ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 756/8642/19

Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин, і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Частиною 2 ст. 433 КПК України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції, згідно зі ст. 438 КПК України, є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.

Зі змісту касаційної скарги захисника ОСОБА_6 вбачається, що вона, крім іншого, посилається на неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить дати окремим доказам іншу оцінку з точки зору їх належності та достовірності, ніж та, яку дали суди першої та апеляційної інстанцій, тоді як перевірку цих обставин до повноважень касаційного суду законом не віднесено.

Натомість указані обставини, на які посилалася сторона захисту в апеляційній скарзі, аналогічні тим, що наведені в касаційній скарзі, були ретельно перевірені судом апеляційної інстанції, який не встановив порушень, передбачених статтями 410, 411 КПК України та залишив вирок у частині засудження ОСОБА_7 без змін, зазначивши мотиви ухвалення свого рішення. Тому колегія суддів Верховного Суду переглядає судові рішення з огляду на ті фактичні обставини кримінального провадження, які були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 наголосила, що суди попередніх інстанцій, усупереч статтям 94, 370 КПК України, обґрунтовуючи свій висновок про відкрите викрадення ОСОБА_7 чужого майна у великих розмірах, послалися на докази, які, на думку захисника, є недостовірними, недопустимими й недостатніми для доведення винуватості останнього, тому його засудження є незаконним. Проте ці доводи захисника є непереконливими.

Згідно зі ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

За вимогами ст. 94 КПК України суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Згідно з положеннями ст. 85 КПК України належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню в кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів. Водночас кримінальний процесуальний закон не містить заборони щодо встановлення тих чи інших обставин на підставі сукупності непрямих (стосовно конкретного факту) доказів, які хоча й безпосередньо не вказують на відповідну обставину, але підтверджують її поза розумним сумнівом на основі логічного аналізу їх сукупності та взаємозв`язку.

Як видно з матеріалів кримінального провадження, апеляційний суд, переглянувши вирок, перевірив обставини, встановлені судом першої інстанції, і доводи, наведені в апеляційній скарзі сторони захисту, зіставив фактичні дані, що містяться в доказах, та дійшов обґрунтованого висновку, що досліджені місцевим судом відповідно до вимог ст. 94 КПК України і покладені в основу вироку докази, а саме: показання ОСОБА_7 , котрий частково визнав свою вину, заперечивши те, що майно викрав відкрито, а також оспорював суму викрадених грошових коштів, показання потерпілого ОСОБА_8 про обставини вчинення щодо нього кримінального правопорушення, показання свідків, дані протоколів слідчих дій, висновок експертизи та інші письмові документи, підтверджують винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 186 КК України.

Водночас апеляційний суд перевірив і мотивовано відхилив аргументи сторони захисту про неправильну кваліфікацію дій ОСОБА_7 з огляду на недоведеність його умислу саме на відкрите викрадення належного потерпілому майна. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з викладеними в судовому рішенні мотивами, з яких ці доводи визнані необґрунтованими.

Так, для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 186 КК України має бути встановлено і доведено, що особа усвідомлювала те, що майно, яким вона заволодіває, є чужим для неї, свої дії вона вчиняє у присутності потерпілого або інших осіб, її дії помічені й оцінюються іншими як протиправні, а також винний передбачає суспільно небезпечні наслідки своїх протиправних дій і бажає їх настання.

Як з`ясували суди попередніх інстанцій, ОСОБА_7 був обізнаний, що потерпілий перевозив при собі рюкзак із речами, у який у присутності ОСОБА_7 поклав гроші. Коли потерпілий, не доїхавши до місця призначення, попросив тимчасову зупинку і вийшов з автомобіля, у цей час ОСОБА_7 , усвідомлюючи, що належний потерпілому рюкзак залишився на пасажирському сидінні, одразу без попередження рушив з місця та поїхав у невідомому напрямку. Далі ОСОБА_7 заволодів ноутбуком і грошовими коштами, які містилися в цьому рюкзаку, після чого передав порожній рюкзак потерпілому, скориставшись послугою доставки. Ці фактичні обставини, які суди встановили на підставі досліджених доказів, безсумнівно свідчать про те, що ОСОБА_7 , скориставшись тим, що потерпілий залишив свої речі в його автомобілі, умисно увіз їх із собою, тим самим вчинив їх викрадення, водночас він діяв відкрито, оскільки потерпілий перебував поруч з автомобілем й усвідомлював протиправність цих дій засудженого, про які одразу повідомив працівникам поліції що перебували неподалік.

Суди попередніх інстанцій обґрунтовано не знайшли підстав для сумніву в достовірності показань потерпілого про обставини вчинення кримінального правопорушення, оскільки вони є незмінними, послідовними та об`єктивно підтверджуються іншими дослідженими доказами. Обставин, які би ставили під сумнів достовірність цих показань, за результатами судового розгляду суди не встановили. Переконливих доводів щодо існування таких обставин не містить і касаційна скарга.

Водночас суди попередніх інстанцій перевірили та відхилили як неспроможну версію сторони захисту про те, що сума викрадених у потерпілого грошей, крім іноземної валюти, становить 70 000 грн, а не 199 500 грн, зваживши не лише на показання потерпілого в суді, а й на інші фактичні дані, які містяться в досліджених доказах. Доводи захисника, наведені в касаційній скарзі, з приводу встановлення цієї суми, стосуються оцінки достовірності доказів та їх значення для встановлення обставин справи, що належать до предмета доказування, і перегляду в касаційному порядку не підлягають. З огляду на зміст доводів захисника, немає підстав ставити під сумнів висновки судів попередніх інстанцій щодо достовірності оскаржених доказів та їх достатності в сукупності для правильного встановлення всіх фактичних обставин кримінального правопорушення.

Отже, у цьому кримінальному провадженні суди, кваліфікуючи дії ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 186 КК України, проаналізувавши обставини та спосіб викрадення ним майна, дійшли обґрунтованого висновку, що досліджені докази в сукупності переконливо свідчать про те, що його винуватість у вчиненні цього кримінального правопорушення за обставин, указаних у вироку, доведена поза розумним сумнівом, адже низка як прямих, так і непрямих доказів свідчить про те, що він умисно, відкрито заволодів майном потерпілого у великих розмірах, а будь-яке інше пояснення мети його вилучення у власника відсутнє.

Тому суди першої та апеляційної інстанцій з наведенням відповідного обґрунтування, виходячи з внутрішнього переконання та з точки зору взаємозв`язку сукупності доказів у справі, критично поставилися до позиції сторони захисту, оскільки дослідженими доказами спростовано версію ОСОБА_7 про неправильну кваліфікацію його дій. Обґрунтованих сумнівів щодо об`єктивності оцінки доказів, покладених в основу вироку, і дотримання судом приписів ст. 84 КПК України немає.

Разом із наявністю умислу на вчинення цього злочину, під час судового провадження було з`ясовано всі передбачені ст. 91 КПК України обставини, що належать до предмета доказування. Надані місцевому суду докази, зокрема ті, на які вказує захисник, досліджені в повному обсязі, їх було достатньо для вирішення питання про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого правопорушення поза розумним сумнівом.

У доповненні до касаційної скарги захисник ОСОБА_6 також навела доводи про порушення права ОСОБА_7 на захист і недотримання органом досудового розслідування вимог кримінального процесуального закону під час збирання доказів та проведення процесуальних дій, хоча в судах першої та апеляційної інстанцій, рішення яких оскаржує захисник, ані сторона захисту, ані сторона обвинувачення та потерпілий не оспорювали допустимості доказів на цих підставах. Водночас обґрунтування захисника щодо наявності певних порушень переважно зводиться до їх констатації та не містить аргументів про те, яким чином вони вплинули чи могли вплинути на законність судових рішень. Перевіривши ці доводи захисника в межах повноважень, визначених кримінальним процесуальним законом, суд касаційної інстанції дійшов висновку про їх неспроможність з огляду на таке.

Захисник ОСОБА_6 констатує в касаційній скарзі, що поведінка ОСОБА_7 під час участі у слідчих діях і надання пояснень з приводу вчиненого ним діяння свідчать, на її думку, про те, що він не був ознайомлений зі своїми правами, а захисники, які брали участь у кримінальному провадженні під час досудового розслідування та в суді першої інстанції, не надали йому належної правової допомоги. Однак ці аргументи захисника не можуть автоматично свідчити про порушення права ОСОБА_7 на захист, ефективність якого не є тотожним досягненню за результатами досудового розслідування чи судового розгляду бажаного для обвинуваченого результату, а полягає в наданні йому належних та достатніх можливостей із використанням власних процесуальних прав або кваліфікованої юридичної допомоги, яка в передбачених законом випадках є обов`язковою, захищатися від обвинувачення в передбачений законом спосіб. З матеріалів кримінального провадження встановлено, що ОСОБА_7 до початку кожної слідчої дії та в суді були роз`яснені його права, зокрема й ті, що стосуються участі захисника. Затримання ОСОБА_7 , обрання запобіжного заходу та подальші слідчі й процесуальні дії проведені за участю захисника, у суді першої інстанції ОСОБА_7 залучав захисників самостійно на власний розсуд та, будучи обізнаним зі своїми правами, зокрема з правом на заміну захисника, користувався послугами захисників за договором, заяв про залучення захисника за призначенням не подавав, на дії захисників не скаржився. Об`єктивних даних про неналежне виконання захисниками професійних обов`язків адвоката, яке би могло призвести до істотного обмеження прав ОСОБА_7 , передбачених ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 59 Конституції України, ст. 20, частинами 3 та 4 ст. 42 КПК України, у матеріалах справи не міститься.

Водночас розпорядження ОСОБА_7 на власний розсуд своїм правом щодо участі конкретного захисника, за браком переконливих аргументів, у чому саме мало прояв обмеження його прав та як перешкодило їх реалізувати, не можуть свідчити про порушення його права на захист. Натомість були вжиті всі передбачені законом заходи для надання йому можливості на власний розсуд розпорядитися своїми процесуальними правами, зокрема правом на захист. Тож право засудженого на захист не було порушено.

Крім того, захисник у касаційній скарзі, не навівши жодних аргументів, констатує, що пред`явлене ОСОБА_7 обвинувачення є неконкретним, що також порушило його право на захист, а місцевий суд, попри це, не повернув обвинувального акта прокурору. Ці доводи захисника також є надуманими.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції в ухвалі від 16 липня 2019 року дійшов висновку про дотримання органом досудового розслідування приписів ст. 291 КПК України під час складання обвинувального акта й призначив на підставі нього судовий розгляд, проти чого ОСОБА_7 і його захисник на той момент - ОСОБА_9 - не заперечували. Далі після оголошення прокурором змісту обвинувачення ОСОБА_7 в присутності свого захисника повідомив суду, що воно йому зрозуміле і він частково визнає свою вину. Водночас зі змісту обвинувального акта видно, що в ньому чітко викладено фактичні обставини кримінального правопорушення, зазначено, в чому саме обвинувачується ОСОБА_7 , та вказано кваліфікацію його дій. Обставини, які відповідно до ч. 1 ст. 91 КПК України підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, зокрема подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), викладено чітко і конкретно. Наведені в обвинувальному акті фактичні дані у своїй сукупності дають повне уявлення стосовно кожного з елементів складу кримінального правопорушення, що зі свого боку дає можливість зіставити фактичну складову обвинувачення з його юридичною формулою. З огляду на зазначене конкретність викладення фактичних обставин у цьому провадженні, а отже, і обвинувачення ОСОБА_7 не викликає сумнівів.

Крім того, всупереч твердженням захисника ОСОБА_6 , ОСОБА_7 і його захисник у встановленому законом порядку отримали копії обвинувального акта і реєстру матеріалів досудового розслідування, на підтвердження чого прокурор долучив до матеріалів справи відповідні письмові розписки.

Також захисник у касаційній скарзі твердить, що орган досудового розслідування попри вимоги ст. 290 КПК України не надав ОСОБА_7 достатнього часу для ознайомлення з матеріалами досудового розслідування, оскільки сторона захисту ознайомлювалася з ними, на її думку, занадто мало часу. Однак жодних даних про обмеження сторони захисту в такому часі немає в матеріалах кримінального провадження, а твердження захисника ґрунтуються лише на її суб`єктивному сприйнятті та не доводять порушень кримінального процесуального закону з боку органу досудового розслідування.

Отже, указані вище обставини не можуть розцінюватися як порушення права ОСОБА_7 на захист, оскільки сторона обвинувачення створила всі передумови для реалізації стороною захисту своїх процесуальних прав, а ОСОБА_7 і його захисники зі свого боку добровільно обирали обсяг їх реалізації відповідно до обраної позиції захисту. Всупереч твердженням захисника ОСОБА_6 , немає жодних підстав вважати, що процесуальна поведінка ОСОБА_7 під час участі у слідчих діях та часткове визнання ним своєї вини є наслідком будь-якого незаконного впливу на нього з боку органу досудового розслідування або захисника.

Що стосується доводів захисника про те, що під час досудового розслідування прокурор змінив підслідність цього кримінального провадження без додержання вимог кримінального процесуального закону, то наявності будь-яких порушень за матеріалами справи не підтверджено та в касаційній скарзі не доведено, тому ці доводи Суд також відхиляє як немотивовані.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 наголосила і на тому, що суд поклав в основу вироку фактичні дані, отримані під час огляду транспортного засобу і житла, тоді як ці слідчі дії проведено без дотримання вимог кримінального процесуального закону щодо обшуку, зокрема без участі захисника, до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР та без дозволу слідчого судді. Однак ці твердження захисника є неспроможними.

Згідно з частинами 1 та 2 ст. 223 КПК України слідчі (розшукові) дії є діями, спрямованими на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні. Підставами для проведення слідчої (розшукової) дії є наявність достатніх відомостей, що вказують на можливість досягнення її мети.

Відповідно до ч. 1 ст. 233 КПК України ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ним володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених ч. 3 цієї статті.

Згідно з ч. 3 ст. 233 КПК України слідчий, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов`язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. У такому випадку прокурор, слідчий за погодженням із прокурором зобов`язаний невідкладно після здійснення таких дій звернутися з клопотанням про проведення обшуку до слідчого судді. Слідчий суддя розглядає таке клопотання за вимогами ст. 234 цього Кодексу, перевіряючи, крім іншого, чи дійсно були наявні підстави для проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді. Якщо прокурор відмовиться погодити клопотання слідчого про обшук або слідчий суддя відмовить у задоволенні клопотання про обшук, встановлені внаслідок такого обшуку докази є недопустимими, а отримана інформація підлягає знищенню в порядку, передбаченому статтею 255 цього Кодексу.

За статтею 237 КПК України з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення слідчий, прокурор проводять огляд місцевості, приміщення, речей та документів. Огляд житла чи іншого володіння особи здійснюється згідно з правилами цього Кодексу, передбаченими для обшуку житла чи іншого володіння особи.

Водночас огляд та обшук як слідчі дії відрізняються між собою.

Обшук - це слідча дія, що полягає в примусовому обстеженні приміщень, споруд, ділянок місцевості та інших об`єктів, які перебувають у віданні певних осіб з метою виявлення та фіксації відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукання знаряддя кримінального правопорушення або майна, яке було здобуте у результаті його вчинення, а також встановлення місцезнаходження розшукуваних осіб. Обшук проводиться на підставі ухвали слідчого судді місцевого загального суду за наявності ймовірних даних про те, що розшукуване приховане в певному місці чи в певної особи.

У той же час огляд - це слідча дія, яка має на меті безпосереднє сприйняття, дослідження обстановки на місці події, виявлення, фіксацію та вилучення різних речових доказів, з`ясування характеру події, що відбулася, встановлення особи злочинця та мотивів скоєння злочину. Огляд є однією з перших та невідкладних слідчо-оперативних дій, а також джерелом отримання доказів. За змістом статей 214, 223, 237 КПК України огляд є слідчою дією, спрямованою на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні, яка проводиться в межах досудового розслідування кримінального провадження. У невідкладних випадках огляд місця події може бути проведений до внесення відомостей до ЄРДР, що здійснюється негайно після огляду. Підставою для проведення огляду місця події є інформація про вчинення кримінального правопорушення, зафіксована в певній процесуальній формі.

Так, зі змісту протоколу огляду від 22 травня 2019 року вбачається, що на АДРЕСА_5 був виявлений автомобіль, який фігурував у заяві ОСОБА_8 про вчинення кримінального правопорушення, і в цьому транспортному засобі перебував ОСОБА_7 . Після роз`яснення останньому прав, передбачених ст. 42 КПК України, він у присутності понятих добровільно повідомив, що зберігає в автомобілі та житлі викрадене в потерпілого майно, добровільно передав слідчому ноутбук і зарядний пристрій зі свого автомобіля, а також указав місце свого проживання і, перебуваючи в квартирі, передав викрадені у потерпілого грошові кошти, що зафіксовано в протоколах огляду та додатках до них у вигляді фотознімків і відеозаписів. Добровільність згоди ОСОБА_7 на огляд автомобіля і житла зафіксована в його письмових заявах, які містяться в матеріалах кримінального провадження. Водночас зі змісту протоколів вбачається, що слідчі дії проведено в обсязі, необхідному для досягнення мети огляду, визначеної положеннями ч. 1 ст. 237 КПК України, натомість дії, які були би характерні для обшуку, не вчинялися, оскільки фактично проведено лише огляд та вилучення добровільно виданих речей і грошових купюр, а вторгнення у сферу особистих прав та інтересів громадян, як і відшукування майна та його примусового вилучення, під час цих слідчих дій не здійснювалося. Тому аргументи захисника про недотримання правил проведення обшуку є недоречними.

До того ж сторона захисту під час провадження в судах першої та апеляційної інстанцій жодним чином не оспорювала допустимості цих доказів на зазначених підставах, а навпаки, посилаючись на те, що ОСОБА_7 із самого початку досудового розслідування добровільно повідомив усі обставини кримінального правопорушення та видав викрадене майно, наголошували на його щирому каятті й активному сприянні розкриттю кримінального правопорушення, зважаючи на що просили застосувати до нього положення ст. 69 КК України, що й було задоволено судом апеляційної інстанції.

Отже, мотиви незгоди захисника з оцінкою доказів і судовими рішеннями не спростовують правильності висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не містять переконливих доводів, які би дозволили Верховному Суду дійти висновку, що суди неправильно застосували закон України про кримінальну відповідальність або допустили істотні порушення норм права, які можуть поставити під сумнів їх законність. Водночас захисник ОСОБА_6 не зазначила, як саме порушення, на які вона посилається, вплинули на справедливість судового розгляду або на право доступу до правосуддя, перешкодили або могли перешкодити судам повно та всебічно з`ясувати обставини кримінального провадження, забезпечити права і законні інтереси учасників кримінального провадження й ухвалити законні та обґрунтовані судові рішення.

Призначене апеляційним судом ОСОБА_7 покарання за ч. 4 ст. 186 КК України є співмірним характеру вчинених дій, їх небезпечності, тяжкості вчиненого правопорушення та даним про особу винного. Розмір призначеного засудженому покарання із застосуванням положень ст. 69 КК України відповідає принципу індивідуалізації, відповідно до якого апеляційний суд на основі оцінки ряду загальних і спеціальних критеріїв, зазначених у законі, визначив особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, справедливу міру покарання, спрямовану на досягнення цілей виправлення засудженого і приватної превенції.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би підставою для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень, не встановлено.

За таких обставин касаційна скарга захисника не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд