ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 569/4484/22

У квітні 2022 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, встановлення порядку користування квартирою та вселення.

Позов мотивований тим, що він з 12 березня 2016 року перебував у шлюбі з ОСОБА_2 . Надалі рішенням Рівненського міського суду Рівненької області від 18 січня 2022 року у справі № 569/819/21 шлюб між сторонами розірвано.

У період шлюбу на підставі договору купівлі-продажу від 15 вересня 2016 року № 1800 сторони придбали квартиру АДРЕСА_1 . Згідно з умовами договору купівлі-продажу від 15 вересня 2016 року придбання спірної квартири вчинено за грошові кошти в розмірі 185 527,00 грн. Проте право власності на неї було зареєстровано за ОСОБА_2 .

Після розірвання шлюбу він не може дійти згоди з відповідачем щодо поділу спільного майна.

Оскільки майно придбане сторонами у період шлюбу, позивач вказував, що воно належить їм як подружжю на праві спільної сумісної власності. Наголошував, що він має намір поділити зазначене майно у спосіб визнання за ним 1/2 частки квартири, в порядку поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Розподілу підлягає житлова площа 38,9 кв. м між двома співвласниками, 23,5 кв. м житлової площі (47,0 кв. м / 2) становить ідеальну частку кожного зі співвласників. Площа житлових кімнат спірної квартири становить 15,3 кв. м, 15,7 кв. м, 16,0 кв. м. Таким чином, технічні характеристики квартири не дозволяють надати кожному співвласнику однакову житлову площу, проте це не є підставою для відмови у задоволенні позову.

У разі встановлення порядку користування жилим приміщенням між співвласниками, з урахуванням проживання у спірній квартирі спільних дітей сторін, позивач вважав за можливе встановити наступний порядок користування квартирою: виділити йому у користування одну кімнату, позначену на технічному паспорті літ. 7 площею 16,0 кв. м, а відповідачу виділити у користування дві кімнати, позначені на технічному паспорті літ.5, 6 площами 15,3 кв. м та 15,7 кв. м відповідно, а допоміжні приміщення: коридор площею 14,0 кв. м, кухню площею 12,9 кв. м, ванну кімнату площею 5.4 кв. м та вбиральню площею 1,4 кв. м залишити у спільному користуванні.

Крім того, з метою недопущення порушення його прав як співвласника позивач також зазначав про існування підстав для його вселення до спірної квартири.

ОСОБА_1 просив:

здійснити поділ квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя;

визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ;

вселити ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 ;

встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 за наступним варіантом: ОСОБА_1 виділити у користування одну кімнату, позначену в технічному паспорті літ. 7 площею 16,0 кв. м, ОСОБА_2 виділити у користування дві кімнати, позначені в технічному паспорті літ. 5, 6 площами 15,3 кв. м та 15,7 кв. м відповідно, а допоміжні приміщення: коридор площею 14,0 кв. м, кухню площею 12,9 кв. м, ванну кімнату площею 5,4 кв. м та вбиральню площею 1,4 кв. м залишити у спільному користуванні.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 28 лютого 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як таку, що набута в період шлюбу.

Здійснено поділ квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шляхом визнання за кожним з них по 1/2 ідеальній частці з припиненням права спільної сумісної власності на цю квартиру.

Вселено ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 .

Встановлено порядок користування квартирою АДРЕСА_1 за наступним варіантом: ОСОБА_1 виділено у користування одну кімнату, позначену в технічному паспорті літ. 7 площею 16,0 кв. м, а ОСОБА_2 виділено у користування дві кімнати, позначені в технічному паспорті літ. 5, 6, площами 15,3 кв. м та 15,7 кв. м відповідно; допоміжні приміщення - коридор площею 14,0 кв. м, кухню площею 12,9 кв. м, ванну кімнату площею 5,4 кв. м та вбиральню площею 1,4 кв. м залишено у спільному користуванні.

Суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира придбана під час перебування сторін у шлюбі, а відповідач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження її придбання за особисті кошти. За таких обставин квартира є спільною сумісною власністю колишнього подружжя, де частки чоловіка та дружини є рівними.

Крім того, з метою вирішення спору щодо порядку користування квартирою та захисту права власності позивача, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог й щодо порядку користування квартирою та вселення позивача до неї.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 29 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Рівненського міського Рівненської області від 28 лютого 2023 року - без змін.

Апеляційний суд виходив з того, що на обґрунтування підстав для відмови у задоволенні позову ОСОБА_2 посилалась на те, що спірна квартира придбана за її особисті кошти, а тому вона не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. У період з 2006 року до 2015 року, тобто до шлюбу, вона працювала викладачем іноземної мови в Рівненському державному гуманітарному університеті та вела курси іноземних мов «Старт». Крім того, відповідач проводила індивідуальні заняття на платній основі.

Згідно з листом Рівненського державного гуманітарного університету від 26 січня 2022 року № 01-09/69 відповідач працювала у навчальному закладі з 01 вересня 2012 року до 05 вересня 2015 року, тобто до шлюбу. За цей період доходи отримані відповідачем становлять 48 405,46 грн. Разом з цим, доказів проведення індивідуальних занять на платній основі відповідач суду не надала.

Відповідно до довідки Головного управління ДПС у Рівненській області від 25 листопада 2021 року № 6186/АП/17-00-50 загальна сума доходу ОСОБА_2 як фізичної особи - підприємця за період з 01 січня 2016 року до 31 грудня 2017 року становить 197 516,00 грн. Оскільки сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 12 березня 2016 року, апеляційний суд вказав, що такі доходи відповідача за весь 2016 рік не можуть вважатися її особистими коштами.

Твердження відповідача про те, що кошти від продажу квартири АДРЕСА_2 , яка була реалізована 27 вересня 2018 року, були сплачені на виконання договору купівлі-продажу спірної квартири від 15 вересня 2016 року, є безпідставними, оскільки продаж квартири АДРЕСА_2 відбувся після спливу двох років з моменту купівлі спірної квартири.

Таким чином, апеляційний суд зробив висновок, що ОСОБА_2 не надала належних та допустимих доказів того, що спірна квартира була придбана хоча і за час шлюбу, проте за належні їй особисті кошти та відповідно не спростувала презумпцію виникнення права спільної сумісної власності подружжя на квартиру, тоді як тягар доказування цього покладається саме на неї. Тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу між сторонами шляхом визнання за кожним з них по 1/2 ідеальної частки з припиненням права спільної сумісної власності на цю квартиру. При цьому, суд апеляційної інстанції не вбачав підстав для висновку, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивач не пред`являв вимогу про визнання спірної квартири спільною сумісною власністю сторін, адже суд лише констатував факт, що встановлений статтею 60 СК України, який не спростований відповідачем.

Апеляційний суд також вказав, що під час судового розгляду справи встановлено та не заперечується відповідачем, що позивач не проживає у спірній квартирі, йому чиняться перешкоди відповідачем у користуванні нею, через їх неприязні відносини. Проте квартира АДРЕСА_1 перебуває у власності сторін, позивач має право безперешкодно володіти, користуватися та розпоряджатися своєю часткою цієї квартири як її співвласник, тому обраний ним спосіб судового захисту в частині вселення до спірної квартири не суперечить законодавству і може бути застосований судом. Наявність у позивача іншого житла немає правового значення для вирішення цього спору, оскільки на зміст права власності (володіння, користування та розпорядження своїм майном) не впливає місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Належних та допустимих доказів неправомірної поведінки позивача чи притягнення його до відповідальності, що свідчило б про неможливість спільного проживання сторін, відповідач не надала. Не встановлено таких обставин і під час розгляду судом цивільної справи № 569/14585/21. Так, постановою Рівненського апеляційного суду від 22 червня 2023 року у справі № 569/14585/21, яка набрала законної сили, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради, про усунення перешкод у спілкуванні з дітьми та їх вихованні, визначення способу участі у вихованні дітей та спілкуванні з ними, встановлено, що ОСОБА_2 зверталася до правоохоронних органів із заявами з приводу вчинення позивачем домашнього насильства. Проте ці факти не були підтверджені, оскільки справи щодо вчинення ОСОБА_1 домашнього насильства були закриті за відсутністю складу кримінального та адміністративного правопорушень. При цьому, встановлені судом обставини свідчать про наявність між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 сталих неприязних відносин, зокрема, на ґрунті участі батька у вихованні дітей та спілкуванні з ними.

Оскільки між сторонами не досягнуто згоди щодо спільного користування спірною квартирою, то апеляційний суд вважав, що наявні підстави для визначення судом порядку користування нею. З урахуванням відсутності технічної можливості виділити у користування кожному співвласнику квартири її приміщення відповідно до їх ідеальних часток у цій квартирі, необхідно відійти від відповідності реальних часток ідеальним.

Апеляційний суд погодився із встановленим судом першої інстанції порядком користування спірною квартирою, який запропонований позивачем і відповідає технічним характеристикам квартири, що зазначені в технічному паспорті від 14 листопада 2015 року, який наявний у матеріалах справи. Заперечень щодо запропонованого позивачем порядку користування квартирою від відповідача не надходило, своїх варіантів виділу спільного майна відповідач не надала. Також ОСОБА_2 не надала належної технічної документації, яка б свідчила про невідповідність площі квартири, яка зазначена у судовому рішенні.

У липні 2023 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_3 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 28 лютого 2023 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 29 червня 2023 року, в якій просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суд першої інстанції ухвалив рішення, яке ґрунтується на припущеннях та є завідомо неправдивим. Суд поділив квартиру, визначив порядок користування нею та вселив відповідача до спірної квартири із неіснуючою площею та плануванням, оскільки станом на лютий 2023 року площа квартири становила не 83,2 кв. м (як це було станом на 2016 рік), а 131,7 кв. м. Збільшення площі спірної квартири (до 131,7 кв. м) та покращення цього нерухомого майна (перепланування з трьох кімнат на дві кімнати з мансардою) відбулось за час окремого проживання сторін, що підтверджується належними доказами (технічним паспортом від 16 січня 2023 року та витягом з Реєстру будівельної діяльності). Позивачу про такі змінили було відомо, оскільки він був у спірній квартирі. Таким чином, суд першої інстанції не врахував яким чином проживання трьох малолітніх дітей різної статі із матір'ю і позивачем у двокімнатній квартирі може відбуватись без порушень прав дітей та сторін. При цьому, суд поділив приміщення, яких не існує, площею 131,7 кв. м, а не 83,2 кв. м та вселив позивача на площу, яка йому не належить, вийшовши за межі позовних вимог. Крім того, виділивши для проживання трьом дітям і матері кімнату для загального користування, яка включає в себе кухню, коридор і т .д., суд забезпечив позивачу право користуватися ізольованою кімнатою і прохідною кімнатою, в якій мають жити діти з матір'ю (четверо людей). Суд апеляційної інстанції зазначене також проігнорував та порушення, допущенні судом першої інстанції, не усунув;

позивач не довів належними доказами існування перешкод у користуванні спірною квартирою, проте суди попередніх інстанцій цього не врахували;

суди також зробили помилковий висновок про можливість вселення позивача до спірної квартири, у якій проживає його колишня дружина і троє малолітніх дітей, оскільки проігнорували та належним чином не дослідили факти та докази вчинення ним систематичного домашнього насильства стосовно відповідача. Крім того, рішення судів у цій справі суперечить рішенню Рівненського міського суду Рівненської області від 07 березня 2023 року у справі № 569/14585/21, яким ОСОБА_1 визначено спосіб участі у вихованні його двох дітей (систематичні побачення з дітьми, а не постійне проживання з ними в одному приміщенні). Позивач володіє трьома приміщеннями для проживання (квартирою та двома будинками), проте посилається на порушення свої прав та намагається створити умови для проживання в одній квартирі із колишньою дружиною, з якою розлучився через вчинення ним домашнього насильства, та трьома малолітніми дітьми, які його бояться. ОСОБА_1 є де жити, фактично він переслідує як мету не захист своїх прав, а шантаж та залякування відповідача та її дітей;

суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, оскільки вийшов за межі позовних вимог та поділив майно, самостійно визнавши його спільним сумісним. Апеляційний суд цього порушення норм процесуального права не усунув. На переконання відповідача, суди попередніх інстанцій повинні були відмовити ОСОБА_1 у задоволенні його позовних вимог, оскільки він не просив визнати спірне майно спільною сумісною власністю, а лише його поділити;

суди формально визнали майно спільною сумісною власністю лише на підставі того, що право власності на неї набуто у період шлюбу. Проте суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили докази, які відповідач подала на спростування презумпції спільності майна подружжя, зокрема, стосовно придбання спірної квартири за її особисті кошти;

суди не взяли до уваги те, що з відповідачем проживає троє дітей і вона утримує їх самостійно, оскільки позивач аліменти не сплачує, під час шлюбу про сім'ю не дбав та чинив домашнє насильство, та помилково визнали за ним право власності на частину квартири. Такі рішення судів є несправедливими.

У серпні 2023 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, який підписаний представником ОСОБА_5 . Позивач просить рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.

Відзив обґрунтований тим, що:

презумпція права спільної сумісної власності подружжя стосовно спірної квартири не спростована відповідачем. Суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали, що спірна квартира є об`єктом права спільної сумісної власності, у якій частки чоловіка і дружини є рівними і підлягають поділу із визнанням за кожним із подружжя по 1/2 частки спірної квартири. Встановивши за кожним із подружжя право власності на 1/2 частку, тобто із виникненням спільної часткової власності, суди правомірно припинили спільну сумісну власність подружжя на спірне майно. Тому суди зробили правильний висновок про задоволення позовних вимог.

твердження відповідача про те, що площа спірної квартири фактично не відповідає дійсності та даним технічного паспорта від 16 січня 2023 року є помилковими, оскільки матеріали справи не містять доказів надання їй дозволу на реконструкцію спірної квартири, а також доказів проведення державної реєстрації реконструйованої квартири.Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Отже самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) Оскільки реконструкція (добудова) квартири є самочинною, тому така частина квартири не може бути поділена між сторонами у справі;

при визначенні порядку користування квартирою у запропонований позивачем спосіб суди врахували баланс інтересів співвласників спірної квартири та осіб, які мають право користування квартирою. Іншого варіанту користування спірною квартирою, який би відповідав часткам співвласників у праві власності, відповідач не запропонувала;

матеріали справи не містять доказів, зокрема вироку суду, яким встановлено вину позивача у вчиненні ним домашнього насильства, а доводи відповідача у цій частині ґрунтуються лише на припущеннях. Встановивши розмір часток у праві спільної власності та порядок користування квартирою, з метою недопущення порушення прав позивача у здійснення ним своїм правом власності, суд правомірно вселив його до спірної квартири.

Ухвалою Верховного Суду від 04 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі № 569/4484/22 та витребувано справу із суду першої інстанції. Цією ж ухвалою у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 28 лютого 2023 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 29 червня 2023 року відмовлено.

У серпні 2023 року матеріали цивільної справи № 569/4484/22 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 04 серпня 2023 року зазначено, що доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, які передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 27 березня 2023 року у справі № 354/873/15-ц, від 21 жовтня 2020 року у справі № 303/2642/18, від 09 липня 2020 року у справі № 426/6877/15-ц, від 10 квітня 2020 року у справі № 522/22023/16-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 910/23428/17, від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17-ц, від 03 грудня 2019 року у справі № 904/10956/16, від 22 серпня 2022 року у справі № 348/1072/20, від 29 січня 2021 року у справі № 161/14048/19, від 27 жовтня 2021 року № 128/2294/17, від 13 лютого 2018 року у справі № 264/4263/16-ц, від 08 серпня 2019 року у справі №450/1686/17, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 6 вересня 2020 року у справі № 359/4356/18, від 16 вересня 2020 року у справі № 754/10844/18, від 06 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 06 листопада 2019 року у справах № 464/4574/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справах № 756/17180/147-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 01 липня 2020 року у справі

№ 287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, від 22 лютого 2021 року у справі № 756/2527/16-ц, від 10 лютого 2021 року у справі № 759/5338/18, від 22 лютого 2021 року у справі справа № 756/2527/16-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 456/828/17, від 16 грудня 2019 року у справі № 308/4390/18, від 13 лютого 2018 року у справі № 264/4263/16-ц, від 08 серпня 2019 року у справі № 450/1686/17, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 16 вересня 2020 року у справі № 359/4356/18, від 16 вересня 2020 року у справі № 754/10844/18, від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, від 16 грудня 2016 року у справі № 6-2641цс15, від 10 лютого 2021 року у справі № 759/5338/18, від 22 лютого 2021 року у справі № 756/2527/16-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 456/828/17, від 16 грудня 2019 року у справі № 308/4390/18 та у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2016 року у справі

№ 6-2641цс15; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 12 березня 2016 року.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 18 січня 2022 року шлюб між сторонами розірвано. Визначено місце проживання дітей: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з відповідачем (матір`ю) ОСОБА_2 . Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання дітей ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 1/3 частки від всіх видів заробітків (доходів) ОСОБА_1 щомісячно.

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 15 вересня 2016 року, який посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Мечкало О. В., відповідач придбала у ОСОБА_8 квартиру АДРЕСА_1 . Вартість квартири за умовами указаного договору становить 185 527,00 грн.

Згідно зі звітом з незалежної оцінки майна, складеного ТОВ «Консалтинг-Експерт І» від 13 квітня 2022 року ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 становить 285 000,00 грн.

У спірній квартирі зареєстровані відповідачка, її син ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , син ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та донька ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до довідки Головного управління ДПС у Рівненській області від 25 листопада 2021 року ОСОБА_2 є фізичною особою-підприємцем.

Щодо позовних вимог про здійснення поділу спірної квартири та визнання за позивачем права власності на 1/2 частину квартири

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21)).

Згідно з частиною першою статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Отже, придбане в шлюбі за відплатним договором майно може бути визнане особистою приватною власністю одного з подружжя лише в тому випадку, якщо придбання цього майна відбулося виключно за особисті кошти одного з подружжя.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї (частина друга статті 70 СК України).

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2021 рокуу справі № 756/2527/16-ц (провадження № 61-5837св20), на яку є посилання у касаційній скарзі, вказано, що «виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю. […] вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто».

За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2019 року в справі № 339/116/16-ц (провадження № 61-15462св18)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2018 року у справі № 456/828/17 (провадження № 61-252св17), на яку є посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що: «статтею 70 СК України передбачено два випадки, коли суд має право відступити від начал рівності часток подружжя у праві спільної власності. По-перше, при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засад рівності часток подружжя у спільній сумісній власності подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. По-друге, за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування».

До складу майна, що підлягає поділу включається спільне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, у тому числі яке знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року у справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)).

Поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року у справі № 565/495/18 (провадження № 61-1539св19)).

Спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки, існує: (а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); (б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2023 року у справі № 707/2516/18 (провадження № 61-5919сво22)).

Поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку у спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 243/6275/16-ц (провадження № 61-42813св18)).

Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка які саме об`єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2020 року у справі № 344/5437/17 (провадження № 61-124св20)).

У пунктах 67 - 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження№ 14-22цс20) зазначено, що

«позивач заявив вимогу про визнання квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 спільним сумісним майном. Суди попередніх інстанцій цю вимогу задовольнили. Велика Палата Верховного Суду вважає такий висновок судів помилковим, оскільки обраний спосіб захисту є неефективним.

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року в справі

№ 569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року в справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).

Велика Палата Верховного Суду вважає, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.

Метою заявленого позивачем позову є поділ спільного сумісного майна, набутого за час спільного проживання позивача однією сім`єю з колишньою дружиною як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року.

Оскільки колишня дружина не спростувала презумпції спільної сумісної власності на квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4, суди попередніх інстанцій правильно поширили режим спільної сумісної власності на це майно. Однак помилковим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій про необхідність задоволення вимоги про визнання цих об`єктів спільним сумісним майном.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Аналогічний припис містить частина перша статті 13 ЦПК Україну у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.

Позивач не заявляв вимог про припинення права спільної сумісної власності на квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4, а тому суди на порушення норм процесуального права вийшли за межі позовних вимог у цій частині.

Отже, задоволення вимоги про поділ квартири АДРЕСА_4 як спільної сумісної власності шляхом визнання за позивачем та колишньою дружиною права власності на її частину за кожним саме собою свідчить про припинення правового режиму спільної сумісної власності на такий об`єкт. Тому в судів попередніх інстанцій не було підстав для зазначення в резолютивній частині рішення про припинення такого режиму щодо квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4».

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина перша, третя статті 12, частина перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

У справі, яка переглядається:

при зверненні до суду ОСОБА_1 , крім іншого, просив: здійснити поділ спірної квартири, яка є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя; визнати за ним право власності на 1/2 частину цієї квартири;

суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, у резолютивній частині рішення вказав про визнання спірної квартири спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як такої, що набута в період шлюбу. Крім того, суд здійснив поділ квартири між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шляхом визнання за кожним з них по 1/2 ідеальної частки з припиненням права спільної сумісної власності на квартиру;

суди не врахували, що позивач не пред`являв вимог про визнання спірної квартири спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та про припинення права спільної сумісної власності на квартиру. Тому у суду першої інстанції не було підстав для зазначення в резолютивній частині рішення про визнання квартири спільною сумісною власністю та про припинення такого режиму щодо цієї квартири. Апеляційний суд на це уваги не звернув, рішення суду першої інстанції не змінив;

суди встановили, що як на підставу для відмови у задоволенні позову ОСОБА_2 посилалась на те, що спірна квартира придбана за її особисті кошти, а тому вона не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. У період з 2006 року до 2015 року (до шлюбу) вона працювала викладачем іноземної мови в Рівненському державному гуманітарному університеті та вела курси іноземних мов «Старт». Крім того, відповідач проводила індивідуальні заняття на платній основі. Згідно з листом Рівненського державного гуманітарного університету від 26 січня 2022 року № 01-09/69 відповідач працювала у навчальному закладі з 01 вересня 2012 року до 05 вересня 2015 року. За цей період доходи отримані відповідачем становлять 48 405,46 грн. Разом з цим, доказів проведення індивідуальних занять на платній основі відповідач суду не надала. Відповідно до довідки Головного управління ДПС у Рівненській області від 25 листопада 2021 року № 6186/АП/17-00-50 загальна сума доходу ОСОБА_2 як фізичної особи - підприємця за період з 01 січня 2016 року до 31 грудня 2017 року становить 197 516,00 грн. Оскільки сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 12 березня 2016 року, апеляційний суд вказав, що такі доходи відповідача за весь 2016 рік не можуть вважатися її особистими коштами. Доводи відповідача про те, що спірна квартира придбана нею у тому числі за грошові кошти, отримані в борг від її матері ОСОБА_4 відповідно до розписки від 25 жовтня 2013 року, на переконання апеляційного суду, є сумнівними, оскільки доказів про те, що одержані в борг грошові кошти витрачені на придбання цієї квартири немає, а вказана розписка була складена майже за три роки до придбання спірної квартири. Твердження відповідача про те, що кошти від продажу квартири АДРЕСА_2 , яка була реалізована 27 вересня 2018 року, були сплачені на виконання договору купівлі-продажу спірної квартири від 15 вересня 2016 року, є безпідставними, оскільки продаж квартири АДРЕСА_2 відбувся після спливу двох років з моменту купівлі спірної квартири.

таким чином, спірна квартира набута відповідачем 15 вересня 2016 року, тобто у період перебування у шлюбі з позивачем, доказів, які б підтверджували факт придбання квартири за особисті кошти, відповідач не надала. За таких обставин суди зробили правильний висновок, що ОСОБА_2 не спростувала презумпцію спільності майна подружжя, тому спірна квартира є спільною сумісною власністю сторін;

відповідач не довела, а суди не встановили підстав для відступу від рівності часток подружжя у праві спільної власності;

при задоволенні вимог про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину вказаної квартири суди не врахували, що поділ майна подружжя здійснюється в натурі відповідно до визначених судом часток, при цьому не виключається звернення одного із подружжя про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі. Аналіз змісту позову ОСОБА_1 свідчить, що ним пред`явлено саме позов про визнання права на частку в праві спільної власності на квартиру, а не позов про її поділ в натурі.

Тому судові рішення в цій частині належить змінити та зазначити про визнання за ОСОБА_1 права на 1/2 частку в праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Касаційний суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, здійснив поділ між сторонами квартири із неіснуючою площею та плануванням з таких підстав.

На підтвердження обставин щодо збільшення площі спірного нерухомого майна (квартири) з 83,2 кв. м до 131,7 кв. м та її перепланування з трьох кімнат на дві кімнати з мансардою відповідач надала технічний паспорт від 16 січня 2023 року та витяг з Реєстру будівельної діяльності.

Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Витяг з Реєстру будівельної діяльності стосовно інформації технічної інвентаризації спірної квартири, який надано відповідачем на підтвердження змін у площі квартири, не є правовстановлюючим документом, в ньому відсутня інформація про те ким, коли та за чиї кошти було збільшено площу спірної квартири.

Щодо позовних вимог про вселення та встановлення порядку користування спірною квартирою

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2020 року в справі № 754/11171/19 (провадження № 61-21971св19) вказано, що «відповідно до частин першої, другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тлумачення наведених норм дає підстави для висновку, що тимчасове обмеження права власності кривдника з метою забезпечення безпеки постраждалої особи шляхом встановлення судом обмежувального припису у порядку, визначеному Законом № 2229-VIII, є легітимним заходом втручання у права та свободи особи. При вирішенні питання щодо застосуванні такого заходу суд на підставі установлених обставин справи та оцінки факторів небезпеки (ризиків) щодо вчинення домашнього насильства має оцінити пропорційність вручання у права і свободи особи враховуючи, що ці заходи пов`язані із протиправною поведінкою такої особи. Тому висновок судів про неможливість задоволення вимог постраждалої щодо видачі обмежувального припису у вигляді заходів тимчасового обмеження прав ОСОБА_2 щодо прав на квартиру АДРЕСА_3 частки у праві спільної власності на яку належить ОСОБА_2, є помилковим, оскільки позбавляє позивача гарантій на спеціальні засоби правового захисту, які передбачені Законом № 2229-VIII».

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що «питання домашнього насильства, яке може проявлятися у різних формах - від застосування фізичної сили до сексуального, економічного, емоційного або словесного насильства,- виходить за межі обставин конкретної справи. Це загальна проблема, яка тією чи іншою мірою стосується всіх держав-членів, і не завжди очевидна, оскільки часто має місце у контексті особистих стосунків або закритих соціальних систем (див. згадане рішення у справі «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia), пункт 71). Хоча це явище може найчастіше стосуватися жінок, Суд визнає, що чоловіки також можуть бути потерпілими від домашнього насильства і насправді прямо чи опосередковано діти теж часто стають жертвами. Якщо особа висуває небезпідставну скаргу щодо повторюваних актів домашнього насильства над нею чи інших видів знущання, якими б незначними не були окремі епізоди, національні органи влади зобов`язані оцінити ситуацію загалом, у тому числі й загрозу продовження аналогічних подій (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine), заява № 1870/05, пункти 71 і 89, від 13 жовтня 2016 року). Серед іншого, ця оцінка має належним чином враховувати особливу вразливість потерпілих, які часто емоційно, економічно чи іншим чином залежать від своїх нападників, а також психологічний ефект, який може мати загроза повторного знущання, залякування та насильства на повсякденне життя потерпілого (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах «Хайдуова проти Словаччини» (пункт 46), та «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine), там само). Якщо встановлено, що конкретна особа була постійним об`єктом знущань, і є вірогідність продовження жорстокого поводження, окрім реагування на конкретні інциденти, органи державної влади повинні вжити належні заходи загального характеру для протидії основній проблемі та запобіганню майбутньому жорстокому поводженню (див. рішення у справі «Джорджевіч проти Хорватії» (), заява № 41526/10, пункти 92 і 93 та

147-149, ЄСПЛ 2012, та згадане рішення у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine); з огляду на чинники, детально описані вище, Суд вважає, що, відхиляючи скаргу заявниці про ОСОБА_12 відповідно до статті 116 Житлового кодексу, яка, як пояснив Уряд, загалом, є належним законодавчим рішенням для її справи, національні судові органи не здійснювали комплексний аналіз ситуації та ризику майбутнього психологічного й фізичного насильства, з яким стикалися заявниця та її діти. Суд також зазначає, що провадження тривало понад два роки на трьох рівнях юрисдикції, протягом яких заявниця та її діти залишались під загрозою подальшого насильства. … Таким чином, не було досягнуто справедливого балансу між усіма протилежними особистими інтересами. Відповідь цивільних судів на позов заявниці про виселення її колишнього чоловіка не відповідала позитивному зобов`язанню держави забезпечити ефективний захист заявниці від домашнього насильства. … Втручання національних органів влади в особисті права, передбачені статтею 8 Конвенції, може бути необхідним для захисту здоров`я та прав інших. У контексті статті 2 Конвенції у справах про домашнє насильство права кривдників не можуть переважати права жертв, зокрема, на фізичну та психологічну недоторканість (LEVCHUK v. UKRAINE, № 17496/19, § 78, 80, 90, ЄСПЛ, від 03 вересня 2020 року).

У справі, що переглядається:

суди встановили, що позивач не проживає у спірній квартирі, а йому відповідачем чиняться перешкоди у користуванні вказаним нерухомим майном, через неприязні відносини між сторонами. Оскільки квартира АДРЕСА_1 належить сторонам, суди зробили висновок, що позивач має право безперешкодно володіти, користуватися та розпоряджатися своєю часткою цієї квартири як її співвласник. Обраний ним спосіб судового захисту шляхом вселення до спірної квартири не суперечить законодавству і може бути застосований судом;

разом з цим суди вважали, що відповідач не надала належних та допустимих доказів неправомірної поведінки позивача, притягнення його до відповідальності за вчинення насильства, що свідчило б про неможливість спільного проживання сторін;

суди залишили поза увагою та не надали жодної оцінки посиланням позивача на: договір про здійснення соціального супроводу від 08 червня 2021 року № 17/21, укладений між Рівненським міським центром соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді та ОСОБА_2 про надання її сім`ї послуг соціального супроводу як сім`ї, що перебуває в складних життєвих обставинах, після домашнього насильства; лист Рівненського міського центру соціальних служб від 15 грудня 2021 року № 672 стосовно того, що для сім`ї ОСОБА_2 в рамках соціального супроводу станом на 15 грудня 2021 року надано 51 соціальна послуга з подолання наслідків домашнього насильства; акт оцінки потреб сім`ї/особи ОСОБА_2 , складений Рівненським міським центром соціальних служб; довідку ГО «Центр підтримки громадських ініціатив «Чайка» від 09 липня 2021 року № 1/д, відповідно до якої ОСОБА_2 включена у програму реінтеграційної допомоги особам, які постраждали від домашнього насильства; відповідь на інформаційний запит від 20 липня 2021 року № 1, надану ГО «Ангели життя», ОСОБА_2 звернулась до організації з метою отримання консультації у зв`язку з вчиненням її чоловіком домашнього насильства; лист Рівненського районного управління поліції ГУ НП в Рівненській області від 09 серпня 2021 року № 16043/200/01-21, згідно з яким ОСОБА_2 зверталась до поліції в період з 17 травня 2021 року до 28 травня 2021 року у зв`язку вчиненням її чоловіком домашнього насильства; заборонний припис від 22 травня 2021 року, складений відносно ОСОБА_1 ;

суди не взяли до уваги, що відповідач зазначала про обставини вчинення систематичного та тривалого вчинення домашнього насильства ОСОБА_1 відносно неї та порушення ним правил співжиття під час спільного проживання у квартирі. Якщо особа висуває небезпідставну скаргу щодо повторюваних актів домашнього насильства над нею чи інших видів знущання, якими б незначними не були окремі епізоди, суд зобов`язаний оцінити ситуацію загалом, у тому числі й загрозу продовження аналогічних подій. При цьому права кривдників не можуть переважати права жертв, зокрема, на фізичну та психологічну недоторканість.

За таких обставин висновки судів першої та апеляційної інстанцій в частині позовних вимог про вселення позивача та встановлення порядку користування спірною квартирою не можливо визнати законними та обґрунтованими.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

касаційну скаргу належить задовольнити частково;

рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог про здійснення поділу спірної квартири та визнання за позивачем права власності на 1/2 частину квартири змінити, виклавши їх мотивувальні частини та пункти 1 - 3 резолютивної частини рішення суду першої інстанції в редакції цієї постанови;

рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог про вселення та встановлення порядку користування спірною квартирою скасувати, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо судових витрат

Згідно з підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження

№ 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду