОБА_3 , ОСОБА_2 звернулися до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просили скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 10 листопада 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 21 березня 2023 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволення позову.

На обґрунтування касаційної скарги зазначали про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 лютого 2020 року в справі № 463/579/18, від 16 лютого 2022 року в справі № 204/9057/19, від 25 травня 2022 року в справі № 542/1648/19, від 14 березня 2019 року в справі № 320/4964/17, від 28 липня 2021 року в справі № 346/5216/18, від 13 липня 2022 року в справі № 755/17978/20, від 14 липня 2021 року в справі № 200/7924/16-ц, від 29 червня 2021 року в справі № 916/2813/18, від 11 грудня 2019 року в справі № 712/14547/16-ц, від 12 грудня 2019 року в справі № 466/3769/16, від 23 грудня 2019 року в справі № 303/1816/17, від 27 лютого 2019 року в справі № 522/25049/16-ц, від 24 січня 2020 року в справі № 490/10757/16-ц, від 08 грудня 2021 року в справі № 531/295/19, від 21 лютого 2019 року в справі № 420/2383/16-ц, від 10 листопада 2021 року в справі № 759/19779/18, від 31 серпня 2020 року в справі № 350/1850/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також оскаржили судове рішення з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Жодним з нотаріусів не виносилась постанова про відмову у видачі ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 , тому в неї відсутні підстави для звернення до суду з цим позовом.

Посмертну судову психіатричну експертизу провела на державна спеціалізована установа Міністерства охорони здоров'я України, а комунальна установа, тому висновок, складений за результатами її проведення, не можна враховувати при розгляді справи.

Відсутні підстави для визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1 від 20 листопада 2013 року в частині її , належної ОСОБА_4 , оскільки спірна нерухомість належала ОСОБА_4 та ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності.

У задоволенні вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 відмовлено, однак суд першої інстанції безпідставно стягнув з неї витрати на сплату судового збору та на професійну правничу допомогу.

Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду м. Запоріжжя.

02 жовтня 2023 року справа № 336/6943/17 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

ОСОБА_1 направила відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Судові рішення в частині вирішення вимог про витребування з володіння ОСОБА_3 частини квартири АДРЕСА_1 в касаційному порядку не оскаржувалися та в силу вимог статті 400 ЦПК України не переглядаються.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є рідними сестрою та братом, їх батьками є ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

07 вересня 2012 року ОСОБА_4 склав заповіт, яким заповів ОСОБА_2 все належне йому майно, де б воно не було та з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що належатиме йому на день смерті і на що він за законом матиме право.

12 листопада 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_4 подарували, а ОСОБА_2 прийняв у дар належну батькам на праві спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_1 .

Після смерті ОСОБА_4 із заявами про прийняття спадщини звернулися ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

У своїй заяві ОСОБА_1 зазначала про те, що постійно проживала зі спадкодавцем на момент його смерті за адресою: АДРЕСА_2 .

Постановою приватного нотаріуса Вільнянського нотаріального округу Коробки О. В. від 02 грудня 2016 року відмовлено ОСОБА_2 у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв`язку з пропуском шестимісячного строку на її прийняття.

Постановою Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 314/1986/18 у задоволенні позову ОСОБА_2 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини відмовлено.

Відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи № 530 від 14 грудня 2020 року, ОСОБА_4 на день підписання заповіту 07 вересня 2012 року та при підписанні договору дарування 20 листопада 3013 року виявляв ознаки психічного розладу у вигляді деменції внаслідок органічного ураження головного мозку (гіпертонічна хвороба, ішемічні інсульти у травні та вересні 2011 року), внаслідок чого не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Відповідно до листа заступника головного лікаря Комунальної установи «Запорізька станція екстреної (швидкої) медичної допомоги» Запорізької обласної ради від 25 травня 2017 року № 222/01-16 ОСОБА_5 , виклики бригади медичної швидкої допомоги ОСОБА_4 , 1939 року народження, у період з 2014 рік по 2016 рік здійснювались за адресою: АДРЕСА_2 . Інформацію про виклики за 2013 рік надати неможливо у зв`язку із закінченням терміну зберігання картки виїзду швидкої медичної допомоги, журналів запису звернень про невідкладну допомогу.

Відповідно до показань допитаних в суді першої інстанції свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 позивач на момент захворювання спадкодавця ОСОБА_4 проживала разом з ним за адресою: АДРЕСА_2 і здійснювала постійний догляд за батьком.

Згідно з актом №7 підтвердження фактичного проживання ОСОБА_1 разом зі своєю сім`єю: батьком ОСОБА_4 , матір`ю ОСОБА_4 , чоловіком ОСОБА_9 , сином ОСОБА_10 проживала за адресою: АДРЕСА_2 . Батьки за вказаною адресою проживали з 2012 року.

Щодо вимог про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем

Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (статті 1216, 1217 ЦК України).

Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини

Згідно із частиною першою статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини третьої статті 1268 ЦК України необхідним є встановлення місця проживання спадкодавця і спадкоємця.

Статтею 29 ЦК України в редакції, чинній на час відкриття спадщини, встановлено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Положення статті 29 ЦК України не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації.

Відповідно до частини другої статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Частина третя статті 1268 ЦК України вимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17 (провадження № 61-39308св18), від 28 квітня 2021 року у справі № 204/2707/19 (провадження № 61-15380св20).

Згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Встановивши, що ОСОБА_1 постійно проживала з ОСОБА_4 на момент відкриття спадщини за адресою: АДРЕСА_2 , суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення її вимог про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем.

Щодо вимог про визнання недійсними заповіту та договору дарування

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Стаття 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.

Висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Обов`язковість вимог статті 105 ЦПК України щодо призначення судово-психіатричної експертизи при вирішенні спору про визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України вказує на те, що саме висновок експерта в цьому випадку є належним доказом медичного характеру в розумінні статті 77 ЦПК України .

Згідно з частиною другою статті 89 ЦПК України жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Дослідивши наявні у справі докази, висновок посмертної судової психіатричної експертизи № 530 від 14 грудня 2020 року і надавши йому належну оцінку, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що на момент вчинення заповіту від 07 вересня 2012 року ОСОБА_4 та договору дарування від 20 листопада 2013 року не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, а тому відповідно до частини першої статті 225 ЦК України наявні підстави для визнання цих правочинів недійсними.

Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу

Оскільки суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , помилковим є висновок про стягнення з цього відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до частин четвертої-шостої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

ОСОБА_1 просила стягнути на її користь 11 000,00 грн на відшкодування витрат, понесених на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 викладені заперечення проти стягнення з нього на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд вважає за можливе стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 8 250,00 грн на відшкодування судових витрат, пов`язаних з оплатою правничої допомоги в суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, змінити рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу, понесених ОСОБА_1 в суді першої інстанції.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині вирішення вимог про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини, визнання недійсним заповіту та договору дарування підлягають залишенню без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрат на сплату судового збору, оскільки у задоволенні вимог до неї було відмовлено.

З огляду на наведене, рішення суду першої інстанції в частині розподілу судового збору підлягає зміні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду